Справа № 320/30920/23 Суддя (судді) першої інстанції: Панова Г. В.
24 вересня 2025 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Аліменка В.О.,
суддів Бєлової Л.В., Кучми А.Ю.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2024 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 підвищення (доплати) до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який постійно проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», у розмірі двох мінімальних заробітних плат (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік), починаючи з 22.11.2022 року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити з 22.11.2022 року нарахування та виплату підвищення (доплати) до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який постійно проживає на території радіоактивного забруднення у зоні гарантованого добровільного відселення. у розмірі, визначеному ст. 39 Закону України від 28.02.1991 № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальним заробітним платам щомісячно, згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік, з урахуванням вже виплачених сум.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є непрацюючим пенсіонером, у зв'язку з чим, враховуючи рішення Конституційного Суду України № 6-р/2018 від 17.07.2018, має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон №796). Враховуючи відмову відповідача у здійсненні нарахування та виплати підвищення до пенсії у добровільному порядку, позивачка звернулась до суду з позовом у цій справі.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2024 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 24.02.2023 року у здійсненні перерахунку та виплати ОСОБА_1 з 22 листопада 2022 року підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення у розмірі двох прожиткових мінімумів згідно із Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити перерахунок, донарахувати та виплатити ОСОБА_1 з 22 листопада 2022 року підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення у розмірі двох прожиткових мінімумів згідно із Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
У задоволені іншої частини позовних вимог відмовлено.
Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що з 17 липня 2018 року на підставі Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2018, відновлено дію редакції статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», чинної до 01 січня 2015 року, яка передбачає право непрацюючих пенсіонерів, що проживають на територіях радіоактивного забруднення у зоні гарантованого добровільного відселення, на щомісячне підвищення до пенсії у розмірі двох мінімальних заробітних плат. Водночас, з урахуванням положень пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII та правової позиції Великої Палати Верховного Суду, таке підвищення підлягає обчисленню, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати. Суд встановив, що відповідач не здійснив нарахування і виплату цієї доплати з 22.11.2022 року, не довів правомірності своєї бездіяльності, чим порушив право позивача на отримання передбачених законом виплат.
В апеляційній скарзі ГУ ПФУ у Київській області, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове, яким відмовити у їх задоволенні. Апелянт зазначив, що виплата підвищення до пенсії, передбаченого статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», має здійснюватися у порядку та розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України, а з 2011 року і надалі щорічними законами про Державний бюджет закріплюється, що такі норми застосовуються з урахуванням бюджетних призначень. Посилається на постанову Кабінету Міністрів України № 745 від 06.07.2011 та постанову № 1210 від 23 листопада 2011 року, якими врегульовано порядок і розміри виплат, та на рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, яке підтвердило законність повноважень уряду встановлювати розміри пенсійних підвищень. Також апелянт наголошує, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII з 01 січня 2017 року не застосовується як розрахункова величина для визначення розміру доплати, а отже, розрахунок двох мінімальних зарплат є помилковим.
Апеляційний розгляд справи відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) здійснюється в порядку письмового провадження, за наявними у справі матеріалами та на основі наявних доказів.
Згідно з частинами першою та другою статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, повноту встановлення фактичних обставин справ та їх правову оцінку, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, Позивач є непрацюючим пенсіонером, який проживає на території радіоактивного забруднення у зоні гарантованого добровільного відселення, що підтверджується наявними у справі доказами (копією паспорту, пенсійного посвідчення, трудовою книжкою, довідки органу місцевого самоврядування про місце проживання тощо).
Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 №106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» смт. Іванків Іванківського р-ну, Київської області, у якому проживає позивач віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.
Судом встановлено, що позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області із заявою про виплату підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру відповідно до статті 39 Закону №796-ХІІ, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018, однак відповідач за результатом розгляду цієї заяви повідомив про відсутність підстав для здійснення перерахунку та виплати підвищення до пенсії.
Не погоджуючись з такою позицією відповідача, позивач звернувся до суду.
Колегія суддів, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, враховує наступне.
Оскільки оскаржуване рішення в частині задоволених позовних вимог ухвалено судом першої інстанції з додержанням норм матеріального та процесуального права, з ним погодились сторони, то суд апеляційної інстанції здійснює перегляд судового рішення у межах доводів та вимог апеляційної скарги ГУ ПФУ у Київській області в частині задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ (далі - Закон № 796-ХІІ) визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, передбачала, що громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
28 грудня 2014 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» № 76-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2015 року та яким із Закону України № 796-XII виключено, зокрема, статтю 39, що передбачала підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення. Тобто з 2015 року ця норма фактично перестала діяти.
01 січня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 04 лютого 2016 року № 987-VIII, яким до Закону № 796-ХІІ включено статтю 39 такого змісту:
«Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України, зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
При цьому, Закон № 796-ХІІ не регламентує питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо.
Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони, врегульовано Законом України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 року № 791а-ХІІ (далі - Закон № 791а-ХІІ), стаття 2 якого визначає категорії зон радіоактивного забруднення.
Частина перша цієї статті у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, визначала чотири зони радіоактивного забруднення, а саме:
1) зона відчуження;
2) зона безумовного (обов'язкового) відселення;
3) зона гарантованого (добровільного) відселення;
4) зона посиленого радіоекологічного контролю.
Відповідно до частин другої, третьої статті 2 Закону № 791а-ХІІ повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України.
Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106.
Пунктом 2 розділу І Закону № 76-VІІІ у статті 2 Закону № 791а-ХІІ внесено зміни, якими абзац 5 частини другої статті 2 цього Закону виключено. Зазначені зміни набрали законної сили з 01 січня 2015 року.
Отже, з 01 січня 2015 року стаття 2 Закону № 791а-ХІІ визначає такі категорії зон радіоактивного забруднення територій:
1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році;
2) зона безумовного (обов'язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;
3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
Вказане свідчить, що з 01 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом № 791а-ХІІ.
Законом № 76-VIII виключено також статтю 23 Закону № 796-ХІІ, яка встановлювала компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4.
Водночас, рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018, яке стало однією з підстав звернення позивача до суду із цим позовом, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 2, абзаци перший, другий підпункту 3, підпункт 4, абзаци перший, другий підпункту 5, абзаци перший - четвертий підпункту 6, підпункт 7 пункту 4 розділу I Закону № 76-VIII.
Системний аналіз наведених правових норм надає підстави стверджувати, що з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону, яка була чинною до 01 січня 2015 року. Відтак, з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18, щодо якої ця справа № 320/11366/21 є типовою.
Тож, висновки суду першої інстанції ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та не спростовуються доводами апеляційної скарги.
01 січня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VІІІ (далі - Закон № 1774-VІІІ).
Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 19 грудня 2019 року № 410-IX).
До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15 травня 2018 року № 2415-VIII).
Згідно з пунктом 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII, до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закон України «Про підвищення престижності шахтарської праці», Закон України «Про Державний земельний кадастр», Закон України «Про судовий збір», Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закон України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до наведених положень Закону № 1774-VIII, законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що Законом № 1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону № 796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01 січня 2015 року) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону № 1774-VIII виключено Законом № 76-VIII, що було визнано неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018.
Таким чином, з набранням чинності Законом № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року).
Оскільки, Закон № 1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону № 796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Такий висновок не суперечить положенням статті 71 Закону № 796-ХІІ, згідно з якими, дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону, оскільки, положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень, зокрема, статті 39 Закону № 796-ХІІ, тобто, правовий наслідок призупинення дії правової норми при цьому не настає.
Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2024 року у справі № 240/19227/21.
Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові від 04 квітня 2024 року у справі №240/19227/21 зробила висновок, що норма пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01 січня 2015 року) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.
У зв'язку з цим, колегія суддів вважає, що позивач має право на щомісячне підвищення до пенсії, як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року.
Оскільки суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, то колегія суддів згідно із статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги залишає її без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області - залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України.
Суддя-доповідач В.О. Аліменко
Судді Л.В. Бєлова
А.Ю. Кучма