23 вересня 2025 року справа №320/7880/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної митної служби України та Державної прикордонної служби України про визнання протиправними дій, стягнення грошових коштів та моральної шкоди.
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Кабінету Міністрів України, Державної митної служби України, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить суд:
- визнати незаконним та нечинним розпорядження Кабінету Міністрів України від 14.06.2022 №479-р щодо обмеження пунктів в'їзду в Україну та встановлення для проїзду лише трьох;
- визнати протиправними дії Державної митної служби України у перешкоджанні в'їзду до України за наслідком прийняття Закону України від 21.06.2022 №2325-ІХ;
- стягнути з Державної митної служби України кошти за розмитнення у сумі 3122 доларів США;
- стягнути з Кабінету Міністрів України моральну шкоду за незаконне розпорядження щодо обмеження в'їзду в Україну в сумі 50000 грн;
- стягнути з ДПСУ моральну шкоду за незаконне розпорядження щодо перешкоджання у поверненні в Україну у сумі 50000 грн.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.02.2024 відкрито провадження в адміністративній справі №320/13721/22 за правилами загального позовного провадження, розпочато підготовку справи до судового розгляду та призначено підготовче засідання.
Залучено до участі у справі в якості співвідповідача Державну прикордонну службу України.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.02.2024 роз'єднано позовні вимоги у справі №640/13721/22 за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Державної митної служби України та Державної прикордонної служби України, виділивши в самостійні провадження позовні вимоги:
1) за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про:
- визнання незаконним та нечинним розпорядження Кабінету Міністрів України №479-р від 14 червня 2022 щодо обмеження пунктів в'їзду в Україну;
- стягнення з Кабінету Міністрів України моральної шкоди за незаконне розпорядження щодо обмеження в'їзду в Україну в сумі 50000 грн., залишивши цій справі №640/13721/22;
2) за позовом ОСОБА_1 до Державної митної служби України та Державної прикордонної служби України про:
- визнання протиправними дії Державної митної служби України у перешкоджанні в'їзду до України за наслідком прийняття Закону України №2325 від 21.06.2022;
- стягнення з Державної митної служби України сплачених коштів за розмитнення у сумі 3122 США;
- стягнення з Державної прикордонної служби України моральної шкоди за незаконне перешкоджання у поверненні в Україну в сумі 50000 грн. (з присвоєнням провадженню окремого унікального номеру справи).
Передано справу до Відділу документального забезпечення і контролю (канцелярія) Київського окружного адміністративного суду для присвоєння виділеному провадженню окремого унікального номеру справи.
Так, провадженню за позовом ОСОБА_1 до Державної митної служби України та Державної прикордонної служби України про:
- визнання протиправними дії Державної митної служби України у перешкоджанні в'їзду до України за наслідком прийняття Закону України №2325 від 21.06.2022;
- стягнення з Державної митної служби України сплачених коштів за розмитнення у сумі 3122 США;
- стягнення з Державної прикордонної служби України моральної шкоди за незаконне перешкоджання у поверненні в Україну в сумі 50000 грн. (з присвоєнням провадженню окремого унікального номеру справи), було присвоєно №320/7880/24.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.02.2024 постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що ним було придбано для сина, який є особою з інвалідністю 1 групи, автомобіль марки Volksvagen Passat, для ввозу якого в Україну було оформлено та зареєстровано електронну декларацію на сина, який їхав разом з позивачем. Позивач зазначив, що декларацію було оформлено та подано до пункту перетину кордону «Устилуг», при під'їзді до якого поліцейські не пропустили їх, зазначивши про велику чергу та примусово направили їхати до іншого пункту. При в'їзді до митного пункту «Грушів» поліцейські також повернули позивача через велику чергу та направили вздовж кордону, після чого позивачем було оформлено та подано декларацію до митного посту «Угринів». Проте, простоявши в черзі з 27 червня до 2 липня 2022 року позивач зазначив, що він із сином так і не заїхали в Україну, а тому змушені були повертатись автобусом, залишивши авто на паркінгу. Означене авто позивач зміг ввезти на територію України лише 22.10.2022.
Враховуючи означені обставини, на думку позивача, владою свідомо порушено норми Конституції України щодо вільного пересування, повернення додому, щодо права приватної власності, а також вчинено дії, що мають характер тортур шляхом зменшення кількості пунктів пропуску через державний кордон, через які можуть переміщатися транспортні засоби, придбані за межами території України.
Позивач наголосив на тому, що приймаючи новий Закон №2325 про ввезення автомобілів з розмитненням, законодавчо не створено механізму припинення ввозу автомобілів без розмитнення. Тобто, Закон містить норму про розмитнення з 01.07.2022, але не містить заборону в'їзду авто, які подали декларації, не містить вказівок щодо припинення їх реєстрації, тобто не містить заборони на в'їзд по вже зареєстрованим деклараціям. Проте, Державною митною службою України відмовляється у в'їзді.
Позивач пояснив, що внаслідок незаконних дій Кабінету Міністрів України та Держприкордонслужби позивача було позбавлено права користування приватною власністю, чим нанесено матеріальну шкоду та моральні збитки.
Державна митна служба України (далі по тексту також - відповідач 1, Держмитслужба), заперечуючи проти позовних вимог, зазначила, що відповідно до положень Закону України від 21.06.2022 №2325-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо перегляду окремих пільг з оподаткування» внесено зміни до Податкового та Митного кодексів України, відповідно до яких, зокрема, з 01.07.2022 пільга (код 311) з оподаткування ввізним митом, податковим на додану вартість, акцизним податком операцій з ввезення фізичними особами на митну територію України автомобілів легкових, кузовів до них, причепів та напівпричепів, мотоциклів, транспортних засобів, призначених для перевезення 10 осіб і більше, транспортних засобів для перевезення вантажів у митному режимі імпорту, не застосовується.
Відповідач 1 пояснив, що зазначений у позовній заяві транспортний засіб оформлено відділом митного оформлення №1 митного посту «Вінниця» Вінницької митниці 31.10.2022 у митному режимі «імпорт», що передбачає випуск у вільний обіг відповідно до митної декларації типу ІМ 40 ДЕ №UA/401020/2022/050117 від 31.10.2022 зі сплатою митних платежів на загальну суму 116539,53 грн.
Відповідач 1 наголошує на тому, що, виходячи з пояснень позивача, саме польськими поліцейськими не пропущено авто позивача з посиланням на великі черги і саме польськими поліцейськими було направлено примусово позивача їхати далі. Також позивач посилається у позовній заяві на незаконні дії Кабінету Міністрів України та Державної прикордонної служби України, проте суми сплачених митних платежів просить стягнути саме з Держмитслужби.
Держмитслужба наголошує на тому, що подання попередньої митної декларації про намір ввезти товари на митну територію України є обов'язковим та дозволяється протягом 30 днів з дати її оформлення митним органом. За даними, що містяться в АСМО «Інспектор», на спірний транспортний засіб було подано попередню митну декларацію 20.10.2022 із поданням на неї додаткової митної декларації, зареєстрованої 31.10.2022, за якою було завершено митне оформлення. За попередніми митними деклараціями, поданими 27.06.2022 та 28.06.2022, які згадані у позовній заяві, ввезення транспортного засобу не відбулося.
Таким чином, на думку відповідача 1, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Також відповідачем 1 подано до суду клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін, мотивоване важливим значенням для Держмитслужби результатів розгляду означеної справи.
Розглянувши вказане клопотання, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).
Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:
1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;
2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;
4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»;
6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.
Для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо:
1) прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище;
2) оскарження бездіяльності суб'єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;
3) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;
4) припинення за зверненням суб'єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців;
5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо в'їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію;
6) оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
7) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб'єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження;
8) типові справи;
9) оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині;
10) інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження;
11) перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.
Отже, частиною четвертою вищевказаної статті імперативно визначено категорії справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження.
Із положеннями наведеної правової норми процесуального закону перекликаються й приписи частини четвертої статті 257 КАС України, яка відносить справи в аналогічних спорах до переліку справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Частина ж друга статті 257 КАС України визначає, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Предметом позову у даній справі є оскарження дій Держмитслужби у перешкоджанні в'їзду до України за наслідком прийняття Закону України №2325 від 21.06.2022, стягнення з неї коштів за розмитнення та моральної шкоди.
Оскільки дана справа не віднесена до імперативно визначеного переліку справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження, процесуальні перешкоди для розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження відсутні.
Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27.07.2021 у справі №340/1901/20, від 28.07.2021 у справі №160/6740/20, від 22.07.2021 у справі №460/6542/20, від 29.07.2021 у справі №340/1727/20, від 05.08.2021 у справі №200/5490/20-а, від 23.06.2021 у справі №520/13014/2020 та багатьох інших.
Також суд зазначає, що оцінити значення справи для сторін і значний суспільний інтерес має суд в рамках конкретних правовідносин, з яких виник спір. Це означає, що вказані підстави (для розгляду справи за правилами загального позовного провадження) повинні мати своєрідне конкретизоване пояснення у вимірі певної справи; посилання на ці підстави безвідносно до конкретних фактичних підстав не достатньо для того, щоб вимагати розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом в численних постановах, зокрема, від 26.05.2022 у справі №640/594/20, від 22.10.2021 у справі № 200/6491/20-а, від 07.10.2021 у справі № 640/23517/20, від 05.10.2021 у справі № 640/23385/20, від 05.08.2021 у справі № 200/5490/20-а, від 22.07.2021 у справі № 460/6542/20, від 23.06.2021 у справі № 520/13014/2020 тощо.
При цьому суд зауважує, що лише посилання на наявність у учасника процесу бажання щодо здійснення розгляду справи за правилами загального, а не спрощеного, позовного провадження не є достатньою підставою для задоволення відповідного клопотання, оскільки характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, як і не вимагають обов'язкового розгляду справи саме за правилами загального позовного провадження лише з урахуванням викладеного волевиявлення учасника процесу про це. У протилежному випадку суди б мусили розглядати в обов'язковому порядку у судових засіданнях за правилами загального позовного провадження усі справи, в яких учасником процесу повідомлено про особливу важливість для нього такої справи, що зводило б нанівець власну оцінку судом обставин справи через призму необхідності чи доцільності проведення судового засідання, та нівелювало б практичну ефективність інституту спрощеного провадження в принципі. В умовах надмірного навантаження судів справами такий алгоритм дій явно б не сприяв процесуальній економії. Обставини даної справи, на переконання суду, не потребують для встановлення об'єктивної істини ані обов'язкового проведення судового засідання, ані здійснення трансформації форми адміністративного судочинства зі спрощеного у загальне позовне провадження, оскільки повний та всебічний розгляд справи є загальною процесуальною вимогою для кожного судового провадження, незалежно від його форми або того, проводиться судове засідання у справі чи ні. Крім того, суд зауважує, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання не позбавляє учасника процесу можливості надати будь-які докази чи письмові документи чи надати пояснення, виклавши їх у письмовій формі.
Також суд зазначає, що практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Ахеп v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25.04.2002 року «VarelaAssalinocontrelePortugal», заява №64336/01). Так, y випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (не в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
При цьому, положення Кодексу адміністративного судочинства України гарантують права учасників справи безпосередньо знайомитись з матеріалами справи, зокрема і з аргументами іншої сторони та інших учасників та реагувати на ці аргументи відповідно до процесуального законодавства.
З урахуванням викладеного, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача 1.
Адміністрація Державної прикордонної служби України (далі по тексту також - відповідач 2, Адміністрація Держприкордонслужби), заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначила, що не є належним відповідачем у справі з огляду на незазначення про наявність обставин, які, про неправомірність рішення, дій чи бездіяльності Адміністрація Держприкордонслужби.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Відповідно до контрольного талону від 21.10.2022 №UA401020/2022/048290 за ВМД № UA401020/2022/048290 автомобіль марки Volksvagen Passat 2006 року випуску разом з товарами, заявленими як гуманітарна допомога, був пропущений через митний кордон України 21.10.2022.
Митне оформлення означеного автомобіля завершено оформленням митної декларації від 31.10.2022 №22UA401020050117U3, поданої ОСОБА_2 .
Не погоджуючись з діями Дермитслужби, які виразились у перешкоджанні в'їзду до України за наслідком прийняття Закону України №2325 від 21.06.2022, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Частина першої статті 4 Митного кодексу України містить визначення основних термінів і понять, які вживаються в даному Кодексі, зокрема:
ввезення товарів, транспортних засобів на митну територію України, вивезення товарів, транспортних засобів за межі митної території України - сукупність дій, пов'язаних із переміщенням товарів, транспортних засобів через митний кордон України у будь-який спосіб у відповідному напрямку (пункт 4);
випуск товарів - надання митним органом права на користування та/або розпорядження товарами, щодо яких здійснюється митне оформлення, відповідно до заявленої мети (пункт 5);
митна процедура - зумовлені метою переміщення товарів через митний кордон України сукупність митних формальностей та порядок їх виконання (пункт 21);
митне оформлення - виконання митних формальностей, необхідних для випуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення (пункт 23);
митний контроль - сукупність заходів, що здійснюються з метою забезпечення додержання норм цього Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку (пункт 24);
пропуск товарів через митний кордон України - надання митним органом відповідній особі дозволу на переміщення товарів через митний кордон України з урахуванням заявленої мети такого переміщення (49).
Частиною першою статті 198 Митного кодексу України обумовлено, що митному органу в пункті пропуску через державний кордон України згідно із статтею 335 цього Кодексу подаються документи, що містять відомості про товари, достатні для їх ідентифікації та необхідні для прийняття рішення про пропуск їх через митний кордон України.
За приписами частини першої статті 248 Митного кодексу України митне оформлення розпочинається з моменту подання митному органу декларантом або уповноваженою ним особою митної декларації або документа, який відповідно до законодавства її замінює, та документів, необхідних для митного оформлення, а в разі електронного декларування - з моменту отримання митним органом від декларанта або уповноваженої ним особи електронної митної декларації або електронного документа, який відповідно до законодавства замінює митну декларацію.
Згідно з частинами першою, восьмою статті 257 Митного кодексу України декларування здійснюється шляхом заявлення за встановленою формою (…) точних відомостей про товари, мету їх переміщення через митний кордон України, а також відомостей, необхідних для здійснення їх митного контролю та митного оформлення.
Митне оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення здійснюється митними органами на підставі митної декларації, до якої декларантом залежно від митних формальностей, установлених цим Кодексом для митних режимів та заявленої мети переміщення вносяться відповідні відомості, у тому числі у вигляді кодів (пункти 1 - 10).
За змістом статті 264 Митного кодексу України з метою визначення правильності заповнення поданої митної декларації та відповідності доданих до неї документів установленим вимогам митний орган здійснює перевірку митної декларації. З моменту прийняття митним органом митної декларації вона є документом, що засвідчує факти, які мають юридичне значення, а декларант або уповноважена ним особа несе відповідальність за подання недостовірних відомостей, наведених у цій декларації. Митний орган не має права відмовити у прийнятті митної декларації, якщо виконано всі умови, встановлені цим Кодексом.
Відповідно до частини восьмої статті 264 Митного кодексу України з моменту прийняття митним органом митної декларації вона є документом, що засвідчує факти, що мають юридичне значення, а декларант або уповноважена ним особа несе відповідальність за подання недостовірних відомостей, наведених у цій декларації.
За приписами статті 278 Митного кодексу України датою виникнення податкових зобов'язань зі сплати мита у разі ввезення товарів на митну територію України чи вивезення товарів з митної території України є дата подання митному органу митної декларації для митного оформлення або дата нарахування такого податкового зобов'язання митним органом у випадках, визначених цим Кодексом та законами України.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 262 Митного кодексу України митні платежі не сплачуються у разі, якщо відповідно до цього Кодексу, Податкового кодексу України, інших законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України щодо товарів надано звільнення або повне умовне звільнення від сплати митних платежів - у період дії такого звільнення і при дотриманні умов у зв'язку з якими його надано.
Частина перша статті 281 Митного кодексу України допускає встановлення тарифних пільг (тарифних преференцій) щодо ставок Митного тарифу України у вигляді звільнення від оподаткування ввізним митом, зниження ставок ввізного мита або встановлення тарифних квот відповідно до законодавства України та для ввезення товарів, що походять з держав, з якими укладено відповідні міжнародні договори.
24 березня 2022 року Верховна Рада України прийняла Закон №2142-IX, який набрав чинності 05.04.2022, та яким у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, внесено до Податкового та Митного кодексів України такі зміни:
- у розділі XX «Перехідні положення» ПК України: пункт 69 підрозділу 10 доповнено підпунктом 69.24 такого змісту: «Тимчасово, з 1 квітня 2022 року на період дії воєнного стану на території України звільняються від оподаткування податком на додану вартість, акцизним податком операції з ввезення фізичними особами на митну територію України автомобілів легкових, кузовів до них, причепів та напівпричепів, мотоциклів, транспортних засобів, призначених для перевезення 10 осіб i більше, транспортних засобів для перевезення вантажів у митному режимі імпорту».
- у розділі XXI «Прикінцеві та перехідні положення» Митного кодексу України: пункт 9 доповнено пунктом 9-11 такого змісту: « 9-11. Установити, що тимчасово, на період з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства на період дії воєнного стану», але не раніше 1 квітня 2022 року, до припинення чи скасування воєнного стану на території України, пропуск та митне оформлення товарів, що ввозяться (пересилаються) на митну територію України для вільного обігу, здійснюється з урахуванням таких особливостей: 1) звільняються від оподаткування ввізним митом автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи, мотоцикли, транспортні засоби, призначені для перевезення 10 осіб i більше, транспортні засоби для перевезення вантажів, які ввозяться громадянами на митну територію України для вільного обігу».
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що положення підпункту 69.23 пункту 69 підрозділу 10 розділу ХХ ПК України, в редакції Закону №2142-ІХ, а також пункту 9-11 розділу XXI МК України застосовуються з 01.04.2022, оскільки про це міститься пряма вказівка у законі.
В подальшому абзаци 1-4 підпункту 1 пункту 9-11 розділу XXI Митного кодексу України та підпункту 69.23 пункту 69 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України виключені на підставі Закону №2325-IX від 21.06.2022, який набрав чинності 01.07.2022.
Таким чином, звільнення від сплати ввізного мита та податку на додану вартість, запроваджене Законом №2142-IX, діяло в період з 01 квітня по 01 липня 2022 року.
Положеннями статті 3 Митного кодексу України регламентовано особливості застосування законів України та інших нормативно-правових актів з питань митної справи.
Згідно з частиною першою статті 3 Митного кодексу України при здійсненні митного контролю та митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що переміщуються через митний кордон України, застосовуються виключно норми законів України та інших нормативно-правових актів з питань митної справи, чинні на день прийняття митної декларації митним органом України.
Частини третя та четверта статті 3 Митного кодексу України передбачають, що норми законів України, які пом'якшують або скасовують відповідальність особи за порушення митних правил, передбачені цим Кодексом, мають зворотну дію в часі, тобто їх норми поширюються і на правопорушення, вчинені до прийняття цих законів. У разі якщо норми законів України чи інших нормативно-правових актів з питань митної справи допускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків підприємств і громадян, які переміщують товари, транспортні засоби комерційного призначення через митний кордон України або здійснюють операції з товарами, що перебувають під митним контролем, чи прав та обов'язків посадових осіб митних органів, внаслідок чого є можливість прийняття рішення як на користь таких підприємств та громадян, так і на користь митного органу, рішення повинно прийматися на користь зазначених підприємств і громадян.
Отже, ввезення товару на митну територію України як операція, з якою в даному випадку законодавець пов'язує звільнення від обов'язку сплати митних платежів, не обмежується лише фактичним (фізичним) перетином товару через митний кордон України, натомість, така являє собою певний алгоритм дій, який складається з виконання низки необхідних митних формальностей.
Зміст статей 3 та 278 Митного кодексу України свідчить, що визначальним при застосуванні того чи іншого закону (у даному випадку - Закону, яким запроваджено преференції для декларанта), до правовідносин щодо визначення податкових зобов'язань, є саме дата подання митної декларації.
Аналогічний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №160/11478/22.
Доводи позивача по суті зводяться до того, що законодавцем при прийнятті Закону №2325-IX не врегульовано питання подання попередніх декларацій до набрання ним чинності, що мало наслідком неврегулювання питання застосування преференції щодо митного оформлення за попередніми деклараціями, поданими до 01.07.2022.
Визначаючись щодо питання подання якої декларації надає право на застосування преференції, запровадженої Законом №2142-IX, суд зазначає таке.
Аналіз підпункту 69.24 пункту 69 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК України свідчить, що підставою для звільнення від оподаткування податком на додану вартість, акцизним податком є операції з ввезення фізичними особами на митну територію України автомобілів легкових у митному режимі імпорту.
Зміст пункту 9-11 розділу XXI «Прикінцеві та перехідні положення» Митного кодексу України свідчить, що підставою для звільнення від оподаткування ввізним митом є операції з ввезення громадянами на митну територію України автомобілів для вільного обігу.
Відповідно до частини шостої статті 248 Митного кодексу України умови та порядок декларування, перелік відомостей, необхідних для здійснення митного контролю та митного оформлення, визначаються цим Кодексом та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Положення про митні декларації та форми цих декларацій затверджуються Кабінетом Міністрів України, а порядок заповнення таких декларацій та інших документів, що застосовуються під час митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення, - центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.
Згідно з частиною першою статті 258 Митного кодексу України під митною декларацією, заповненою у звичайному порядку, розуміється митна декларація, що містить обсяг відомостей (даних), достатній для завершення митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення у заявлений митний режим. Оформлення митним органом митної декларації, заповненої у звичайному порядку, є випуском товарів у заявлений митний режим.
Відповідно до статті 259 Митного кодексу України попередня митна декларація подається до ввезення в Україну товарів, транспортних засобів комерційного призначення або після їх ввезення, якщо ці товари, транспортні засоби перебувають на території пункту пропуску через державний кордон України.
За даними Класифікатора типів декларацій, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 1011 від 20.09.2012, декларація типу ЕЕ - попередня митна декларація з обсягом даних, необхідним для пропуску товарів через митний кордон України та доставлення до митного органу призначення, ЕА - попередня митна декларація з обсягом даних, необхідним для випуску товарів у митний режим.
Згідно з частиною тринадцятою статті 259 Митного кодексу України якщо попередня митна декларація містить лише відомості, достатні для ввезення товарів, транспортних засобів комерційного призначення на митну територію України та забезпечення їх доставки до митного органу призначення, або після оформлення попередньої митної декларації змінюються заходи нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, для випуску товарів декларантом або уповноваженою ним особою подається додаткова декларація.
Статтею 261 Митного кодексу України передбачено, що у разі подання відповідно до статей 259-260-1 цього Кодексу попередньої, тимчасової, спрощеної або періодичної митної декларації декларант або уповноважена ним особа повинні протягом строків, визначених відповідно до цього Кодексу, подати митному органу додаткову декларацію, яка містить точні відомості про товари, задекларовані за попередньою, тимчасовою, спрощеною або періодичною митною декларацією, що подавалися б у разі декларування цих товарів за митною декларацією, заповненою у звичайному порядку.
Статтею 74 Митного кодексу України визначено, що імпорт (випуск для вільного обігу) - це митний режим, відповідно до якого іноземні товари після сплати всіх митних платежів, встановлених законами України на імпорт цих товарів, та виконання усіх необхідних митних формальностей випускаються для вільного обігу на митній території України.
Згідно з частиною першою статті 75 Митного кодексу України митний режим імпорту може бути застосований до товарів, що надходять на митну територію України, та до товарів, що зберігаються під митним контролем або поміщені в інший митний режим, а також до продуктів переробки товарів, поміщених у митний режим переробки на митній території України.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 160/11478/22, визначальним при застосуванні того чи іншого закону (у даному випадку - Закону, яким запроваджено преференції для декларанта), до правовідносин щодо визначення податкових зобов'язань, є саме дата подання митної декларації.
Сторонами не заперечується подання позивачем попередніх митних декларацій №№ UA401000/2022/917048 та UA401000/2022/917211 27.06.2022 та 26.06.2022, проте за означеними попередніми деклараціями ввезення транспортного засобу не відбулося.
На спірний транспортний засіб було подано попередню митну декларацію типу ІМ ЕЕ, яку зареєстровано за № 22UA401020048290U0. Митне оформлення було завершене 31.10.2022 за митною декларацією №22UA401020050117 U3 зі сплатою митних платежів на загальну суму 116539,53 грн.
З огляду на зазначене, зважаючи на подання до митного оформлення ввезеного товару (авто) митної декларації після 01.07.2022, враховуючи, що попередні митні декларації не є підставою для митного оформлення ввезеного автомобіля, суд дійшов висновку, що в даному випадку відсутні законодавчо встановлені умови для звільнення від сплати митних платежів на підставі Закону №2142-IX.
Крім того, суд зазначає, що з матеріалів справи вбачається про подання митних декларацій ОСОБА_2 , а не позивачем, що, на переконання суду, свідчить про відсутність спірних дій з боку відповідачів саме відносно позивача.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 4 КАС України позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду.
Частиною першою статті 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Тож завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом.
Згідно із висновком, сформованим в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 18-рп/2004 термін «порушене право», який вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». При цьому з приводу останнього, то в тому ж рішенні Конституційного Суду України зазначено, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у наявності у особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу, встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Тобто, обов'язковою умовою судового захисту є наявність порушених прав та охоронюваних законом інтересів безпосередньо позивача з боку відповідача, зокрема, наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
Згідно усталеного підходу, який знаходить своє відображення в багатьох судових рішеннях Верховного Суду, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Отже, суд зазначає, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.
Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення (подібний за змістом висновок висловлений, зокрема, Верховним Судом у постанові від 14.02.2022 у справі № 200/9772/18-а).
Отже, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах. Для відновлення порушеного права у зв'язку із прийняттям рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулося порушення її прав.
Враховуючи подання митних декларацій ОСОБА_2 , а не позивачем, щодо ввезення на територію України транспортного засобу, щодо якого позивачем подано до суду означену позовну заяву з огляду на незгоду із діями відповідачів щодо перешкоджання в'їзду до України за наслідком прийняття Закону України №2325 від 21.06.2022 та з проханням стягнути з Державної митної служби України сплачених коштів за розмитнення такого транспортного засобу у сумі 3122 США, за відсутності в матеріалах справи доказів на підтвердження звернення ОСОБА_1 як представника Панчука О.І., суд дійшов висновку про відсутність спірних дій з боку відповідачів саме відносно позивача.
Відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
За такого правового регулювання та встановлених обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення цього позову.
Доводи позивача щодо перешкоджання в'їзду Державною митною службою України до України за наслідком прийняття Закону України №2325 відхиляються судом як такі, що не підтверджені документально з огляду на те, що у позовній заяві позивач вказує про те, що саме польські поліцейські не пропускали його разом з сином до черги на кордон у пунктах пропуску «Устилуг» та «Угринів».
Також відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з Державної митної служби України сплачених коштів за розмитнення у сумі 3122 США як таких, що не підтверджені документально та нормативно.
Як наслідок, відсутні підстави і для задоволення позовних вимог в частині стягнення з Державної прикордонної служби України моральної шкоди за незаконне перешкоджання у поверненні в Україну в сумі 50000 грн.
Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.
Таким чином, у задоволенні позову слід відмовити.
Враховуючи положення статті 139 КАС України у суду відсутні підстави для стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача понесені позивачем витрати по сплаті судового збору.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Дудін С.О.