24 вересня 2025 року м. Ужгород№ 260/2101/25
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Ващиліна Р.О., розглянувши в письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди завданої за час проходження служби, -
Військова частина НОМЕР_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ОСОБА_1 , в якому просить стягнути з ОСОБА_1 на користь Військової частини НОМЕР_1 вартість завданої державі шкоди у розмірі 56931,18 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що військовослужбовець ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , однак з 05 жовтня 2024 року не прибув до місця розташування військової частини після лікування без поважних причин. По вказаному факту було проведено службове розслідування, за результатами якого встановлено, що ОСОБА_1 здійснено переплату грошового забезпечення та премії за період з 05.10.2024 по 25.10.2024. З огляду на що вважає, що така сума підлягає стягненню в судовому порядку.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2025 року відкрито спрощене позовне провадження в даній адміністративній справі, надано відповідачу строк для подання до суду відзиву на позовну заяву та повідомлено, що згідно з вимогами ч. 6 ст. 162 КАС України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Зазначена ухвала направлена на адресу реєстрації місця проживання відповідача, відповідно до відомостей Єдиного державного демографічного реєстру (відповідь №1285407 від 11.04.2025) та вручена 16 травня 2025 року, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомлення про вручення поштового відправлення.
Проте відповідач відзив на позов у встановлений судом строк не подав, про причини неподання суд не повідомив, про продовження процесуального строку для подання такого не клопотав.
Відповідно до ч. 6 ст. 162 КАС України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
У зв'язку з вищенаведеним, враховуючи положення ч. 6 ст. 162 КАС України, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Дослідивши подані позивачем документи та матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) є військовослужбовцем та проходив у Військовій частині НОМЕР_1 .
Так, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 №170 від 16.06.2024 солдата ОСОБА_1 з 16 червня 2024 року зараховано на посаду стрільця-снайпера 1-го штурмового відділення 3-го штурмового взводу 4-ї штурмової роти 2-го штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 .
На підставі наказу Військової частини НОМЕР_1 від 27.08.2024 № 242 ОСОБА_1 надано відпустку для лікування у зв'язку із хворобою до АДРЕСА_1 , терміном на 30 календарних днів, з 23.08.2024 по 21.09.2024, на підставі довідки військово-лікарської комісії.
З 20 вересня 2024 року солдат ОСОБА_1 був госпіталізований на стаціонарне лікування у комунальне некомерційне підприємство «Ужгородська міська багатопрофільна клінічна лікарня» м. Ужгород, що підтверджується наказом військової частини НОМЕР_1 від 21.09.2024 №267.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 06.10.2024 №282 ОСОБА_1 увільнено від займаних посад і зараховано у розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 з 06.10.2024 у зв'язку із перебуванням на тривалому лікуванні.
Поряд з цим, за твердженнями Військової частини НОМЕР_1 , після лікування відповідач до місця розташування військової частини не повернувся.
Наказом Військової частини НОМЕР_1 від 25.12.2024 №9597 за фактом відсутності солдата ОСОБА_1 в умовах воєнного стану було вирішено призначити службове розслідування.
Результатами проведеного службового розслідування встановлено факт неповернення з лікувального закладу до місця служби солдата ОСОБА_1 без дозволу відповідних командирів та без поважних причин в умовах воєнного стану. Окрім того, в ході службового розслідування було встановлено факт надлишкової виплати солдату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 05.10.2024 по 25.12.2024 за відсутності у військовій частині у сумі 56931,18 грн.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 №652 від 22.02.2025 за неповернення з лікувального закладу до місця служби та порушення вимог ст.ст. 11, 12, 16, 37, 49, 127-128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 2, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, солдата ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності. Окрім того, помічника командира частини з правової роботи зобов'язано вирішити питання щодо подання позову відносно солдата ОСОБА_1 для стягнення суми завданих державі збитків у розмірі 56931,18 грн.
З огляду на зазначене з метою стягнення такої суми з відповідача у судовому порядку позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Частиною 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 р. №2232-XI (далі - Закон №2232) визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Відповідно до ч. 6 ст. 2 Закону №2232, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період відноситься до різновидів військової служби.
Статтею 40 Закону №2232 передбачено, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» та іншими законами.
Згідно ч. 1 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності (ч. 4 ст. 9 Закону №2011).
Відповідно до ч. 6 ст. 9 Закону №2011, за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або безвісно відсутніми, зберігаються виплати в розмірі посадового окладу за останнім місцем служби, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру та інші види грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення. Сім'ям зазначених військовослужбовців щомісячно виплачується грошове забезпечення, в тому числі додаткові та інші види грошового забезпечення, у порядку та в розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Дія цього пункту не поширюється на військовослужбовців, які добровільно здалися в полон, самовільно залишили військові частини (місця служби) або дезертирували зі Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.
Порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України регламентується Положенням, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі - Положення).
Пунктом 144-1 Положення визначено, що для військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину або місце служби, дезертирував із Збройних Сил України або добровільно здався в полон, військова служба призупиняється відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Військова служба для такого військовослужбовця призупиняється з дня внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви, повідомлення командира (начальника) військової частини про вчинене кримінальне правопорушення, поданих відповідно до частини четвертої статті 85 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.
Військовослужбовці, військову службу яким призупинено, звільняються з посад та вважаються такими, що не виконують (не несуть) обов'язків військової служби. Контракт про проходження військової служби, а також виплата грошового та здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення таким військовослужбовцям призупиняються.
Час призупинення військової служби військовослужбовцям не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому званні та до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії. На них не поширюються пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством для військовослужбовців.
Військовослужбовці, військову службу яким призупинено, не входять до чисельності Збройних Сил України.
Наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі - Порядок).
Відповідно до п.15 розділу І Порядку, військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення. Призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.
Отже, діючим законодавством не передбачена можливість виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, що самовільно залишили військову частину. Поряд з цим, законодавчі норми, що регламентують порядок виплати грошового забезпечення, не встановлюють порядок повернення безпідставно виплачених коштів таким військовослужбовцям.
Статтею 1212 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Закон України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» від 03.10.2019 №160-IX (далі - Закон №160) визначає підстави та порядок притягнення військовослужбовців та деяких інших осіб до матеріальної відповідальності за шкоду, завдану державному майну, у тому числі військовому майну, майну, залученому під час мобілізації, а також грошовим коштам, під час виконання ними службових обов'язків.
За приписами пункту 4 статті 1 Закон №160 матеріальна відповідальність - вид юридичної відповідальності, що полягає в обов'язку військовослужбовців та деяких інших осіб покрити повністю або частково пряму дійсну шкоду, що було завдано з їх вини шляхом знищення, пошкодження, створення нестачі, розкрадання або незаконного використання військового та іншого майна під час виконання обов'язків військової служби або службових обов'язків, а також додаткове стягнення в дохід держави як санкція за протиправні дії у разі застосування підвищеної матеріальної відповідальності.
Нормами ч. 1 ст. 2 Закону №160 передбачено, що його дія поширюється на військовослужбовців під час виконання ними обов'язків військової служби, військовозобов'язаних та резервістів під час проходження ними зборів, а також осіб рядового та начальницького складу правоохоронних органів спеціального призначення, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, сил цивільного захисту, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державного бюро розслідувань, співробітників Служби судової охорони.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону №160, підставою для притягнення до матеріальної відповідальності є шкода, завдана неправомірним рішенням, невиконанням чи неналежним виконанням особою обов'язків військової служби або службових обов'язків, крім обставин, визначених статтею 9 цього Закону, які виключають матеріальну відповідальність.
Умовами притягнення до матеріальної відповідальності є:
1) наявність шкоди;
2) протиправна поведінка особи у зв'язку з невиконанням чи неналежним виконанням нею обов'язків військової служби або службових обов'язків;
3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи і завданою шкодою;
4) вина особи в завданні шкоди.
Згідно ч. 1 ст. 6 Закону №160 особа несе матеріальну відповідальність у повному розмірі завданої з її вини шкоди в разі:
1) виявлення нестачі, розкрадання, умисного знищення, пошкодження чи іншого незаконного використання військового та іншого майна, у тому числі переданого під звіт для зберігання, перевезення, використання або для іншої мети, здійснення надлишкових виплат грошових коштів чи вчинення інших умисних протиправних дій;
2) виявлення факту приписки в нарядах чи інших документах фактично не виконаних робіт, викривлення звітних даних або обману держави в інший спосіб;
3) завдання шкоди у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин;
4) вчинення діяння (дій чи бездіяльності), що мають ознаки кримінального правопорушення;
5) якщо особою надано письмове зобов'язання про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за забезпечення цілісності майна та інших цінностей, переданих їй для зберігання або для інших цілей.
Таким чином, законодавчі норми передбачають необхідність відшкодування військовослужбовцем шкоди, в тому числі завданої державі у зв'язку з невиконанням чи неналежним виконанням ним обов'язків військової служби або службових обов'язків.
Частиною 1 ст. 10 Закону №160 визначено, що відшкодування шкоди, завданої особою, здійснюється на підставі наказу командира (начальника) шляхом стягнення сум завданої шкоди з місячного грошового забезпечення винної особи, крім випадків, передбачених частинами третьою, четвертою та п'ятою цієї статті та частиною першою статті 12 цього Закону.
У разі звільнення особи, притягнутої до матеріальної відповідальності, зі служби або у разі, якщо рішення про притягнення до матеріальної відповідальності особи не прийнято до її звільнення зі служби, відшкодування завданої шкоди здійснюється в судовому порядку в разі відмови особи від її добровільного відшкодування або в іншому встановленому законом порядку (ч. 1 ст. 12 Закону №160).
Судом встановлено, що наказом командира військової частини від 06.10.2024 №282, відповідача увільнено від займаних посад і зараховано у розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 з 06.10.2024 у зв'язку із перебуванням на тривалому лікуванні.
У зв'язку з самовільним залишення військової частини грошове забезпечення солдату ОСОБА_1 не виплачується, що виключає можливість стягнення заявленої позивачем шкоди (безпідставно нарахованого грошового забезпечення) в порядку ч. 1 ст. 10 Закону №160.
Поряд з цим, на думку суду, передумовою стягнення завданої державі шкоди в судовому порядку є звернення військової частини до військовослужбовця з метою спонукання повернути безпідставно виплачені кошти у добровільному порядку, тобто в порядку досудового врегулювання спору.
Всупереч наведеному Військова частина НОМЕР_1 не надала суду жодних доказів звернення до відповідача з пропозицією повернути безпідставно отримане грошове забезпечення за період з 05.10.2024 по 25.12.2024 у сумі 56931,18 грн.
В тексті позовної заяви позивач стверджує, що не може запропонувати ОСОБА_1 у добровільному порядку повернути надміру сплачене грошове забезпечення, оскільки його місце проживання наразі невідоме.
Однак суд вважає такі аргументи безпідставними з огляду на зазначення військовою частиною в тексті позовної заяви на виконання вимог ст. 160 КАС України інформації щодо місця проживання/реєстрації відповідача.
Більше того, вищезазначені твердження позивача спростовуються також актом службового розслідування від 20.02.2025, в розділі 3 якого зазначено відомості про ОСОБА_1 , в тому числі щодо адреси реєстрації його місця проживання та фактичного проживання (арк. спр. 14).
Ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Отже, Військова частина НОМЕР_1 не надала суду доказів надіслання на адресу ОСОБА_1 вимоги про повернення безпідставно набутого майна, що є необхідною передумовою звернення до суду з позовом щодо стягнення такого з фізичної особи.
Вказане, на думку суду, свідчить про передчасність даного позову, оскільки позивачем не було доведено небажання військовослужбовця відшкодувати завдану державі шкоду в добровільному порядку.
За наведених обставин, враховуючи вимоги чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог належить відмовити.
З огляду на відмову у задоволенні позову судові витрати з відповідача не стягуються.
Керуючись ст. 241, 243, 255, 257, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. У задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код - НОМЕР_2 ) відшкодування шкоди завданої за час проходження служби, - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
СуддяР.О. Ващилін