печерський районний суд міста києва
Справа № 757/1842/24-ц
пр. 2-2400/25
12 вересня 2025 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді: Соколова О.М.,
за участю секретаря судового засідання: Колесник А.Є.,
позивача: ОСОБА_1 ,
представника відповідача: Рури Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу № 757/1842/24-ц за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» про захист прав споживача та стягнення грошових коштів, -
У січні 2024 року адвокат Іллюхіна Антоніна Миколаївна (далі - позивач) звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (далі - відповідач, АТ КБ Приватбанк», Банк) про захист прав споживача та стягнення грошових коштів.
У обґрунтування вимог вказано, що 14.10.2023 року невідома особа зателефонувала позивачу з номеру телефону « НОМЕР_1 » і, представившись працівником мобільного оператора «Київстар», отримала доступ до додатку «Приват24», після чого, шляхом проведення декількох транзитних операцій зняла з банківських рахунків позивача, відкритих в АТКБ «ПРИВАТБАНК», грошові кошти на загальну суму 88628 грн. 74 коп.
У той же день позивач звернулась до відповідача із проханням розібратися в цій неприємній для неї ситуації, на що отримала відповідь про те, що працівниками відповідача буде проведено службове розслідування, про результати якого остання буде повідомлена.
У зв'язку із тим, що позивач і не дочекалась відповіді, 03.11.2023 року остання звернулась на урядову гарячу лінію (номер реєстрації ІЛ-163 54201) стосовно повернення незаконно списаних з її платіжної банківської картки, а також безпосередньо до відповідача з вимогою призупинити нарахування відсотків за кредитом (звернення № 1214-ВБ від 03.11.2023 року).
Нажаль, своїми відповідями від 15.11.2024 року за № 20.1.0.0.0/7- 231103/64062 та № 20.1.0.0.0/7-231103/26738 відповідач відмовив позивачу у поверненні грошових коштів, незаконно списаних з її платіжної картки, а також у призупиненні нарахування відсотків за кредитом.
Також, 16.10.2023 року з приводу вказаного позивач звернулась до Відділення поліції №1 Чернігівського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Чернігівській області із відповідною заявою, на підставі якої в порядку ст.214 КПК України вказана інформація була внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Кримінальна справа була порушена за ознаками ч.4 ст.190 КК України. Слідство наразі триває. Номер кримінального провадження: 12023270350000499.
Цим позивач вказує, що підтверджую, що остання, як користувач картки, своїми діями чи бездіяльністю не сприяла втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера (коду) або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Списання грошових коштів з мого карткового рахунку відбулося не за її розпорядженням і остання не повинна нести відповідальності за такі операції. Виявивши безпідставне списання (перекази, зняття) коштів, позивач повідомила про цей факт банк та звернулися до правоохоронних органів.
Вказує, що відповідачем безпідставно була надана можливість сторонній особі списати грошові кошти з її банківської карти і у зв'язку із цим, відповідач зобов'язаний повернути їй кошти в сумі 88 628 грн. 74 коп.
На підставі викладеного, просила суд, стягнути з відповідача на користь позивача 88 628 грн. 74 коп. та судовий збір.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 25.01.2024 року по справі відкрито провадження за правилами спрощеного провадження, з повідомленням сторін.
03.03.2024 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, зі змісту якого вбачається, що проти заявленої позовної заяви заперечує в повному обсязі, вважає її необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Вказує, що позивачем не надано жодного доказу, що до несанкціонованих транзакцій як вона зазначає та на які вона посилається. Позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів порушення її прав.
26.09.2024 року на адресу суду від представника відповідача надійшли письмові пояснення.
21.01.2025 року на адресу суду від представника позивача надійшла заява про приєднання доказів.
25.08.2025 року на адресу суду від представника відповідача надійшла заява про приєднання доказів.
25.08.2025 року на адресу суду від представника позивача надійшли пояснення.
У судовому засіданні позивача вимоги позову підтримала, просила задовольнити.
У судовому засіданні представник відповідача заперечувала проти позовних вимог, просила відмовити у задоволенні позову.
Суд, заслухавши сторону позивача, сторону відповідача, дослідивши письмові докази по справі, дійшов наступного висновку.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, свобод чи інтересів фізичних осіб , прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
Згідно ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 р. у справі № 756/8056/19 висловлено наступну думку, яка є обов'язковою до застосування садами усіх інстанцій: Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Згідно із частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
У обґрунтування позовних вимог, позивач посилається «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» на норми Закону України . Проте, зазначений закон не підлягає застосуванню, оскільки на час виникнення спірних правовідносин втратив чинність на підставі Закону України «Про платіжні послуги» , який набрав чинності 01.08.2021 року.
Позивач стверджує що 14.10.2023 року невідомими особами було знято/списано з її банківських рахунків, відкритих в АТ КБ ПриватБанк грошові кошти на загальну суму 88628,74 грн.
Проте, позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу в обґрунтування позовних вимог, не вказано розмір списання грошових коштів, які як вважає позивач здійснені не нею та рахунок, з якого відбулись списання.
З позовних вимог незрозуміло, з яких складових складається сума 88628,74 грн., оскільки в виписках по рахунку не міститься списання грошових коштів у розмірі 88628,74 грн. Позивач вимагає стягнути кошти, які не є її особистими.
Так, судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 висловила згоду про укладення договору шляхом отримання кредитної картки «Універсальна» та особистим підписом засвідчила, що «Я згоден (на) з тим, що ця заява, разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між мною та Банком Договір про надання банківських послуг. Я ознайомився (лась) і згоден з Умовами та Правилами надання банківських послуг та Тарифами банку, які були надані мені для ознайомлення, в письмовому вигляді...».
Приймаючи до уваги те, що за ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, то відсутність підпису Позичальника в Умовах, при наявності його письмового свідчення про те, що він ознайомлений у письмовому вигляді та згідний з Умовами та Тарифами, що Заява разом із Умовами та Тарифами складають договір про надання банківських послуг, не є підставою вважати, що Умови укладені поза межами договору та є не допустимими доказами. Позичальник підписанням Анкети-заяви позичальника приєднався до Умов та Правилами надання банківських послуг.
Заява разом з Умовами та Тарифами є договором про надання банківських послуг. Відповідно до ч. 1 ст.634 Цивільного кодексу України, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.
Судовим розглядом встановлено, що переказ коштів з картки № НОМЕР_2 був здійснений шляхом створення платежу в системі дистанційного обслуговування клієнтів Internet Banking Приват24 (далі - Приват24). Вхід в Приват24 був здійснений під авторизацією ОСОБА_1 . При даній процедурі клієнт вводить свої ім'я користувача і пароль та входить у Приват24, створює необхідний платіж, вводить тільки йому відомий ключ доступу і після цього до Банку надходить платіжне доручення, відповідно до якого Банк здійcнює переказ коштів.
Відповідно до рядків Виписки за договором за період з 14.10.2023 року по 16.10.2024 року по рахунку НОМЕР_3 чітко вбачається, що на момент здійснення першого переказу 14.10.2023 року о 17:28 в розмірі 24622,50 грн. на рахунку позивача залишок коштів становив «-25362,06». При цьому після кожного переказу сума у колонці «Залишок після операції» збільшувалась і після останнього переказу дорівнювала «-49947,34 грн.».
Відповідно до виписки по рахунку НОМЕР_4 14.10.2023 року відбувались як перекази коштів так і надходження.
Проте, позивач в позовній заяві не вказує яку саме транзакцію вважає такою, яка здійснена не нею.
У витязі з Єдиного Реєстру Досудових Розслідувань вказано, що невстановлена особа шляхом шахрайських дій, зателефонувавши з номеру телефону НОМЕР_1 під приводом працівника мобільного оператору Київстар, отримала доступ до додатку Приват24.
Тобто, списання коштів з рахунку позивача стало можливим у зв'язку з діями позивача щодо розголошення інформації необхідної для авторизації в Приват24 зі свого мобільного телефону 14.10.2023 року.
У позовній заяві позивач зазначає, що вона звернулась до відповідача з проханням розібратись «в цій неприємній ситуації».
Проте, до позову не надано доказів, які підтвердили б негайне звернення клієнта до банку щодо блокування рахунку.
Відповідно до постанови від 18.01.2023 р. Верховного Суду України у справі №686/17744/21, який вказав: «У контексті розглядуваної справи тягар доказування факту повідомлення банку про викрадення мобільного телефону та втрату фінансового номеру покладається на позивача, який стверджує про вчинення таких дій.»
У вказаній постанові Верховного Суду вказано, що встановлення часу звернення до банку важливе для вирішення справи.
Відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України обов'язок доказування покладається на позивача.
Так, відповідно до п. 20 статті 38 Закону України «Про платіжні послуги» користувач, якому наданий електронний платіжний засіб, зобов'язаний: 4) не повідомляти та іншим чином не розголошувати індивідуальну облікову інформацію та/або іншу інформацію, що дає змогу ініціювати платіжні операції; 5) негайно після того, як така інформація стала йому відома, повідомити емітента у спосіб та каналами зв'язку, передбаченими договором між емітентом та платником, про факт втрати електронного платіжного засобу та/або факт втрати індивідуальної облікової інформації.
Отже, саме на позивача покладено обов'язок нерозголошення (нерозкриття) інформації за рахунком, паролів, ПІН-кодів, CVV-кодів, як і обов'язок повідомлення банку в разі втрати, викрадення платіжної картки та розголошення вказаної інформації.
Відповідно до п. 4 статті 87 ЗУ «Про платіжні послуги» платник зобов'язаний негайно після того, як така інформація стала йому відома, повідомити надавача платіжних послуг у визначеному договором порядку про факт виконання з його рахунку неналежної або неакцептованої платіжної операції для отримання відшкодування за такою операцією.
До моменту повідомлення емітента про факт втрати платіжного інструменту та/ або індивідуальної облікової інформації відповідно до статті 38 цього Закону ризик збитків від виконання неналежних платіжних операцій та відповідальність за них покладаються на платника. З моменту повідомлення платником емітента про факт втрати платіжного інструменту та/або індивідуальної облікової інформації ризик збитків від виконання неакцептованих/неналежних платіжних операцій та відповідальність покладаються на емітента. Момент, з якого настає відповідальність емітента, має бути чітко визначений умовами договору, укладеного між користувачем та емітентом. (ч. 5 ст. 87 «Про платіжні послуги»).
Це положення кореспондує з п. 140 Положення НБУ №164 «до моменту повідомлення емітента про факт втрати платіжного інструменту та/або індивідуальної облікової інформації ризик збитків від виконання неналежних платіжних операцій та відповідальність за них покладаються на користувача. З моменту повідомлення користувачем емітента про факт втрати платіжного інструменту та/або індивідуальної облікової інформації ризик збитків від виконання неакцептованих/ неналежних платіжних операцій та відповідальність покладаються на емітента. Момент, з якого настає відповідальність емітента, має бути чітко визначений умовами договору, укладеного між користувачем та емітентом».
Таким чином, встановлення точного часу повідомлення банку клієнтом (користувачем) про виявлення несанкціонованих операцій по своїм рахункам і обізнаністю про це позивача, або при підозрі доступу третіх осіб рахунку та інших неправомірних дій таких осіб, має вирішальне значення визначення часу звернення клієнта до Банку з відповідною заявою, оскільки до моменту повідомлення користувачем Банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність за них несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк.
Так, у постанові Верховного Суду по справі №585/1320/16-ц від 6 березня 2018 року, зазначено, що «Крім того, до моменту повідомлення користувачем (відповідачем) банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк».
Оцінка своєчасного звернення до Банку міститься й в ухвалі Верховного Суду від 17 серпня 2023 року у справі № 686/17744/21, якою обґрунтовано законність відмови у задоволенні вимог до Банку у зв'язку з відсутністю доказів негайного звернення позивача до Банку з повідомленням про втрату електронного платіжного засобу та/ або факт втрати індивідуальної облікової інформації.
Позивачем надано відповіді Банку на її звернення, з чого слідує що позивач письмово звернулась до відповідача лише 03.11.2023 року.
Крім того, посилання позивача на нерозголошення інформації спростовується доводами самої позивачки та матеріалами справи.
Доказом про такі дії позивача, що спричинили втрату його індивідуальної інформації та надання доступу до Приват 24 стороннім особам підтверджує належний і допустимий доказ - аудіофайл з записом розмови ОСОБА_1 і оператора колл-центру.
У цій розмові ОСОБА_1 (запис розмови з 3:21 хв.) зазначає, що «Мені вчора подзвонили, це моя халатність, сказали що треба провести заміну сім-карти. Потрібно було набрати комбінацію, вони мені продиктували комбінацію, я набрала цю комбінацію. Вони мені знов передзвонили і сказали, що на протязі декількох годин буде відключений телефон і відбудеться заміна сім-карти. І всьо заблокувався мій телефон...».
Тобто, позивач підтверджує, що виконала всі вказівки продиктовані їй по телефону, що дало доступ до Приват24 стороннім особам.
Таким чином, позивачем надано безперешкодний доступ третім особам до свого Приват 24 шляхом авторизації мобільного пристрою за допомогою комбінації цифр з смс та не виконано обов'язку негайного повідомлення Банку про втрату електронного платіжного засобу та/або індивідуальної облікової інформації, що дає змогу ініціювати платіжні операції.
На підставі наведеного, дії позивача щодо розголошення індивідуальної облікової інформації та/або іншу інформацію, що дає змогу ініціювати платіжні операції та не повідомлення негайно відповідача про факт доступу невстановлених осіб до Приват24 виключають відповідальність відповідача згідно з умовами договору та чинного законодавства
Відповідно до статей 6, 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Наведеними положеннями визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Тобто, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
У той же час, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту слід зважати і на його ефективність статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з точки зору 1950 року.
У рішенні від 15.11.1996 р. у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Тобто, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, відповідно до викладеної у позові вимоги, який не суперечить закону.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
Відповідно до частини першої та другої статті 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Аналіз частини другої статті 14 ЦК України свідчить, що критерії правомірності примусу суб'єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов'язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов'язковими для такого суб'єкта.
У даному випадку із суті заявлених вимог незрозумілою залишається мета, якої прагне досягнути позивач і в чому полягає ефективність саме такого захисту, та більш того яким чином має бути виконане судове рішення як остаточний результат захисту прав та інтересів позивача у разі задоволення позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Стягнення грошових коштів не відповідають ефективному способу захисту прав та інтересів у даних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду в черговий раз нагадала у своїй постанові від 06.04.2021 року по справі № 910/10011/19, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Глибокий аналіз способів захисту цивільних прав надано і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 2.09.2022 р. у справі № 462/5368/16-ц.
Суд, оцінюючи належність, допустимість, з урахуванням принципу диспозитивності, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів приходить до висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.
Питання про розподіл судових витрат суд вирішує відповідно до вимог ст.141 ЦПК України.
Оскільки суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову, судові витрати, у тому числі судовий збір, понесені стороною позивача, покладаються на неї.
Керуючись ст.ст. 12, 76, 81, 141, 258-259, 263-265, 352, 354-355 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» про захист прав споживача та стягнення грошових коштів - залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення, безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 23.09.2025 року.
Суддя О.М. Соколов