18 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 465/1234/22
провадження № 61-778св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом- Акціонерне товариство «Універсал Банк», відповідачі за первісним позовом:ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 , відповідач за зустрічним позовом- Акціонерне товариство «Універсал Банк»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Франківського районного суду міста Львова від 26 липня 2024 року у складі судді Мартинишин М. О. та постанову Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року у складі колегії суддів Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог Акціонерного товариства «Універсал Банк»
У лютому 2022 року Акціонерне товариство «Універсал Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Позов мотивовано тим, що 07 серпня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» (з 07 липня 2009 року змінено тип акціонерного товариства на Публічне акціонерне товариство «Унверсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк»), а з 20 грудня 2018 року змінено тип акціонерного товариства на Акціонерне товариство «Універсал Банк») (далі - АТ «Універсал Банк») і ОСОБА_1 укладено кредитний договір від 07 серпня 2007 року № 11-1/532к-07, відповідно до якого відповідач отримав кредит в сумі 200 000,00 доларів США, строк користування до 06 серпня 2023 року, із платою 11,95 % річних.
Кредитні зобов'язання забезпечено договором іпотеки від 07 серпня 2007 року, укладеним між АТ «Універсал Банк» і ОСОБА_2 . Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності майновому поручителю ОСОБА_2 .
З 07 червня 2010 року до 05 березня 2020 року між сторонами укладено додаткові угоди до кредитного договору, якими змінено розмір плати за користування кредитом.
Відповідно до пункту 1.2 додаткової угоди до кредитного договору від 05 березня 2020 року кредитні кошти призначені для придбання нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 .
Для забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором від 07 серпня 2007 року № 11-1/532к-07 між АТ «Універсал Банк» і ОСОБА_2 укладено договори поруки від 07 серпня 2007 року, 07 червня 2010 року, 05 березня 2020 року.
19 січня 2021 року АТ «Універсал Банк» скеровувало на адресу відповідачів вимоги від 05 січня 2021 року № 9/Д3, № 10/ДЗ та № 6/ДЗ.
У вимогах банк зазначав, що у випадку несплати заборгованості, зазначеної у вимогах, термін повернення кредиту визнається банком таким, що настав достроково на шістдесят перший день з дня отримання вимоги, а банк буде вимушений стягнути всю суму кредиту в примусовому порядку, крім того, звернути стягнення на іпотечне майно, а у разі недостатності коштів для погашення - на все належне боржнику / поручителю майно.
Вказані вимоги банку відповідачі залишили без реагування.
Загальна сума заборгованості за кредитним договором від 07 серпня 2007 року № 11-1/532к-07 станом на 21 січня 2022 року становить 97 253,31 доларів США.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не вживають жодних заходів, які свідчать про наміри виконувати зобов'язання, передбачені кредитним договором, ухиляються від виконання зобов'язань перед банком.
На підставі викладеного, АТ «Універсал Банк» просило суд солідарно стягнути з відповідачів на користь банку заборгованість за кредитним договором від 07 серпня 2007 року в розмірі 97 253,31 доларів США.
Короткий зміст зустрічного позову ОСОБА_1 .
У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до АТ «Універсал Банк» про зобов'язання провести реструктуризацію зобов'язань за кредитним договором від 07 серпня 2007 року, укладеним між ОСОБА_1 та АТ «Універсал Банк», відповідно до підпунктів 6, 7, 8, 9, 11, 12, 13, 14 пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про споживче кредитування».
Зустрічний позов мотивовано тим, що відповідно до підпункту 5.1.1.1 додаткової угоди від 05 березня 2020 року до кредитного договору передбачено дострокове повернення заборгованості за кредитним договором, в тому числі кредиту, сплату процентів та інших платежів, які підлягають сплаті позичальником на користь кредитора за кредитним договором. Така вимога може бути пред'явлена кредитором, однак встановлено, що її виконання повинно відбутись впродовж 60 (шістдесяти) днів з дня одержання від кредитора на адресу позичальника відповідного листа повідомлення (вимоги).
Проте відповідно до Закону України від 13 квітня 2021 року № 1381-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті» передбачено часткове списання та реструктуризацію заборгованості за споживчими кредитами, які за заявою позичальника повинен провести кредитор у відповідності до вимог цього Закону.
ОСОБА_1 зазначав, що є всі правові підстави для проведення АТ «Універсал Банк» обов'язкової реструктуризації заборгованості за кредитним договором від 07 серпня 2007 року № 11-1/532к-07, укладеним між ОСОБА_1 і АТ «Універсал Банк», які полягають у тому, що кредит, отриманий в іноземній валюті, є споживчим, а предмет іпотеки використовується як єдине і постійне місце проживання його (позичальника), дружини (майнового поручителя) та його дітей (членів його сім'ї). У нього та членів його сім'ї відсутнє будь-яке інше житлове нерухоме майно, окрім квартири АДРЕСА_1 , яке належить на праві власності поручителю ОСОБА_2 .
Крім того зазначав, що на день подання заяви про реструктуризацію заборгованості відсутня будь-яка прострочена заборгованість за кредитним договором від 07 серпня 2007 року № 11-1/532к-07.
21 липня 2021 року ОСОБА_1 подав банку заяву про обов'язкову реструктуризацію, однак листами від 30 серпня та 17 вересня 2021 року № 42999 та № 2739 відповідно банк відмовив йому у проведенні обов'язкової реструктуризації споживчого кредиту, з огляду на те, що у власності Приватного підприємства «Транс Ком» (далі - ПП «Транс Ком»), власником та директором якого є ОСОБА_1 , наявне житлове нерухоме майно, а саме квартира загальною площею 125, 7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до акта від 05 липня 2021 року ОСОБА_1 та члени його сім'ї фактично проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Натомість квартира за адресою: АДРЕСА_2 не належить ані позичальнику, ані поручителю за кредитним договором від 07 серпня 2007 року №11-1/532к-07, а належить юридичній особі, яка здійснює підприємницьку діяльність, а саме ПП «Транс Ком».
Отже, наявність житлового приміщення, власником якого є юридична особа, а саме ПП «Транс Ком», яке не є позичальником, не може бути підставою для відмови у проведенні реструктуризації.
Банк мав вчинити дії відповідно до пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування». Однак, банк не виконав вимог законодавства щодо обов'язкової реструктуризації зобов'язань за кредитним договором від 07 серпня 2007 року № 11-1/532к-07. Водночас реструктуризація призвела б до зменшення грошового зобов'язання за кредитним договором вдвічі та визначення зобов'язання у гривневому еквіваленті. Тому стягнення кредитних коштів без урахування можливості проведення реструктуризації зобов'язання за таким договором, є грубим порушенням його прав як споживача за споживчим кредитом, ставить його в невигідне становище та створює додаткові зобов'язання.
На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив судзобов'язати АТ «Універсал Банк» провести реструктуризацію зобов'язань за кредитним договором від 07 серпня 2007 року, укладеним між ОСОБА_1 та АТ «Універсал Банк», відповідно до підпунктів 6, 7, 8, 9, 11, 12, 13, 14 пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про споживче кредитування» .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Франківський районний суд міста Львова рішенням від 26 липня 2024 року у задоволенні позову АТ «Універсал Банк» відмовив.
Зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнив.
Зобов'язав АТ «Універсал Банк» провести обов'язкову реструктуризацію зобов'язань за кредитним договором від 07 серпня 2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Універсал Банк», відповідно до підпунктів 6, 7, 8, 9, 11, 12, 13, 14 пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про споживче кредитування».
Вирішив питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що немає підстав для відмови у проведенні реструктуризації зобов'язань за іпотечним кредитом на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті».Наявність житлового приміщення, власником якого є юридична особа, а саме ПП «Транс Ком», яке не є позичальником, не може бути підставою для відмови банком у проведенні реструктуризації заборгованості ОСОБА_1 як фізичної особи позичальника.
Суд виснував, що заява про реструктуризацію боргу ОСОБА_1 відповідає вимогам підпунктів 1, 2 пункту 7 Розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» з огляду на наявність непогашеного грошового зобов'язання перед кредитором, відсутність станом на 1 січня 2014 року простроченої заборгованості, те, що виконання зобов'язань за договором забезпечено предметом іпотеки - квартирою АДРЕСА_1 , який відноситься до об'єктів житлового фонду, і використовується позичальником та членами його сім'ї, як місце постійного проживання.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції? АТ «Універсал Банк» оскаржило його в апеляційному порядку.
Львівський апеляційний суд постановою від 12 грудня 2024 року апеляційну скаргу АТ «Універсал Банк» залишив без задоволення. Рішення Франківського районного суду міста Львова від 26 липня 2024 року залишив без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що ОСОБА_1 довів належними та допустимими доказами своєчасність направлення кредитору заяви про реструктуризацію боргу.
Зобов'язання ОСОБА_1 перед банком підлягають обов'язковій реструктуризації з огляду на те, що на час його звернення із заявою про реструктуризацію у власності позичальника або майнового поручителя, який є власником предмета іпотеки, відсутнє інше житлове нерухоме майно.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
В уточненій касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у січні 2025 року, АТ «Універсал Банк» просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень банк посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012, у якому міститься висновок щодо правового статусу майна приватного підприємства, а саме, що воно є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому може бути об'єктом права особистої приватної власності і зазначена обставина має враховуватися під час застосування Закону України «Про споживче кредитування» в частині реалізації положень про обов'язкову реструктуризацію.
Апеляційний суд неправильно застосував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 22 червня 2023 року у справі № 593/1509/21, від 25 вересня 2023 року у справі № 756/19574/21, оскільки у справі, що переглядається, у ОСОБА_1 є право власності на майно приватного підприємства, у якому він є засновником.
Касаційна скарга не містить доводів в частині вирішення судами первісного позову банка про стягнення заборгованості.
Доводи інших учасників справи
У травні 2025 року від ОСОБА_1 на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу АТ «Універсал Банк», в якому заявник наводить заперечення на доводи касаційної скарги, просить відмовити в її задоволенні.
Верховний Суд в ухвалі про відкриття касаційного провадження від 10 лютого 2025 року роз'яснив учасникам справи їх право подати відзив на касаційну скаргу у строк, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали.
ОСОБА_1 отримав ухвалу з додатками 28 квітня 2025 року.
З огляду на те, що відзив на касаційну скаргу надіслано на адресу Верховного Суду 21 травня 2025 року, тобто подано поза межами строку, визначеного в ухвалі Верховного Суду від 10 лютого 2025 року, протягом якого можна було подати відзив, причин пропуску цього строку не зазначено, тому відзив ОСОБА_1 належить залишити без розгляду.
Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 та від 04 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18.
У травні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін.
У червні 2025 року АТ «Універсал Банк» подало до Верховного Суду відповідь на відзив ОСОБА_1 .
У червні 2025 року ОСОБА_1 направив на адресу Верховного Суду пояснення, які є відповіддю на відзив банку.
Фактичні обставини справи, що встановили суди
Суди встановили, що 07 серпня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є АТ «Універсал Банк», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 11-1/532к-07, відповідно до якого ОСОБА_1 отримав кредит в сумі 200 000,00 доларів США, строком до 06 серпня 2023 року, зі сплатою 11,95 % річних.
07 червня 2010 року та 05 березня 2020 року між ВАТ «Універсал Банк» і ОСОБА_1 укладено додаткові угоди до вказаного кредитного договору, якими змінено розмір плати за користування кредитом, а саме:
з 07 червня 2010 року до 09 лютого 2012 року включно за користування кредитними коштами без порушень встановленого строку нараховується процентна ставка у розмірі 10,95 % річних, понад встановлений строк - 18,95 % річних;
з 10 лютого 2012 року за користування кредитними коштами без порушень встановленого строку нараховується процентна ставка у розмірі 11,95 % річних, понад встановлений строк - 19,95 % річних;
з 05 березня 2020 року до 09 лютого 2021 року включно за користування кредитними коштами без порушень встановленого строку нараховується базова процентна ставка у розмірі 6,00 % річних, понад встановлений строк - 14,00 % річних;
з 05 березня 2021 року за користування кредитними коштами без порушень встановленого строку нараховується процентна ставка у розмірі вищевказаної базової процентної ставки, збільшеної на 5,95 % річних, понад встановлений строк - процентна ставка у розмірі базової підвищеної процентної ставки, збільшеної на 5,95 % річних.
Для забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором від 07 серпня 2007 року № 11-1/532к-07 між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», і ОСОБА_2 укладено договори поруки від 07 серпня 2007 року та 07 червня 2010 року. 05 березня 2020 року договір поруки укладено між АТ «Універсал Банк» і ОСОБА_2 .
На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором від 07 серпня 2007 року № 11-1/532к-07 між банком і ОСОБА_2 укладено іпотечний договір від 07 серпня 2007 року № 6328, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
21 липня 2021 року ОСОБА_1 подав АТ «Універсал Банк» заяву про обов'язкову реструктуризацію.
Листами від 30 серпня 2021 року № 42999 та від 17 вересня 2021 року № 2739 АТ «Універсал Банк» відмовило ОСОБА_1 у проведенні обов'язкової реструктуризації споживчого кредиту.
Предмет іпотеки - житлове нерухоме майно використовується як місце постійного проживання ОСОБА_1 як боржника і ОСОБА_2 як поручителя.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Конституційний Суд України у Рішенні від 10 листопада 2011 року у справі № 1?26/2011 зазначив, що держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.
У статті 2 Закону України «Про споживче кредитування» № 1734-VІІІ (далі - Закон № 1734-VІІІ) передбачено, що метою цього Закону є захист прав та законних інтересів споживачів і кредитодавців, створення належного конкурентного середовища на ринках фінансових послуг та підвищення довіри до нього, забезпечення сприятливих умов для розвитку економіки України, гармонізація законодавства України із законодавством Європейського Союзу та міжнародними стандартами.
У статті 3 Закону № 1734-VІІІ визначено, що цей Закон регулює відносини між кредитодавцями, кредитними посередниками та споживачами під час надання послуг споживчого кредитування, а також відносини, що виникають у зв'язку з врегулюванням простроченої заборгованості за договорами про споживчий кредит та іншими договорами, передбаченими частиною другою цієї статті.
Вказаний Закон регулює публічно-правові відносини, які є в цьому випадку проявом економічних відносин, направлених на захист економічних, соціальних прав людей в умовах, що склались в Україні.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону № 1734-VІІІ реструктуризація зобов'язань за договором про споживчий кредит - це зміна істотних умов договору про споживчий кредит, що здійснюється кредитодавцем на договірних умовах із споживачем і впливає на умови та/або порядок повернення такого кредиту.
Предметом позову у справі, що переглядається, є стягнення банком з ОСОБА_1 (боржник) і ОСОБА_2 (поручитель) заборгованості за кредитними зобов'язаннями та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 до АТ «Універсал Банк» щодо зобов'язання банку здійснити реструктуризацію споживчого кредиту відповідно до Закону України від 13 квітня 2021 року № 1381?IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті».
Суди, задовольнивши зустрічний позов, керувались тим, що ОСОБА_1 подав банку заяву про обов'язкову реструктуризацію у строк, передбачений вказаним Законом, а саме 21 липня 2021 року, що не заперечують сторони у справі.
Суди виснували, що подана ОСОБА_1 заява про проведення реструктуризації відповідає критеріям підпунктів 1, 2 пункту 7 Розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування», зокрема:
наяване непогашене грошове зобов'язання перед банком;
відсутня станом на 01 січня 2014 року прострочена заборгованість за кредитним договором;
виконання зобов'язань за договором забезпечено предметом іпотеки - квартирою загальною площею 100,5 кв. м, яка складається з чотирьох кімнат і кухні, знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить до об'єктів житлового фонду і використовується позичальником та членами його сім'ї як місце постійного проживання, що підтверджено актом Львіського комунального підприємства «Львівський ліхтар» від 05 липня 2021 року.
Тому суди вважали, що ОСОБА_1 довів факт своєчасного направлення кредитору заяви про реструктуризацію боргу.
Водночас, відмовивши у реструктуризації боргу, банк безпідставно посилався на наявність у позичальника іншого житла - квартири АДРЕСА_2 , оскільки ця квартира належить на праві власності ПП «Транс Ком», що відповідно до положень статті 115 ЦК України вважається майном господарського товариства, набутим на підставах, що не заборонені законом (договір купівлі - продажу квартири від 25 жовтня 2016 року, серія та номер 1149).
Крім того, банк не довів, що належну ПП «Транс Ком» квартиру придбано на кошти споживчого кредиту, а тому її наявність у власності ПП «Транс Ком» не може бути підставою для відмови банком у проведенні реструктуризації заборгованості ОСОБА_1 .
З огляду на наявність підстав для задоволення зустрічного позову, суди виснували про відсутність підстав для задоволення первісного позову.
У касаційній скарзі банк з посиланням на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, зазначає, що наявність квартири у власності ПП «Транс Ком», кінцевим бенефіціарним власником і директором якого є ОСОБА_1 , є законною підставою для відмови ОСОБА_1 у реструктуризації його боргу за договором споживчого кредиту.
Верховний Суд, оцінюючи доводи касаційної скарги банку, керується таким.
13 квітня 2021 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1381-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті» (далі - Закон № 1381-IX), який набрав чинності 23 квітня 2021 року.
Цим Законом внесено зміни до Закону № 1734-VІІІ, а саме розділ IV «Прикінцеві та перехідні положення» доповнено пунктом 7.
Відповідно до підпунктів 1, 2 пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1734-VІІІ обов'язковій реструктуризації підлягають зобов'язання, передбачені договором про споживчий кредит, наданий в іноземній валюті, у разі:
наявності станом на день набрання чинності цим пунктом будь-якого непогашеного грошового зобов'язання (простроченого грошового зобов'язання та/або грошового зобов'язання, строк сплати якого не закінчився) перед кредитором, крім випадку переходу усіх прав кредитора до поручителя (заставодавця) у зв'язку з виконанням ним зобов'язань позичальника;
відсутності станом на 01 січня 2014 року простроченої заборгованості, яку згідно з договором позичальник зобов'язаний сплатити не пізніше 01 січня 2014 року (крім простроченої заборгованості із сплати неустойки та інших платежів, нарахованих у зв'язку із простроченням позичальником платежів, та/або будь-якої заборгованості, строк сплати якої відповідно до договору спливає після 01 січня 2014 року, але яку кредитор вимагав повернути достроково (у строк до 01 січня 2014 року) у зв'язку з простроченням позичальником платежів), або якщо зазначену прострочену заборгованість погашено до дня проведення реструктуризації;
виконання зобов'язань за договором забезпечено предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку» у вигляді майна, віднесеного до об'єктів житлового фонду (далі - житлове нерухоме майно), або об'єкта незавершеного житлового будівництва, або майнових прав на нього, або садового будинку, або земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), а загальна площа такого нерухомого майна (об'єкта незавершеного житлового будівництва) не перевищує для квартири 140 квадратних метрів, для житлового будинку - 250 квадратних метрів, для садового будинку - 250 квадратних метрів, для земельної ділянки - площі, визначеної пунктом «г» частини першої статті 121 ЗК України.
Крім того, зокрема, вимагається виконання хоча б однієї з таких умов:
предмет іпотеки - житлове нерухоме майно використовується як місце постійного проживання позичальника або майнового поручителя (крім житлового нерухомого майна, що розташоване на тимчасово окупованій території у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі), за умови відсутності у власності позичальника або майнового поручителя іншого житлового нерухомого майна (крім житлового нерухомого майна, що розташоване на тимчасово окупованій території у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі);
у власності позичальника або майнового поручителя, який є власником предмета іпотеки - об'єкта незавершеного житлового будівництва, відсутнє інше житлове нерухоме майно (крім житлового нерухомого майна, що розташоване на тимчасово окупованій території у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі);
предмет іпотеки - нерухоме житлове майно придбавалося повністю або частково за рахунок кредитних коштів, отриманих за договором, і умовами договору або іпотечного договору передбачено заборону реєстрації місця проживання позичальника або майнового поручителя за адресою розташування житлового нерухомого майна, за умови відсутності у власності позичальника або майнового поручителя іншого житлового нерухомого майна (крім житлового нерухомого майна, розташованого на тимчасово окупованій території у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі).
Відповідно до підпункту 3 пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1734-VІІІ реструктуризація зобов'язань, передбачених договором, здійснюється за заявою, що подається кредитору позичальником (особою, до якої перейшли права та обов'язки позичальника) або його представником (за законом або за наявності довіреності на вчинення таких дій) особисто або надсилається рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим пунктом.
Закон № 1734-VІІІ визначає вичерпний перелік обставин, за яких кредитор має право відмовити у реструктуризації за договорами про споживчий кредит, наданий в іноземній валюті, що відповідають зазначеним у підпунктах 1, 2 пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1734-VІІІ критеріям (незалежно від дати укладення договору) та підлягають обов'язковій реструктуризації на вимогу позичальника, а саме:
у разі пропуску позичальником строків на подання заяви кредитор звільняється від обов'язку проведення реструктуризації зобов'язань за іпотечним кредитом на умовах, визначених цим Законом (абзац 7 підпункту 3 пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1734-VІІІ);
у разі ненадання позичальником необхідних для проведення реструктуризації документів, зазначених у підпункті 4 пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення», кредитор звільняється від обов'язку проведення реструктуризації зобов'язань за іпотечним кредитом на умовах, визначених цим пунктом (абзац дев'ятий підпункту 4 пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1734-VІІІ).
У справі, яка переглядається, встановлено, що на день набрання чинності Законом № 1381-IX ОСОБА_1 мав непогашене грошове зобов'язання перед банком як кредитором за договором про споживчий кредит, наданий в іноземній валюті, для придбання квартири АДРЕСА_1 .
При цьому ОСОБА_1 дотримався визначених підпунктом 3 пункту 7 Розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1734-VІІІ вимог щодо строків звернення з відповідною заявою протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим пунктом (23 квітня 2021 року), оскільки звернувся до кредитора із заявою про проведення реструктуризації 21 липня 2021 року.
Суди встановили, що станом на 01 січня 2014 року була відсутня прострочена заборгованість за кредитним договором.
Також встановлено, що виконання зобов'язань за кредитним договором забезпечено предметом іпотеки у вигляді майна, віднесеного до об'єктів житлового фонду (квартири АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності поручителю ОСОБА_2 ).
При цьому суди встановили, що предмет іпотеки - житлове нерухоме майно використовується як місце постійного проживання ОСОБА_1 як боржника і ОСОБА_2 як поручителя.
Відповідно до положень Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207, особа може мати декілька місць проживання / перебування. Водночас законодавство визначає необхідність проведення реєстрації (декларування) місця проживання / перебування особи, яка може бути здійснена тільки за однією адресою за її власним вибором, в тому числі й на підставі договору оренди житлового приміщення.
Отже, особа може мати більше ніж одне фактичне місце проживання, але зареєстрованим може бути лише одне місце проживання.
Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2024 року у справі № 554/7669/21 (провадження № 61-5805сво23).
У різних нормативно-правових актах законодавець використовує умови, що містять залежність від зареєстрованого місця проживання (зокрема, норми ЦПК України), інші - від фактичного місця проживання фізичної особи, зокрема постійного (зокрема, норми ЦК України про найм, спадкування).
У підпункті 2 пункті 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1734-VІІІ застосовується правова конструкція норми саме з посиланням на умову «місце постійного проживання», що не вимагає від позичальника або майнового поручителя мати місце реєстрації саме в іпотечному житловому нерухомому майні та водночас не виключає реєстрацію місця проживання позичальника або майнового поручителя у іншому житлі.
З урахуванням наведеного наявність у ОСОБА_1 зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , не має правового значення у цій справі з огляду на встановлення судами того, що він та ОСОБА_2 фактично постійно проживають в іпотечній квартирі.
Також суди встановили, що іншого житлового нерухомого майна ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у власності не мають.
З урахуванням наведеного ОСОБА_1 дотримано вимог, передбачених підпунктом 2 пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1734-VІІІ.
Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку, що зобов'язання, які виникли за кредитним договором, укладеним між АТ «Універсал Банк» і ОСОБА_1 , підлягають обов'язковій реструктуризації.
Верховний Суд не погоджується з доводами касаційної скарги банку про те, що ОСОБА_1 має на праві власності інше житло (яке, на переконання банку, є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 . І ОСОБА_2 ), що є підставою для відмови у проведенні реструктуризації боргу, з огляду на таке.
За загальним правилом, визначеним частинами першою - третьою статті 96 ЦК України, юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном; учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, установлених установчими документами та законом (постанова Верховного Суду від 19 червня 2024 року у cправі № 906/1155/20 (906/1113/21)).
У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012, на яке посилається банк у касаційній скарзі, зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Водночас у пункті 2.1 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Отже, передусім статутний капітал та майно приватного підприємства може бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя не в усіх випадках, а лише за умови, що це майно не є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка (якщо воно отримане, наприклад, у спадок).
В абзаці п'ятому пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України вказано, що вклад до статутного капіталу та виділене зі спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Це твердження узгоджуватиметься з резолютивною частиною Рішення Конституційного Суду України, у якій вказано, що майно приватного підприємства - це об'єкт права спільної сумісної власності подружжя, якщо виходити з того, що в резолютивній частині мається на увазі приватне підприємство як єдиний майновий комплекс (про що також йдеться в зазначеному абзаці з посиланням на статтю 191 ЦК України), а не лише як юридична особа.
У постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, на висновки якої посилається банк у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду зазначила: «Отже, проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об'єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об'єктами права особистої власності одного з подружжя).
Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки:
перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю;
другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю».
У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду виснувала, що статутний капітал ПП, створеного одноособово одним із подружжя у шлюбі (під час шлюбу до складу засновників введено й іншого з подружжя та третю особу), перебував у режимі спільного майна подружжя до його розподілу між засновниками (рішенням загальних зборів засновників).
У справі, що переглядається, встановлено, що ПП «Транс Ком» створено 04 жовтня 2016 року. Кінцевим бенефіціарним власником і засновником цього товариства є ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 133, 134).
25 жовтня 2016 року ПП «Транс Ком» за договором купівлі продажу придбало квартиру, загальною площею 125,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 (т. 2, а. с. 134).
Суди також встановили, що вказану квартиру ПП «Транс Ком» придбало не за кошти споживчого кредиту, наданого ОСОБА_1 .
Зазначених обставин банк не спростував.
Верховний Суд є судом оцінки права, а не встановлення факту. До повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права. Верховний Суд не має права вдаватися до оцінки обставин справи, їх встановлювати, змінювати саме ту оцінку, яку здійснили суди першої та апеляційної інстанцій як суди факту.
Положення пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1734-VІІІ про те, що для проведення реструктуризації боргу у власності позичальника або майнового поручителя, який є власником предмета іпотеки - об'єкта незавершеного житлового будівництва, зокрема має бути відсутнє інше житлове нерухоме майно, не передбачають, що ця вимога розповсюджується на житлове нерухоме майно приватного підприємства / товариства, частку у статутному капіталі якого має боржник та / або майновий поручитель.
Верховний Суд відхиляє посилання банку у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_1 як фізична особа-підприємець є засновником ПП «Транс Ком» та не надав суду документи, які б дозволили встановити конкретний вид приватного підприємства, оскільки матеріали справи містять інформаційну довідку із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідно до якої організаційно правова форма юридичної особи визначена як приватне підприємство (т. 2, а. с. 133).
Приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника (пункт 8.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18), отже, на нього поширюються загальні положення законодавства, що регулюють діяльність господарських товариств.
Велика Палата Верховного Суду у вищевказаній постанові виснувала, що майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю) (пункт 8.36).
Тому ОСОБА_1 як кінцевий бенефіціарний власник і засновник ПП «Транс Ком» набув право на частку у цьому товаристві у розмірі, залежно від його участі у ньому, водночас він не є власником майна ПП «Транс Ком».
Щодо доводів АТ «Універсал Банк» про те, що ОСОБА_1 не надав всіх редакцій установчих документів ПП «Транс Ком» і правовстановлюючих документів на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , які просив витребувати банк, то колегія суддів зазначає таке.
У матеріалах справи наявна інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якої ПП «Транс Ком» за договором купівлі продажу від 25 жовтня 2016 року № 1149 придбало квартиру, загальною площею 125,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , та інформаційна довідка із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, у якій зазначено організаційно-правову форму юридичної особи - приватне підприємство (т. 2, а. с. 133).
Суди правильно виснували, що вказаних обставин достатньо для висновку про відсутність у приватній власності ОСОБА_1 , чи у спільній власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2 квартири за адресою: АДРЕСА_2 у розумінні вимог пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1734-VІІІ, тому невитребування всіх редакцій установчих документів ПП «Транс Ком» і правовстановлюючих документів на квартиру не призвело до неправильного вирішення справи.
Банк помилково ототожнює статус юридичної особи у формі приватного підприємства і статус фізичної особи - підприємця, на відмінностях у правовому статусі яких щодо належного їм майна наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, на висновки якої посилається банк у касаційній скарзі, та висновки якої не суперечать висновкам судів у справі, яка переглядається, про що Верховний Суд вже зазначив у цій постанові.
Тому правильними є висновки судів, що банк за наявності підстав для задоволення заяви боржника про проведення реструктуризації боргу неправомірно відмовив ОСОБА_1 у реструктуризації його боргу, що є підставою для задоволення зустрічного позову та відмови у задоволенні первісного позову банку.
З урахуванням наведеного доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм матеріального права та висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Посилання заявника у касаційній скарзі, що апеляційний суд неправильно застосував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 22 червня 2023 року у справі № 593/1509/21, від 25 вересня 2023 року у справі № 756/19574/21, є безпідставним, оскільки у справі, що переглядається, не встановлено наявності у власності позичальника чи поручителя іншого житлового нерухомого майна, ніж іпотечна квартира, у якій вони постійно проживають, що узгоджується з висновками Верховного Суду, зробленими у наведених справах.
Тому, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені в касаційній скарзі, висновків судів не спростовують.
Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.
Також Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).
Щодо клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи з викликом сторін
ЄСПЛ зазначив, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачили відповідні юридичні норми (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «Жук проти України» (Zhuk V. Ukraine), заява № 45783/05).
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно зі статтею 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі Верховний Суд вирішує з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.
Положення частин п'ятої, шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються під час касаційного розгляду, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.
ЄСПЛ неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Вочевидь, публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 Конвенції, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини» (Axen V. Germany), заява № 8273/78, пункт 25).
Проте публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема, і в суді касаційної інстанції. Так, у вказаній справі зазначена гарантія була забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій. Тому ЄСПЛ не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини» (Аxen V. Germany), заява № 8273/78, пункт 28).
У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.
Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
Касаційний суд створив учасникам процесу у цій справі належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, в яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи мав право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема, з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.
З огляду на вказане, а також ураховуючи те, що сторони у справі вже надали аргументи на підтвердження своїх вимог або заперечень, остання підлягає розгляду без повідомлення та виклику учасників справи.
Отже, оскільки ЦПК України передбачає можливість розгляду справи у письмовому провадженні без виклику учасників справи, аргументи про розгляд справи за участю позивача та/або його представника у справі є непереконливими, тому відсутня необхідність у виклику осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень.
У частині тринадцятій статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.
Підстав для розгляду справи в судовому засіданні за участю сторін немає.
Оскільки суд касаційної інстанції не встановив необхідності надання пояснень сторонами у справі на стадії касаційного перегляду судових рішень, то підстав для розгляду справи в судовому засіданні за участю сторін судом касаційної інстанції немає, а тому у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін необхідно відмовити.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи з викликом сторін відмовити.
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Універсал Банк» залишити без задоволення.
Рішення Франківського районного суду міста Львова від 26 липня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк