ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
15.09.2025Справа № 910/6985/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., за участю секретаря судового засідання Коверги П.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи
за позовом Фонду "Адміністративне бюро ЛВВ"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Діджиталс солюшнс" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "Студія 1+1"
про захист ділової репутації та спростування недостовірної інформації.
Представники сторін:
від позивача: Клачок Б.О., ордер серія ВН № 1456363;
від відповідача 1: Руденко В.В., ордер серія АІ № 1928737;
від відповідача 2: Руденко В.В., ордер серія АІ № 1928736.
Фонд «Адміністративне бюро ЛВВ» звернувся до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджиталс солюшнс» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» про захист ділової репутації та спростування недостовірної інформації.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що інформація опублікована в мережі Інтернет на веб-сайті https://tsn.ua/ під назвою: «Елітні будинки та квартири: що відомо про маєтки міністра - втікача часів Януковича і хто там живе», розміщеної за прямим посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2, є недостовірною, має негативний характер для позивача, що порушує його ділову репутацію.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.06.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче судове засідання призначено на 07.07.2025.
23.06.2025 представником відповідачів подано відзив на позовну заяву.
30.06.2025 від представника позивача - Клачок Богдани Олександрівни надійшла заява про участь представник позивача у судовому засіданні, призначеному на 07.07.2025, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.07.2025 задоволено заяву представника позивача - Клачок Богдани Олександрівни про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
01.07.2025 представником відповідачів подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
07.07.2025 представником позивача подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи та заяву про зміну предмету позову.
У судове засідання 07.07.2025 представники сторін з'явились.
Згідно з ч. 3 ст. 46 ГПК України, до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі.
Дослідивши подану позивачем заяву про зміну предмету позову, суд визнає її такою, що подана з дотриманням приписів чинного процесуального законодавства, зокрема положень ч. 5 ст. 46, ст. 170 ГПК України, тому, суд приймає до розгляду заяву позивача та визначає предмет позову з її урахуванням.
В свою чергу, подане представником позивача разом з позовною заявою клопотання про витребування доказів судом залишено без розгляду, оскільки у судовому засіданні 07.07.2025 представник позивача не підтримав означене клопотання та просив залишити його без розгляду.
За результатами судового засідання судом оголошено перерву до 04.08.2025.
18.07.2025 представником позивача подано відповідь на відзив.
31.07.2025 представником відповідачів подано заперечення на відповідь на відзив.
У судове засідання 04.08.2025 представники сторін з'явились.
Враховуючи, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого засідання та призначено справу до судового розгляду по суті на 15.09.2025, яку занесено до протоколу судового засідання.
У судове засідання15.09.2025 представники сторін з'явились.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав.
Представник відповідачів не визнав заявлені позовні вимоги та просив суд відмовити у задоволенні позову повністю.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 15.09.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті https://tsn.ua/ під назвою: «Елітні будинки та квартири: що відомо про маєтки міністра - втікача часів Януковича і хто там живе», розміщеної за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Звертаючись з даним позовом до суду, Фонд «Адміністративне бюро ЛВВ» (далі -позивач) зазначає, що внаслідок поширення (опублікування) зазначеної недостовірної інформації в мережі Інтернет про те, що житловий будинок, загальною площею 1299,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка на якій розміщений зазначений будинок, належать колишньому Міністру внутрішніх справ України ОСОБА_1 , що працював при режимі Януковича В.Ф. та після Революції Гідності, у 2014 році втік до країни-агресора, таким чином відбулося ототожнювання майна позивача з особою, яка має негативну репутацію в Україні та за її межами.
Позивач зазначає, що зазначеними діями відповідачів були порушені немайнові права, а саме принижено ділову репутацію компанії, оскільки після виходу відеосюжету ТСН, а саме 18.12.2024 на адресу позивача надійшов лист-повідомлення від ТОВ «БВК ГРЕС» про дострокове розірвання в односторонньому порядку Договору про співпрацю №14./25/2024 від 01.10.2024 на тій підставі, що майно та репутація Фонду «Адміністративне бюро ЛВВ» пов'язане з підсанкційною особою, що знаходиться в підсанкційному списку та розшуку - ОСОБА_1 .
Таким чином, позивач зазначає, що текст в статті та відеосюжеті містить інформацію негативного характеру щодо описуваних в ньому об'єктів нерухомості та за механізмом змістовно-асоціативного зв'язку щодо юридичної особи, яка є власником цих об'єктів та інформація викладена у формі фактичного твердження, в зв'язку з чим, з урахуванням прийнятої судом до розгляду заяви про зміну предмету позову, просить суд визнати недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію Фонду «Адміністративне бюро ЛВВ» інформацію опубліковану у статті та відеосюжеті в мережі Інтернет за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2, а саме:
-…Який вигляд має маєток ОСОБА_1..;
-...ТСН разом з працівниками Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів вдалося потрапити до маєтку ексочільника МВС ОСОБА_1. Ухвалою суду це майно передали їм в управління..;
-...Основний будинок ОСОБА_1 в 1300 квадратних метрів в Обухівському районі столиці. На території працюють робітники. Туди шукають управителя..»
Також позивач просить зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Діджиталс Солюшинс» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» протягом п'яти календарних днів з дня набрання рішенням законної сили спростувати недостовірну інформацію, поширену про Фонд «Адміністративне бюро ЛВВ» у такий же спосіб, у який вона була поширена, а саме шляхом розміщення на веб-сайті https://tsn.ua/ вступної та резолютивної часини рішення суду у справі під заголовком «Спростування» та не видаляти, не змінювати даної публікації.
Відповідачі в свою чергу, заперечуючи проти позову, у відзиві на позовну заяву зазначають, що аргументи і докази позивача, долучені до позовної заяви, не підтверджують того, що поширена інформація стосується саме позивача, а також що інформація є недостовірною (в частині фактичних тверджень), і що спірна інформація порушує особисті немайнові права позивача і при цьому, поширена інформація стосується теми, що становить значний суспільний інтерес - майна, що належало підсанкційній особі - екс-міністру МВС України ОСОБА_1 і є речовим доказом в кримінальному провадженні, на нього накладено арешт та передано в управління АРМА. Відповідач зазначає, що з урахуванням вищезазначеного, оскільки позивачем не доведено наявності всіх складових дифамаційного правопорушення в даній справі, позовні вимоги про визнання поширеної інформації недостовірною та її спростування є безпідставними.
Відповідачі також зазначають, що ТОВ «ТРК «Студія 1+1» є неналежним відповідачем в даній справі, оскільки те, що ТОВ «ТРК «Студія 1+1» здійснювало зйомку арештованого майна (що визнавалось листом товариства від 22.05.2025), не доводить поширення інформації вказаним товариством через зазначений в позові веб-ресурс.
Також відповідачі зазначають, що житловий будинок АДРЕСА_1 демонструється у відеосюжеті, як арештоване майно, що є речовим доказом в рамках кримінального провадження проти ОСОБА_1. та перебуває в управлінні АРМА, що відповідає дійсності, а тому спростуванню не підлягає. Про те, що зазначений будинок, з надвірними спорудами та земельною ділянкою, на якій він розташований, перебуває під управлінням АРМА, зазначено також в оголошенні АРМА (розміщене за посиланням: https://arma.gov.ua/asset_management/view/ogolosheno-konkursniy-vidbir-upravitely), правовий статус якого підтверджено в листах Офісу Генерального прокурора в листі від 22.04.2025 за вих.№14/1-33041-14, Державного бюро розслідувань від 22.04.2025 вих.№14057-25/10-5-5470/25 та АРМА від 18.04.2025 вих.№3551/24-38-25/6.9.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
У статті 34 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб (стаття 68 Конституції України).
За змістом частини 1 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Здійснення передбачених статтею 10 Конвенції свобод (зокрема, свободи дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ін.), пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18, від 07.12.2021 у справі № 905/902/20).
Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (частина 1 статті 91 ЦК України).
У частині 1 статті 94 ЦК України визначено, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.
Ділова репутація належить до особистого немайнового блага, яке охороняється цивільним законодавством (частина 1 статті 201 ЦК України).
Згідно з частиною 2 статті 34 Господарського кодексу України дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання.
Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб-підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Відповідно до статей 94, 277 ЦК України фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Згідно зі статтею 200 ЦК України інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про інформацію" основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.
У статті 5 Закону України "Про інформацію" визначено, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб'єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом (частини 1, 2 статті 7 Закону України "Про інформацію").
За змістом статті 277 ЦК України позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації та довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
За змістом частини 1 статті 91 ЦК України право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 ЦК України, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, яка порушує право на ділову репутацію юридичної особи.
Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Поширенням інформації вважається опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Ділову репутацію юридичної особи становить престиж її фірмового (комерційного) найменування та інших належних їй нематеріальних активів серед кола споживачів її товарів та послуг. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб-підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Приниженням ділової репутації суб'єкта господарювання (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, що дискредитують спосіб ведення чи результати його господарської (підприємницької) діяльності, у зв'язку з чим знижується вартість його нематеріальних активів.
Відповідно до пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Водночас, відповідачі зазначають, що ТОВ «ТРК «Студія 1+1» є неналежним відповідачем в даній справі, оскільки те, що ТОВ «ТРК «Студія 1+1» здійснювало зйомку арештованого майна (що визнавалось листом товариства від 22.05.2025), не доводить поширення інформації вказаним товариством через зазначений в позові веб-ресурс.
Так, відповідачем у випадку поширення інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, зокрема при підписанні характеристики тощо, є юридична особа, в якій вона працює (пункт 11 постанови Пленуму). У разі поширення такої інформації посадовою чи службовою особою для визначення належного відповідача судам необхідно з'ясовувати, від імені кого ця особа виступає. Якщо посадова чи службова особа виступає не від імені юридичної особи і не при виконанні посадових (службових) обов'язків, то належним відповідачем є саме вона.
У пункті 12 постанови пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" зазначено, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.
Статтею 45 ГПК України визначено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Наведена правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18.
Під час розгляду справи представник ТОВ "Діджиталс Солюшнс" не заперечував, що є власником веб-сайту://tsn.ua.
В свою чергу, як вбачається зі спірного відео та публікації ІНФОРМАЦІЯ_2 матеріал кореспондентки ТСН ОСОБА_2
У постанові від 13.10.2021 у справі № 923/1379/20 Верховний Суд зазначив, що відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що тлумачення частини 4 статті 277 Цивільного кодексу України свідчить, що у разі поширення недостовірної інформації посадовою чи службовою особою для визначення належного відповідача судам необхідно з'ясовувати, від імені кого ця особа виступає. Якщо посадова чи службова особа виступає не від імені юридичної особи і не при виконанні посадових (службових) обов'язків, то належним відповідачем є саме вона (постанови Верховного Суду від 29.08.2018 у справі №761/29315/16-ц, від 16.06.2021 у справі №504/4099/16-ц).
В свою чергу, оскільки ОСОБА_2 є кореспонденткою ТСН - ТОВ «ТРК «Студія 1+1», відповідно означений відповідач є автором відповідного інформаційного матеріалу, а відтак доводи відповідачів щодо неналежного відповідача судом відхиляються.
В свою чергу, у статті 30 Закону України "Про інформацію" визначено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень (частина 1). Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості (частина 2).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лінгенс проти Австрії" зазначено, що необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Тобто, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати (постанова Верховного Суду від 21.01.2020 у справі № 910/10429/18).
При вирішенні питання про визнання поширеної інформації недостовірною, має бути визначено характер такої інформації та з'ясовано, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. У свою чергу, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом (постанова Верховного Суду від 08.08.2019 у справі № 910/19082/16).
У пункті 19 постанови Пленуму зазначено, що відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
Згідно з частиною 2 статті 30 Закону України "Про інформацію" оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
При вирішенні спору про визнання недостовірною та спростування інформації підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору має бути встановлено не лише наявність підстав визнання недостовірною та спростування інформації, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20).
При цьому, доказування позивачем обґрунтованості свого позову, зокрема, недостовірності, неточності поширеної відповідачем інформації, має відбуватися у загальному порядку. Такий правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 28.11.2018 у справі № 910/17819/17, від 17.07.2019 у справі № 757/49189/16-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/13556/18 та від 06.11.2019 у справі № 165/2559/15-ц, від 14.11.2023 у справі № 910/8562/22.
За загальним правилом, відповідно до частини третьої статті 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Зокрема, Верховний Суд виснував, що для позивача діє загальний тягар доведення позову: 1) факту поширення недостовірної інформації та 2) недостовірність цієї інформації (постанова Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 758/13555/21). Водночас, оскільки відповідно частини другої статті 302 ЦК України фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності, на відповідачеві, який поширює інформацію або відповідальний за її поширення (твердження про факти), лежить обов'язок довести, які вчинялися заходи, щоб переконатися в достовірності (постанова Верховного Суду від 06.02.2024 у справі №910/7750/22).
Суд констатує, що спір у цій справі серед іншого стосується конфлікту між свободою вираження поглядів та захистом честі й гідності осіб (дифамаційний спір), тому для його вирішення необхідно ретельно зважити заявлені у справі вимоги на основі критеріїв, закладених практикою ЄСПЛ.
У дифамаційному праві цивільно-правовий судовий захист зазначених нематеріальних благ можливий лише при умові одночасного захисту права на свободу слова і масової інформації. Тобто значення будь-якого дифамаційного спору - у досягненні балансу і вирішенні колізії між правом на захист честі, гідності та ділової репутації й спростування недостовірної інформації, з одного боку, і правом на свободу слова і масової інформації, з іншого (рішення ЄСПЛ "Українська Прес-група" проти України" від 29.03.2005).
Для того, щоб втручання держави в здійснення права на вільне висловлення думок вважалось би пропорційним переслідуваній ним меті захисту репутації інших осіб, необхідна наявність об'єктивного зв'язку між спірним твердженням та особою, яка звернулась в суд з позовом про дифамацію. Просто особистих домислів або суб'єктивного сприйняття тої чи іншої публікації в якості дифамаційної недостатньо для встановлення факту, що публікація напряму зачепила інтереси такої особи. В умовах конкретної справи повинно бути дещо таке, що змушує пересічного читача відчути, що спірне твердження в публікації напряму кидає тінь персонально на позивача, або що цей позивач став об'єктом критики (пункт 44 рішення ЄСПЛ "Дюльдін і Кислов проти Росії від 31.07.2007).
У справі "BLADET TROMSO AND STENSAAS v. NORWAY" ЄСПЛ дійшов висновку про те, що безсумнівний інтерес членів екіпажу у захисті своєї репутації не був достатнім, щоб переважати життєво важливі суспільні інтереси у забезпеченні інформованої публічної дискусії з питань місцевого та національного, а також міжнародного характеру. Тобто, аргументи, на які посилався відповідач, хоча й є доречними, однак недостатні, щоб показати, що втручання, на яке скаржилися заявники, було "необхідним у демократичному суспільстві". Незважаючи на межі розсуду національних органів влади, ЄСПЛ зауважив, що не було розумного співвідношення пропорційності між обмеженнями права заявників на свободу вираження поглядів та переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі "BLADET TROMSO AND STENSAAS v. NORWAY" від 20.05.1999).
Крім того, Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 08.07.2021 у справі № 915/1889/19, від 15.07.2021 у справі № 916/2586/20.
Однак, як в спірному відео, так і в публікації не містяться конкретні дані щодо оцінки як дій позивача в контексті вчинення будь-яких кримінальних правопорушень, або ж пов'язаності позивача з колишнім Міністром внутрішніх справ України ОСОБА_1., як і взагалі не наводяться фактичні дані щодо позивача, як такого, оскільки ні відео, ні публікація не містять згадки про Фонд «Адміністративне бюро ЛВВ».
Суд також звертає увагу, що позивач належним чином не довів, що розповсюджена інформація будь-яким чином дискредитує його, призвела до негативних наслідків або завдала шкоди діловій репутації позивача, оскільки жодної згадки про Фонд «Адміністративне бюро ЛВВ» не містить.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем наявності повного складу правопорушення, що зумовлює суд відмовити в задоволенні позовної вимоги про визнання недостовірною і такою, що принижує ділову репутацію позивача інформацію, опубліковану у статті та відеосюжеті в мережі Інтернет за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2, а саме:
-…Який вигляд має маєток ОСОБА_1..;
-...ТСН разом з працівниками Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів вдалося потрапити до маєтку ексочільника МВС ОСОБА_1. Ухвалою суду це майно передали їм в управління..;
-...Основний будинок ОСОБА_1 в 1300 квадратних метрів в Обухівському районі столиці. На території працюють робітники. Туди шукають управителя..».
Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Суд зазначає, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).
У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволені позовних вимог, з покладенням витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви на позивача.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено: 24.09.2025
Суддя О.А. Грєхова