ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
10.09.2025Справа №910/4857/25
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Київенерго-Борг»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Максимум»
про стягнення заборгованості у розмірі 1 204 392,79 грн,
Суддя Зеленіна Н.І.
Секретар судового засідання Солонюк К.Г.
Представники учасників справи у судове засідання не прибули.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Київенерго-Борг» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Максимум» про стягнення заборгованості у розмірі 1 204 392,79 грн, що складається з 999 057,45 грн інфляційної складової боргу та 205 335,33 грн 3% річних.
Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором на постачання теплової енергії №621000, у зв'язку з чим у Товариства з обмеженою відповідальністю «Максимум» виникло прострочення за період з 01.03.2017 по 14.05.2025, що стало підставою звернення до суду з даним позовом про стягнення інфляційної складової боргу у сумі 999 057,45 грн, 3% річних у сумі 205 335,33 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; призначено підготовче засідання у справі на 21.05.2025.
Через систему "Електронний суд" 09.05.2025 від представника відповідача надійшов відзив, у якому останній просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, з тих підстав, що 28.04.2025 заборгованість за договором на постачання теплової енергії №621000 від 01.11.2016 погашена, а позовні вимоги не є співрозмірними із понесеними Товариством з обмеженою відповідальністю «Київенерго-Борг» витратами на придбання боргових зобов'язань на аукціоні.
Через систему "Електронний суд" 20.05.2025 від представника позивача надійшли пояснення, в яких наголошувалось на тому, що згідно довідки про стан розрахунків за спожиту від АТ «К.ЕНЕРГО» теплоенергію відповідач систематично ігнорував встановлений зазначеним вище договором та частиною 6 ст. 19 Закону України «Про теплопостачання» обов'язок щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію, оскільки за 17 розрахункових періодів, протягом яких відбувалося споживання теплової енергії, оплата здійснювалась тільки двічі (у лютому та квітні 2017) і не в повному обсязі, а після квітня 2017 року жодного платежу не було здійснено ні на користь АТ «К.Енерго», ні позивачу.
Представник позивача наголошує, що заборгованість за договором у сумі 913 659,26 грн була стягнута в примусовому порядку (ВП 77858297), оскільки відповідач добровільно рішення Господарського суду м. Києва від 17.12.2024 у справі №910/11566/24 не виконував.
Протокольною ухвалою суду від 21.05.2025 відкладено підготовче засідання на 18.06.2025.
Протокольною ухвалою суду від 18.06.2025 відкладено підготовче засідання на 23.07.2025.
Протокольною ухвалою суду від 23.07.2025 закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10.09.2025.
У судовому засіданні 10.09.2025 представник позивача підтримав позовні вимоги та просив позов задовольнити в повному обсязі. Представник відповідача заперечував проти позову та просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Суд дослідив зібрані в матеріалах справи докази, заслухав пояснення представників сторін, як щодо дослідження доказів, так і по суті позовних вимог та заперечень проти позову.
В судовому засіданні 10.09.2025 проголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, а також дослідивши докази, суд
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018 по справі №910/9823/17.
Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою.
Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України).
Обов'язок держави у забезпеченні права кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11.09.1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільної спадщини договірних Сторін.
Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Христов проти України", no. 24465/04, від 19.02.2009, "Пономарьов проти України", no. 3236/03, від 03.04.2008).
Відповідно до ч. 1 ст. 275 Господарського кодексу України, за договором енергопостачання підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.
Згідно з ч. 6 та ч. 7 ст. 276 Господарського кодексу України, розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених/визначених відповідно до вимог закону. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється відповідно до умов договору.
Так, у справі №910/11566/24 Товариство з обмеженою відповідальністю «Київенерго-Борг» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Максимум» про стягнення 913659,26 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 позов задоволено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Максимум» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Київенерго-Борг» суму заборгованості у розмірі 913659,26 грн.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.04.2025 рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі № 910/11566/24 залишено без змін.
Суд зазначає, що обставини, які встановлено у судовому рішенні мають є преюдицією та повторного доведення не потребують.
У рішенні Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі № 910/11566/24 було встановлено, що 01.11.2016 між Публічним акціонерним товариством «Київенерго» (далі - Сторона 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Максимум» (далі - Сторона 2) укладено Договір №621000 постачання теплової енергії (далі - Договір).
Предметом цього Договору є постачання теплової енергії в гарячій воді тепловими мережами, зовнішньо будинковими системами, включаючи обладнання індивідуальних теплових пунктів, вузлів обліку та вузлів приєднання, що знаходяться у власності, або на балансі, або в експлуатації, або на технічному обслуговуванні, чи в будь-якому користуванні Сторони 2 (далі - теплове обладнання Сторони 2) відповідно до Додатку №5 до цього Договору на потребі об'єкту по вул. Воскресенська, 7 опалення та вентиляції - в період опалювального сезону; гарячого водопостачання - протягом року; в кількості та в обсягах згідно з Додатком №1 до цього Договору.
Згідно з п.2.3.1. Договору Споживач зобов'язується дотримуватись умов та порядку оплати, в обсягах і в терміни, які передбачені в Додатках №1 та №4 до цього Договору.
Додатком №1 до Договору сторони визначили та погодили орієнтовані обсяги теплової енергії.
Пунктом 1 Додатку №1 визначено, що орієнтовані обсяги теплової енергії становлять 763,20 Гкал/рік.
Пунктом 1.2. Додатку №2 визначено розподіл теплової енергії в Гігакалоріях по кварталам.
Орієнтовна вартість теплової енергії за поточний рік, відповідно до тарифів, діючих на момент укладення цього Договору, становить 880576,11 грн, ПДВ - 176115,22 грн. Всього 1056691,33 грн. (п.2 Додатку №1)
Згідно п.3 Додатку №1 фактичні обсягни теплової енергії визначаться з урахуванням температури теплоносія та температури зовнішнього повітря.
Додатком №4 до Договору сторони погоди порядок розрахунків за теплову енергію.
Відповідно до п.2. Додатку №4 Сторона 2 до 15 числа місяця наступного за розрахунковим сплачує Стороні 1 вартість фактичних обсягів теплової енергії у розрахунковому періоді, з урахуванням сальдо розрахунків на початок місяця. Оплата заборгованості минулих періодів зараховується першочергово.
Пунктом 3 Додатку №4 встановлено, що Сторона 2 щомісяця з 12 по 15 число самостійно отримує в Центрі обслуговування клієнтів ПАТ «Київенерго» за адресою: вул. Закревського, 14: облікову картку фактичних обсягів теплової енергії за звітний період; акт звіряння розрахунків на початок розрахункового періоду (один примірник оформленого акту звірки Сторона 2 повертає в ЦОК ПАТ «Київтеплоенерго»); акт виконаних робіт.
Отже, обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що відповідач неналежним чином виконав свої обов'язки щодо оплати наданих послуг за договором постачання теплової енергії № 621000 у розмірі 913 659,26 грн, яка була стягнута в судовому порядку у справі №910/11566/24, у зв'язку з цим позивач просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Максимум» інфляційну складову боргу у розмірі 999 057,45 грн та 3% річних у розмірі 205 335,33 грн за період прострочення з 01.03.2017 по 14.05.2025.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 Цивільного кодексу України ) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми.
У кредитора згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України є право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат та 3 % річних за період прострочення в оплаті основного боргу.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07.04.2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження №12-189гс19) зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Нарахування на суму боргу 3 % річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах №703/2718/16-ц (провадження №14-241цс19) та №646/14523/15-ц (провадження №14-591цс18), від 13.11.2019 у справі №922/3095/18 (провадження №12-105гс19), від 18.03.2020 у справі №902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Наразі, суд зауважує, що наявність грошового зобов'язання відповідача перед позивачем була встановлена у рішенні Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі № 910/11566/24.
Суд приймає до уваги посилання відповідача на приписи часини 2 статті 517 Цивільного кодексу України, згідно якої боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.
У рішенні Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі № 910/11566/24 (залишеного в силі постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.04.2025) встановлено, що 25.08.2021 згідно з протоколом електронного аукціону №UA-PS-2021-08-10-000016-3 Товариство з обмеженою відповідальністю «Спортсервіс-Стм», яке змінило найменування на Товариство з обмеженою відповідальністю «Київенерго-Борг», на аукціоні з придбання майна банкрута - АТ «К.Енерго» за лотом №71 придбало право вимоги на дебіторську заборгованість за спожиту теплову енергію та супутні послуги.
Згідно з витягу з Додатку №1 до Акту про придбання майна на аукціоні АТ «К.Енерго» передано, а покупцем прийнято майно, що є предметом продажу на аукціоні з придбання майна банкрута - АТ «К.Енерго» за лотом №71, а саме право вимоги на дебіторську заборгованість відповідача за договором №621000 у розмірі 913659,26 грн.
Оскільки за результатами аукціону ТОВ «Київенерго-Борг» (попереднє найменування ТОВ «Спортсервіс-Стм») набуло право вимоги на заборгованість Товариства з обмеженою відповідальністю «Максимум» за договором №621000 у розмірі 913659,26 грн, а отже права та обов'язки у спірних матеріальних правовідносинах перейшли від АТ «К.Енерго» до його правонаступника - ТОВ «Київенерго-Борг».
У рішенні суду від 17.12.2024 у справі № 910/11566/24 встановлено, що результати аукціону №UA-PS-2021-08-10-000016-3 є чинними, докази протилежного в матеріалах справи відсутні, а тому суд дійшов висновку, що позивач став новим кредитором за договором №621000 постачання теплової енергії та набув права вимоги до відповідача щодо погашення заборгованості за цим договором у розмірі 913659,26 грн.
Предметом даного спору є вимоги позивача до відповідача про стягнення суми відповідальності за порушення грошового зобов'язання в розмірі 1 204 392,79 грн, що складається з 999 057,45 грн інфляційної складової боргу та 205 335,33 грн 3% річних.
Суд зазначає, що саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум передбачених частиною другою статті 625 Цивільного Кодексу України. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання (п.7.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 року «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).
Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 Цивільного Кодексу України.
За доводами відповідача, вказане рішення суду від 17.12.2024 по справі №910/11566/24 станом на 28.04.2025 виконано.
Таким чином, у зв'язку з несвоєчасним виконанням грошового зобов'язання відповідачем, позивачем здійснено нарахування в порядку ст. 625 Цивільного кодексу України 999 057,45 грн інфляційної складової боргу та 205 335,33 грн 3% річних за період прострочення з 01.03.2017 по 14.05.2025.
Як було вказано вище, частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України визначено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми за користування коштами.
Передбачені викладеними вище нормами законодавства, наслідки прострочення виконання боржником грошового зобов'язання у вигляді відшкодування інфляційних втрат та 3% річних, що нараховуються на суму основного боргу не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові (постанова Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Перевіривши здійсненні позивачем розрахунки 3 % річних та інфляційних витрат, суд визнає їх обґрунтованими та арифметично вірними, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі. Судовий збір покладається на відповідача (ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати позивача по сплаті судового збору покладаються на позивача з огляду на відмову в задоволенні позову.
Керуючись ст. 2, 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва
1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Київенерго-Борг» - задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Максимум» (01029, м. Київ, вул. Острозьких Князів, буд. 8 Б; ідентифікаційний код 32860384) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Київенерго-Борг» (01011, м. Київ, вул. Рибальська, 13, ідентифікаційний код 32826328) інфляційні втрати у розмірі 999 057 (дев'ятсот дев'яносто дев'ять тисяч п'ятдесят сім) грн 45 коп., 3% річних у сумі 205 335 (двісті п'ять тисяч триста тридцять п'ять) 33 коп., витрати по сплаті судового збору у розмірі 14 452 (чотирнадцять тисяч чотириста п'ятдесят дві) грн 71 коп.
На рішення може бути подано апеляційну скаргу протягом 20 днів з дня підписання повного тексту.
Рішення суду набирає законної сили у порядку і строки, передбачені ст. 241 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складено 24.09.2025.
Суддя Н.І. Зеленіна