Справа № 210/3947/25
Провадження № 2/210/1246/25
іменем України
23 вересня 2025 року м. Кривий Ріг
Суддя Металургійного районного суду міста Кривого Рогу Вікторович Н.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін, в порядку ч.2 ст.247 ЦПК України цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 , Виконавчий комітет Металургійної районної у місті ради про позбавлення права користування неприватизованим житловим приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратила право користування ним, -
29 травня 2025 року до Металургійного районного суду міста Кривого Рогу надійшла цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 , Виконавчий комітет Металургійної районної у місті ради про позбавлення права користування неприватизованим житловим приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратила право користування ним, в якій представник позивача просив суд визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з його вибуттям згідно ст. 107 Житлового кодексу України.
В обґрунтування заявлених позовних вимог, представник позивача зазначив, що 28 серпня 2017 року між виконавчим комітетом Металургійної районної у місті ради та громадянином ОСОБА_2 було укладено договір найму житла, за умовами якого наймодавець надає наймачу та членам його сім'ї: ОСОБА_1 , 1976 р.н., сестра та ОСОБА_3 , 1997 р.н., племінник, в користування житлове приміщення у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до інформації про зареєстрованих, наданої відділом реєстрації місця проживання громадян виконавчого комітету Металургійної районної у місті ради, у зазначеному житловому приміщенні, зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 . Місце проживання відповідача ОСОБА_2 хоча зареєстроване у зазначеному житловому приміщенні, однак, він фактично, в ньому не проживає з 2019 року, що підтверджується актом про не проживання. Відповідач виїхав та проживає за межами України. У зв'язку з чим, посилаючись на вимоги ст. ст. 61, 64, 65, 71, 72, 107 ЖК України, представник звернувся до суду з вказаним позовом.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Металургійного районного суду міста Кривого Рогу від 29 травня 2025 року, вказана справа надійшла до провадження суддя ВікторовичН.Ю.
Ухвалою суду від 24 червня 2025 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено проводити в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін
Відповідач повідомлявся належним чином про перебування в провадженні суду даної цивільної справи, шляхом направлення ухвали суду про відкриття провадження за зареєстрованим місцем проживання, що підтверджується поштовим відправленням яке повернулось на адресу суду з поштового відділення.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що застосовуючи положення ч.4 ст. 10 Цивільно-процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи, ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами,утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу,та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людиниу справі "ЮніонЕліментаріяСандерс проти Іспанії" (AlimentariaSandersS.A.v.Spain). Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору.
Згідно ч. 8 ст. 178 ЦПК України - у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
У відповідності до вимог ст.ст.280-281 ЦПК України, з урахуванням особливостей, встановлених для розгляду справ в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, суд вважає за можливе вирішити справу в заочному порядку, з огляду на те, що відповідач повідомлялася про перебування в провадженні суду даної справи. Однак у встановлений судом термін відзив на позовну заяву та/або клопотання про розгляд справи з викликом сторін, - не подала, крім того, позивач не заперечує проти заочного вирішення справи.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів.
Відповідно до ч.1ст. 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В тому числі, суд враховує вимогист. 80 ЦПК України, зокрема достатність доказів для вирішення справи, наданих до суду.
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню за наступних підстав.
Відповідно до змісту ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків.
Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
З матеріалів справи встановлено, що відповідно до Договору найму житла від 28.08.2017 укладеного між Виконавчим комітетом Металургійної районної у місті ради та ОСОБА_2 , вбачається, що предметом вказаного договору є надання наймачем наймодавцю та члена його сім'ї: ОСОБА_1 , 1976 року народження, сестра та ОСОБА_3 , 1997 року народження, племінник, в користування житлове приміщення у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до Акту від 19.03.2025 року складеного мешканцями будинку АДРЕСА_2 , склали вказаний акт, про те, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , не проживає фактично за адресою з 2019 року.
Відповідно до Листа вих. №19/57775-25 від 16.07.2025 за підписом в.о. начальника Центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України ОСОБА_4 , на виконання ухвали Металургійного районного суду міста Кривого Рогу від 24.06.2025, вбачається, що громадянин ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 виїхав з країни, після чого назад не повертався.
Відповідно до ч. 1 - 2 статті 12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до вимог статті 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні здійснюється, зокрема, на принципі народовладдя, законності, гласності, колегіальності.
Згідно з вимогами статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими для виконання на відповідній території згідно ст. 144 Конституції України.
За статтею 61 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем -житлово-експлуатаційною організацією(а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер. Типовий договір найму жилого приміщення, правила користування жилими приміщеннями, утримання жилого будинку і придомової території затверджуються Кабінетом Міністрів Української РСР. Умови договору найму жилого приміщення, що обмежують права наймача та членів його сім'ї порівняно з умовами, передбаченими законодавством Союзу РСР, цим Кодексом, Типовим договором найму жилого приміщення та іншими актами законодавства Української РСР, є недійсними.
Згідно зі статтею 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.
Відповідно до положень статті 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Постановою Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі 6-60цс12 додатково звернуто увагу на те, що у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (ч ч. 1,2 ст. 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ст. 65 ЖК УРСР). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Поняття члена сім'ї, яке застосовується у Сімейному кодексі України, не можна ототожнювати з поняттям члена сім'ї наймача за Житловим кодексом УРСР. Можуть бути визнані членами сім'ї наймача інші особи, які постійно проживають із наймачем і ведуть із ним спільне господарство. До таких осіб, як правило, належать родичі та особи, які перебувають із наймачем у родинних стосунках. Але слід враховувати, що спільне проживання і ведення спільного господарства не завжди свідчать про наявність єдиної сім'ї, зокрема, зазначені у другій групі особи можуть бути визнані членами сім'ї наймача з урахуванням конкретних обставин, якщо вони ведуть спільне господарство (загальні витрати), надають взаємну допомогу, а також інші обставини, які свідчать про наявність родинних стосунків (узагальнення практики розгляду судами окремих категорій спорів, що виникають із договору найму жилого приміщення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ).
Частиною 1 статті 106 ЖК УРСР визначено, що повнолітній член сім'ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім'ї наймача.
Відповідно до ст. 107 ЖК України наймач жилого приміщення за згодою членів сім'ї в будь - який час розірвати договір найму.
У разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.
Згідно правової позиції, що висловлена у постанові Верховного Суду України № 6-60 цс12 від 11 липня 2012 року - у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача. Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Пленум Верховного Суду України у п.15 постанови від 01.11.1996 № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснив, що при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Однак відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення саме по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Згідно зі ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація особи за місцем проживання це лише внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи із зазначенням адреси, за якою з особою може вестися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції. А отже, реєстрація особи за певною адресою сама по собі не є підтвердженням її права на користування житлом, оскільки таке право виникає та може бути підтверджене на інших підставах, таких як право власності, сімейні відносини, оренда та ін.
Із зазначеного слідує висновок про те, що визначальним при вирішенні питання про право користування житловим приміщенням є не лише сам по собі факт реєстрації в цьому приміщенні, а й факт проживання цієї особи в цьому приміщенні та характер проживання як член сім'ї чи як інша особа, порядок вселення, наявність встановленого порядку користування житловим приміщенням, а також тривалість проживання.
Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач просить визнати за ним право користування житловим приміщенням, оскільки зазначена квартира була виділена його родині на підставі ордеру в 1997 році та з цього часу він постійно проживає в ній, у зв'язку з чим у нього є право на користування спірним житлом.
Обраний позивачем спосіб захисту свого права узгоджується з нормами ч. 2 ст. 16 ЦК України, відповідно до якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути у тому числі визнання права.
Як встановлено в судовому засіданні позивач вселився у спірну квартиру на підставі виданого його дружині ордеру на склад сім'ї з п'яти осіб. Позивач постійно та тривалий час проживає у спірному житлі, доказів на підтвердження факту вибуття позивача до іншого постійного місця проживання відповідачем не надано, так само як і не надано доказів щодо користування позивачем іншим приміщенням, на момент звернення позивача до суду, суд приходить до висновку, що позивач має право користуватися спірною квартирою, що відповідає положенням ст. ст. 64, 71, 106 ЖК України.
Разом з тим, право на проживання особи у жилому приміщенні автоматично породжує право на реєстрацію.
Згідно зі ст. 46 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, рішення Європейського суду є обов'язковими для держав - учасниць Конвенції. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика Європейського суду становить джерело права при розгляді справ вітчизняними судами: «Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права». Повага до права людини на житло закріплена у ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеними чи позбавленим свого житла.
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав особи на житло (рішення у справі «Пауел та Райнер проти Великобританії»). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).
Враховуючи вищезазначені норми права, обставини справи, зокрема той факт, що позивач відповідно до ч. 1 ст. 71 ЖК України не втратив право користування спірним житловим приміщенням, оскільки постійно проживає в спірному житлі, а рішення суду про визнання права користування житловим приміщенням є підставою для реєстрації особи у спірному житлі, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
В зв'язку з тим, що позивач не заявляє вимог про стягнення з відповідача на його користь судових витрат, суд, керуючись принципом диспозитивності цивільного судочинства, закріпленим у ст. 13 ЦПК України, не вирішує питання про розподіл судових витрат згідно ст. 141 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 4, 5, 11-13, 81, 265, 274-279 ЦПК України, 15, 16, 317, 321, 386, 319, 391, 405 ЦК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 , Виконавчий комітет Металургійної районної у місті ради про позбавлення права користування неприватизованим житловим приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратила право користування ним - задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з його вибуттям згідно ст. 107 Житлового кодексу України.
Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня його проголошення через Металургійний районний суд міста Кривого Рогу.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Суддя: Н. Ю. Вікторович