Номер провадження: 11-кп/813/2385/25
Справа № 522/3221/23
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
22.09.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючий - суддя ОСОБА_2 ,
судді: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні виділені матеріали об'єднаних кримінальних проваджень №12023162510000138 від 31.01.2023 року та №12023162510000017 від 05.01.2023 року, за апеляційними скаргами захисника ОСОБА_5 в інтересах обвинуваченої ОСОБА_6 та захисника ОСОБА_7 , в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , на ухвалу Приморського районного суду м.Одеси від 26 серпня 2025 року про продовження строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою, щодо:
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Андрієво-Іванівка, Миколаївського району, Одеської області, громадянина України, із середньою освітою, не одруженого, офіційно не працюючого, раніше судимого, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , та проживає за адресою: АДРЕСА_2 ;
та
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженки м. Суми, громадянки України, із середньою освітою, не заміжньої, офіційно не працюючої, раніше судимої, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 та проживає за адресою: АДРЕСА_2 ,
обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст.186 КК України,
встановив:
На розгляді Приморського районного суду м. Одеси перебувають об'єднані кримінальні провадження №12023162510000138 від 31.01.2023 року та №12023162510000017 від 05.01.2023 року за обвинуваченням ОСОБА_8 та ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст.186 КК України.
Оскарженоюухвалою місцевого суду задоволено клопотання прокурора та обвинуваченим продовжений строк тримання під вартою до 24.10.2025 року, без визначення розміру застави у якості альтернативного запобіжного заходу.
Мотивуючи прийняте рішення, місцевий суд врахував дані про особи обвинувачених,тяжкість інкримінованого злочину, а також наявність ризиків, визначених п.п. 1, 3, 5 ч.1 ст.177 КПК України, які слугували підставою для застосування запобіжного заходу та продовжують існувати.
Суд врахував, що ОСОБА_8 та ОСОБА_6 обвинувачуються у вчиненні тяжкого кримінального правопорушення, поєднаного з застосуванням насильства, та відповідно до положень ч.4 ст.183 КПК України, не визначив обвинуваченим розмір застави, як альтернативного запобіжного заходу.
Не погоджуючись з ухвалою суду захисник ОСОБА_5 , в інтересах обвинуваченої ОСОБА_6 та захисника ОСОБА_7 , в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 подали апеляційні скарги.
Захисник ОСОБА_5 просить скасувати ухвалу та постановити нову, якою визначити обвинуваченій ОСОБА_6 альтернативний запобіжний захід у виді застави в розмірі 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Захисник ОСОБА_7 просить скасувати ухвалу суду та постановити нову, якою застосувати до обвинуваченого ОСОБА_8 запобіжний захід не пов'язаний з триманням під вартою, або визначити заставу, як альтернативний запобіжний захід у розмірі 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
В обґрунтування вимог апеляційних скарг захисники стверджують про відсутність доказів причетності обвинувачених до інкримінованого злочину, недоведеність існування зазначених судом ризиків та ненадання належної оцінки можливості застосування до обвинувачених більш м'якого запобіжного заходу. Також захисники посилаються на тривалість перебування обвинувачених під вартою.
Апеляційний розгляд проведено без участі прокурора та захисників ОСОБА_7 таОСОБА_5 , які будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, до апеляційного суду не з'явилися. Захисник ОСОБА_7 подав до суду клопотанням про здійснення розгляду без його участі.
Обвинувачені ОСОБА_8 та ОСОБА_6 з клопотанням про проведення розгляду за їх участю не заявляли.
Відповідно до вимог ст.422-1 КПК України (далі - КПК) розгляд апеляційної скарги на ухвалу суду про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного заходу на запобіжний захід у виді тримання під вартою, а також про продовження строку тримання під вартою, постановлену під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, здійснюється без участі сторін кримінального провадження, крім випадків, якщо прокурор, обвинувачений, його захисник, законний представник заявив клопотання про розгляд апеляційної скарги за участю сторін.
За наведених обставин, враховуючи положення ч.4 ст.405, ч.4 ст.422-1 КПК апеляційний розгляд проведено за відсутності прокурора та сторони захисту.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про таке.
Частина перша ст. 404 КПК передбачає, що суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Стаття 370 КПК передбачає, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За змістом ч.1 ст. 331 КПК під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, обрати або продовжити запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу. За наявності клопотань суд під час судового розгляду зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження запобіжного заходу до закінчення двомісячного строку з дня його застосування. За результатами розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дотримався вказаних вимог закону, розглядаючи питання доцільності продовження строку тримання під вартою обвинуваченим, виконавши вимоги ст.ст. 199, 331 КПК, які регламентують продовження строк дії запобіжного заходу.
Запобіжний захід має бути обрано/продовжено із врахуванням всіх обставин кримінального правопорушення, встановлених ризиків та конкретної особи, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненому.
Оцінюючи законність та обґрунтованість рішення суду в частині не визначення застави, а також доводи захисників щодо можливості визначення застави, колегія суддів зазначає наступне.
Колегією суддів встановлено, що ОСОБА_8 та ОСОБА_6 обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.186 КК України, яке відповідно до ст.12 КК України відноситься до категорії тяжких злочинів.
Судом першої інстанції вірно враховано, що відповідно до п.1 ч.4 ст.183 КПК суд має право не визначати розмір застави, оскільки вказаною нормою закону передбачено, що суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, враховуючи підстави та обставини, передбачені статтями 177 та 178 цього Кодексу, має право не визначити розмір застави у кримінальному провадженні щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування.
За наведених обставин, враховуючи, що ОСОБА_8 та ОСОБА_6 обвинувачуються у скоєнні злочину, передбаченого ч.4 ст.186 КК України, вчинене із застосуванням насильства, суд одночасно із продовженням строку тримання під вартою дійшов обґрунтованого висновку не визначати розмір застави.
Прийняте рішення суд мотивував тяжкістю покарання, яке загрожує обвинуваченим у разі визнання їх винуватими, а також продовження існування раніше встановлених ризиків, які дають підстави вважати, що обвинувачені, перебуваючи на свободі, можуть здійснити спроби переховування від суду та незаконно впливати на свідків, з огляду на характеристику особи обвинувачених.
Доводи захисників щодо відсутності доказів вчинення обвинуваченими ОСОБА_8 та ОСОБА_6 інкримінованих їм дій, колегія суддів визнає необґрунтованими та наголошує, що на даній стадії апеляційний суд не вправі вдаватися у кримінально-правову кваліфікацію інкримінованих обвинуваченим дій та давати оцінку обґрунтованості обвинувачення, оскільки остаточна оцінка доведеності обвинувачення у відповідності до вимог закону, буде дана лише за наслідками судового розгляду справи в суді першої інстанції, за результатами дослідження всіх доказів.
Відповідно до положень ч.2 ст. 94 КПК жоден доказ не має наперед встановленої сили, та всі докази в даному кримінальному провадженні підлягають ретельній перевірці з наступною їх оцінкою у відповідності до положень ч.1 ст.94 КПК.
Згідно ст.ст. 89, 94 КПК оцінка допустимості та належності доказів буде надана судом першої інстанції при розгляді кримінального провадження по суті, а відтак апеляційний суд позбавлений можливості надавати оцінку доказам винуватості чи невинуватості обвинувачених до інкримінованих їм дій.
Остаточна оцінка допустимості та належності доказів буде надана судом першої інстанції при розгляді кримінального провадження по суті, на підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження всіх обставин кримінального провадження, та оцінки кожного доказу з точки зору належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального судового рішення.
Апеляційний суд також визнає необґрунтованими доводи захисників в частині відсутності ризиків, передбачених ст.177 КПК, які зазначені в оскарженій ухвалі, з огляду на таке.
Підставою для продовження строку дії запобіжного заходу є продовження існування ризиків, які дають достатні підстави суду вважати, що обвинувачений може здійснити дії, передбачені ч.ч. 1, 2 ст.177 КПК.
Ризики, які дають достатні підстави суду вважати, що обвинувачені можуть здійснювати спроби протидії кримінальному провадженню у формах, що передбачені ч.1 ст.177 КПК, слід вважати наявними за умови встановлення обґрунтованої ймовірності можливості здійснення обвинуваченим зазначених дій.
При цьому, КПК не вимагає доказів того, що обвинувачений обов'язково (поза всяким сумнівом) здійснюватиме відповідні дії, однак вимагає доказів того, що він має реальну можливість їх здійснити у конкретному кримінальному провадженні в майбутньому, оскільки під поняттям «ризик» - слід розуміти обґрунтовану ймовірність протидії кримінальному провадженню у формах, передбачених ч.1 ст.177 КПК.
Запобіжний захід застосовується/продовжується з метою попередження ризиків здійснення такої поведінки обвинуваченого та, як наслідок, унеможливлення здійснення негативного впливу на хід та результати кримінального провадження. Тобто в даному випадку, слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд мають зробити висновки прогностичного характеру, коли доказування спрямоване не на подію, яка відбулася в минулому, а на встановлення фактичних даних, які дозволять стверджувати про подію, яка може статися з достатньою долею ймовірності у майбутньому.
Тобто слід констатувати, що в даному випадку, на даному етапі кримінального провадження, суд має зробити висновки прогностичного характеру, коли доказування спрямоване не на подію, яка відбулася в минулому, а на встановлення фактичних даних, які дозволять стверджувати про подію, яка може статися з достатньою долею ймовірності у майбутньому.
Стосовно загрози втечі особи, практика ЄСПЛ виходить з того, що якщо тяжкість покарання, якому може бути підданий обвинувачений, можна законно розглядати, як таку, що може спонукати його до втечі. Для того, щоб ця обставина мала реальний характер потрібно враховувати наявність інших обставин, а саме: характеристики особи, її моральний облік, місце проживання, професію, прибуток, сімейних зв'язків, будь яких зв'язків з іншою країною, або наявність зв'язків в іншому місці.
У рішенні по справі «W проти Швейцарії» від 26.01.1993 року ЄСПЛ вказав, що врахування тяжкості злочину має свій раціональний зміст, оскільки вона свідчить про ступінь суспільної небезпечності цієї особи та дозволяє спрогнозувати з достатньо високим ступенем імовірності її поведінку, беручи до уваги, що майбутнє покарання за тяжкий злочин підвищує ризик того, що підозрюваний може ухилитись від слідства.
Також, ЄСПЛ у справі «Ілійков проти Болгарії» закріпив, що «суворість передбаченого покарання» є суттєвим елементом при оцінюванні «ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
З урахуванням наведеного, посилання захисників на відсутність ризику переховування обвинувачених, колегія суддів визнає неспроможними, оскільки ОСОБА_8 та ОСОБА_6 пред'явлено обвинувачення за ч.4 ст.186 КК України, санкція вказаної норми кримінального закону передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 7 до 10 років. Тому, не можна виключати, що обвинувачені, розуміючи тяжкість можливого покарання, можуть вдатися до спроб переховування від суду, з огляду на що, передбачений п.1 ч.1 ст.177 КПК ризик не можна визнавати недоведеним.
При встановленні наявності ризику можливого вчинення іншого кримінального правопорушення колегія суддів враховує, те, що обвинувачені не мають постійного офіційного джерела прибутку, раніше судимі, що свідчить про можливість вчинення обвинуваченими іншого кримінального правопорушення.
Доводи сторони захисту стосовно існування ризику, передбаченого п.3 ч.1 ст.177 КПК України, на який послався місцевий суд в ухвалі, проте такий ризик не був зазначений в клопотанні прокурора, апеляційний суд визнає слушними, однак вважає, що вказана обставина не є такою, що нівелює встановлені інші ризики та не є підставою для скасування оскарженої ухвали.
За таких обставин, враховуючи суть інкримінованого обвинуваченим злочину, колегія суддів погоджується з доводами сторони обвинувачення про існування реальних ризиків, які слугують підставою для продовження строку тримання під вартою обвинувачених, оскільки зміна запобіжного заходу на більш м'який, з великою вірогідністю може виявитися нездатною запобігти існуючим ризикам, та може завадити завершенню судового розгляду кримінального провадження, що в свою чергу не слугуватиме виконанню завдань кримінального судочинства, передбачених ст. 2 КПК.
Колегія суддів вважає, що тяжкість пред'явленого обвинувачення ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , а також існування ризиків, виправдовують продовження обвинуваченим строку тримання під вартою та дають апеляційному суду можливість дійти висновку про обґрунтованість ухвали місцевого суду.
Враховуючи вище зазначене, доводи захисників про можливість застосування обвинуваченим запобіжного заходу не пов'язаного з триманням під вартою, або визначення розміру застави, колегія суддів визнає безпідставними.
Обставин, передбачених ч.2 ст.183 КПК, які є перешкодою для застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо обвинувачених, як судом першої інстанції, так і колегією суддів апеляційного суду, встановлено не було.
Матеріали справи не містять інших даних про застереження, які б унеможливлювали перебування обвинувачених ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , під вартою. Стороною захисту апеляційному суду не надано будь-яких документів, які б свідчили про неможливість перебування обвинувачених під вартою.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу, що доцільність необхідності подальшого утримання обвинувачених під вартою буде перевірена через нетривалий час в порядку ст.331 КПК, а сторона захисту не позбавлена можливості надати суду документи на підтвердження доводів щодо неможливості подальшого утримання обвинувачених під вартою, або зміни обставин, які свідчать про нівелювання врахованих раніше ризиків.
Апеляційним судом не встановлено істотних порушень положень КПК України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при розгляді судом першої інстанції питання щодо продовження запобіжного заходу обвинуваченим ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , які б були підставою для скасування оскарженої ухвали та зміни запобіжного заходу на більш м'який.
З урахуванням вищенаведеного, апеляційний суд не вбачає підстав для задоволення апеляційних скарг захисників та скасування ухвали суду першої інстанції.
Водночас враховуючи те, що обвинувачені досить тривалий час перебувають під вартою, а судовий розгляд кримінального провадження ще не завершений, апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу суду першої інстанції на положення ст.8 Конституції України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Аналіз практики Європейського суду щодо тлумачення положення «розумний строк» свідчить: в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» Суд роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б не природно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
Відповідно до п. 70 рішення ЄСПЛ «Меріт проти України» (Заява № 66561/01). Суд нагадує, що у кримінальних справах перебіг «розумного строку», про який ідеться в п. 1 ст. 6 Конвенції, починається з моменту, коли особу «обвинувачено»; це може трапитися до того, як справа надійшла до суду першої інстанції (див., наприклад, згадуване рішення у справі «Девеєр проти Бельгії», с. 22, п. 42), тобто з дня арешту, дати, коли особу, про яку йдеться, було офіційно повідомлено, що його буде обвинувачено, чи з дати, коли розпочалося досудове слідство (див. рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany) від 27 червня 1968 року, серія A, № 7, с. 26-27, п. 19; рішення у справі «Ноймайстер проти Австрії» (Neumeister v. Austria) , ухвалене того самого дня, серія A, № 8, с.41, п. 18, та рішення у справі «Рінґайзен проти Австрії» (Ringeisen v. Austria), від 16 липня 1971 року, серія A, № 13, с. 45, п. 110).
У розумінні Європейського суду для визначення того, чи була тривалість певного строку розумною, передусім встановлюється початок цього строку та його закінчення. Строк, який слід брати до уваги у зазначеному відношенні, охоплює собою все провадження.
З огляду на положення ч.4 ст.28, ч.1 ст.318 КПК, колегія суддів вважає існуючу тривалість розгляду даного кримінального провадження такою, що у разі невжиття місцевим судом заходів для забезпечення розумного строку розгляду кримінального провадження, може потягти за собою порушення принципу розумності строку розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 177, 178, 182, 183, 194, 197, 199, 376, 404, 405, 407, 409, 410, 419, 422-1, 532 КПК, апеляційний суд,
постановив:
Апеляційні захисників ОСОБА_5 та ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 26.08.2025 року, якою обвинуваченим ОСОБА_8 та ОСОБА_6 продовжено строк дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою - залишити без змін.
Звернути увагу суду першої інстанції на необхідність дотримання вимог ч.4 ст.28, ч.1 ст.318 КПК України щодо забезпечення розумного строку розгляду кримінального провадження.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді Одеського апеляційного суду
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4