П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
22 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/1056/25
Головуючий І інстанції: Птичкіна В.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2025 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту рішення суду - 04.04.2025р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
05.02.2025р. учасник бойових дій ОСОБА_1 звернулася до Миколаївського окружного адміністративного суду із позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просила суд визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови звільнити її з військової служби в запас відповідно до пп. «г» п.2 ч.4 та абз.11 п.3 ч.12 с.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а також зобов'язати відповідача усі необхідні здійснити дії щодо звільнення штаб-сержанта ОСОБА_1 у запас (через сімейні обставини) згідно пп. «г» ч.4 та абз.11 п.3 ч.12 ст.26 Закону України №2232-ХІІ від 25.03.1992р.
Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що починаючи з 2022р. вона проходить військову службу за призовом по мобілізації у Військовій частині НОМЕР_1 . У зв'язку із наявністю правових підстав для звільнення з військової служби відповідно до пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (т.б. через «сімейні обставини», а саме у зв'язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за чоловіком-інвалідом І групи) вона звернулася до відповідача з рапортом про своє звільнення, проте, за результатами розгляду цього рапорту та доданих до нього документів, їй було повідомлено про відсутність правових підстав для звільнення з вказаних нею підстав.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 липня 2023 року (ухвалене в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено повністю. Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 , що полягають у відмові звільнити ОСОБА_1 з військової служби в запас на підставі пп. «г» п.2 ч.4 та абз.11 п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військову обов'язок і військову службу». Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби у запас на підставі пп. «г» п.2 ч.4 та абз.11 п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військову обов'язок і військову службу».
Не погоджуючись із вказаним вище рішенням суду 1-ї інстанції, відповідач 05.05.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв'язку із чим, просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31.07.2023р. і прийняти нове, яким позовні вимоги залишити без задоволення.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 08.05.2025р. дану апеляційну скаргу - залишено без руху.
02.06.2025р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19.05.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
15.05.2025р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду у межах доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини.
Позивач - штаб-сержант ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , учасник бойових дій) з березня 2022р. проходить військову службу на посаді «старшого бойового медика» у Військовій частині НОМЕР_2 АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) від 18.03.2022р. №59.
Чоловіком позивачки ОСОБА_1 , відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу від 08.08.1992р., є підполковник запасу (учасник АТО, УБД) ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), якому у 2018р. було встановлено І групу інвалідності (підгрупа Б) «безстроково». У довідці від 13.09.2018р. до Акту огляду МСЕК серія 12 ААА №273445 вказано, що захворювання ОСОБА_3 «пов'язано із захистом Батьківщини».
04.12.2024р. та 13.01.2024р. ОСОБА_1 двічі зверталася до командира в/частини НОМЕР_1 з рапортами про звільнення на підставі пп. «г» ч.4 та абз.11 п.3 ч.12 ст.26 Закону України №2232-ХІІ від 25.03.1992р.
На вказаних рапортах є підписи командирів Військової частини НОМЕР_3 та Військової частини НОМЕР_2 з відповідними «відмітками-клопотаннями по суті рапорту штаб-сержанта ОСОБА_4 ».
Проте, на звороті рапорту від 04.12.2024р. наявний рукописний текст, що позивач не має права на звільнення. Як зазначено далі, відповідно до статті, за якою хоче звільнитись позивач, її чоловік має потребувати, відповідно до висновку МСЕК, саме «постійного» стороннього догляду. Втім, у висновку МСЕК №273445 вказано, що її чоловік потребує лише «стороннього» догляду, т.б. «не постійного». Відповідно, Військова частини НОМЕР_1 не має права звільнити позивача за даною підставою.
Під вказаним рукописним текстом наявній підпис ТВО помічника з правової роботи командира Військової частини НОМЕР_1 - начальника юридичної групи, капітана юстиції ОСОБА_5 (12.12.2024р.).
Виходячи з цього тексту, до рапорту від 04.12.2024р. була додана довідка від 13.09.2018р. до акта огляду МСЕК серія 12 ААА №273445.
Згідно з листами командира в/частини НОМЕР_1 від 06.01.2025р. №1044/303/1/50 (відповідь на рапорт від 26.12.2024р.), а також від 23.01.2025р. №1044/303/199 (відповідь на рапорт від 13.01.2025р.), відповідачем повідомлено ОСОБА_1 про те, що підстави для її звільнення на підставі потреби постійного стороннього догляду за її чоловіком, який є інвалідом І групи та потребує стороннього догляду відповідно до висновку МСЕК серії 12ААА від 13.09.2024р. №273445, а також потреби постійного стороннього догляду, за висновком ЛКК невстановленої форми від 26.12.2024р. №1504, - відсутні.
Виходячи зі змісту вказаного листа Військової частини НОМЕР_1 від 06.01.2025р., до рапорту від 26.12.2024р. ОСОБА_1 додала висновок ЛКК №1504, виданий 26.12.2024р. КП «Первомайський міський центр первинної медико-санітарної допомоги» Первомайської міської ради (вих. №2754 від 26.12.2024р.). У висновку ЛКК, зокрема, вказано, що ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду.
За змістом листа відповідача від 23.01.2025р., до рапорту від 13.01.2025р. ОСОБА_1 додала довідку від 13.09.2018р. до акта огляду МСЕК серія 12 ААА №273445, висновок ЛКК, висновок про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі (форма № 080-4/о, затверджена наказом МОЗ України від 09.03.2021р. №407) №1504, виданий 26.12.2024р. КП «Первомайський міський центр первинної медико-санітарної допомоги» Первомайської міської ради (вих. №2754 від 26.12.2024р.). У цьому Висновку зазначено, що ОСОБА_2 рекомендовано отримання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі від фізичної особи. Висновок дійсний до 26.12.2025р. і надається для одержання компенсації фізичною особою, яка надає соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі.
У згаданих вище листах, відповідач вказав, що надані позивачем документи фактично не є допустимими доказами на підтвердження обставин, з якими ОСОБА_1 пов'язує свої право на звільнення, що, власне, і послугувало підставою для його звернення до суду із даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи даний позов, суд 1-ї інстанції виходив із обґрунтованості заявлених позовних вимог та наявності підстав для їх задоволення.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати виключно встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно з ч.2 ст.65 Конституції України, громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Як передбачено у ч.1 ст.106 Конституції України, Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, а також Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015р. №389-VIII, Указом Президента України від 24.02.2022р. №64/202 (затв. Законом України від 24.02.2022р. №2102-IX), введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022р. строком на 30 діб.
Цей строк неодноразово продовжувався аналогічними Указами та наразі триває.
Також, Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022р. за №69/2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Правове регулювання відносин між державою та громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження військової служби врегульовує Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992р. №2232-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Військовий обов'язок, згідно з ч.2 ст.1 Закону №2232-ХІІ, установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Визначення «військової» служби міститься у ч.1 ст.2 Закону №2232-ХІІ та означає державну службу особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я та віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
За приписами ч.2 цієї ж статті Закону, проходження військової служби громадянами України здійснюється у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Частинами 3,4 ст.2 Закону №2232-ХІІ визначено, що громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями. Порядок проходження військової служби, права і обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
За п.233 «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» (затв. Указом Президента України від 10.12.2008р. за №1153/2008), військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти, а також документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) ТЦК та СП, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Підстави ж звільнення з військової служби безпосередньо визначені ст.26 Закону №2232-ХІІ.
У силу пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-XII (в редакції, що була чинною у грудні 2024р. і є чинною на момент вирішення спору), під час дії воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числі резервістів в особливий період, звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається ч.12 цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
За правилами абз.11 п.3 ч.12 вказаної статті, під час діє воєнного стану військовослужбовця звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших воєнних причин у зв'язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи.
Отже, на момент виникнення спірних у даній справі правовідносин, з наведених вище підстав військовослужбовець може бути звільнений з військової служби, зокрема, у зв'язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи. Тобто, наявність чоловіка з інвалідністю І групи або ж ІІ групи дійсно не є самостійною підставою для звільнення з військової служби.
У відповідності до вимог п.12.9 розділу XII «Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» (затв. наказом Міністра оборони України від 10.04.2009р. №170), документи на звільнення військовослужбовців з військової служби надсилаються безпосередньо до служби персоналу, підпорядкованій посадовій особі, яка має право на звільнення такого військовослужбовця з військової служби, у таких випадках звільнення: за підставами, передбаченими п.п. «б», «в», «д», «є» ч.3, пп. «г», «е», «є» п.1, пп. «б», «г», «д», «е» п.2 ч.4, пп. «а»-«в», «ґ», «к», «р» п.1, пп. «а»-«в», «ґ», «й», «к», «п», «р» п.2, пп. «а», «б», «г», «д» п.3 ч.5, пп. «а»-«в», «ґ», «й» п.1, пп. «а», «б», «г», «і», «й» п.2, пп. «а», «б», «г», «ґ» п.3 ч.6 ст.26 Закону, якщо звільнення відбувається за бажанням військовослужбовця.
Згідно з п.12.9 розділу XII Інструкції №170, перелік документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби, зазначено у додатку 19 до Інструкції.
У п.5 Переліку документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби передбачено, що при поданні до звільнення з військової служби за підставами: через сімейні обставини чи з інших поважних причин, перелік яких визначається ч.12 ст.26 Закону №2232-XII, подаються: копія аркуша бесіди; копія рапорту військовослужбовця; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років); документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або ж інших поважних причин, а саме: у разі необхідності здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи:
- копія свідоцтва про шлюб;
- один із документів, що підтверджує інвалідність дружини (чоловіка): довідка до акта огляду МСЕК за формою, визначеною МОЗ, або копія посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або копія пенсійного посвідчення чи копія посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги на підставі Законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», «;Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу інвалідності, або довідка для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою, затвердженою Мінсоцполітики;
- висновок МСЕК чи ЛКК закладу охорони здоров'я про потребу в постійному догляді (для осіб з інвалідністю II групи) (пп.23 п.5 цього Переліку).
Тобто, вимога надати висновок МСЕК чи ЛКК про потребу в постійному догляді встановлена для випадків, коли дружиною (чоловіком) військовослужбовця є особа з інвалідністю ІІ групи.
У силу ст.7 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» від 06.10.2005р. №2961-IV, медико-соціальна експертиза щодо осіб з обмеженнями повсякденного функціонування та осіб з інвалідністю проводиться МСЕК, а дітей - ЛКК закладів охорони здоров'я. Документи особи з обмеженнями повсякденного функціонування направляються для проходження медико-соціальної експертизи з метою підтвердження стійкого обмеження життєдіяльності і встановлення статусу особа з інвалідністю або ж дитина з інвалідністю у разі виявлення мультидисциплінарною реабілітаційною командою ознак стійкого обмеження життєдіяльності, що зазначається в індивідуальному реабілітаційному плані.
При цьому, за змістом цієї ж статті, залежно від ступеня стійкого розладу функцій організму, зумовленого захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами, а також можливого обмеження життєдіяльності при взаємодії із зовнішнім середовищем внаслідок втрати здоров'я особі, визнаній особою з інвалідністю, встановлюється перша, друга чи третя група інвалідності.
Зокрема, перша група інвалідності поділяється на підгрупи А і Б залежно від міри втрати здоров'я особи з інвалідністю та обсягів потреби в постійному сторонньому догляді, допомозі або диспансерному нагляді. До підгрупи А першої групи інвалідності належать особи з виключно високою мірою втрати здоров'я, надзвичайною залежністю від постійного стороннього догляду, допомоги або диспансерного нагляду інших осіб і які фактично не здатні до самообслуговування. До підгрупи Б - належать особи з високою мірою втрати здоров'я, значною залежністю від інших осіб у забезпеченні життєво важливих соціально-побутових функцій і які частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування.
МСЕК визначають:
групу інвалідності, її причину і час настання. Особа може одночасно бути визнана особою з інвалідністю однієї групи і лише з однієї причини. При підвищенні групи інвалідності в разі виникнення більш тяжкого захворювання причина інвалідності встановлюється на вибір особи з інвалідністю. У разі якщо однією з причин інвалідності є інвалідність з дитинства, вказуються дві причини інвалідності;
види трудової діяльності, рекомендовані особі з інвалідністю за станом здоров'я. Висновок про нездатність до трудової діяльності внаслідок інвалідності готується виключно за згодою особи з інвалідністю (крім випадків, коли особу з інвалідністю визнано недієздатною);
причинний зв'язок інвалідності із захворюванням чи каліцтвом, що виникли у дитинстві, вродженою вадою;
ступінь втрати професійної працездатності потерпілим від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання;
ступінь втрати здоров'я, групу інвалідності, причину, зв'язок і час настання інвалідності громадян, які постраждали внаслідок політичних репресій або Чорнобильської катастрофи, військової агресії Російської Федерації проти України;
медичні показання на право одержання особами з інвалідністю автомобіля і протипоказання до керування ним.
встановлюють компенсаторно-адаптаційні можливості особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації;
складають (коригують) індивідуальну програму реабілітації особи з інвалідністю, в якій визначаються реабілітаційні заходи і строки їх виконання, та здійснюють контроль за повнотою та ефективністю виконання цієї програми;
вивчають виробничі, медичні, психологічні, екологічні, соціальні причини виникнення інвалідності, її рівня і динаміки та беруть участь у розробленні комплексних заходів щодо профілактики і зниження рівня інвалідності серед повнолітніх осіб, удосконалення реабілітаційних заходів;
забезпечують своєчасний огляд (переогляд) повнолітніх осіб з порушеннями стану здоров'я, осіб з інвалідністю. У разі якщо особа, яка звертається для встановлення інвалідності, не може прибути на огляд (переогляд) до комісії за станом здоров'я згідно з висновком ЛКК, огляд (переогляд) проводиться за місцем її проживання (вдома), у тому числі за місцем проживання у стаціонарних установах для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю, закладах соціального захисту для бездомних осіб та центрах соціальної адаптації осіб або в закладах охорони здоров'я, в яких така особа перебуває на лікуванні;
вносять до централізованого банку даних з проблем інвалідності інформацію про осіб, які пройшли медико-соціальну експертизу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
ЛКК закладів охорони здоров'я:
визначають наявність стійкого розладу функцій організму дитини та відповідно можливі обмеження її життєдіяльності при взаємодії із зовнішнім середовищем;
складають (коригують) індивідуальну програму реабілітації дитини з інвалідністю, в якій визначаються реабілітаційні заходи і строки їх виконання, та здійснюють контроль за повнотою та ефективністю виконання цієї програми;
надають консультативну допомогу з питань реабілітації і стороннього догляду, диспансерного нагляду або допомоги дітям з інвалідністю;
забезпечують своєчасний огляд (переогляд) дітей із порушеннями стану здоров'я та дітей з інвалідністю.
У п.27 «Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009р. за №1317) передбачено те, що підставою для встановлення I групи інвалідності є стійкі, значно вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, неспроможності до самообслуговування і спричиняють до виникнення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.
Так, до I групи інвалідності належать особи з найважчим станом здоров'я, які повністю не здатні до самообслуговування, потребують постійного стороннього нагляду, догляду чи допомоги, абсолютно залежні від інших осіб у виконанні життєво важливих соціально-побутових функцій або які частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування.
Критеріями встановлення I групи інвалідності є ступінь втрати здоров'я, що спричиняє обмеження однієї чи декількох категорій життєдіяльності особи у значному III ступені: нездатність до самообслуговування чи повна залежність від інших осіб; нездатність до пересування чи повна залежність від інших осіб; нездатність до орієнтації (дезорієнтація); нездатність до спілкування; нездатність контролювати свою поведінку; значні обмеження здатності до навчання; нездатність до окремих видів трудової діяльності.
До підгрупи А I групи інвалідності належать особи з виключно високим ступенем втрати здоров'я, який спричиняє до виникнення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі інших осіб і фактичну нездатність до самообслуговування. Критеріями встановлення підгрупи А I групи інвалідності є ступінь втрати здоров'я, що спричиняє повну нездатність до самообслуговування та повну залежність від інших осіб (необхідність постійного стороннього нагляду, догляду або допомоги).
До підгрупи Б I групи інвалідності належать особи з високим ступенем втрати здоров'я, який спричиняє значну залежність від інших осіб у виконанні життєво важливих соціально-побутових функцій і часткову нездатність до виконання окремих елементів самообслуговування. Критеріями встановлення підгрупи Б I групи інвалідності є ступінь втрати здоров'я, що спричиняє втрату можливості самостійного задоволення з допомогою технічних засобів і за умови відповідного облаштування житла більшості життєво необхідних фізіологічних та побутових потреб.
У свою чергу, особи з інвалідністю I групи із значно вираженим обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та проводити різні види трудової діяльності за умови їх забезпечення засобами компенсації фізичних дефектів або порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів, створення за необхідності спеціальних умов праці, у тому числі вдома.
Підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.
Критеріями встановлення II групи інвалідності є ступінь втрати здоров'я, що спричиняє обмеження у вираженому II ступені однієї чи декількох категорій життєдіяльності особи: обмеження самообслуговування II ступеня - здатність до самообслуговування з використанням допоміжних засобів і/або за допомогою інших осіб; обмеження здатності до самостійного пересування II ступеня - здатність до самостійного пересування з використанням допоміжних засобів і/або за допомогою інших осіб; обмеження здатності до навчання II ступеня - нездатність до навчання або здатність до навчання тільки у спеціальних навчальних закладах або за спеціальними програмами вдома; обмеження здатності до трудової діяльності II ступеня - нездатність до провадження окремих видів трудової діяльності чи здатність до трудової діяльності у спеціально створених умовах з використанням допоміжних засобів і/або спеціально обладнаного робочого місця, за допомогою інших осіб; обмеження здатності до орієнтації II ступеня - здатність до орієнтації в часі і просторі за допомогою інших осіб; обмеження здатності до спілкування II ступеня - здатність до спілкування з використанням допоміжних засобів і/або за допомогою інших осіб; обмеження здатності контролювати свою поведінку II ступеня - здатність частково чи повністю контролювати свою поведінку тільки за допомогою сторонніх осіб.
До II групи інвалідності можуть належати також особи, які мають дві хвороби або більше, що призводять до інвалідності, наслідки травми або вроджені вади та їх комбінації, які в сукупності спричиняють значне обмеження життєдіяльності особи та її працездатності.
II група інвалідності встановляється учням, студентам вищих навчальних закладів I-IV рівня акредитації денної форми навчання, що вперше здобувають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень освіти, у разі наявності в них ознак інвалідності на період їх навчання. Після закінчення навчального закладу видається довідка про придатність їх до роботи у результаті набуття професії.
Особи з інвалідністю II групи з вираженим обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та провадити різні види трудової діяльності, зокрема шляхом створення відповідних умов праці із забезпеченням засобами компенсації фізичних дефектів чи порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів.
Так, Верховний Суд у постанові від 30.05.2024р. у справі №140/8768/23 вказав, що лише для І групи інвалідності властиво, що така особа потребує постійного стороннього нагляду, догляду або допомоги.
Тоді як, для осіб з ІІ групою інвалідності властиві функціональні порушення зі збереженням здатності до самообслуговування, які не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або ж допомозі. При цьому, для осіб з ІІІ групою інвалідності властиві функціональні порушення, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності особи, в тому числі її працездатності, але потребують соціальної допомоги і соціального захисту.
Аналогічна правова позиці висловлена Верховним Судом у постанові від 26.06.2024р. у справі №420/23353/23.
У постанові від 11.04.2024р. у справі №420/16689/23 Верховний Суд наголосив на тому, що поняття «постійний догляд» передбачає безперервний догляд, який надається особі, яка не здатна до самообслуговування, догляд, який надається без будь-якого часового обмеження, безперервно, постійно.
Також, Верховний Суд дійшов висновку про те, що МСЕК визначає потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі особам з інвалідністю, а також особам, яким була визначена ступінь втрати професійної працездатності.
Що ж стосується осіб, які не відносяться до цих категорій, але які за станом здоров'я нездатні до самообслуговування і потребують постійного стороннього догляду, то суд вважає, що такі повноваження можуть бути віднесені до ЛКК закладу охорони здоров'я, які також мають право приймати висновки, зокрема, про наявність когнітивних порушень у громадян похилого віку, унаслідок яких вони потребують надання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі (за формою №080-2/о) з рекомендаціями щодо отримання відповідних послуг.
У справі ж, що розглядається, позивач двічі зверталася до відповідача з рапортами про звільнення її з військової служби у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за її чоловіком, який є учасником бойових дій та інвалідом І групи (безстроково), який потребує стороннього догляду відповідно до висновку МСЕК серії 12ААА від 13.09.2024р. №273445.
Так, як встановлено колегією суддів з матеріалів справи та довідки до Акту огляду МСЕК серії 12 ААА №273445 від 13.09.2018р., ОСОБА_2 (чоловік позивача) є особою з інвалідністю І групи та потребує постійного догляду.
Факт додання позивачем до рапорту від 04.12.2024р. копії свідоцтва про шлюб і вказаної вище довідки (підтвердження І групи інвалідності) відповідач фактично визнав та під час апеляційного перегляду даної справи не заперечував.
У світлі встановлених обставин, суд апеляційної інстанції наголошує, що ОСОБА_1 надала достатні докази на підтвердження існування підстав для звільнення, визначених пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-XII.
Таким чином, суд попередньої інстанції, розглянувши цю справу в межах заявлених позовних вимог, дійшов вірного висновку про наявність достатніх правових підстав для визнання дій Військової частини НОМЕР_4 протиправними, і доводи апеляційної скарги відповідача вказані висновки суду не спростовують.
Більш того, на користь зазначених висновків суду свідчать також і інші наявні у матеріалах справи докази, зокрема, виписний епікриз (13539), виписка з медичної карти стаціонарного хворого №6031/1105, №2528/473, №4227/751, №5266/916, 202/60, відповідно до яких, у підполковника запасу ОСОБА_2 (чоловіка позивача ОСОБА_1 ) у 2018р. була «ампутована» права нижня кінцівка з приводу тромбозу підколінної артерії, а його об'єктивний стан оцінено як «вкрай важкий». Також, згідно з формою індивідуальної програми реабілітації інваліда, що видана МСЕК (№18), останній потребує сторонньої допомоги із одночасним визначенням МСЕК засобів його пересування та спеціальних засобів для догляду. Крім того, як видно зі змісту довідки Інсультного (кардіологічного) відділення КНП «Первомайська МБЛ» №1 (а.с.126), ОСОБА_2 з 06.05.2025р. по теперішній час знаходиться в цьому відділенні на стаціонарному лікуванні.
У свою чергу, спосіб захисту, що вимагається зазначеною вище статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005р. (заява №38722/02)).
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам і виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту має забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. А відтак, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно з ч.2 ст.9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У постанові Верховного Суду 25.03.2020р. у справі №752/18396/16-а сформульована правова позиція, що принцип диспозитивності в адміністративному процесі має своє специфічне змістове наповнення, пов'язане з публічно-правовим характером адміністративного позову та активною участю суду в процесі розгляду адміністративних справ, а тому адміністративний суд може та зобов'язаний в окремих випадках вийти за межі позовних вимог, якщо спосіб захисту, який обрав позивач, є недостатнім для захисту його прав, свобод і законних інтересів.
Таким чином, суд може та зобов'язаний в окремих випадках вийти за межі позовних вимог, якщо спосіб захисту, який обрав позивач, є недостатнім для захисту його прав, свобод і законних інтересів. Такий вихід за межі позовних вимог має бути пов'язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява. Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли це необхідно для ефективного та повного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин (сторін чи третіх осіб), про захист яких вони просять, від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
На підставі викладених обставин, реального стану здоров'я чоловіка (який є інвалідом 1 гр. та УБД) позивачки та враховуючи положення ст.9 КАС України, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду попередньої інстанції, що належним і найбільш «ефективним» способом захисту порушеного права позивача, яка двічі (при наявності «згоди» її безпосередніх командирів) зверталася до відповідача з приводу свого звільнення, в даному випаду, є саме зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби у запас на підставі пп. «г» п.2 ч.4 та абз.11 п.3 ч.12 ст.26 Закону №2232-XII.
Отже, доводи апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 висновків суду першої інстанції про повне задоволення позову не спростовують, а тому належних підстав для задоволення скарги відповідача та скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає.
До того ж, слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін у справі, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2025 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 22.09.2025р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко