22 вересня 2025 р. Справа № 440/2272/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Макаренко Я.М.,
Суддів: Жигилія С.П. , Перцової Т.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19.06.2025, головуючий суддя І інстанції: Є.Б. Супрун, повний текст складено по справі № 440/2272/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (далі - відповідач), в якому просив суд:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо виплати йому щорічної разової грошової допомоги до Дня Незалежності України за 2023 рік як особі з інвалідністю внаслідок війни другої групи у меншому розмірі ніж вісім мінімальних пенсій за віком.
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату щорічної разової грошової допомоги до Дня Незалежності України як особі з інвалідністю внаслідок війни другої групи за 2023 рік відповідно до частини 5 статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком, за вирахуванням виплаченої суми допомоги.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 19.06.2025 залишено без задоволення.
Позивач не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19.06.25 по справі № 440/2272/25 та прийняти нове рішення суду, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідачем виплачено разову грошову допомогу до Дня Незалежності України у 2023 році у розмірі меншому, ніж це передбачено у статті 13 Закону № 3551-XII. В обґрунтування своєї позиції посилався висновки Конституційного та Верховного судів України у питаннях визначення розміру грошової допомоги ветеранам війни, вважаючи, що пункт 2 частини першої Закону №2983-IX, яким частину 5 статті 13 Закону №3551-XII викладено у новій редакції, не підлягає застосуванню під час вирішення цієї справи як такий, що суперечить Конституції України.
Відтак, оскільки Постановою № 754 у 2023 році встановлено, що розмір разової грошової виплати до Дня Незалежності України інвалідам ІІ групи становить 2900 грн, який і був виплачений ОСОБА_1 , підстави для задоволення позовних вимог - відсутні.
Відповідач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Полтавській області, де отримує пенсію відповідно до вимог Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", на момент звернення до суду з позовом має статус особи з інвалідністю внаслідок війни 2 групи.
В серпні 2023 року позивачем було отримано грошову допомогу, передбачену Порядком здійснення у 2023 році разової грошової виплати до Дня Незалежності України, передбаченої законами України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і “Про жертви нацистських переслідувань», що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2023 №754, у розмірі 2900,00 грн.
Не погоджуючись із правильністю обчислення розміру отриманої виплати позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області із заявою про здійснення донарахування до розміру восьми мінімальних пенсій за віком.
Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області листом № 467-285/Т-02/8-1600/25 від 08.01.2025 року на звернення позивача повідомило, що виплата щорічної разової грошової допомоги до Дня Незалежності України здійснена у серпні поточного року у розмірі 2900,00 грн відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21.07.2023 №754 "Деякі питання соціального захисту ветеранів війни та жертв нацистських переслідувань", тобто у розмірах передбачених чинним законодавством.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо здійснення разової грошової допомоги до Дня Незалежності України за 2023 рік в розмірі меншому, ніж встановленому положенням чинного законодавства України, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Не погоджуючись із такими діями відповідача позивач звернувся за захистом своїх прав до Полтавського окружного адміністративного суду.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог суд першої інстанції врахував правові висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2025 у зразковій справі №440/14216/23.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон № 3551-XII визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.
Перелік пільг особам з інвалідністю внаслідок війни передбачений статтею 13 Закону № 3551-XII (пункти 1-28), зокрема, однією із таких пільг є надання особам з інвалідністю внаслідок війни щорічної разової грошової виплати.
Така грошова виплата була запроваджена з 01 січня 1999 року шляхом внесення змін до Закону № 3551-XII Законом від 25 грудня 1998 року № 367-XIV «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», яким зокрема, статтю 13 доповнено частиною четвертою такого змісту: «Щорічно до 5 травня учасникам бойових дій виплачується разова грошова допомога у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком».
Надалі зазначена норма зазнавала неодноразових змін та була предметом конституційного контролю в Конституційному Суді України.
Статтею 29 Закону України від 19 грудня 2006 року № 489-V «Про Державний бюджет України на 2007 рік» (далі - Закон № 489-V), зокрема, установлено, що у 2007 році виплата щорічної разової допомоги відповідно до законів України № 3551- XII та від 23 березня 2000 року № 1584-III «Про жертви нацистських переслідувань» (далі - Закон № 1584-III) здійснюється у таких розмірах: інвалідам I групи - 450 гривень, інвалідам II групи - 360 гривень, інвалідам III групи - 300 гривень.
Рішенням Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007, зокрема, статтю 29 розділу IV Закону № 489-V визнано такою, що не відповідає Конституції України з тих мотивів, що Верховна Рада України не є повноважною під час прийняття закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або у будь-який спосіб змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин та не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України.
Законом України від 28 грудня 2007 року № 107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (Закон № 107-VI) положення статті 13 Закону № 3551-ХІІ щодо грошової допомоги інвалідам війни викладено в такій редакції: «Щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах, які визначаються Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України».
Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 зазначені положення Закону № 107-VI щодо внесення змін до статті 13 Закону № 3551-ХІІ визнані неконституційними з тих мотивів, що внесення до законодавчих актів змін і доповнень та визнання законів такими, що втратили чинність, призвело до фактичного скасування чи звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод людини і громадянина.
Законом України від 28 грудня 2014 року № 79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» розділ VI Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України доповнено пунктом 26, яким передбачено, що окремі положення ряду законів України, в тому числі Закону № 3551-ХІІ, застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, з огляду на наявні фінансові ресурси державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Внаслідок таких змін протягом 2014-2022 років Кабінет Міністрів України ухвалював постанови, якими визначались фіксовані розміри щорічної разової допомоги до 5 травня, яка підлягала виплаті, зокрема, особам з інвалідністю внаслідок війни.
Окремі з таких постанов були предметом судового оскарження і рішеннями судів у справах № 640/9677/20 та № 440/4157/21 були визнані протиправними та нечинними.
Рішенням Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020 (справа № 1-247/2018(3393/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення пункту 26 розділу VI Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України в частині, яка передбачала, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону № 3551-ХІІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Законом України № 2983-IX, який набрав чинності 15 квітня 2023 року, частину п'яту статті 13 Закону № 3551-XII, попередня редакція якої була такою: «Щорічно до 5 травня особам з інвалідністю внаслідок війни виплачується разова грошова допомога у розмірах, які визначаються Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України», викладено в новій редакції такого змісту: «Щороку до Дня Незалежності України особам з інвалідністю внаслідок війни виплачується разова грошова виплата у порядку та розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України в межах відповідних бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України».
Ця норма неконституційною не визнавалася та є чинною на момент розгляду цієї справи.
Державне соціальне забезпечення - це організаційно-правова форма соціального забезпечення певних груп населення за рахунок бюджетних коштів у випадках і на умовах, передбачених законодавством.
Складовими державного соціального забезпечення є: 1) державне пенсійне забезпечення; 2) державна соціальна допомога; 3) державне соціальне обслуговування; 4) заходи соціальної підтримки.
Соціальна допомога - це періодичні, одноразові виплати за рахунок бюджетних коштів певному колу осіб з метою надання соціальної підтримки у випадках та на умовах, передбачених відповідними нормативно-правовими актами.
Тобто соціальна допомога не є видом пенсії, вона виплачується громадянам у будь-якому віці залежно від їхньої соціальної потреби та матеріального стану.
Щорічна разова грошова виплата особам з інвалідністю внаслідок війни, передбачена частиною п'ятою статті 13 Закону № 3551-XII, є однією із складових державної соціальної допомоги.
Порівнюючи редакції частини п'ятої статті 13 Закону № 3551-ХІІ до внесення змін Законом № 2983-ІХ та після цього, можна простежити, що як разова грошова виплата до Дня Незалежності України, так і разова грошова допомога до 5 травня є щорічними; мають разовий характер; поширюються на певне коло осіб (осіб з інвалідністю внаслідок війни). Зазначені соціальні допомоги виплачуються щорічно особам з інвалідністю внаслідок війни за рахунок коштів Державного бюджету України та є обов'язковими для виплати відповідному колу осіб.
Отже, запроваджена Законом № 2983-ІХ разова грошова виплата до Дня Незалежності України за своїм змістом та ознаками (щорічна періодичність; разовий характер; обов'язковість виплати; коло осіб, на яких поширюється) є аналогічною разовій грошовій допомозі до 5 травня, що виплачувалася особам з інвалідністю внаслідок війни до внесення Законом № 2983-ІХ відповідних змін до частини п'ятої статті 13 Закону № 3551-ХІІ.
Водночас частина п'ята статті 13 Закону № 3551-ХІІ в редакції Закону № 2983-ІХ була змінена, зокрема через заміну дати, до якої приурочена така грошова виплата.
За змістом пояснювальної записки до проекту Закону № 2983-ІХ метою прийняття проекту акту є вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві, а також засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, запропоновано у законах України № 3551-ХІІ та № 1584-III замінити дату та вид виплати разової грошової допомоги ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань.
Приурочення зазначеної виплати до іншої дати з мотивів проведення декомунізації, про що чітко викладено в пояснювальній записці, не змінює і не може змінювати її природи саме як грошової допомоги особам з інвалідністю внаслідок війни, оскільки мета виплати такої соціальної допомоги не змінилася - надання матеріальної підтримки особам з інвалідністю внаслідок війни, вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві.
Оскільки фрагмент цієї статті «у порядку та розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України в межах відповідних бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України» не є новелою у механізмі правового регулювання застосування згаданої виплати для ветеранів війни, тому є підстави для висновку, що разова грошова виплата до Дня Незалежності України не є зміненою (за умовами та підставами виплати) щорічною разовою грошовою допомогою до 5 травня. Такий правовий результат досягнуто шляхом безпосереднього внесення змін до спеціального Закону № 3551-ХІІ, а не через внесення змін у бюджетне законодавство та надання відповідних повноважень Кабінету Міністрів України з метою подальшого ухвалення ним рішення щодо визначення розмірів соціальних гарантій.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що за правовою природою грошову виплату до Дня Незалежності України не можна вважати новим видом соціального забезпечення для осіб з інвалідністю внаслідок війни, оскільки вона, хоча і відрізняється за назвою, порядком визначення розміру виплати, втім по суті є щорічною разовою грошовою допомогою певним суб'єктам - особам з інвалідністю внаслідок війни, а приурочення її виплати до іншої дати і зміна порядку визначення її розміру не змінюють її природи саме як одного з видів соціальної допомоги - періодичної, одноразової виплати (допомоги) за рахунок бюджетних коштів певному колу осіб.
Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
У статті 46 Конституції України соціальний захист пов'язано, зокрема, «з неможливістю мати заробіток (трудовий дохід), його втратою чи недостатнім рівнем життєвого забезпечення громадянина і непрацездатних членів його сім'ї» (абзац третій пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 квітня 2009 року № 9-рп/2009).
До того ж, Конституційний Суд України звертав увагу, що право громадян на соціальний захист є комплексним, його зміст визначають як Конституція, так і закони України; згідно із частиною першою статті 46 Конституції України складовими права громадян на соціальний захист є право на забезпечення їх у разі: 1) повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; 2) втрати годувальника; 3) безробіття з незалежних від них обставин; 4) старості; 5) в інших випадках, передбачених законом; складові конституційного права громадян на соціальний захист, зазначені у пунктах 1-4 цього абзацу, не можуть бути скасовані законом; водночас інші складові елементи права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів, тому вона може змінити, скасувати або поновити їх під час формування соціальної політики держави за умови дотримання конституційних норм та принципів (абзаци другий, четвертий пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 7 листопада 2018 року № 9-р/2018).
Зі змісту статті 46 Основного Закону України випливає, що держава зобов'язана здійснювати соціальний захист насамперед тих осіб, які не можуть самостійно себе забезпечити шляхом реалізації права на працю та/або позбавлені засобів існування. Водночас соціальна орієнтованість держави та принцип соціальної солідарності не можуть замінити особисту відповідальність людини за власну долю та добробут своєї сім'ї. Державна система соціального захисту має заохочувати і не повинна стримувати прагнення особи покращити умови життя для себе і своєї сім'ї (пункт 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 листопада 2018 року № 9-р/2018).
Конституційний Суд України в абзаці другому пункту 4 та абзаці першому підпункту 4.2.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 06 квітня 2022 року № 1- рп(ІІ)/2022 вказав, що у питанні отримання одноразової грошової допомоги законодавець хоч і має широкий обсяг дискреційних повноважень, однак це не виключає оцінки законодавчого регулювання на предмет відповідності Конституції України.
Зміст припису частини першої статті 46 Основного Закону України не гарантує встановлення законодавцем одноразової грошової допомоги для зазначеної категорії осіб та, відповідно, її розміру, оскільки ці питання належать до обсягу дискреції Верховної Ради України під час реалізації бланкетного конституційного припису («та в інших випадках, передбачених законом»).
Одноразова грошова допомога є юридичним засобом соціального захисту, що надається державою у зв'язку із втратою ними працездатності, проте приписи частини першої статті 46 Конституції України не гарантують виплати одноразової грошової допомоги (абзац другий підпункту 2.5 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 жовтня 2020 року № 12- р/2020).
Відповідно до частини п'ятої статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Частину п'яту статті 17 Конституції України викладено так, що реалізація права на соціальний захист осіб, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей потребує якісного і ефективного законодавчого регулювання та запровадження механізмів забезпечення їх державної підтримки.
Таке законодавче регулювання здійснює в межах конституційних повноважень Верховна Рада України, яка, маючи можливість діяти на власний розсуд, визначає обсяг соціального захисту військовослужбовців, втілюючи зміст відповідних конституційних принципів з метою забезпечення справедливого механізму відшкодування за заподіяння шкоди їх здоров'ю чи навіть життю, але не порушуючи самої сутності конституційного права на соціальний захист, особливо в разі втрати такими особами працездатності.
Держава здійснює регулювання змісту та обсягу соціальних прав, встановлюючи обмеження щодо їх реалізації не лише в Конституції, а й у законах України. Законодавчі обмеження не можуть порушувати сутнісний зміст цих прав.
Винятково законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення (пункт 6 частини першої статті 92 Конституції України).
Верховна Рада України під час формування соціальної політики держави відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України у законах самостійно визначає, зокрема, основи соціального захисту, та може збільшувати, зменшувати або перерозподіляти соціальні виплати й допомогу з урахуванням принципів пропорційності та соціальної справедливості.
На виконання конституційного обов'язку, приписів частини п'ятої статті 17 Конституції України Верховна Рада України в Законі № 3551-ХІІ визначила правовий статус ветеранів війни як особливої окремої категорії громадян, обсяг їх соціального захисту та гарантій, зокрема передбачила пільги особам з інвалідністю внаслідок війни (стаття 13).
20 березня 2023 року Верховна Рада України прийняла Закон № 2983-IX (набрав чинності 15 квітня 2023 року), яким частину п'яту статті 13 Закону № 3551- XII викладено в такій редакції: «Щороку до Дня Незалежності України особам з інвалідністю внаслідок війни виплачується разова грошова виплата у порядку та розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України в межах відповідних бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України».
У цій справі основним питанням є можливість Держави України в умовах воєнного стану вносити зміни до спеціального законодавства про соціальний захист та гарантії ветеранів війни як особливої окремої категорії громадян, зокрема, шляхом визначення (зменшення) розміру щорічної разової грошової виплати до Дня Незалежності України.
Відповідно до статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Правовідносини щодо соціального захисту громадян регулюються статтею 46 Конституції України, що не передбачена частиною другою статті 64 Конституції України.
Відповідно право соціального захисту, гарантоване статтею 46 Конституції України, може бути обмежено в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Спеціальним нормативним актом, який визначає зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб, є Закон України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон № 389-VIII).
Окремі особливості тимчасового обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина у зв'язку з введенням воєнного стану визначені статтею 6 Закону № 389-VIII, пунктом 5 частини першої якої передбачено, що в указі Президента України про введення воєнного стану зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Воєнний стан в Україні запроваджено Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», пунктом 3 якого визначено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що потрібні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону № 389-VIII.
Отже, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» не передбачено обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, визначених статтею 46 Конституції України, яка включає право громадян на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, та яка застосовується у поєднанні із статтею 17 Конституції України, якою визначаються гарантії соціального захисту для особливої категорії осіб, які захищали та захищають Батьківщину.
Водночас колегія суддів зазначає, що тимчасове обмеження окремих соціальних пільг (допомог) особам, які захищали Батьківщину, її суверенітет і територіальну цілісність та набули статусу ветеранів війни, а також членам їх сімей, у разі запровадження режиму воєнного стану, за умови додержання вимог пункту 5 частини першої статті 6 Закону № 389-VIII, може відбуватися за умови внесення змін до спеціального Закону № 3551-ХІІ, який регулює відносини забезпечення соціального захисту ветеранів війни та членів їх сімей, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників та Захисниць.
Приписами статті 46 Конституції України встановлено, що такі складові конституційного права громадян на соціальний захист, як забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності (1); втрати годувальника (2); безробіття з незалежних від них обставин (3); старості (4), не можуть бути скасовані законом; водночас інші складові елементи права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів.
Передбачена частиною п'ятою статті 13 Закону № 3551-XII щорічна разова грошова виплата не є основним грошовим забезпеченням, а є додатковою соціальною пільгою (виплатою), яка має разовий характер, є щорічною та поширюється на певне коло осіб.
Тобто зазначена разова грошова виплата не належить до складових конституційного права громадян на соціальний захист, визначених у пунктах 1-4 частини першої статті 46 Конституції України, які не можуть бути скасовані законом, а тому Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган влади в Україні, з огляду на існуючі фінансово-економічні можливості, шляхом ухвалення законів може змінити умови та порядок виплати такої соціальної пільги за умови дотримання конституційних норм та принципів.
З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що передбачена частиною п'ятою статті 13 Закону № 3551-ХІІ щорічна разова грошова виплата особам з інвалідністю внаслідок війни є видом державної допомоги в загальній системі соціального захисту населення. Така виплата має допоміжний та стимулюючий характер і надається з метою забезпечення створення належних умов для життєзабезпечення ветеранів війни, захисту їхніх інтересів відповідно до соціальної політики держави в цій сфері.
Колегія суддів вважає, що оскільки нарахування разової грошової виплати особам з інвалідністю внаслідок війни встановлено законом і конкретно не визначено в Конституції України як складова права на соціальний захист, гарантованого її статтею 46, тому Верховна Рада України має певну свободу дій щодо законодавчого регулювання порядку надання цього виду державної допомоги.
Так, Верховна Рада України може встановлювати, модернізувати або поновлювати зазначений вид державної допомоги, змінювати її розмір, механізми її нарахування та надання, оскільки така допомога не закріплена в Конституції України, а визначається у законах відповідно до соціальної політики держави.
Державі належить зосередити увагу на визначенні постійних ефективних гарантій соціального захисту, зокрема й для осіб, які постраждали від війни. Такі гарантії повинні мати економічне обґрунтування, що забезпечить їх постійний, а не тимчасовий характер.
Верховна Рада України у встановленому законом порядку та в межах її власних повноважень внесла зміни до спеціального Закону № 3551-ХІІ, який регулює відносини забезпечення соціального захисту ветеранів війни та членів їх сімей, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників та Захисниць, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме правила частини п'ятої статті 13 Закону № 3551-ХІІ в редакції Закону № 2983-ІХ як спеціального закону, який прийнятий в умовах запровадження в Україні воєнного стану з метою реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів, недопущення втрат Державного бюджету України, забезпечення соціальної підтримки громадян з огляду на фінансові можливості держави.
Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в постанові від 13 червня 2023 року у справі № 560/8064/22 у правовідносинах, які виникли після запровадження в Україні воєнного стану, сформував висновок щодо розміру у 2022 році щорічної разової грошової допомоги до 5 травня, передбаченої Законом № 3551-ХІІ, згідно з яким під час визначення розміру щорічної допомоги до 5 травня у 2022 році не можуть бути застосовані нормативно-правові акти органів державної влади (Бюджетний кодекс України та постанова Кабінету Міністрів України від 07 травня 2022 року № 540 «Деякі питання виплати у 2022 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань»), які обмежують права і пільги ветеранів війни, передбачені Законом № 3551-ХІІ, оскільки вони є такими, що суперечать статті 17 Основного Закону України та спеціальному законодавству, яке регулює забезпечення державою соціального захисту ветеранів війни та членів їх сімей, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників та Захисниць України шляхом надання їм пільг і гарантій соціального захисту відповідно до законодавства, які є пріоритетними й мають безумовний характер.
Верховний Суд у постанові від 13 червня 2023 року зазначив, що Держава в особі Верховної Ради України бюджетним законодавством в умовах воєнного стану надала можливість Кабінету Міністрів України змінити (звузити) обсяги та розміри щорічної разової грошової допомоги до 5 травня. На час виникнення спірних відносин у справі, яка розглядається, також діє стаття 13 Закону № 3551-ХІІ (пільги особам з інвалідністю внаслідок війни) у редакції Закону № 367-XIV. Отож на момент виникнення спірних правовідносин одночасно чинними є норми Порядку № 540 та правила статті 13 Закону № 3551-ХІІ у редакції Закону № 367-XIV, які по-різному визначають розміри щорічної разової грошової допомоги до 5 травня у 2022 році, а тому з урахуванням ієрархії нормативно-правових актів застосуванню підлягають саме приписи вказаного Закону № 3551-ХІІ, який має вищу юридичну силу.
Водночас після ухвалення зазначеного судового рішення відбулася зміна законодавства шляхом внесення Верховною Радою України змін до спеціального Закону № 3551-ХІІ та викладення норми статті 13 цього Закону в редакції Закону № 2983-IX (набрав чинності 15 квітня 2023 року).
Отже, з 15 квітня 2023 року по-іншому врегульована процедура здійснення виплати особам з інвалідністю внаслідок війни, передбаченої статтею 13 Закону № 3551-ХІІ, шляхом внесення змін до спеціального законодавства, яке регулює відносини забезпечення соціального захисту ветеранів війни та членів їх сімей, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників та Захисниць, а не шляхом внесення змін до бюджетного законодавства з подальшим ухваленням Кабінетом Міністрів України рішення щодо визначення розмірів соціальних гарантій.
Так, Велика Палата у своїй постанові від 14.05.2025 року дійшла наступних висновків. Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) складається з трьох окремих правил: «перше правило, викладене в першому реченні першого пункту, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге правило, що міститься в другому реченні першого пункту, охоплює позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третє правило, викладене в другому пункті, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів. Втім ці три правила не є «окремими» в тому сенсі, що вони не пов'язані між собою. Друге і третє правила стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном і тому повинні тлумачитися у контексті загального принципу, викладеного у першому правилі» (див., наприклад, рішення у справі Jahn and Others v. Germany [GC], nos. 46720/99, 72203/01 and 72552/01, § 78, ECHR 2005?VI).
Якщо має місце втручання органу державної влади в мирне володіння майном, воно має бути законним і переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також має бути розумно пропорційним меті, якої прагнуть досягти. Іншими словами, має бути досягнутий «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав особи. Необхідний баланс не буде досягнутий, якщо відповідна особа або особи були змушені нести індивідуальний і надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі Former King of Greece and Others v. Greece [GC], no. 25701/94, §§ 79 і 82, ECHR 2000-XII).
Що стосується виплат із соціального забезпечення, стаття 1 Протоколу № 1 не обмежує свободу Договірної Держави вирішувати, чи запроваджувати будь-яку форму системи соціального забезпечення або обирати вид і розмір виплат, що надаються в рамках будь-якої такої системи. Однак, якщо Договірна Держава має чинне законодавство, що передбачає виплату соціальної допомоги як права - незалежно від того, обумовлена вона попередньою сплатою внесків чи ні, - це законодавство повинно розглядатися як таке, що створює майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Протоколу № 1, для осіб, які відповідають його вимогам (див. рішення у справі Stec and Others v. the United Kingdom (dec.) [GC], nos. 65731/01 and 65900/01, п. 54, ECHR 2005-X); важливість цього інтересу також має бути відображена шляхом визнання статті 1 Протоколу № 1 застосовною (див. рішення у справі Moskal v. Poland, no. 10373/05, п. 39, від 15 вересня 2009 року).
Стаття 1 Протоколу № 1 не гарантує як таке право на будь-яку соціальну допомогу в конкретному розмірі (див., наприклад, рішення у справі Aunola v. Finland (dec.), no. 30517/96, 15 березня 2001 року). «Вимога» може становити «володіння» у розумінні статті 1 Протоколу № 1, тільки якщо вона є достатньою мірою встановленою для того, щоб її можна було примусово виконати (див. Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece, 9 грудня 1994 року, § 59, серія A, № 301-B). Отже, зменшення або припинення достатньо встановленої виплати може становити втручання у володіння (див. рішення у справі Khoniakina v. Georgia, no. 17767/08, § 72, від 19 червня 2012 року).
Рішення про прийняття законів про соціальне страхування та пенсійне забезпечення з метою збалансування державних видатків та пенсійних виплат передбачає розгляд різних політичних, економічних та соціальних питань, думки щодо яких у демократичному суспільстві можуть обґрунтовано різнитися. З огляду на те, що національні органи влади повинні мати широку свободу розсуду в питаннях загальної соціальної та економічної політики (зокрема й у сфері пенсійного забезпечення), інтереси соціальної справедливості та економічного добробуту можуть на законних підставах спонукати їх коригувати, обмежувати або навіть зменшувати розмір пенсій, які зазвичай виплачуються відповідним категоріям населення (див., наприклад, рішення у справах Yavas and Others v. Turkey, § 39-51, і Valkov and Others, § 92).
Будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном може бути виправданим лише тоді, коли воно слугує законному суспільному (або загальному) інтересу (див. рішення у справі Broniowski v. Poland [GC], no. 31443/96, §§ 147-48, ECHR 2004?V, and Hutten-Czapska v. Poland [GC], no. 35014/97, §§ 163-164, ECHR 2006-VIII). У зв'язку з цим Конвенція зазвичай надає державі широку свободу розсуду, коли йдеться про загальні заходи економічної та соціальної політики. Завдяки своєму безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи влади в принципі мають більше можливостей, ніж міжнародний суддя, вирішувати, що є «в інтересах суспільства» з соціальних чи економічних міркувань, і Суд, як правило, поважає політичний вибір законодавчого органу, якщо тільки він не є «явно необґрунтованим» (див. рішення у справі National & Provincial Building Society, Leeds Permanent Building Society and Yorkshire Building Society v. the United Kingdom, 23 жовтня 1997, § 80, Reports of Judgments and Decisions 1997-VII, та Stec and Others v. the United Kingdom [GC], nos. 65731/01 and 65900/01, § 52, ECHR 2006-VI). Ця межа є ще ширшою, коли питання стосується оцінки пріоритетів щодо розподілу обмежених державних ресурсів (див. рішення у справах Pentiacova and Others v. Moldova (dec.), no. 14462/03, ECHR 2005-I; Huc v. Romania and Germany (dec.), no. 7269/05, § 64, 1 грудня 2009; and Koufakis and Adedy v. Greece (dec.), nos. 57665/12 and 57657/12, § 31, 7 травня 2013).
Проте, свобода розсуду, якою користуються Держави в цих конкретних сферах, не є безмежною. Суд повинен переконатися, що було досягнуто «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Зокрема, Суд повинен з'ясувати, чи не була внаслідок втручання Держави відповідна особа змушена нести непропорційний і надмірний тягар (див. Hutten-Czapska, згадане вище, § 167; Koufakis and Adedy, згадане вище, § 42). Повне позбавлення виплат, що призводить до втрати засобів до існування, в принципі, становитиме порушення права власності, встановлення розумного та пропорційного скорочення виплат таким не буде (див. рішення у справі Jankovic v. Croatia (dec.), no. 43440/98, ECHR 2000-X; Schwengel v. Germany (dec.), no. 52442/99, 2 березня 2000; Lakicevic and Others v. Montenegro and Serbia, nos. 27458/06, 37205/06, 37207/06 and 33604/07, §§ 62-63, 13 грудня 2011; Apostolakis v. Greece, no. 39574/07, §§ 41-42, 22 жовтня 2009 ; Kjartan Asmundsson, цит. в цій справі, § 45; Valkov and Others, цит. в цій справі, § 97; Maggio and Others v. Italy, nos. 46286/09, 52851/08, 53727/08, 54486/08 and 56001/08, § 63, 31 травня 2011; та Frimu and 4 other applications v. Romania (dec.), no. 45312/11, §§ 42- 48, 7 лютого 2012).
Враховувавши усталену практику ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що вимога позивача як особи з інвалідністю внаслідок війни на отримання одноразової грошової виплати підпадає під дію статті 1 Протоколу № 1 і може вважатися «володінням» у розумінні цього правила. У справі, рішення в якій переглядається, питання полягає в тому, чи може твердження позивача про те, що він мав право на отримання такої виплати в більшому розмірі, становити втручання у мирне володіння майном у значенні цього положення, і якщо так, то чи було таке втручання законним і чи переслідувало легітимну мету «в інтересах суспільства», а також чи було воно пропорційним меті, якої прагнули досягти.
Так, зменшення соціальної виплати позивачу на підставі відповідних законодавчих змін не становить «позбавлення майна» у розумінні статті 1 Протоколу № 1, а його потрібно розглядати як втручання у право позивача на мирне володіння майном у розумінні статті 1 Протоколу № 1, яке має бути виправданим.
У вирішенні питання, чи було таке втручання законним, Велика Палата Верховного Суду виснувала наступне.
До повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів; винятково законами України визначаються основи соціального захисту (статті 85, 92 Конституції України).
Верховна Рада України як демократично обраний Парламент відповідно до приписів Конституції України уповноважена здійснювати законодавчу функцію, зокрема й у питаннях визначення розміру соціальних виплат за рахунок коштів державного бюджету.
У межах повноважень Верховна Рада України 20 березня 2023 року прийняла Закон України № 2983-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо разової грошової виплати ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань», який набрав чинності 15 квітня 2023 року, яким частину п'яту статті 13 Закону № 3551-XII викладено в новій редакції такого змісту:
«Щороку до Дня Незалежності України особам з інвалідністю внаслідок війни виплачується разова грошова виплата у порядку та розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України в межах відповідних бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України».
Отже, встановлюючи порядок призначення разової грошової виплати особам з інвалідністю внаслідок війни, Верховна Рада України діяла в межах її власних дискреційних повноважень.
Верховна Рада України делегувала Кабінету Міністрів України право встановлювати порядок та визначати розмір разової грошової виплати особам з інвалідністю внаслідок війни, яка здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, що узгоджується з повноваженнями уряду України, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України.
У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що втручання держави у право позивача на мирне володіння своїм майном - щорічною разовою грошовою виплатою (шляхом визначення Кабінетом Міністрів України у 2023 році її у меншому розмірі, ніж раніше) відповідає критерію законності.
Наступним критерієм, який досліджував Верховний Суд було те, чи переслідувало втручання у право позивача на мирне володіння своїм майном легітимну мету «в інтересах суспільства».
Загальновідомим є факт, що починаючи з 24 лютого 2022 року Україна перебуває у стані повномасштабної війни внаслідок збройної агресії російської федерації.
Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України; держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Головну роль в обороні України відіграють Збройні Сили України та інші військові формування, які своєю мужньою боротьбою здійснюють ефективний захист Української держави та Українського народу.
В умовах воєнного стану держава зобов'язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройній агресії російської федерації проти України. Тому всебічна підтримка військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, які беруть участь у захисті Батьківщини та в бойових діях, є найвищим державним інтересом і однією з найбільш захищених конституційних цінностей України.
Отже, в умовах війни пріоритетним є спрямування обмежених фінансових ресурсів держави на фінансування Збройних Сил України та інших військових формувань, які безпосередньо беруть участь у бойових діях (членів їхніх сімей), а відповідно, на захист суверенітету і територіальної цілісності України, а не на інші цілі, що може вплинути на збалансованість державного бюджету.
За таких обставин зменшення розміру одноразової грошової виплати, передбаченої частиною п'ятою статті 13 Закону № 3551-XII, викликане об'єктивними причинами, а саме: прагненням збалансувати державний бюджет з метою належного фінансування Збройних Сил України та інших військових формувань, які своїми безпосередніми діями здійснюють захист суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України.
З урахуванням наведеного бракує підстав вважати, що держава не дотримала справедливого балансу між суспільними та індивідуальними інтересами в контексті обмеження праві позивача на мирне володіння своїм майном.
Водночас, встановлюючи, чи не змушений був позивач нести надмірний індивідуальний тягар внаслідок такого обмеження, колегія суддів Верховного Суду зазначила, що грошова виплата, передбачена частиною п'ятої статті 13 Закону № 3551-XII, не є основним джерелом існування позивача, а є додатковою соціальною гарантією; позивач не довів, що зменшення розміру такої виплати поставило його під загрозу нестачі коштів для існування або що його умови життя погіршилися настільки, що він ризикував опинитися нижче встановленого прожиткового рівня. Отже, позивач не змушений був нести надмірний індивідуальний тягар і втручання у його право на мирне володіння майном не порушило суті його соціальних прав.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду, врахувавши усталену практику ЄСПЛ, яка є обов'язковою для застосування національним судом, дійшла висновку, що в цій справі не встановлено підстав вважати, що дії держави щодо зменшення розміру додаткових гарантії соціального захисту осіб, на яких поширюється дія Закону № 3551-XII, призвели до позбавлення таких осіб свого майна в розумінні статті 1 Протоколу № 1.
Відповідно до Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються винятково законами України (пункт 6 частини першої статті 92); Кабінет Міністрів України повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту (пункти 2, 3 статті 116).
Невід'ємною складовою здійснення правового регулювання відносин у сфері соціального забезпечення є визначення правового механізму та державних органів, на які покладається обов'язок виконання соціальної політики держави у цій сфері. Одним з таких органів є Кабінет Міністрів України, який згідно з пунктом 2 частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» забезпечує проведення державної соціальної політики, соціальний захист громадян та вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення.
Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади наділений конституційними повноваженнями спрямовувати і координувати діяльність міністерств, інших органів виконавчої влади, до яких належить і Пенсійний фонд України.
За змістом Положення про Пенсійний фонд України, бюджет Пенсійного фонду України затверджує уряд України.
Отже, Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, а Пенсійний фонд України - органом, який реалізує таку політику, зокрема, за рахунок коштів Державного бюджету України.
21 липня 2023 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 754 «Деякі питання соціального захисту ветеранів війни та жертв нацистських переслідувань».
Цією постановою, зокрема, затверджено Порядок здійснення у 2023 році разової грошової виплати до Дня Незалежності України, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» (Порядок № 754).
Відповідно до пункту 3 цього Порядку грошова допомога виплачується до 24 серпня 2023 року в такому розмірі:
1) особам з інвалідністю внаслідок війни та колишнім малолітнім (яким на момент ув'язнення не виповнилося 14 років) в'язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, визнаним особами з інвалідністю від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин: I групи - 3100 гривень; II групи - 2900 гривень; III групи - 2700 гривень.
Шляхом прийняття закону Верховна Рада України делегувала Кабінету Міністрів України право встановлювати порядок та визначати розмір разової грошової виплати особам з інвалідністю внаслідок війни, яка здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, що узгоджується з повноваженнями уряду України, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України.
Колегія суддів, аналізуючи наявність відповідних повноважень Кабінету Міністрів України, зважала також на те, що зміни в правовому регулюванні відбулися в умовах повномасштабного вторгнення, і делегування цих повноважень органу виконавчої влади забезпечує потрібну у цей період гнучкість, беручи до уваги надмірний фінансовий тягар на державу, який виник у зв'язку з необхідністю відсічі зовнішній агресії.
Згідно з висновками Конституційного Суду України, наведеними в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, Верховна Рада України, доповнивши пунктом 4 розділ VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік», визначила Кабінет Міністрів України державним органом, який має забезпечувати реалізацію встановлених законами України соціальних прав громадян, тобто надала право Кабінету Міністрів України визначати порядок та розміри соціальних виплат, з огляду на наявний фінансовий ресурс бюджету Пенсійного фонду України, що узгоджується з функціями уряду України, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України (абзац 10 підпункту 2.2 пункту 2).
Надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, пов'язується з його функціями, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України. Отже, Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.
Отже, в аспекті конституційного подання положення частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116 Конституції України потрібно розуміти так, що повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов'язані з його функціями, зокрема й щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України (абзаци 7, 8 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012).
У Рішенні від 02 березня 1999 року № 2-рп/99 у справі про комунальні послуги Конституційний Суд України звернув увагу на те, що здійснення загалом політики соціального захисту не належить до виняткових повноважень Верховної Ради України; політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення її проведення, відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України, здійснюється Кабінетом Міністрів України. Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади наділений конституційними повноваженнями спрямовувати і координувати діяльність міністерств, інших органів виконавчої влади.
Політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення проведення якої на підставі пункту 3 статті 116 Конституції України здійснюється Кабінетом Міністрів України.
Отже, Кабінет Міністрів України може регулювати порядок та розміри соціальних виплат та допомоги на підставі наданого йому Верховною Радою України права встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 8 вересня 2016 року № 6-рп/2016).
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України у разі, зокрема, коли закон, який прийнятий після введення в дію Конституції України, суперечить їй. Якщо зі змісту конституційної норми випливає неодмінність додаткової регламентації її положень законом, суд під час розгляду справи повинен застосовувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції України та не суперечить їй.
У статті 22 Конституції України врегульовано, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Отже, за своїм змістом положення частини другої статті 22 Конституції України передбачають, з одного боку, обов'язок держави гарантувати конституційні права і свободи, а з іншого, - утримуватися від прийняття будь-яких актів, які призводили б до скасування конституційних прав і свобод. З огляду на приписи частини другої статті 8 Конституції України норма частини другої її статті 22 має враховуватися під час прийняття законів та інших нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання відповідних суспільних відносин.
У Рішенні від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 Конституційний Суд України розвинув та конкретизував сформульовані ним раніше правові висновки щодо змісту названих положень, зазначивши таке: «Оскільки стаття 22 міститься у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України і в ній сформульовано загальну вимогу щодо законодавчого регулювання існуючих прав і свобод, то положення частини третьої цієї статті потрібно інтерпретувати у взаємозв'язку з положеннями частин першої, другої статті 22, частини першої статті 64, частини першої статті 157 Основного Закону України та розуміти як такі, що поширюються на всі існуючі права і свободи людини, гарантовані Конституцією України» (абзац сьомий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини);
«Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України винятково законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення» (абзац дев'ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини);
«Положення частини третьої статті 22 Конституції України потрібно розуміти так, що під час ухвалення нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності» (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Велика Палата Верховного Суду врахувала юридичні позиції Конституційного Суду України, викладені в зазначеному Рішенні, та зробила висновок, що адресатом частини другої статті 22 Конституції України є саме орган законодавчої влади.
Як зазначено в пункті 106 цієї постанови, передбачена частиною п'ятою статті 13 Закону № 3551-ХІІ щорічна разова грошова виплата особам з інвалідністю внаслідок війни має допоміжний та стимулюючий характер і надається з метою забезпечення створення належних умов для життєзабезпечення ветеранів війни, захисту їхніх інтересів відповідно до соціальної політики держави у цій сфері. Виплата цієї державної допомоги встановлена законом і конкретно не визначена у Конституції України як складова права на соціальний захист, гарантованого її статтею 46.
Тож встановлена частиною п'ятою статті 13 Закону № 3551-ХІІ щорічна разова грошова виплата є додатковою державною пільгою особам з інвалідністю внаслідок війни, у зв'язку із чим колегія суддів вважала, що право саме на зазначену виплату не охоплюється поняттям «основоположні права і свободи людини» (Розділ ІІ Конституції України).
Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскільки щорічна разова грошова виплата особам з інвалідністю внаслідок війни не передбачена в Конституції України, тому на неї не поширюються й визначені статтею 22 Основного Закону України гарантії щодо заборони скасування чи звуження змісту та обсягу прав, передбачених, зокрема, у її статті 46 (постанова від 14.05.2025 по справі № 440/14216/23).
Суд першої інстанції, при ухвалені рішення в цій справі зробив вірний висновок, що пункт 2 частини першої Закону № 2983-ІХ, яким частину п'яту статті 13 Закону № 3551-XII викладено в новій редакції, підлягає застосуванню під час вирішення цієї справи як такий, що не суперечить Конституції України.
Також, під час ухвалення оскаржуваного рішення суд першої інстанції врахував, що в разі викладення норми закону в новій редакції, попередня її редакція втрачає чинність з дня набрання чинності новою редакцією цієї норми.
Тож норма частини п'ятої статті 13 Закону № 3551-ХІІ у редакції Закону № 367- XIV діяла до набрання чинності «новою» нормою частини п'ятої статті 13 Закону № 3551-ХІІ в редакції Закону № 2983-ІХ, а саме до 15 квітня 2023 року - дня, наступного за днем опублікування Закону № 2983-ІХ. Із зазначеної дати змінилося законодавче регулювання спірних правовідносин, зокрема в частині визначення порядку та розміру виплат разової грошової допомоги до Дня Незалежності України.
Колегія суддів зазначає, що положення Закону № 2983-ІХ, є чинними та не визнані неконституційними. Тобто суд першої інстанції дійшов вірних висновків, що відсутні підстави для накладання на відповідача обов'язків виконувати нечинну норму Закону № 3551-ХІІ, що ґрунтується на нормах законодавства та не порушує принцип юридичної визначеності.
Суд першої інстанції не допустив порушення процесуальної норми частини четвертої статті 7 КАС України, застосувавши до спірних правовідносин частину п'яту статті 13 Закону № 3551-ХІІ у редакції Закону № 2983-ІХ, яка є чинною.
Згідно із частиною третьою статті 291 КАС України правові висновки Великої Палати Верховного Суду в зразковій справі мають враховуватися судами під час ухвалення рішення в типовій справі, яка відповідає ознакам та обставинам, викладеним у постанові.
З огляду на вказане, на переконання колегії суддів, здійснивши позивачу грошову виплату в розмірі 2 900 грн, ГУ ПФУ застосувало правила частини п'ятої статті 13 Закону № 3551-ХІІ в редакції Закону № 2983-ІХ, яка є чинною як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на час вирішення справи, неконституційною не визнавалася, що підтверджує те, що ГУ ПФУ діяло на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначених законом.
З огляду на викладене та те, що чинне законодавство України не передбачає виплату позивачу разової грошової допомоги до Дня Незалежності України в розмірі восьми мінімальних пенсій за віком, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, що зумовлює відмову у задоволені вимог апеляційної скарги в позивача.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ч. 4 ст. 241, ст. ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19.06.2025 по справі № 440/2272/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Я.М. Макаренко
Судді С.П. Жигилій Т.С. Перцова