з питань закриття провадження у справі
22 вересня 2025 рокусправа № 380/12986/25
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Брильовського Р.М. розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження клопотання представника відповідача про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Львівської міської ради (79008, м. Львів, пл. Ринок, 1, ЄДРПОУ 04055896) про зобов'язання вчинити дії,-
встановив:
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Львівської міської ради, у якій просить суд: прийняти рішення, яким зобов'язати Львівську міську раду визнати право постійного користування земельною ділянкою, що знаходиться в м. Львові, по вул. Абхазькій в споживчому кооперативі «Геофізик». З цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва з координатами кутів повороту в СК 63.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 ( далі - позивач) є членом споживчого кооперативу СК «Геофізик» та користувачем земельної ділянки № 40 площею 0,1 га, що підтверджується довідкою № 3 від 22.06.2025. СК «Геофізик» користується земельною ділянкою на підставі «Акту на право пользования землей» № 84 від 01.10.1967, зареєстрованого державою. Це право є правом постійного користування відповідно до ч.1 ст.92 ЗК України. Наявність такого права підтверджується довідкою ГУ Держгеокадастру у Львівській області від 17.09.2024. Земельна ділянка СК «Геофізик» була відведена у 1968 році, а відтак ділянка № 40 є її складовою частиною та перебуває у постійному користуванні позивача. З метою закріплення права постійного користування земельною ділянкою № 20 позивач подав до Львівської міської ради вимогу про визнання права постійного користування. До вимоги долучив план земельної ділянки з визначенням її цільового призначення, що відповідає ухвалі ЛМР № 4657 від 21.05.2015 «Про затвердження містобудівної документації. План зонування території м. Львова (зонінг)», якою передбачено використання земель СК «Геофізик» під житлову забудову. Також вказав координати кутів повороту ділянки (СК-63), що дає можливість її ідентифікації на місцевості. У встановлений строк відповіді на вимогу позивач не отримав, тому у подав до ЛМР інформаційний запит, щодо можливості застосування «мовчазної згоди» за аналогією зі ст.8 ЦК України та ст.118 ЗК України. Відповіді на запит також отримав. Вважаючи такі бездіяльність протиправною , позивач звернувся із вказаним позовом до суду.
Ухвалою судді від 26 червня 2025 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Львівська міська рада ( далі - відповідач) подала до суду відзив на позовну заяву, в якому з наведеними позивачем у позовній заяві обставинами та вимогами не погоджується повністю. Зазначає про те, що норми статті 92 Земельного кодексу України не передбачають права органів місцевого самоврядування передавати громадянам або споживчим кооперативам земельні ділянки комунальної власності на праві постійного користування. Відповідно до статей 116, 118, 122 Земельного кодексу України набуття права власності або користування земельними ділянками державної чи комунальної власності здійснюється рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, шляхом передачі у власність або надання у користування, у встановленому законодавством порядку. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян здійснюється лише у визначених законом випадках, після подання клопотання та погодження проекту землеустрою, а орган місцевого самоврядування приймає рішення лише у межах своїх повноважень. Проект землеустрою підлягає погодженню з відповідними органами містобудування та землевпорядкування. Земельна ділянка № 40 площею 0,1 га в СК «Геофізик» є вільною від забудови, однак оформлення землекористування можливе лише через відведення земельної ділянки за процедурою, передбаченою законодавством. Клопотання від СК «Геофізик» про виготовлення проекту землеустрою до Львівської міської ради не надходило, відповідно рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу відсутнє, а погодження уповноважених органів не отримано. Таким чином, позивач. не має права на оформлення земельної ділянки в постійне користування. Також зазначає , що позивач просить суд зобов'язати Львівську міську раду визнати за ним право постійного користування земельною ділянкою № 20 площею 0,1 га в СК «Геофізик». Водночас, відповідно до ст. 13 Конституції України та ст. 83 Земельного кодексу України, земля комунальної власності належить територіальній громаді, а право розпорядження нею здійснюють органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень. Законодавством передбачено дискреційні повноваження органів місцевого самоврядування щодо розпорядження комунальною власністю, включно із передачею земель у користування, що надає їм свободу оцінки та вибору рішень. Суд не уповноважений підміняти компетенцію ради та визнавати права на земельні ділянки, оскільки це суперечить вимогам законодавства. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12.12.2018 (№ 372/5635/13-ц) та від 19.10.2022 (№ 910/14224/20) зазначила, що суд не може приймати рішення замість уповноважених органів та позов не підлягає задоволенню, якщо спосіб захисту не передбачений законом. Таким чином, позовна заява обрана невірним способом захисту і не відповідає законодавству. Звертає увагу також на те, що позивач просить суд визнати за ним право постійного користування несформованою земельною ділянкою, що вільна від забудови. Водночас, відповідно до Закону України № 2145-IX від 24.03.2022, який набрав чинності 07.04.2022, під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням особливостей, передбачених Перехідними положеннями Земельного кодексу (п. 27). Згідно з підпунктом 5 п. 27 Перехідних положень, безоплатна передача земель державної та комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою для такої передачі та її розроблення забороняються. Винятки стосуються лише земель із розташованими на них об'єктами нерухомого майна або земель, переданих у користування до набрання чинності Кодексом. Отже, під час дії воєнного стану позивач не може набувати право на земельну ділянку через безоплатну передачу або оформлення документації із землеустрою.
Відповідач подав до суду заяву про закриття провадження у справі. Вказує про те, що при визначенні юрисдикції суд має виходити зі суті права та мети звернення позивача, а не лише з участі суб'єкта владних повноважень (постанова ВП ВС від 16.01.2019, № 815/1121/17). Згідно зі ст. 19 КАС України, адміністративні суди розглядають спори про законність рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при виконанні публічних функцій. Однак, спори, що виникають із розпорядження землею та ведуть до виникнення цивільних прав (власності, користування, сервітуту), належать до цивільної юрисдикції (ст. 158, 152 ЗК України, ст. 395- 404 ЦК України, постанова ВП ВС від 04.07.2018, № 826/8018/17). У таких випадках оспорювання рішень органів місцевого самоврядування є способом захисту цивільних прав, а не публічно-правових інтересів. Відтак, позов про визнання права постійного користування земельною ділянкою підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а не адміністративного.
При вирішенні заяви відповідача про закриття провадження у справі, суд виходить з такого.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів, у тому числі й територіальної.
Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом (частина перша статті 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частинами 1 та 2 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною 5 статті 5 КАС України, ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно - правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Тобто, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін “публічно-правовий спір» означає спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (п.2 ст.4 КАС України).
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно- владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Разом з тим, неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Така правова позиція неодноразово була викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 20 вересня 2018 року у справі № 813/1076/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 817/986/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17, від 27 листопада 2018 року у справі № 820/3534/17.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 27 червня 2018 року у справі № 815/6945/16, а також в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 826/6396/17.
Суд звертає увагу, що позивач у цій справі просить зобов'язати Львівську міську раду визнати право постійного користування земельною ділянкою № 40 площею 0,1 га, що знаходиться в м. Львові, по вул. Абхазькій в споживчому кооперативі “Геофізик» з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва з координатами кутів повороту в СК 63.
Відповідно до змісту позовних вимог, позивач звернувся до адміністративного суду з цим позовом маючи намір захистити, на його думку, порушене право володіння земельною ділянкою.
Отже, позовні вимоги позивача фактично спрямовані на усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом отримання визнання права на таке користування. Враховуючи зазначене, предметом спору є відновлення цивільних прав позивача у сфері земельних відносин. Таким чином, у цьому спорі переважає захист цивільного права.
Згідно з статтею 2 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України)земельні відносини це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.
Відповідно до частини 1 статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Стаття 152 ЗК України визначає такі шляхи захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Відповідно до ч. 1, 3, 5 статті 158 ЗК України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.
За правовою позицією Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладеною, зокрема, у постановах від 14.03.2018 у справі № К/9901/5888/18 (363/2449/14-а) (провадження № 11-98апп), від 08.05.2018 у справі № 341/551/16-ц (провадження № 14-109цс18), від 06.11.2019 у справі № 620/3487/18 (провадження № 11-418апп19) та від 06.02.2018 у справі № К/9901/2561/18 (804/7342/14). у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.
У постанові від 16.09.2020 у справі № 804/8836/17 при визначенні юрисдикції спору Велика Палата Верховного Суду зазначила:
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Відповідно до частини четвертою статті 11 ЦК України (далі ЦК України) у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Отже, рішення суб'єктів владних повноважень, до яких належать, зокрема, органи державної влади, можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої зазначеної статті).
За правилами частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді, і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними дій суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.
Таким чином, визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Враховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір за участю суб'єкта владних повноважень та суб'єкта приватного права - фізичної особи, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.
Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини не пов'язані зі здійсненням відповідачем владної управлінської функції, а сама суть спору зводиться до вирішення питання про наявність у позивача права на користування земельною ділянкою та подальшу її передачу у власність позивача, про що прямо зазначено у позові, то за таких обставин спір у цій справі не є публічно-правовим і не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
Отже, з огляду на заявлені предмет та підстави позову, суд дійшов висновку, що даний спір підсудний місцевому загальному суду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України встановлено, що суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Згідно з частиною 1 статті 239 КАС України, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини 1 статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
Згідно з частиною 2 статті 239 КАС України, у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Відповідно до частини 2 статті 238 КАС України, про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України “Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
Оскільки на час постановлення ухвали про закриття провадження у справі відсутнє клопотання особи, яка його сплатила, питання про повернення судового збору буде вирішуватися після надходження відповідного клопотання.
Керуючись ст. ст. 2, 4, 19, 238, 239, 241, 243, 248, 256, 293-295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
клопотання Львівської міської ради про закриття провадження у справі - задовольнити.
Закрити провадження у справі за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Львівської міської ради (79008, м. Львів, пл. Ринок, 1, ЄДРПОУ 04055896) про зобов'язання вчинити дії.
Роз'яснити позивачу, що цей спір повинен вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Роз'яснити позивачу, що повторне звернення з тією самою позовною вимогою не допускається.
Ухвала набирає законної сили після проголошення та може бути оскаржена до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом 15 днів з дня складання повного судового рішення.
СуддяБрильовський Роман Михайлович