15 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 134/1312/21
провадження № 51 - 2866 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
вивчивши матеріали касаційної скарги захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Крижопільського районного суду від 10 березня 2025 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 10 червня 2025 року щодо засуджених ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ,
установив:
За вироком Крижопільського районного суду Вінницької області від 10 березня 2025 року
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,
засуджено за ч. 2 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі - КК) та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше судимого вироком Вінницького апеляційного суду від 03 травня 2023 року
за ч. 1 ст. 122, ч. 1 ст. 185 КК, з урахуванням ч.1 ст. 70 КК, до покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки,
засуджено за ч. 2 ст. 186 КК та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців. На підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом часткового складання покарань призначених за цим вирокомта вироком Вінницького апеляційного суду від 03 травня 2023 року, остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 8 місяців.
Вирішено питання про долю речових доказів і стягнення процесуальних витрат.
Суд першої інстанції встановив, що 07 травня 2021 року о 17:40 ОСОБА_5
та ОСОБА_6 , будучи в стані алкогольного сп'яніння, біля домогосподарства АДРЕСА_2 , маючи умисел на відкрите викрадення чужого майна, підійшли до потерпілого ОСОБА_7 , який хотів зайти у подвір'я домогосподарства, де ОСОБА_6 застосовуючи насильство, яке не є небезпечним для життя та здоров'я потерпілого, кулаком наніс йому один удар в обличчя, від чого той впав на землю. Не звертаючи уваги на наявність сторонніх осіб, а саме ОСОБА_8 і ОСОБА_9 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 продовжили застосовувати до потерпілого насильство, яке не було небезпечним для його життя та здоров'я,
і завдали йому кількох ударів ногами у різні частини тіла. Крім того
ОСОБА_6 , тримаючи ОСОБА_7 за верхній одяг, декілька разів вдарив його головою об металеву частину воріт. Після чого, реалізовуючи спільний умисел на відкрите викрадення чужого майна ОСОБА_5 дістав з лівої кишені куртки ОСОБА_7 мобільний телефон «Huawei» вартістю 1116,67 грн, який помістив до своєї кишені, а ОСОБА_6 підібрав належний ОСОБА_7 пакет з речами останнього, загальною вартістю 411,98 грн. Заволодівши речами потерпілого ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з місця злочину втекли, а викраденим розпорядилися на власний розсуд, спричинивши потерпілому матеріальну шкоду на загальну суму 1528,65 грн.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 10 червня 2025 року вирок у частині засудження ОСОБА_5 змінено. На підставі ч. 4 ст. 70 КК, з урахуванням положень ст. 72 КК, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом часткового складання призначених покарань за новим вироком та вироком Вінницького апеляційного суду від 03 травня 2023 року остаточно визначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 8 місяців.
У решті вирок залишено без змін.
У касаційній скарзі захисник просить скасувати оскаржувані судові рішення з підстав, передбачених ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), і призначити новий розгляду у суді першої інстанції. Вказує, що висновки судів обох інстанцій щодо доведеності винуватості ОСОБА_5
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК, не підтверджуються беззаперечними доказами і ґрунтуються на припущеннях, яким не надано належної оцінки. Стверджує, що судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено наявності у ОСОБА_5 умислу на відкрите викрадення чужого майна, не наведено доказів попередньої змови між засудженими наявність у них чи корисливого мотиву, що свідчить про невідповідність кваліфікації дій останнього вимогам закону. Звертає увагу на те, що судами не встановлено причину виникнення конфлікту між засудженими та потерпілим. Зазначає, що судами не було викликано потерпілого для додаткового допиту, покази якого
є суперечливими, хоча захисник заявляв відповідне клопотання. Вважає, що судами обох інстанцій не доведено наявність телефона у потерпілого, який було викрадено. На переконання захисника, обставини справи вказують на наявність у діях ОСОБА_5 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, а не ч. 2 ст. 186 цього Кодексу. Тому, на його думку, вирок не відповідає вимогам п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК.
Перевіривши доводи касаційної скарги та надані до неї копії судових рішень, колегія суддів (далі - Суд) дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на таке.
За приписами ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність доказів.
Статтею 370 КПК встановлено, що судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог, встановлених в ст. 94 цього Кодексу, де мають бути наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Як убачається зі змісту вироку, суд першої інстанції свої висновки про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК, зробив на підставі оцінки наданих у суді показань потерпілого ОСОБА_7 , свідка ОСОБА_8 та сукупності досліджених письмових доказів, у тому числі, протоколів затримання, огляду місця події та обшуку від 07 травня 2021 року, зважування від 12 травня 2021 року; висновків судової товарознавчої експертизи № СЕ-19/102-21/7286-ТВ
від 19 травня 2021 року, експерта № 182 від 13 травня 2021 року, № 054
від 18 червня 2021 року, рапорту помічника чергового ВП № 1 Тульчинського РВП ГУНП у Вінницькій області від 07 травня 2021 року.
Оцінивши вказані докази у сукупності, місцевий суд встановив, що при вчиненні злочину ОСОБА_5 та ОСОБА_6 при вчиненні злочину діяли спільно, як співвиконавці.
Не погодившись із вироком захисник ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу.
Суд апеляційної інстанції, переглянувши вирок місцевого суду погодився
із правильністю наведених у ньому висновків та встановив, що місцевий суд належним чином дослідив письмові докази, надані стороною обвинувачення, які підтверджують винуватість ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення.
Відповідно до ч. 2 ст. 28 КК кримінальне правопорушення визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку кримінального правопорушення, домовилися про спільне його вчинення.
У своїх рішеннях, Верховний Суд неодноразово зазначав, що домовленість групи осіб на спільне вчинення злочину може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій, безпосередньо через поведінку осіб, з якої походить висновок про відповідний намір, наприклад, жести, міміка, певні рухи тіла, які визначають спільний намір, внаслідок яких дії співучасників стають узгодженими. Під час вчинення кримінального правопорушення кожен зі співучасників може вчиняти різні дії (подолання опору потерпілого, заподіяння тілесних ушкоджень, заволодіння майном), які спрямовані на досягнення спільної мети. Відкрите викрадення чужого майна, вчинене за попередньою змовою групою осіб, має місце тоді, коли в ньому брали участь принаймні дві особи, які домовились про спільне його вчинення. Разом із тим, відповідальність за ч. 2
ст. 186 КК настає для всіх співучасників, незважаючи на те, яку саме роль кожен із них виконував. Попередня змова щодо вчинення грабежу свідчить про те, що дії винних осіб, незалежно від їх ролі, були об'єднані єдиним умислом спрямованим на протиправне викрадення чужого майна. Така позиція висловлена, зокрема у постанові Верховного Суду від 29 червня 2023 року (справа № 461/4495/21, провадження № 51-3116 км 22).
Твердження захисника в касаційній скарзі про відсутність у ОСОБА_5 умислу на відкрите викрадення чужого майна є безпідставними, оскільки як убачається з досліджених доказів, зміст яких викладено в оскаржуваних судових рішеннях, застосування насильства до потерпілого ОСОБА_7 відбулося в тісному часовому зв'язку з заволодінням його майном - мобільним телефоном та пакетом з продуктами, який під час обшуку від 07 травня 2021 року був виявленим за місцем проживання ОСОБА_6 . Поєднання фізичного впливу на потерпілого та відкрите викрадення його майна вказують про наявність корисливого мотиву у засуджених, спрямованого на заволодіння чужим майном, а не про побутовий конфлікт.
Доводи апеляційної скарги захисника про недоведеність наявності в потерпілого мобільного телефону апеляційний суд спростував у своєму рішенні посиланням на показання потерпілого та свідка ОСОБА_8 наданих ними у суді. Зокрема, апеляційний суд не встановив обґрунтованих підстав ставити ці показання під сумнів, як і не знайшов об'єктивних даних, які б свідчили про те, що потерпілий та свідок можуть обмовити засуджених. При цьому потерпілий під час судового розгляду в суді першої інстанції не проявляв активної зацікавленості в його розгляді, оскільки після його допиту подав заяву про продовження судового розгляду в його відсутність.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не розглянули клопотання сторони захисту щодо повторного допиту потерпілого, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень у даному кримінальному провадженні, оскільки потерпілий був допитаний судом першої інстанції і сторона захисту не була обмежена в своїх можливостях поставити йому необхідні запитання, що і було нею зроблено з огляду на зміст касаційної скарги. При цьому показання потерпілого отримали належну оцінку судів і були перевірені в сукупності
з іншими доказами. Відмова в повторному допиті потерпілого за відсутності обставин, які не були з'ясовані судом, не свідчить про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, оскільки право на повторний допит свідка чи потерпілого забезпечує належну можливість його реалізації, але не гарантує безумовного та багаторазового повторення цієї процесуальної дії, що відповідає вимогам статей 22, 23, 95 КПК.
Перевіривши доводи касаційної скарги Суд вважає правильними висновки судів першої та апеляційної інстанцій в судових рішеннях про те, що досліджені під час судового розгляду докази у своїй сукупності підтверджують наявність попередньої згоди та спільну участь засуджених у відкритому заволодінні майном потерпілого при вчиненні злочину.
Наведені судами першої та апеляційної інстанцій висновки в оскаржуваних судових рішеннях є належним чином умотивованими та обґрунтованими. Зміст цих рішень відповідає вимогам статей 370, 374 та 419 КПК.
Доводи касаційної скарги захисника не спростовують правильність наведених у них висновків і не ставлять під сумнів законність цих рішень.
З урахуванням наведеного, підстав для задоволення касаційної скарги Суд не вбачає.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення касаційної скарги немає.
Ураховуючи викладене, керуючись ч. 2 ст. 428 КПК, Верховний Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 на вирок Крижопільського районного суду від 10 березня 2025 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 10 червня 2025 року щодо засуджених ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3