Номер провадження: 22-ц/813/7081/25
Справа № 522/12537/24
Головуючий у першій інстанції Бондар В. Я.
Доповідач Комлева О. С.
22.09.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Драгомерецького М.М., Сегеди С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження без виклику учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 липня 2025 року, постановленого під головуванням судді Бондар В.Я., повний текст рішення складений 15 липня 2025 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, -
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, в якому просила стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 5 000 грн., але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, на кожну особу щомісячно, починаючи з дати подання цього позову до їх повноліття.
В обґрунтування свого позову ОСОБА_1 зазначила, що сторони з 19 червня 2004 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 липня 2019 року був розірваний.
Від спільного шлюбу подружжя має двох неповнолітніх дітей: дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які проживають разом з позивачкою.
Діти після розірвання шлюбу мешкають з матір'ю та залишилися на її вихованні.
Оскільки, відповідач матеріальної допомоги своїм неповнолітнім дітям не надає, з метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів дітей, враховуючи покладення законом на батьків обов'язку утримувати дитину до досягнення нею повноліття, стан здоров'я та матеріальне становище дітей та платника аліментів, позивачка звернулася до суду з зазначеним позовом.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 липня 2025 року позов ОСОБА_1 залишений без задоволення.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неповне і всебічне з'ясування обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.
У обґрунтуванні своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволені позову не вірно встановив час звернення позивача до суду з вказаним позовом, зазначивши, що позов був зданий до служби поштового зв'язку найраніше 20 липня 2024 року. Також суд помилково послався на діючи нормативи щодо строків пересилання відправлень, зазначивши, що опис вкладення чи квитанція про сплату поштового відправлення в конверті відсутні.
Апелянт вважає помилковими висновки суду про те, що позивачка повинна була дізнатися про стан розгляду справи про стягнення аліментів на утримання дітей, однак ніяких дій не вчиняла, оскільки справи у провадженні суду не було, аж до 26 липня 2024 року, тож позивачці не було чим цікавитися.
У відзиві на апеляційну скаргу, адвокат Сторожук Д.І., представник ОСОБА_2 посилаючись на необґрунтованість доводів апеляційної скарги, які не можуть бути підставами для скасування рішення суду, яке винесено у відповідності до норм матеріального та процесуального права, просить відмовити в апеляційній скарзі на рішення суду, також просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 20000 грн. за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
Також адвокат Сторожук Д.І., представник ОСОБА_2 звернувся до суду з клопотанням про витребування доказів, в якому просив витребувати із Приморського районного суду м. Одеси справу №522/8955/22, посилаючись на те, що у вказаній справі наявні докази того, що відповідач сплачував аліменти на дітей за той період часу, на який позивачка зазначає, що аліменти сплачені не були.
Колегія суддів вважає, що правових підстав для задоволення клопотання адвоката Сторожука Д.І., представника ОСОБА_2 про витребування доказів немає та звертає увагу, що суд розглядає справу за наявними у матеріалах справи доказами в межах заявлених позовних вимог, в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що з відповідним клопотанням заявник до суду першої інстанції не звертався, а у поданому до апеляційного суду клопотанні не наведено необхідних обґрунтованих доводів для витребування доказів у винятковому випадку.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно приписів ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Враховуючи вищенаведене, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження за наявними матеріалами без повідомлення учасників справи, як малозначна у зв'язку з її незначною складністю (ч. 1 ст. 368, ч.ч. 1, 2, 4 ст. 274, ч.ч. 4, 6 ст. 19 ЦПК України).
У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Звертаючись до суду з позовом про стягнення аліментів, ОСОБА_1 посилалася на те, що діти мешкають з нею та знаходяться на її вихованні, відповідач матеріальної допомоги неповнолітнім дітям не надає, у зв'язку з чим просила стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання неповнолітніх дітей у розмірі 5 000 грн., на кожну особу щомісячно, починаючи з дати подання цього позову до їх повноліття.
Щодо дати звернення ОСОБА_1 до суду, судом встановлено наступне.
26.07.2024 року канцелярією суду зареєстровано позовну заяву, яка датована позивачкою 12.06.2021 року, на двох аркушах, яка надійшло до суду в конверті.
26.07.2024 року працівниками канцелярії суду складено акт щодо відсутності додатків, згідно якого, позовна заява ОСОБА_1 надійшла до суду 26.07.2024 року за вх. №62080/24 в якій відсутні всі додатки та позов від 12.06.2021 року (а.с. 3).
На конверті міститься два приклеєні надруковані папірці, один з яких з іменем позивачки та її адресою, мобільним номером телефону, інший з найменуванням суду та його адресою. Також на конверті міститься відбиток поштового календарного штемпеля чорного кольору з відміткою 12.06.2021-19 та марка (а.с. 2а).
Опис вкладення чи квитанція про сплату поштового відправлення в конверті відсутні.
Суд обґрунтовано не прийняв до уваги доводи позивачки про те, що позовна заява подана до суду 12.06.2021 року, з наступних підстав.
Нормативні строки пересилання відправлень «Укрпошта Стандарт» (без урахування вихідних днів поштових відділень) для обласного центру становить Д+3, де Д - це день відправлення, а 3 - кількість днів, протягом яких пересилається відправлення «Укрпошта Стандарт». Така інформація є загальновідомою та розмішена на офіційному веб-сайті Укрпошти за посиланням https://www.ukrposhta.ua/ua/terminy-ukrposhta-standart.
Судом вірно зазначено, що відправлення відправлене 12.06.2021 року мало надійти до суду найпізніше в четвер 17.06.2021 року, адже 13.06.2021 року було неділею, а понеділок, вівторок і середа це три дні доставки, однак позов надійшов до суду більше як через три роки - 26.07.2024 року, при тому конверт виглядає охайно, чистий, не пом'ятий.
З 2021 року по 2024 рік у ОСОБА_1 не виникло запитань, де знаходиться її позов про стягнення аліментів на утримання дітей, адже як вона пояснила була зайнята.
Також судом було звернуто увагу, що 18.07.2022 року ОСОБА_1 подала суду позов про поділ майна подружжя, який розглядався Приморським районним судом м. Одеси до 08.05.2025 року (справа №522/8955/22) та за час відвідування суду у справі №522/8955/22 позивачка мала змогу, поміж інших справи, дізнатися про стан розгляду справи про стягнення аліментів на утримання дітей, однак ніяких дій не вчиняла.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 31 липня 2024 року позовна заява ОСОБА_1 була залишена без руху.
Після постановлення судом ухвали про залишення позову без руху, 31.07.2024 року, ОСОБА_1 04.08.2024 звернулася до суду з заявою про ознайомлення з матеріалами справи (а.с. 9).
На виконання ухвали суду, ОСОБА_1 12 серпня 2024 року надала заяву про усунення недоліків, до якої додала позовну заяву без зазначення дати (а.с. 10-13).
При цьому, суд звернув увагу на те, що серед додатків до позову перераховані в позові, які фізично не направлялися до суду були довідки про місце реєстрації неповнолітніх, які в подальшому подані разом з заявою про усунення недоліків позову та які датовані 29.07.2022 року. Подання довідок від 29.07.2022 року було неможливим у червні 2021 року, а підстави для подання нових довідок замість первинного поданих не наведені позивачем, крім того до заяви про усунення недоліків подано весь пакет додатків перерахованих у позові, однак ідентична позовна заява додана до заяви про усунення недоліків на цей раз не містить дати її підписання.
Колегія суддів погоджується з висновками суду про те, що позов, який надійшов до суду 26.07.2024 року міг бути зданий до служби поштового зв'язку найраніше 20.07.2024 року, з урахуванням можливих форс-мажорних обставин, а ніяк не 12.06.2021 року.
Крім іншого судом встановлено, що станом на липень 2024 року донька сторін ОСОБА_4 була повнолітньою, адже їй виповнилося 18 років - ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Залишаючи позов ОСОБА_1 без задоволення, суд першої інстанції виходив із безпідставності заявлених позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, за наступних підстав.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Статтею ст. 51 Конституції України гарантовано, а ст. 180 СК України передбачено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Колегія суддів погоджується з висновками суду про те, що вимоги про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої ОСОБА_3 , заявлені у липні 2024 року є безпідставними, адже ОСОБА_4 була повнолітньою.
При тому, судом враховано, що відповідно до ст. 198 СК України, батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку допомогу надавати.
Згідно ст. 199 СК України, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 не заявляла вимог, щодо стягнення аліментів на повнолітню доньку, яка продовжує навчання. Будь-якої інформації про те, що ОСОБА_3 наразі навчається сторонами не надано.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду про те, що вимоги ОСОБА_1 про стягнення аліментів на доньку задоволенню не підлягають.
Щодо стягнення аліментів на утримання сина ОСОБА_3 , судом зазначено наступне.
Згідно довідок Департаменту надання адміністративних послуг від 29.07.2022 ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , де зареєстровані і їх батьки (а.с. 24, 26, 29, 31).
Згідно довідки ОСББ «Чорноморська Рів'єра» від 09.10.2024 року вбачається, що з ОСОБА_2 з 03.07.2024 року на постійній основі проживає його син ОСОБА_6 , 2011 року народження, за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 51).
Судом зазначено, що на підтвердження того, що син сторін ОСОБА_7 мешкає разом з батьком ОСОБА_2 також було засвідчено ОСОБА_3 , який опитувався у судовому засіданні. У ОСОБА_1 не виникло запитань до сина під час його опитування.
Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 181 СК України за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Судом вірно зазначено, що право на отримання аліментів набуває той з батьків з ким проживає дитина, а в цьому випадку це батько ОСОБА_2 , з яким проживає син сторін ОСОБА_3 з початку липня 2024 року, в той час як позов подано в другій половині липня 2024 року.
Отже, вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання сина ОСОБА_7 є також безпідставними, адже син проживає з батьком, а не з матір'ю, яка звернулася до суду з цим позовом.
На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному їх дослідженні, прийшов до обґрунтованого висновку про залишення позову ОСОБА_1 без задоволення.
Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволені позову не вірно встановив час звернення позивача до суду з вказаним позовом та помилково вважав, що позивачка повинна була дізнатися про стан розгляду справи про стягнення аліментів на утримання дітей, однак ніяких дій не вчиняла, колегія суддів залишає без задоволення, з наступних підстав.
Відповідно до п.п. 6, 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України, учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Відповідно до статті 44 ЦПК України, учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.
Зловживанням процесуальними правами в розумінні процесуального закону є, крім іншого, вчинення (або не вчинення) дій, спрямованих на безпідставне затягування розгляду справи.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року, учасником якої є Україна, закріплено право кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Тобто зловживання процесуальними правами, спрямоване на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників цього процесу та вимоги названих Конвенції і Кодексу.
Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.
З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду слідує, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом.
У справах «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) та «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03 від 3 квітня 2008 року, пункт 40) Європейський суд з прав людини зазначив, що сторона, яка приймає участь у судовому процесі, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Як вбачається з матеріалів справи, позовна заява була підписана ОСОБА_1 12.06.2021 року, однак на конверті, в якому містилася позовна заява проставлена дата на поштовому штемпелі - 12.06.2024 року.
Крім того, з акту, складеному працівниками Приморського районного суду м. Одеси від 26 липня 2024 року вбачається, що у позовній заяві ОСОБА_1 , яка надійшла до суду, відсутні всі додатки та позов від 12.06.2021 року.
З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що позивачка з 12.06.2021 року не цікавилася рухом позовної заяви, яка надійшла до суду 26 липня 2024 року, що приводить до висновку про затягування розгляду справи та зловживання своїми процесуальними правами, передбаченими Цивільним процесуальним кодексом строки.
Колегія суддів вважає, що на момент розгляду справи, суд першої інстанції, у відповідності до встановлених обставин, правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об'єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне
Згідно зі ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України).
У відзиві на апеляційну скаргу, адвокат Сторожук Д.І., представник ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 20000 грн. за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
На підтвердження надання правової допомоги у суді апеляційної інстанції, адвокатом Сторожуком Д.І., представником ОСОБА_2 , надано ордер на представництво інтересів ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції, копію договору про надання правової (правничої) допомоги від 15 серпня 2022 року, копію додаткової угоди № 2 до договору про надання правової (правничої) допомоги від 26 серпня 2025 року.
Відповідно до п. 1, 2 ч. 2 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18).
Приймаючи до уваги, що представником відповідача не надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження понесених відповідачем витрат на правову допомогу адвоката у розумінні норм цивільно-процесуального законодавства, колегія суддів не вбачає підстав для їх стягнення.
З огляду на положення ст. 19 ЦПК України ця справа є малозначною, а тому згідно ст. 389 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 22 вересня 2025 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ М.М. Драгомерецький
______________________________________ С.М. Сегеда