Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/8653/2025
м. Київ Справа № 757/28487/23-ц
11 вересня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Рейнарт І.М.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Хімін Інни Сергіївни на рішення Печерського районного суду м.Києва від 02 грудня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Ільєвої Т.Г., у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня №12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,-
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня №12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.
Позовні вимоги обгрунтовував тим, що він з 13 жовтня 2011 року по 03 червня 2023 року працював на посаді лікаря-хірурга хірургічного відділення у Комунальному некомерційному підприємстві «Київська міська клінічна лікарня № 12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Згідно наказу від 24 березня 2023 року № 97 «Про скорочення штату працівників хірургічного відділення КНП «КМКЛ № 12» відповідачем прийнято рішення про внесення змін до штатного розпису з 01 червня 2023 року, шляхом скорочення посади лікаря-хірурга.
03 квітня 2023 року він отримав попередження про звільнення із займаної посади лікаря-хірурга хірургічного відділення за п. 1 ст. 40 КЗпП України, яке він відмовився підписувати, оскільки дане попередження не містило вихідного номеру та дати звільнення.
03 червня 2023 року згідно наказу від 02.06.2023 року № 210-к його звільнено із займаної посади на підставі п.1 ст.40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штату.
Позивач вважавнаказ про його звільнення незаконний, винесений з порушенням норм трудового законодавства посилаючись на те, що наказ про скорочення штату працівників від 24.03.2023 року № 97 не містить додатку - нового штатного розпису КНП з датою його введення в дію з 01.06.2023року, в тому числі, відсутній наказ про введення в дію штатного розпису з 01.06.2023 року; роз'яснювальна робота з приводу скорочення серед працівників хірургічного відділення не проводилась.
Відповідач не виконав покладеного на нього статтею 49-2 КЗпП України обов'язку про надання йому пропозицій всіх вакантних посад, які відповідно до своєї кваліфікації він міг обіймати у закладі на момент його попередження про наступне вивільнення, а саме-протягом періоду з дня попередження до дня звільнення - 03.06.2023 року, а також посад, які існували безпосередньо станом на дату звільнення.
До того ж, протягом строку дії попередження про звільнення комісія створена наказом від 24.03.2023 року № 97 не визначила у належний спосіб число осіб, які мають переважне право на залишення на роботі. Аналітичні довідки, або порівняльні таблиці при скороченні, інформація про наявність вакансій, яка надавалась працівникам, характеристики на працівників, відповідні рішення комісії про переважне право на залишення на роботі - відсутні.
Окрім того, на його прохання комісія відмовиласьнадати для ознайомлення рішення про визначення працівників, які мають переважне право на залишення на роботі.
При цьому, він має тривалий безперервний стаж роботи в лікарні, вищу кваліфікаційну категорію зі спеціальності «Хірургія» (посвідчення №1388), за час роботи на посаді лікаря-хірурга зарекомендував себе виключно з позитивної сторони, добре підготовлений у професійному відношенні, постійно підвищує свій кваліфікаційний рівень.
Таким чином, позивач вважав, що під час його звільнення відповідачем не було дотримано процедури звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у частині щодо здійснення перевірки наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто,здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями, а також наявності у нього переважного права на залишення на роботі. Відповідачем не було враховано його кваліфікацію, стаж, продуктивність праці, сімейний стан( утримання чотирьох дітей) та його переважне право перед іншими працівниками на залишення на роботі.
Оскільки звільнення було незаконним, його слід поновити на раніше займаній посаді, а з роботодавця на його користь слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України), починаючи з 04.06.2022 року по дату ухвалення судового рішення у даній справі.
Крім того, позивач зазначав, щозахист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси.
Враховуючи характер та обсяг страждань, яких він зазнав, їх тривалість, характер немайнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля необхідні для відновлення попереднього стану, характер порушення його права, що вимагало від ньогододаткових зусиль для організації свого життя (пошук коштів для забезпечення потреб сім'ї, звернення до судів за захистом порушеного права), позивач оцінив розмір моральної шкоди у розмірі 20 000 грн.
З врахуванням наведених обставин, позивач ОСОБА_1 просив суд:
- визнати незаконним та скасувати наказ Комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня № 12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 02.06.2023 року № 210-к про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря-хірурга хірургічного відділення з 03.06.2023;
- поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді лікаря- хірурга хірургічного відділення Комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня № 12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) з 04.06.2023року;
- стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня № 12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04.06.2023 року по дату ухвалення рішення судом;
- стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня № 12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі - 20 000 грн.
Рішенням Печерського районного суду м.Києва від 02 грудня 2024 рокув задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня №12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 адвокат Хімін Інна Сергіївна подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішенняПечерського районного суду м.Києва від 02 грудня 2024 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення першої інстанції ухваленоз порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, щоу порушення вимог ст.ст. 10, 57, 213-214 ЦПК України, суд першої інстанції належним чином не перевірив доводів та заперечень сторін, якими доказами вони підтверджуються; не встановив усіх фактичних обставин справи, що мають визначальне значення для правильного вирішення справи, не врахував висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах.
Зазначає, що відповідач порушив обов'язок роботодавця працевлаштувати працівника через скорочення чисельності штату та забезпечення переважного права на залишення на роботі (частина друга статті 40, стаття 42 та частина друга статті 49-2 КЗпП України).
Всупереч вимогам ст.49-2 КЗпП України відповідач не сприяв позивачу у можливості реалізувати його право бути переведеним на іншу вакантну посаду, оскільки не надав переліку вакантних посад, штатних розписів для ознайомлення як в судовому порядку, так і у відповіді на адвокатський запит.
Також, в матеріалах справи № 757/28487/23-ц відсутні докази на підтвердження виконання відповідачем покладеного на нього обов'язку щодо надання позивачу пропозицій всіх вакантних посад, які відповідно до своє кваліфікації він міг обіймати у закладі. Зокрема, на момент його попередження про наступне вивільнення, а саме-03.04.2023 року та протягом періоду з дня попередження до дня звільнення - 03.06.2023 року, а також посади, які існували безпосередньо станом на дату звільнення.
Сторона позивача вважає, що суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що в попередженні про звільнення, яке позивач відмовився отримувати 03.04.2023 року через помилки в йогооформленні(відсутність по тексту попередження дати звільнення, вихідного номера та дати попередження) було зазначено: «одночасно пропонуємо всі вільні посади закладу». Однак, список всіх наявних у закладі посад від дня попередження про звільнення до дня звільнення не був наданий позивачу для ознайомлення.
Сторона позивача звертає увагу суду, що лист відповідача від 02.06.2023 року був наданий суду більше, як через рік часу, не містить вихідного номеру та датований за один день до звільнення. При цьому, жодних листів в період з 03.04.2024 року по 02.06.2023 року щодо наявності вакантних посад у розрізі всіх структурних підрозділів відповідачем надано не було.
При цьому, під час звільнення позивача, відповідачем не було дотримано процедури звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у частині щодо здійснення перевірки наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто,здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями, а також наявності у позивача переважного права на залишення на роботі. Відповідачем не було враховано його кваліфікацію, стаж роботи, продуктивність праці, сімейний стан та його переважне право перед іншими працівниками на залишення на роботі.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача Комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня №12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - адвокат Чайка Юрій Миколайович просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду м.Києва від 02 грудня 2024 року - без змін.
Зазначає що, враховуючи скрутне фінансове становище, відповідачем було прийнято рішення внести зміни у штатний розпис підприємства шляхом скорочення штату працівників, а саме: посади лікаря-хірурга для надання ургентної допомоги хірургічного відділення в кількості 5 штатних одиниць.
Доказами такого скорочення є зміни штатного розпису на період скорочення.
Так, згідно інформаціїнаявної укопії Типового штатного розпису станом на 01.03.2023 року, чисельність посад лікаря-хірурга для надання ургентної допомоги складала - 15 одиниць, а згідно копії Типового штатного розпису станом на 01.07.2023 року, чисельність посад лікаря-хірурга для надання ургентної допомоги складала - 6 одиниць.
Отже, порівняння штатних розписів свідчить про реальність скорочення штатних посад у відповідача на період скорочення.
При проведенні скорочення працівників для визначення переважного права на залишення на роботі і коректного, відповідно до норм законодавства, їх звільнення відповідачем була створена спеціальна комісія.
24 березня 2023 року було проведено засідання комісії для визначення переліку працівників хірургічного відділення, що підлягають скороченню, з урахуванням можливого переважного права залишення на роботі. На засіданні комісії було визначено перелік кандидатур з працівників хірургічного відділення, що підлягають скороченню у зв'язку зі складним фінансовим становищем відповідача, враховуючи кваліфікацію та продуктивність праці.
Виходячи з того, що продуктивність праці позивача у порівнянні з іншими рівнозначними по посаді та кваліфікації працівниками була низькою, відповідачем жодним чином не порушено пріоритетне право позивача на залишення на посаді.
В матеріалах справи є усі письмові докази того, що відповідачем було дотримано вимоги ст. 49-2 КЗпП України щодо персонального попередження позивача про наступне вивільнення, не пізніше ніж за два місяці, та щодо обов'язку відповідача запропонувати позивачу іншу роботу на тому самому підприємстві шляхом ознайомлення його з усіма наявними вільними вакансіями на підприємстві, а позивачем було реалізовано його право відмовитися від усіх запропонованих відповідачем вакансій, висловлюючи цим своє небажання продовжувати працювати у відповідача.
Відповідач при проведені процедури скорочення, дотримувався певної послідовності дій і діяв згідно чинного законодавства України, та не вбачає у своїх діях жодних порушень трудових прав позивача.
Сторона відповідача ввважаєсудом першої інстанціїправильно було застосовано норми матеріального права та не порушено норми процесуального права.
У відповідності до вимог ст. ст. 10, 57, 213, 214 ЦПК України суд першої інстанції належним чином перевірив доводи та заперечення сторін, якими доказами вони підтверджуються, встановив усі фактичні обставини справи, що мають визначальне значення для правильного вирішення справи, врахував висновки Верховного Судуу подібних правовідносинах, а відтак, дійшов правильного висновку щодо наявності правових підстав для відмови у задоволенні позову.
В судове засіданння апеляційного суду позивач та його представник адвокат Хімін Інна Сергіївна не з?явились, про день та час розгляду справи апеляційним судом повідомлені у встановленому законом порядку. 11 вересня 2025 року представник позивача подала до суду клопотання про розгляд справи у її відсутності, за наявними матеріалами справи.
Представник відповідача в судове засідання також не з?явився, про день та час розгляду справи відповідач повідомлений у встановленому законом порядку, причину неявки представника в судове засіданння не повідомив.
Аналізуючи зазначене, колегія суддів задвольняє клопотанння представника позивача та вважає можливим розгляд справи у відсутності позивача, його представника та представника відповідача.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 13.10.2011 року по 03.06.2023 року працював на посаді лікаря-хірурга хірургічного відділення у Комунальному некомерційному підприємстві «Київська міська клінічна лікарня № 12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Відповідно до Звіту про виконання фінансового плану за 2023 рік (ця інформація є публічною та опублікована також на сайті КНП «КМКЛ № 12»), фінансовий план відповідачем було виконано лише на 65,75 %, а що стосується оплати праці, то була можливість забезпечення заробітною платою лише 83.38 % працівників (а.с.150-157).
21.11.2022 року до відповідача надійшов Протокол доручень № 42 від 17.11.2022 року, напрацьований під час наради з обговорення питань забезпечення фінансової спроможності комунальних некомерційних підприємств сфери охорони здоров'я, який затверджений Першим заступником начальника Київської міської адміністрації Поворозником М.Ю., в якому було зазначено, що заклади охорони здоров'я мають провести конкретні заходи по недопущенню виникнення заборгованості на підприємстві та зниженню якості надання медичних послуг, у зв'язку з складним фінансовим становищем в країні та труднощами в забезпеченні фінансування комунальних некомерційних підприємств у сфері охорони здоров'я (а.с.161).
Згідно наказу від 24.03.2023 року № 97 «Про скорочення штату працівників хірургічного відділення КНП «КМКЛ № 12» відповідачем прийнято рішення про внесення змін до штатного розпису з 01.06.2023 року шляхом скорочення посади лікаря-хірурга для надання ургентної допомоги хірургічного відділення в кількості 5 штатних одиниць.
Пунктом 2 наказу від 24.03.2023 року № 97 «Про скорочення штату працівників хірургічного відділення КНП «КМКЛ № 12» визначено комісію у складі: Варенюка В.В. , Левченко В.І. , Орла А.В. , Зотікової М.М. , Білоголовського І.Б. для визначення переважного права працівників залишення на роботі під час скорочення.
24 березня 2023 року було проведено засідання комісії для визначення переліку працівників хірургічного відділення, що підлягають скороченню з урахуванням можливого переважного права залишення на роботі. На засіданні комісії було визначено перелік кандидатур з працівників хірургічного відділення, що підлягають скороченню у зв'язку зі складним фінансовим становищем відповідача, враховуючи кваліфікацію та продуктивність праці (а.с.94-95).
Після проведеного аналізу повідомлення завідувача хірургічного відділення Білоголовського І.Б. , про кількість оперативних втручань за 2022 рік проведених працівниками відділення, про рівень кваліфікації кожного, об'єми оперативних втручань та наданих медичних послуг, було затверджено список кандидатур, що підлягають скороченню, в тому числі, і посада позивача.
Згідно з аналітичним порівняльним аналізом, зазначеним в Протоколі №1 від 24.03.2023 року засідання комісії для визначення переліку працівників хірургічного відділення, що підлягають скороченню з урахуванням можливого переважного права залишення на роботі, кількість оперативних втручань, виконаних позивачем, становить всього 24 оперативних втручання, що є одним з найменших показників у порівнянні з іншими працівниками хірургічного відділення.
Відтак, згідно зі сформованою аналітичною таблицею Протоколу №1, у зв'язку з низькою продуктивністю та мінімальною кількістю оперативних втручань за 2022 рік було скорочено 8 працівників хірургічного відділу, серед яких, власне, і позивач.
03.04.2023 року позивач отримав попередження про звільнення із займаної посади лікаря-хірурга хірургічного відділення за п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Оскільки дане попередження не містило вихідного номеру та дати звільнення, позивач відмовився його підписати, про що адміністрацією лікарні було складено Акт від 03.04.2023 року про відмову від ознайомлення з наказом про скорочення чисельності працівників (а.с.19).
02.06.2023 року позивачу було запропоновано усі наявні у відповідача вільні посади, зокрема, посада лікаря-нейрохірурга в інсультний блок неврологічного відділення, про що свідчить лист (а.с.214).
03.06.2023 року, згідно наказу від 02.06.2023 року № 210-к, позивача звільнено із займаної посади на підставі п.1 ст.40 КЗпП України, у зв'язку із скороченням штату.
Судом також встановлено, що згідно інформації копії Типового штатного розпису станом на 01.03.2023 року, чисельність посад лікаря-хірурга для надання ургентної допомоги складала - 15, а згідно копії Типового штатного розпису станом на 01.07.2023 року, чисельність посад лікаря-хірурга для надання ургентної допомоги складала - 6.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня №12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції посилався на те, що звільнення позивача на підставі наказу від 02.06.2023 року № 210-к у відповідності п.1 ст.40 КЗпП України, з виплатою компенсації за невикористану відпустку за період роботи з 13.10.2021 року по 03.06.2023 року та вихідної допомоги в розмірі середнього місячного заробітку, відбулось без порушень трудового законодавства.
Крім того, у наказі зазначено, що підставою звільнення є наказ від 24.03.2023 року №97 «Про скорочення штату працівників хірургічного відділення КНП «КМКЛ №12», акт від 03.04.2023 року про відмову від ознайомлення з наказом про скорочення штату працівників та попередження про наступне вивільнення від 03.06.2023 року». Таким чином, оскільки суд прийшов до висновку, що звільнення позивача відбулось без порушень, то наказ про звільнення є законним, а відтак не підлягає скасуванню. Також, вимоги про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню, оскільки вони є похідними в частині скасування наказу.Враховуючи вищевикладене, виходячи з встановлених обставин справи та вимог чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини сторін, суд дійшов до висновку, що позивачем не надано належних доказів завдання відповідачем моральної шкоди позивачу.
Суд апеляційної інстанції в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Печерського районного суду м.Києва від 02 грудня 2024 рокувідповідає.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частин першої, шостої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв'язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.
Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц, провадження № 61-312св17, від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц, провадження № 61-1214св18, від 30 вересня 2021 року у справі № 462/1930/19, провадження № 61-1981св20, суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов'язаний тільки з'ясувати наявність підстав для звільнення.
Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше, ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
Верховний Суд зазначає що, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, необхідно з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.
При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.
Роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто, вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду, тощо.
У постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 вказано, що оскільки обов'язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18) зроблено висновок, що за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов'язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення.
Згідно статті 9 Конвенції МОП № 158, тягар доказування наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в ст. 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.
Аналогічний правовий висновок щодо принципу розподілу тягаря доказування у трудових спорах та застосування до спірних правовідносин Конвенції МОП № 158 міститься в постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року по справі № 235/3148/17-ц, від 23 січня 2019 року по справі № 520/211/16-ц.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Повно, об'єктивно та всебічно з'ясувавши обставини даної справи, надавши належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності, які містяться в матеріалах справи та звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи даний спір колегія суддів приходить до висновку, що матеріалами підтверджується, що на виконання Протоколу доручень № 42 від 17.11.2022 року, в якому було зазначено, що заклади охорони здоров'я мають провести конкретні заходи по недопущенню виникнення заборгованості на підприємстві та зниженню якості надання медичних послуг у зв'язку з складним фінансовим становищем в країні та труднощами в забезпеченні фінансування комунальних некомерційних підприємств у сфері охорони здоров'я, було прийнято рішення внести зміни у штатний розпис підприємства шляхом скорочення штату працівників, а саме посади лікаря-хірурга для надання ургентної допомоги хірургічного відділення в кількості 5 штатних одиниць.
У звязку зі зменшенням видатків на фінансування, відповідачем було видано наказ «Про скорочення штату працівників хірургічного відділення КНП «КМКЛ № 12» від 24.03.2023 року № 97.
24 березня 2023 року було проведено засідання комісії для визначення переліку працівників хірургічного відділення, що підлягають скороченню з урахуванням можливого переважного права залишення на роботі. На засіданні комісії було визначено перелік кандидатур з працівників хірургічного відділення, що підлягають скороченню у зв'язку зі складним фінансовим становищем відповідача, враховуючи кваліфікацію та продуктивність праці.
Згідно з аналітичним порівняльним аналізом, зазначеним в Протоколі №1 від 24.03.2023 року засідання комісії для визначення переліку працівників хірургічного відділення, що підлягають скороченню з урахуванням можливого переважного права залишення на роботі, кількість оперативних втручань, виконаних позивачем, становить всього 24 оперативних втручання, що є одним з найменших показників у порівнянні з іншими працівниками хірургічного відділення.
Позивача було попереджено за два місяці про його подальше звільнення з займаної посади лікаря-хірурга хірургічного відділення, що підтверджується Наказом «Про скорочення штату працівників хірургічного відділення КНП «КМКЛ № 12» № 97 від 24.03.2023 та особистим письмовим попередженням.
Крім цього, позивачу було запропоновано усі наявні вільні посади, зокрема, посаду лікаря-нейрохірурга в інсультний блок неврологічного відділення, про що свідчить лист відповідача від 02.06.2023. року
Проте, позивач відмовився від ознайомлення з Наказом та письмовим попередженням, про що складено відповідний Акт про відмову від ознайомлення з наказом про скорочення чисельності працівників та попередженням про наступне вивільнення від 03.04.2023 року.
За таких обставин суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що оскільки позивач відмовився від усіх запропонованих роботодавцем вакансій, висловлюючи цим своє небажання продовжувати працювати на змінених умовах праці, то відповідач правомірнозвільнив його з роботи за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Тому відсутні підстави для визнання звільнення незаконним.
Також, колегія суддів вважає обгрунтовними висновки суду першої інстанції про те, що відмова позивача від ознайомлення з Наказом та письмовим попередженням, про що складено відповідний Акт про відмову від ознайомлення з наказом про скорочення чисельності працівників та попередженням про наступне вивільнення від 03.04.2023 року, не свідчить про неналежність виконання відповідачем вимог законодавства, а лише про непогодження позивача з рішенням відповідача щодо скорочення штату.
Обгрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що вимоги про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню, оскільки вони є похідними від позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення.
Відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (частина перша статті 237-1 КЗпП України).
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Суд визначає розмір грошового відшкодування моральної шкоди з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування (частини третя, четверта статті 23 ЦК України).
У постановах Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), від 24 січня 2024 року у справі № 755/3443/21 (провадження № 61-11295св23) зазначено, що: "зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом -моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи".
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
По своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме, щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)).
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні "трансформують" шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування "обчислює" шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22)).
У постанові Верховного Суду від 17 листопада 2023 року у справі № 326/789/21 (провадження № 61-4995св23) зазначено, що: «У постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12 зроблено висновок, що "КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин, то висновок суду касаційної інстанції, викладений у судових рішеннях у справі, яка переглядається, є законним і обґрунтованим. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати".
Посилаючись на характер та обсяг страждань, яких він зазнав, їх тривалість, характер немайнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля необхідні для відновлення попереднього стану, характер порушення його права, що вимагало від ньогододаткових зусиль для організації свого життя (пошук коштів для забезпечення потреб сім'ї, звернення до судів за захистом порушеного права), позивач оцінив розмір моральної шкоди у розмірі 20 000 грн.
Поряд з цим, виходячи з встановлених обставин справи та вимог чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини сторін, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що позивачем не доведено порушення його трудових прав відповідачем, як і не доведено наявність вини та протиправних дій відповідача, які б вказували на завдання позивачу моральної шкоди, а тому позовні вимоги про стягнення моральної шкоди також не підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги представника позивача про те, що суд першої інстанції не встановив, що відповідачем не було дотримано процедури звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у частині щодо здійснення перевірки наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто,здійснення їх порівняльного аналізу, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки у відповідача відбулись зміни в організації виробництва і праці шляхом скорочення чисельності штату працівників, що обумовлено правом власника або уповноваженого ним органу визначати чисельність працівників і штатний розпис.
Відповідно до статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Особи, які мають переважне право на залишення на роботі, визначається серед працівників, які займають таку ж посаду.
На підставі пункту 2 наказу від 24.03.2023 року № 97 «Про скорочення штату працівників хірургічного відділення КНП «КМКЛ № 12» визначено комісію у складі: Варенюка В.В. , Левченко В.І. , Орла А.В. , Зотікової М.М. , Білоголовського І.Б. для визначення переважного права працівників залишення на роботі під час скорочення.
24 березня 2023 року було проведено засідання комісії для визначення переліку працівників хірургічного відділення, що підлягають скороченню з урахуванням можливого переважного права залишення на роботі. На засіданні комісії було визначено перелік кандидатур з працівників хірургічного відділення, що підлягають скороченню, у зв'язку зі складним фінансовим становищем відповідача, враховуючи кваліфікацію та продуктивність праці (а.с.94-95).
Після проведеного аналізу повідомлення завідувача хірургічного відділення Білоголовського І.Б. , про кількість оперативних втручань за 2022 рік працівниками відділення, рівень кваліфікації кожного, об'єми оперативних втручань та наданих медичних послуг, було затверджено список кандидатур, що підлягають скороченню, в тому числі, і посади позивача.
Згідно з аналітичним порівняльним аналізом, зазначеним в Протоколі №1 від 24.03.2023 року засідання комісії для визначення переліку працівників хірургічного відділення, що підлягають скороченню з урахуванням можливого переважного права залишення на роботі, кількість оперативних втручань, виконаних позивачем, становить всього 24 оперативних втручання, що є одним з найменших показників у порівнянні з іншими працівниками хірургічного відділення.
Відтак, згідно зі сформованою аналітичною таблицею до Протоколу №1, у зв'язку з низькою продуктивністю та мінімальною кількістю оперативних втручань за 2022 рік було скорочено 8 працівників хірургічного відділу, серед яких, власне, і позивач.
Суд апеляційної інстанції також дослідив порівняльну таблицю переваг залишення на роботі при скороченні посади позивача, тобто, перевірив доводи позивача щодо його переважного права на залишенні на роботі й таких обставин, як і суд першої істанції, не встановив.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Порівняльна таблиця до Протоколу №1 щодо переваг залишення на роботі при скороченні посади позивача є доказом, що стосується фактів, на які посилався ОСОБА_1 , тому суд першої інстанції інстанції обгрунтвано досліджував таблицю як доказ у справі.
Доводи апеляційної скарги про те, що в матеріалах справи № 757/28487/23-ц відсутні докази на підтвердження виконання відповідачем покладеного на нього обов'язку щодо надання позивачу пропозицій всіх вакантних посад які, відповідно до своє кваліфікації, він міг обіймати у закладі, колегія суддів відхиляє, оскільки суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини щодо наявності на підприємстві вакантних посад для пропозиції вивільнюваному працівнику ОСОБА_1; перевірив вказані обставини доказами, надав їм правильну правову оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про те, що при звільненні позивача роботодавець додержався вимог частини третьої статті 49-2 КЗпП України.
Крім того, відсутність вихідного номера на попередженні про звільнення не є безумовною підставою для відновлення на роботі, оскільки формальні недоліки документа, такі, як відсутність вихідного номера, не скасовують правомірність звільнення працівника, у звязку зі скороченням штату та чисельності працівників, якщо всі інші вимоги для звільнення дотримані.
Доводи апеляційної скарги про те, що всупереч ст.49-2 КЗпП України відповідач не сприяв можливості реалізувати позивачу права бути переведеним на іншу вакантну посаду, оскільки не надав переліку вакантних посад, штатних розписів для ознайомлення, як в судовому порядку, так і у відповіді на адвокатський запит, спростовуються матеріалами справи.
Так, з матеріалів справи вбачається, що позивача було попереджено за два місяці про його подальше звільнення з займаної посади лікаря-хірурга хірургічного відділення, що підтверджується Наказом «Про скорочення штату працівників хірургічного відділення КНП «КМКЛ № 12» № 97 від 24.03.2023 та особистим письмовим попередженням.
Позивачу було запропоновано усі наявні вільні посади, зокрема, посада лікаря-нейрохірурга в інсультний блок неврологічного відділення, про що свідчить лист відповідача від 02.06.2023.
Заперечуючи проти доводів відповідача про те, що позивачу були запропоновані всі наявні в період дії попередження про скорочення на підприємстві вакантні посадиа, позивач свої доводи жодним чином не підтвердив, не вказав, які посади були вакантні та не були йому запропоновані відповідачем.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином, доводи, викладені представником позивача ОСОБА_1 адвокатом Хімін Інною Сергіївною в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Печерського районного суду м.Києва від 02 грудня 2024 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 адвоката Хімін Інни Сергіївни.
Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Хімін Інни Сергіївни залишено без задоволення, а судове рішення без змін, тому розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Хімін Інни Сергіївни залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м.Києва від 02 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: Судді: