2 вересня 2025 року місто Київ.
Справа № 757/48092/15-ц
Апеляційне провадження № 22-ц/824/12420/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Желепи О.В.,
суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В.
за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справуза апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 лютого 2025року (ухвалено у складі судді Григоренко І.В., повний текст рішення складено 03.03.2025 року)
у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та зняття з реєстраційного обліку та за зустрічним позовом ОСОБА_2 (правонаступника ОСОБА_4 ) до ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання права власності
ОСОБА_4 (далі - позивач, ОСОБА_4 ) звернулася до Печерського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 (далі - відповідач, ОСОБА_3 ), в якому просила розірвати договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Чотирнадцятої державної нотаріальної контори 14.05.2009 року.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначала, що між нею та відповідачем 14.05.2009 року було укладено договір довічного утримання згідно умов якого позивач передала у власність квартиру АДРЕСА_1 , а відповідач зобов'язалась довічно утримувати позивача, в тому числі, забезпечувати харчуванням, одягом, необхідною допомогою, включаючи грошовий еквівалент у розмірі 700,00 грн. на місць. Проте, відповідач взяті на себе за договором довічного утримання зобов'язання належним чином не виконувала, весь час про неї піклується син , відтак, позивач вважала, що договір має бути розірваний.
ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3 ) звернулася до Печерського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 (далі - відповідач, ОСОБА_2 ), в якому просила визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , та зобов'язати Печерський районний відділ Головного управління ДМС України у м. Києві зняти з реєстраційного обліку відповідача у вказаній квартирі, стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 487,20 грн.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначала, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору довічного утримання (догляду) від 14.05.2009 року, укладеного між ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4 ) та ОСОБА_3 , посвідченого Державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Р.С., зареєстрованого у реєстрі за № 3-1179. У вказаній квартири були зареєстровані та проживали колишня власниця ОСОБА_4 , яка ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, та її син - відповідач ОСОБА_2 . Зазначає, що неодноразово зверталася до відповідача з вимогою звільнити квартиру, та добровільно знятися з реєстраційного обліку, проте останній на її вимоги не реагує. Квартира утримується в неналежному стані, систематично руйнується та псується, потребує негайного ремонту. За час проживання відповідача у спірній квартирі, накопичились величезні борги за використанні останнім комунальні послуги. Договір найму з ним не укладався. Вказує, що квартиру придбала для особистого проживання та проживання членів її сім'ї. Факт реєстрації та проживання відповідача у квартирі, порушує право позивача на вільне розпорядження і користування квартирою. За таких обставин, позивач звернулася до відповідача з указаним позовом.
13.06.2017 року на адресу Печерського районного суду м. Києва від відповідача за первісним позовом, який був залучений як правонаступник своєї матері надійшла заява про зміну позовних вимог, відповідно до якої останній просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 та витребувати у ОСОБА_3 на його користь вказану квартиру, повернувши йому у власність.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 11 лютого 2025 року первісний позов задоволено частково.
Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_3 .
В іншій частині позову відмовлено.
В зустрічному позові відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 243 грн. 60 коп. у відшкодування судових витрат по сплаті судового збору.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_2 29 травня 2025 року подав через систему «Електронний суд» до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов.
Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та ухвалене з порушенням норм процесуального права.
Вказує, що відповідач не виконувала взяті на себе зобов'язання щодо забезпечення ОСОБА_4 харчуванням, одягом та необхідною допомогою, не сплачувала комунальні платежі. Також поховання ОСОБА_4 , яке було перебачено як умова договору довічного утримання, здійснено не ОСОБА_3 , а ОСОБА_2 .
В скарзі скаржник не погоджувався з посиланням суду на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20.12.2011 року у справі № 2-5195/11 та встановлені в ньому обставини, оскільки у цій справі суд перевіряв виконання умов договору довічного утримання до грудня 2011 року, тоді як у справі що наразі розглядається судом, позивач ОСОБА_4 вказувала на порушення її прав починаючи з 2012 року.
Вважає, що ОСОБА_2 обрано законний спосіб захисту прав та законних інтересів шляхом визнання права власності на квартиру, шляхом зміни позовних вимог після подання його матір'ю ОСОБА_4 позову про розірвання договору про довічне утримання, у зв'язку з його неналежним виконанням.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 4 червня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою.
13 червня до Київського апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_3 на апеляційну скаргу, в якому вона просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Вказує, що судом вірно встановлені обставини, необхідні для розгляду справи. Звертає увагу, що в матеріалах справи наявний висновок експертного почеркознавчого дослідження, в якому зазначено, що підпис від імені ОСОБА_4 , зображення якого міститься на копії позовної заяви від 12.03.2013 року, виконаний іншою особою.
У судовому засіданні ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_1 підтримали доводи апеляційної скарги. Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 заперечував проти задоволення апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Суд першої інстанції встановив, що 14.05.2009 року між ОСОБА_4 (далі - відчужував) та ОСОБА_3 (далі - набувач) укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Р.С. зареєстрований за номером № 3-1179 (далі - Договір) (том 1, а. с. 6 - 7).
Відповідно до п. 1. Договору, ОСОБА_4 передала у власність, а ОСОБА_3 отримала у власність квартиру АДРЕСА_1 , та в замін чого остання зобов'язалася забезпечувати ОСОБА_4 утриманням (доглядом) довічно на умовах цього Договору.
Пунктом 7 Договору, ОСОБА_3 зобов'язалася довічно утримувати ОСОБА_4 . Сторони домовилися, що утримання (догляд), у тому числі забезпечення харчуванням, одягом, необхідною допомогою, включаючи і медичну, має грошовий еквівалент і оцінюється сторонами за спільною згодою в розмірі 700,00 грн. на місяць, які будуть надаватися відчужувачу щомісячно.
Крім того, набувач зобов'язаний щомісячно сплачувати комунальні послуги за квартиру у терміни, встановлено відповідними договорами про надання таких послуг, незалежно від того, з ким вони укладені. До оплачуваних комунальних послуг належить: плата за користування природним газом, теплопостачання, водопостачання (гарячу та холодну воду) та електроенергію в обсязі 150 кВт, абонентська плата за телефон (крім міжнародних і міжміських розмов) та за послуги соціального пакету кабельного телебачення. Набувач має право передавати гроші за вказані вище комунальні послуги безпосередньо відчужувачу для їх оплати останнім. У випадку отримання відповідних коштів відчужувач несе відповідальність за сплату вказаних вище комунальних послуг у розмірі отриманих ними коштів.
У випадку виникнення, в майбутньому, потреби забезпечення відчужувача іншими видами матеріального забезпечення чи догляду, відчужувач самостійно, на свій розсуд, вирішує усі питання в межах грошового утримання, передбаченого цим договором, згідно обумовлених сум.
Набувач зобов'язаний здійснити поховання відчужувача квартири після смерті відчужувача.
Згідно п. 8 Договору, грошове утримання буде виплачуватись, починаючи з моменту укладення цього Договору щомісячно до 10 числа поточного місяця поштовим переказом з доставкою додому за адресою: АДРЕСА_4 . Сума грошового утримання підлягає індексації в порядку встановлено чинним законодавством. Не проведення індексації у випадку, якщо про це не було заявлено відчужувачем, не вважатиметься істотним порушенням умов Договору.
Як визначено у п. 9. Договору, одноразове грошове утримання визначено сторонами за спільною згодою у розмірі 40 000, 00 грн., які відчужувач отримала повністю від набувача при підписанні цього договору.
Відповідно до п. 12 Договору, право власності на квартиру у набувача виникає з моменту державної реєстрації цього Договору.
Пунктом 13 Договору визначено, що цей Договір може бути розірваний за згодою сторін, а у випадку невиконання його істотних умов і відмови від добровільного розірвання однією із сторін у судовому порядку.
Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 86 років у м. Києві, про що 18.03.2013 року Відділом реєстрації смерті у м. Києві складено відповідний актовий запис № 4912 (том 1, а. с. 8).
Згідно довідки, виданої КП «Липкижитлосервіс» від 22.03.2013 року № 305, у квартирі АДРЕСА_1 , з 03.05.2007 року зареєстрований та проживає ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ОСОБА_2 є сином померлої ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 .
На підставі заяви ОСОБА_2 про прийняття спадщини після смерті його матері від 27.03.2013 року, Дванадцятою Київською державною нотаріальною конторою заведена спадкова справа № 390/13 щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4
06.11.2013 року державним нотаріусом Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори Основенко Л.М. прийнято постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, постанова мотивована тим, що видати свідоцтво про право на спадщину за законом неможливо, оскільки право власності зареєстровано за іншою особою.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо нерухомого майна № 60990188 від 09.06.2016 року встановлено, що 15.01.2013 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Задовольняючи частково позов ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 . (далі спірна квартира), суд першої інстанції виходив з того, що право на користування квартирою ОСОБА_2 є похідним від права власності на спірну квартиру його матері ОСОБА_4 . Оскільки ОСОБА_4 відчужила спірну квартиру ОСОБА_3 , з якою у ОСОБА_2 відсутні будь-які родинні відносини, останній втратив право на користування чужою власністю, і будучи зареєстрованим у спірній квартирі ОСОБА_2 перешкоджає ОСОБА_3 у здійсненні нею права власності, яка придбавала квартиру для своєї родини .
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції вважав, що наявність чинного договору довічного утримання, за яким право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_3 , перешкоджає ОСОБА_2 у захисті прав шляхом визнання права власності на квартиру, а тому відповідна позовна заява не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах, оскільки не призведе до відновлення таких прав.
Колегія суддів погоджується з висновками суду, щодо вирішення позову ОСОБА_3 , проте вважає, що зустрічний позов вирішено з порушенням норм процесуального права.
Щодо позову ОСОБА_2 , як правонаступника ОСОБА_4 .
У відповідності до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 25 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.
У статті 26 ЦК України визначено, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
За нормами частини першої статі 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
У статті 46 ЦПК України визначено, що здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.
Частиною першою статті 47 ЦПК України передбачено, що здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша стаття 48 ЦПК України).
Процесуальне правонаступництво - це заміна сторони або третьої особи (право попередника) іншою особою (правонаступником) у зв'язку з вибуттям із процесу суб'єкта спірного або встановленого рішенням суду право-відношення, за якої до правонаступника переходять усі процесуальні права та обов'язки право попередника і він продовжує в цивільному судочинстві участь останнього.
Згідно з частиною першою статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.
Отже, процесуальне правонаступництво, у справах де таке правонаступництво допускається, у разі смерті фізичної особи можливе в порядку статті 55 ЦПК України шляхом залучення правонаступника, однак лише за умови, що смерть особи сталася після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Аналіз вказаних норм процесуального права, а також положень частин першої, другої, четвертої статті 25, частини першої статті 26 ЦК України та частини другої статті 48 ЦПК України, дозволяє дійти висновку про те, що на момент звернення із позовом до суду позивач у справі повинен мати цивільну процесуальну правосуб'єктність. В іншому випадку провадження у справі не може бути відкрито, а відкрите - підлягає закриттю, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 чинного ЦПК України).
Норма статті 255 ЦПК України є імперативною. Тобто за наявності підстав, визначених пунктами 1-8 частини першої статті 255 ЦПК України, незалежно від кількості процесуальних дій, які були вчинені судами та учасниками судового процесу під час розгляду справи, суд зобов'язаний закрити провадження у справі.
Вказаний висновок узгоджується з принципом правової визначеності, на якому неодноразово наголошував у своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним й безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне здійснення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
За вказаних обставин, відсутність у позивача цивільної процесуальної дієздатності на момент відкриття провадження у справі свідчить про неправомірність виникнення цивільного процесу, тобто, що провадження по даній справі не підлягає відкриттю і справа за позовом не підлягає розгляду у суді в порядку цивільного судочинства. Зазначене, стосується також і обставин, коли провадження у справі відкрито та розглядається судами першої та апеляційної інстанції, втім позивач помер ще до відкриття провадження у справі, відтак суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, так як справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Якщо правонаступництво у справі допускається, то правонаступників можна залучити тільки у випадку, коли смерть особи сталася після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі.
Саме такого висновку дійшов Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 червня 2019 року у справі № 185/998/16 та на який посилається суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі.
Аналогічні за змістом висновки зроблено в постановах Верховного Суду у справах №127/328/17 від 18.12.2019, №686/29393/20 від 30.06.2022.
Згідно матеріалів справи ОСОБА_4 звернулась з позовом 14 березня 2013 року. 17.03.2013 року ОСОБА_4 , позивач за позовом до ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання, померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 18.03.2013 року серія НОМЕР_1 .
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва під головуванням судді Ісаєвської О.В. від 29.05.2013 року відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання та судове засідання у справі призначено на 10.06.2013 року.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 22.01.2014 року залучено до участі у справі правонаступника позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 .
29.04.2014 року позивачем подано заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої ОСОБА_2 просить визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 , та витребувати з володіння ОСОБА_3 на його користь вказану квартиру і повернути йому у власність.
Встановивши, що позивач ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , тобто до дня відкриття провадження у справі (29.05.2013 року), апеляційний суд констатує, що ОСОБА_2 не міг бути залучений в якості правонаступника, так як ОСОБА_4 не набула статусу сторони у справі і суду першої інстанції необхідно було дійти до висновку про закриття провадження у справі на підставі частини першої статті 255 ЦПК України.
Аналогічний висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 30 червня 2023 року у справі № 681/1267/22.
Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦПК України, судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Відтак, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду в частинні вирішення позову ОСОБА_2 (правонаступника ОСОБА_4 ) до ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання права власності необхідно скасувати, а провадження в справі за цими вимогами - закрити.
Щодо позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання його таким. Що втратив право користування квартирою.
Так, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).
За положеннями статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім'ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
У постановах Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 760/13960/22 (провадження № 61-6521св24), від 22 січня 2025 року у справі № 754/15791/21 (провадження № 61-10276св24), від 29 січня 2025 року у справі № 623/3462/19 (провадження № 61-9056св24) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Водночас під час розгляду справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Так, статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі
та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співмірним із переслідуваною законною метою.
У справі, яка переглядається встановлено, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору довічного утримання (догляду) від 14.05.2009 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідченого Державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Р.С., зареєстровано у реєстрі за № 3-1179.
Зазначений договір довічного утримання не розірваний, не визнано недійсним, договір припинив свою дію в силу ч. 2 ст. 755 ЦК України у зв'язку із смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 .
ОСОБА_2 проживає у зазначеній квартирі як член колишнього власника квартири. ОСОБА_2 не був і не є членом сім'ї власника вказаної квартири, не належить до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть із ним спільне господарство.
Отже відповідач не був та не є членом сім'ї позивача у розумінні положень статті 64 ЖК України, а тому на нього не поширюються положення статті 156 ЖК України, якою визначені права членів сім'ї власника житлового приміщення.
У постанові від 14 лютого 2024 року у справі № 570/2575/20 Верховний Суд вказав, що виселення відповідача з належного на праві власності позивачу житла переслідує легітимну мету, а саме лише незабезпечення його іншим житлом на момент розгляду справи не свідчить про перевагу інтересів відповідача та його права на повагу до житла над інтересами позивача і її правами на мирне володіння своїм майном, на повагу до її приватного життя, житла, відповідно, про покладення саме на відповідача індивідуального та надмірного тягаря. Тобто таке виселення відповідає і критерію пропорційності.
Виходячи з обставин справи, а саме, що квартира вибула із власності, саме на підставі договору довічного утримання, який був укладено власником в своїх інтересах і в ньому не було передбачено збереження права користування спірною квартирою після смерті відчужувача, суд вважає, щовтручання у право відповідача ОСОБА_2 на користування спірною квартирою переслідує законну мету, відбувається на підставі закону та з урахуванням усіх встановлених у справі обставин. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_2 із переходом права власності колишнього власника до нового власника, втратив право користування вказаним житловим приміщенням. При цьому, реєстрація відповідача у квартирі обмежує право власності позивача за первісним позовом на вільне користування і розпорядження своїм майном.
Доводи апеляційної скарги, які фактично націлені на підтвердження неналежного виконання ОСОБА_3 своїх обов'язків за договором довічного утримання, не приймаються з огляду на закриття провадження у частині зустрічного позову. При цьому суд враховує, що в 2011 році вже судами розглядались обставини не виконання договору довічного утримання, проте було встановлено, що договір виконувався належним чином і в позову відчужувачу спірної квартири було відмовлено.
Також апеляційним судом враховується, що з позовом в даній справі відчужувач звернулась за три дні до смерті, не набула статусу позивача і відповідно, не зважаючи на те, що правовідносини допускали правонаступництво за таких обставин ОСОБА_2 не міг бути залучений як правонаступник та підтримувати вимоги про розірвання договору.
Договір припинив свою дію у зв'язку зі смертю відчужувача.
Інші доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків щодо наявності підстав для усунення перешкод власнику у здійсненні своїх прав відповідають встановленим обставинам і вимогам Закону.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищезазначене, колегія суддів доходить до висновку, що при вирішенні позову ОСОБА_3 не було допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому рішення в цій частині слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 377, 381- 384 ЦПК України суд , -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 лютого 2025 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 (правонаступника ОСОБА_4 ) до ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання права власності - скасувати, провадження в справі за цими вимогами - закрити.
В іншій частині рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повна постанова складена 22 вересня 2025 року.
Головуючий О.В. Желепа
Судді Н.В. Поліщук
В.В. Соколова