Україна
Донецький окружний адміністративний суд
22 вересня 2025 року Справа№200/4445/25
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання виплатити середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку,
ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просить суд: 1) визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 відносно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку, за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованого грошового забезпечення згідно рішення суду по справі 200/3546/24, за період з 04 квітня 2022 року по 19 березня 2025 року але не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100; 2) зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 виплатити ОСОБА_1 середнього заробітку, за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованого грошового забезпечення згідно рішення суду по справі 200/3546/24, за період з 04 квітня 2022 року по 19 березня 2025 року але не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він проходив службу у ІНФОРМАЦІЯ_3 , 15 серпня 2023 року позивача звільнено з військової служби, виключено зі списків особового складу частини та знято з усіх видів забезпечення.
На виконання рішення суду, позивачу було виплачено недоплачену частину грошового забезпечення 19 березня 2025 року.
Отже, позивач вважає, що має право на отримання середнього заробітку затримки в розрахунку, а також компенсацію за несвоєчасну виплату сум.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 09 липня 2025 року було відкрито провадження у справі та призначено розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Представник відповідача надав суду відзив на позов ОСОБА_1 , в якому просив суд відмовити у задоволені позову, зазначивши, що у військовому законодавстві гарантування своєчасного розрахунку при звільненні забезпечується не за рахунок відповідальності власника (підприємства) у вигляді виплати середнього заробітку, а за рахунок надання військовослужбовцю права продовжувати службу та отримувати грошове забезпечення протягом відповідно часу.
Тобто механізм гарантування своєчасного розрахунку при звільненні з військової служби спеціальним законодавством передбачений. Отже, доводи Позивача щодо застосування положень КЗпП у спірних правовідносинах є недоцільними.
За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Розглянувши наявні заяви по суті справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги, дослідивши докази, які наявні в матеріалах справи, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_3 .
ОСОБА_1 проходила військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_3 в період з 04.04.2022 року по 15.08.2023 року та перебувала в ньому на грошовому забезпеченні. Відповідно до наказу начальника тернопільського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки № 231 від 15.08.2023 року ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 17 червня 2024 року у справі № 200/2541/24, позовні вимоги ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії - задоволені: 1) визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо обчислення та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 з 04.04.2022 року по 20.05.2023 року включно без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року; 2) зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення (грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) з 04.04.2022 року по 20.05.2023 року включно, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року на відповідні тарифні коефіцієнти, з урахуванням раніше виплачених сум.
Вказане рішення набрало законної сили 03.09.2024 року.
19 березня 2025 року ІНФОРМАЦІЯ_5 вищевказане рішення суду виконано.
02 квітня 2025 року позивач звернулась до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою, в якій просила нарахувати та виплатити їй середнє грошове забезпечення, за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованого грошового забезпечення згідно рішення суду по справі 200/3546/24, за період з 04 квітня 2022 року по 19 березня 2025 року але не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. Середній заробіток, перерахувати на банківські реквізити які є в розпорядженні ІНФОРМАЦІЯ_6 .
08 квітня 2025 року відповідачем листом за вихідним № 09/02/490 у виплаті середнього заробітку, у зв'язку з несвоєчасним розрахунком ОСОБА_1 було відмовлено з підстав того, що передбачені законодавством про працю її оплати і порядок вирішення спорів не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ).
Надаючи правову оцінку спірним відносинам та аргументам учасників справи, суд виходить з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає, що відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII), у частині першій статті 9 якого закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Як зазначено у частині першій статті 1-2 Закону № 2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані нормами спеціального законодавства. Водночас такі питання врегульовані нормами КЗпП України.
Так, приписами частини першої статті 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму
Згідно зі статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.03.2020 року в справі № 140/2006/19, від 16.07.2020 року в справі № 400/2884/18, від 04.09.2020 року в справі № 120/2005/19-а, від 05.03.2021 року в справі № 120/3276/19-а, від 31.03.2021 року в справі № 340/970/20, від 13.10.2021 року в справі № 580/1790/20, від 21.10.2021 року в справі № 640/14764/20 та інших.
Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 22.02.2012 року № 4-рп/2012, за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України в цій справі пов'язане з несвоєчасною виплатою позивачеві (у зв'язку зі звільненням) грошового забезпечення в належному розмірі.
Так, судом встановлено, що позивач виключений зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_1 та усіх видів забезпечення з 15.08.2023 року, тоді як виплату в його користь перерахованого грошового забезпечення проведено 19.03.2025 року.
Належні до виплати суми грошового забезпечення відповідач виплатив позивачу на виконання судового рішення у справі № 200/2541/24, після чого останній звернувся до суду з позовом виплату стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України.
Наведене дає підстави для висновку, що відповідач не дотримався обов'язку виплатити позивачу при звільненні всі належні йому суми.
Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення частини першої статті 117 КЗпП України, згідно з якою на відповідача покладається відповідальність у вигляді обов'язку виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
У постанові від 13.05.2020 року у справі № 810/451/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Підсумовуючи вищенаведене, суд, з урахуванням фактичних обставин справи, та встановленого правового регулювання спірних правовідносин, які виникли між сторонами, доходить висновку про те, що, оскільки відповідач не провів з позивачем на день його виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення розрахунок у повному обсязі (така виплата перерахованого грошового забезпечення проведена лише 19.03.2025 року), то позивач відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.
Щодо періоду затримки розрахунку при звільненні, за який у відповідача виникає обов'язок випалити позивачу середнє грошове забезпечення, а також алгоритму розрахунку розміру середнього грошового забезпечення за цей період, суд зазначає таке.
Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв'язку з невиплатою відповідачем позивачу станом на 15.08.2023 (дата виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) належних при звільненні сум грошового забезпечення.
Водночас, позивач просить зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.04.2022 року по 19.03.2025 року, але не більш як за шість місяців.
Суд зазначає, що день звільнення є останнім робочим днем, який відповідним чином обліковується та оплачується на рівні звичайного робочого дня (вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.10.2019 року у справі № 821/1226/16).
Саме в цей день на підставі статті 116 КЗпП України роботодавець повинен був виплатити звільненому працівнику всі суми, що належать йому при звільненні.
А тому строк затримки з виплати грошового забезпечення слід рахувати з 16.08.2023 року.
Статтею 117 КЗпП України (чинній на день звільнення позивача з військової служби) виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку проводиться не більше як за шість місяців.
Тож, у межах цієї справи належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Наведена правова позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 30.11.2023 року у справі № 380/19103/22, від 29.01.2024 року у справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 року у справі № 420/11416/23, отже така є сталою та послідовною.
Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100).
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Абзацом 3 пункту 3 розділу ІІІ Порядку № 100 передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Підпунктом «б» пункту 4 розділу ІІІ Порядку № 100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Відповідно до пункту 5 розділу VI Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Як встановлено пунктом 8 розділу VI Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно із довідкою-розрахунком від 15.09.2025 року № 09/02/1040 про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 нараховане грошове забезпечення за червень та липень 2023 року, тобто за два останні повні місяці перед звільненням, становить 45775,96 грн: 22887,98 грн за червень 2023 року та 22887,98 грн за липень 2023 року.
Виходячи з цього, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 750,43 грн (45775,96 грн/61, де 61 - кількість календарних днів у червні-липні 2023 року).
Суд встановив, що період затримки виплати з 16.08.2023 року (наступний день після звільнення) по 18.03.2025 року (день, що передує виплаті позивачу перерахованого грошового забезпечення) складає 581 день.
Разом з тим, враховуючи положення частини 1 статті 117 КЗпП України (в частині обмеження строку за який має бути виплачено середній заробіток за час затримки розрахунку шістьма місяцями), виплаті підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку з позивачем за період з 16.08.2023 (наступний день після звільнення) до 16.02.2024 року, що становить 6 місяців або 185 днів.
При цьому підстав для зменшення розміру суми середнього заробітку, враховуючи актуальну позицію Верховного Суду, із застосуванням принципів співмірності та пропорційності, суд не вбачає.
Зважаючи на обставини справи, суд встановив, що відповідачем порушено право позивача на отримання всіх належних сум грошового забезпечення при звільненні зі служби, законодавчо визначеною гарантією від такого порушення є стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно, ефективним способом захисту порушених прав позивача є стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 138829,55 грн (750,43 грн х 185 днів).
Стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні потрібно наголосити, що суд не вирішує питання про утримання з цих коштів податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата податків у даному випадку є обов'язком роботодавця, а не суду (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 805/1008/16-а).
Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача у частині не нарахування та не виплати й зобов'язання такого нарахувати та виплатити середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, то суд, керуючись пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 року № 13 та постановою Верховного Суду від 16.02.2023 року у справі № 420/20192/21 вважає, що належним способом захисту є саме стягнення відповідної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
У вказаній постанові Верховного Суду від 16.02.2023 року у справі № 420/20192/21 зазначено: «24. … питання про стягнення на користь працівника середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні може вирішуватися судом одночасно з вирішенням спору про розміри належних звільненому працівникові сум або бути окремим предметом судового розгляду.
25. При цьому правило щодо визначення судом розміру відшкодування за статтею 117 КЗпП України є однаковим в обох випадках, оскільки стягнення з роботодавця на користь працівника конкретної суми середнього заробітку є належним й ефективним способом захисту його порушених трудових прав, який застосовується при вирішенні й інших трудових спорів (про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за час невиконання рішення суду тощо) та покликаний забезпечити належне виконання рішення суду, в тому числі його примусове виконання державною виконавчою службою, й запобігти виникненню нового спору щодо суми відшкодування.».
Отже, як вже вказано вище, належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача буде стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.08.2023 року по 16.02.2024 року у сумі 138829,55 грн.
У задоволенні решти позовних вимог в частині нарахування та виплати середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні слід відмовити через неналежність обраного способу судового захисту та необґрунтованість вимог щодо періоду затримки остаточного розрахунку.
Щодо позовної вимоги щодо компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44, суд зазначає наступне.
Умови та механізм виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ), співробітниками Служби судової охорони у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошова компенсація) визначено Порядком виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44 (далі - Порядок № 44).
За правилами пункту 2 Порядку № 44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, а також особам, звільненим зі служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Відповідно до пункту 3 Порядку № 44 виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України "Про податок з доходів фізичних осіб".
Пунктами 4, 5 Порядку № 44 передбачено, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Аналіз наведених положень Порядку № 44 дає підстави для висновку, що виплата щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримується з грошового забезпечення, здійснюється одночасно з виплатою грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат.
Разом з цим, пунктом 168.5 статті 168 Податкового кодексу України передбачено, що суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції у зв'язку з виконанням обов'язків несення служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.
З аналізу наведених норм слідує, що виплата грошової компенсації сум податку, що утримуються з грошового забезпечення військовослужбовців має бути здійснена одночасно з виплатою їм такого грошового забезпечення.
Водночас, суд зазначає, що середній заробіток, який стягується у відповідності до вимог статті 117 КЗпП України, є санкцією, що застосовується до відповідача за затримку розрахунку при звільненні та не є складовою грошового забезпечення військовослужбовця, отже, не є виплатою, право на яку військовослужбовець набув у зв'язку із виконанням обов'язків під час проходження служби.
З огляду на викладене, вимога позивача про проведення разом із виплатою середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок про звільненні компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44 задоволенню не підлягає.
Вказані висновки суду узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 19.05.2022 року у справі № 520/11620/2020, від 26.04.2024 року у справі № 380/1169/20.
За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994 року, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Згідно частин першої-третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що підлягають частковому задоволенню з обранням належного способу захисту порушених прав позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст. ст. 2-15, 19-20, 42-48, 72-77, 90, 139, 118, 159-165, 199, 205, 244-250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання виплатити середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку- задовольнити частково.
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період за період з 16.08.2023 року по 16.02.2024 року у сумі 138829 (сто тридцять вісім тисяч вісімсот двадцять дев'ять) грн 55 коп., з відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя І.М. Тарасенко