Рішення від 11.09.2025 по справі 927/395/25

РІШЕННЯ

Іменем України

11 вересня 2025 року м. Чернігівсправа № 927/395/25

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Шморгуна В. В., розглянувши матеріали справи у відкритому судовому засіданні за участю секретаря судового засідання Тарасевич А. М.

За позовом: Ніжинської окружної прокуратури,

вул. Овдіївська, 2, м. Ніжин, Чернігівська область, 16600, в інтересах держави в особі

позивача: Вертіївської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області,

код ЄДРПОУ 04414313, вул. Миру, 126, с. Вертіївка, Ніжинський район, Чернігівська область, 16624

до відповідачів: 1. ОСОБА_1 ,

РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1

2. Фермерського господарства «Північ Агро»,

код ЄДРПОУ 38314298, вул. Польова, 3 Б, с. Вертіївка, Ніжинський район, Чернігівська область, 16624

3. Товариства з обмеженою відповідальністю «ВК Агро»,

код ЄДРПОУ 44396462, вул. Центральна, 44, с. Щербані, Полтавський район, Полтавська область, 38750

Предмет спору: про зобов'язання повернути земельні ділянки,

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

від позивача: не з'явився;

від відповідача-1: не з'явився;

від відповідача-2: Федоровська І. О., адвокат;

від відповідача-3: не з'явився;

за участю прокурора: Лепської Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Ніжинська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Вертіївської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 , Фермерського господарства «Північ Агро» та Товариства з обмеженою відповідальністю «ВК Агро», у якому прокурор просить зобов'язати ОСОБА_1 , Фермерське господарство «Північ Агро» та Товариство з обмеженою відповідальністю «ВК Агро» повернути Вертіївській сільській раді Ніжинського району Чернігівської області земельні ділянки з кадастровими номерами:

- 7423381900:31:001:0001 площею 175,1485 га, розташовану в адміністративних межах Вертіївської сільської ради Ніжинського району;

- 7423381900:24:001:0011 площею 128,9420 га, розташовану в адміністративних межах Вертіївської сільської ради Ніжинського району;

- 7423381900:31:001:0002 площею 77,4810 га, розташовану в адміністративних межах Вертіївської сільської ради Ніжинського району;

- 7423381900:27:001:0015 площею 50,1230 га, розташовану в адміністративних межах Вертіївської сільської ради Ніжинського району;

- 7423381900:30:001:0008 площею 146,5473 га, розташовану в адміністративних межах Вертіївської сільської ради Ніжинського району.

Процесуальні дії у справі.

У зв'язку з недодержанням прокурором вимог, викладених у ст. 162, 164 ГПК України, ухвалою суду від 28.04.2025, позовну заяву залишено без руху та встановлено прокурору строк для усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою суду від 12.05.2025 (з урахуванням ухвали суду від 21.05.2025) відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання на 10.06.2025 на 10:00; встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті, зокрема, відповідачам п'ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали для подання до суду та іншим учасникам справи відзиву на позов.

Ухвала суду від 10.06.2025 була доставлена відповідачам-1, -2 в їх Електронні кабінети у підсистемі «Електронний суд» ЄСІТС 12.05.2025 о 20:04, що підтверджується довідками про доставку електронного листа.

Відповідно до поштового повідомлення про вручення ухвалу суду від 12.05.2025 відповідач-3 отримав 16.05.2025.

Отже, останнім днем для подання відповідачами-1, -2 відзиву є 28.05.2025, а відповідачем-3 - 02.06.2025.

27.05.2025 відповідач-1 та відповідач-2 через підсистему «Електронний суд» подали до суду відзиви на позовну заяву.

30.05.2025 прокурор через підсистему «Електронний суд» подав до суду відповіді на відзиви відповідачів-1, -2.

02.06.2025 відповідач-3 через підсистему «Електронний суд» подав до суду відзив на позовну заяву.

06.06.2025 прокурор через підсистему «Електронний суд» подав до суду відповідь на відзив відповідача-3.

06.06.2025 представник відповідача-3 через підсистему «Електронний суд» подала до суду заяву про участь у судовому засіданні 10.06.2025 в режимі відеоконференції, яка отримана судом 09.06.2025.

09.06.2025 представник відповідача-3 через підсистему «Електронний суд» подала до суду клопотання про відкладення підготовчого засідання на іншу дату у зв'язку з тим, що строк подання нею заперечень спливає 11.06.2025, та письмові пояснення щодо клопотання про відкладення підготовчого засідання.

10.06.2025 представник відповідача-1 подав до суду:

- клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю взяти участь у судовому засіданні 10.06.2025;

- клопотання про залишення позовної заяви без руху.

Позивач та відповідачі-1, -3 були належним чином повідомлені про час та місце проведення судового засідання, що підтверджується довідками про доставку електронного листа в їх Електронні кабінети в підсистемі «Електронний суд» в ЄСІТС, але у підготовче засідання 10.06.2025 не з'явились.

Щодо клопотання представника відповідача-1 - адвоката Вольвака О. М. про відкладення підготовчого засідання на іншу дату.

Подане клопотання обґрунтоване тим, що адвокат Вольвак О. М. залучений 10.06.2025 з 9.00 - 12.00, як захисник у справі № 991/667/23 у Вищому антикорупційному суді, яка заздалегідь була призначена на цю дату. До клопотання додав роздруківку з вебсайту судової влади про призначення судового засідання у справі 991/667/23.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 202 ГПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Доказів, які підтверджують те, що саме представник відповідача-1 - адвокат Вольвак О. М. 10.06.2025 буде брати участь у судовому засіданні у Вищому антикорупційному суді як захисник у справі № 991/667/23, суду не надано.

Відтак суд визнав неповажними причини неявки відповідача-1 у судове засідання 10.06.2025 та відмовив у задоволенні клопотання про відкладення підготовчого засідання.

Щодо клопотання відповідача-3 про відкладення судового засідання у зв'язку з тим, що строк на подання ним заперечень не сплив.

Відповідно до ч. 4 ст. 167 ГПК України заперечення подається в строк, встановлений судом. суд має встановити такий строк подання заперечення, який дозволить іншим учасниками справи отримати заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті.

Статтею 182 ГПК України визначено, що саме у підготовчому засіданні суд встановлює строки для подання відповіді на відзив та заперечень, що також свідчить про те, що зазначені документи не обов'язково повинні бути подані до першого підготовчого засідання.

Оскільки строк для подання заперечень ТОВ «ВК Агро» спливає 11.06.2025, а судове засідання для розгляду справи по суті ще не призначене і буде призначене таким чином, щоб забезпечити своєчасне подання заперечень, суд не вбачає підстав для відкладення підготовчого засідання з цієї причини та, відповідно, відмовив у задоволенні клопотання відповідача-3.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України підготовче засідання 10.06.2025 проводилось за відсутності позивача, відповідачів-1, -3 (їх представників).

Щодо клопотання представника відповідача-3 про участь у судовому засіданні 10.06.2025 в режимі відеоконференції.

У зв'язку з проведенням ремонтних робіт в приміщенні Господарського суду Чернігівської області та технічною неможливістю проведення судових засідань в режимі відеоконференції з використанням системи відеоконференцзв'язку «EasyCon» в залі №201 наказом в. о. голови Господарського суду Чернігівської області призупинено роботу залу №201 з 10.06.2025 з 10:00 до завершення ремонтних робіт.

Відтак 10.06.2025 у суду відсутня технічна можливість проводити судові засідання в режимі відеоконференції.

Щодо клопотання представника відповідача-1 про залишення позовної заяви без руху.

Подане клопотання обґрунтоване тим, що прокурор в порушення вимог ч. 6 ст. 174 ГПК України до позовної заяви не додав документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, що є підставою для залишення позовної заяви без руху.

Частиною 6 ст. 174 ГПК України визначено, що у разі подання органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором позовної заяви про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади до позову додаються документи, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви.

Відповідно до ч. 5 ст. 390 ЦК України суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.

Разом із тим суд зазначив, що позов подано не про витребування майна, яке перебуває у власності відповідача, а лише про майно, яке знаходиться у його користуванні. Відповідно до положень ст. 390 ЦК України, у разі задоволення такого позову відповідачеві не підлягає відшкодуванню вартість земельної ділянки, оскільки вона не перебуває у його власності, а залишається у власності позивача - комунальній власності.

З огляду на викладене, суд вважає, що подане клопотання не відповідає вимогам ст. 164 ГПК України та ст. 390 ЦК України, а відтак не вбачає підстав для залишення позовної заяви без руху.

Щодо поданих учасниками справи заяв по суті.

Частиною 6 ст. 165 ГПК України передбачено, що до відзиву документи, що підтверджують надсилання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу.

Як встановив суд, відповідач-1 до відзиву на позов не додав доказів його надсилання позивачу та відповідачу-3, а тому відповідно до ст. 118 ГПК України суд постановив ухвалу про залишення без розгляду цього відзиву та відповіді прокурора на цей відзив як похідної заяви по суті.

Суд долучив до матеріалів справи відзиви відповідачів-2, -3 та відповіді прокурора на ці відзиви, як такі, що подані у порядку та строк, встановлені ГПК України та судом, а спір вирішується з їх урахуванням.

У підготовчому засіданні 10.06.2025 суд постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 22.07.2025 на 11:00.

Ухвалою суду від 10.06.2025 повідомлено учасників справи про час та місце проведення судового засідання з розгляду справи по суті 22.07.2025.

Позивач та відповідачі-1, -3 були належним чином повідомлені про час та місце проведення судового засідання, що підтверджується довідками про доставку електронного листа в їх Електронні кабінети в підсистемі «Електронний суд» в ЄСІТС, але у судове засідання 22.07.2025 не з'явились.

Позивач та відповідач-1 про причини неявки суд не повідомили.

21.07.2025 представник відповідача-3 через підсистему «Електронний суд» подала заяву про участь у судовому засіданні 22.07.2025 в режимі відеоконференції, яка отримана судом 22.07.2025, перед початком судового засідання.

Відповідно до ч. 2 ст. 197 ГПК України учасник справи, його представник подає заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання.

Оскільки представник відповідача-3 подав зазначену заяву з порушенням строку на її подання без зазначення поважних причин пропуску такого строку, суд на підставі ст. 118 ГПК України постановив ухвалу про залишення заяви представника відповідача-3 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції без розгляду.

Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України судове засідання з розгляду справи по суті 22.07.2025 проводилось за відсутності позивача та відповідачів-1, -3 (їх представників).

22.07.2025 представник відповідача-1 через підсистему «Електронний суд» подав до суду заяву про відвід судді Шморгуна В. В. від розгляду справи №927/395/25.

Подана заява обґрунтована наявністю сумнівів щодо неупередженості судді Шморгуна В. В., оскільки він відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача-1 про відкладення розгляду справи 10.06.2025 та не забезпечив його участь під час підготовчого судового засідання.

Статтею 35 ГПК України передбачено, що суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, які викликають сумнів у неупередженості або об'єктивності судді.

Незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Доводи відповідача-1 про упередженість судді Шморгуна В. В., про що свідчать, на думку представника відповідача-1, дії судді щодо відмови у задоволенні клопотання про відкладення підготовчого засідання, не є підставою для відводу у розумінні пункту 5 частини 1 статті 35 ГПК України, адже фактично зводяться до незгоди з процесуальним рішенням у цій справі.

З огляду на викладене суд постановив ухвалу про відмову у задоволенні відводу судді Шморгуна В. В. від розгляду справи.

У судовому засіданні 22.07.2025 суд оголосив перерву до 13.08.2025 до 11:00.

За клопотанням представника відповідача-3 ухвалою суду від 11.08.2025 постановлено судове засідання з розгляду справи по суті 13.08.2025 проводити в режимі відеоконференції за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку (https://vkz.court.gov.ua).

12.08.2025 та 13.08.2025 відповідач-1 та представник відповідача-2 через підсистему «Електронний суд» подали до суду заяви про відкладення судового засідання 13.08.2025 на інший день.

У зв'язку з оголошенням повітряної тривоги на території м. Чернігова та Чернігівської області судове засідання, призначене на 13.08.2025 на 11:00, не відбулось.

Ухвалою суду від 13.08.2025 повідомлено учасників справи про те, що судове засідання з розгляду справи по суті відбудеться 27.08.2025 о 10:20.

За клопотанням представника відповідача-3 ухвалою суду від 25.08.2025 постановлено судове засідання з розгляду справи по суті 27.08.2025 проводити в режимі відеоконференції за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку (https://vkz.court.gov.ua).

Позивач та відповідачі були належним чином повідомлені про час та місце проведення судового засідання, що підтверджується довідками про доставку електронного листа в їх Електронні кабінети в підсистемі «Електронний суд» в ЄСІТС, але у судове засідання 27.08.2025 не з'явились.

До початку судового засідання представник відповідача-2 через підсистему «Електронний суд» подала до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з перебуванням з 18.08.2025 по 31.08.2025 у відпустці.

У судовому засіданні 27.08.2025 суд постановив ухвалу про відкладення судового засідання до 11.09.2025 до 11:40.

Ухвалою суду від 29.08.2025 повідомлено учасників справи про час та місце проведення судового засідання з розгляду справи по суті 11.09.2025.

Позивач та відповідачі-1, -3 були належним чином повідомлені про час та місце проведення судового засідання, що підтверджується довідками про доставку електронного листа в їх Електронні кабінети в підсистемі «Електронний суд» в ЄСІТС, але у судове засідання 11.09.2025 не з'явились.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України судове засідання з розгляду справи по суті 11.09.2025 проводилось за відсутності позивача та відповідачів-1, -3 (їх представників).

У судовому засіданні 11.09.2025 на підставі ч. 6 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України суд проголосив скорочене рішення.

Короткий зміст позовних вимог та узагальнені доводи учасників справи.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 уклав договори оренди спірних земельних ділянок за відсутності для цього підстави, визначеної в абзаці 2 частини другої статті 134 ЗК України, без дотримання конкурентних засад. Отже, на думку прокурора, вказані правочини спрямовані на незаконне заволодіння земельними ділянками державної власності та згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемними. Оскільки у відповідачів (орендарів та суборендаря) відсутні правові підстави для користування спірними земельними ділянками, останні використовують їх незаконно, прокурор вважає, що власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом зобов'язання відповідачів повернути спірні земельні ділянки.

Відповідач-1 подав до суду відзив на позовну заяву, проте суд залишив його без розгляду.

Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 4 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Оскільки суд залишив без розгляду відзив відповідача-1 на позов, справа вирішується за наявними у ній матеріалами.

Відповідач-2 заперечує проти позовних вимог та просить відмовити у задоволенні позову, враховуючи:

- помилковість посилання прокурора на положення ст. 116, 121, 123, 134 ЗК України (станом на дату подачі позовної заяви), оскільки спірні правовідносини виникли у грудні 2012 року (дата укладання договорів оренди спірних земельних ділянок), а відтак застосуванню підлягала чинна на той час редакція ст. 116, 121, 123, 134 ЗК України;

- неправильно обраний спосіб захисту;

- відсутність підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді;

- сплив строку позовної давності.

Крім того, відповідач-2 вважає, що наявні підстави для закриття провадження у справі, оскільки прокурор вже звертався до суду про визнання недійсними договорів оренди землі спірних земельних ділянок (справа №740/3262/20), провадження у якій було закрито внаслідок відмови прокурора від позову.

Відповідач-3 заперечує проти позовних вимог та просить відмовити у задоволенні позову, враховуючи:

- сплив строку позовної давності;

- відсутність підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді;

Прокурор заперечує проти доводів відповідачів-2, -3, викладених у відзивах, посилаючись на нікчемність договорів оренди спірних земельних ділянок; обрання належного способу захисту, наявність підстав для представництва інтересів держави у суді, а також відсутність підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності у зв'язку з пред'явленням негаторного позову.

Інших заяв по суті у встановлений судом строк до суду не надходило.

Обставини, які є предметом доказування у справі. Докази, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі.

24.10.2012 Ніжинська районна державна адміністрація Чернігівської області видала розпорядження №508, яким затвердила технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди на земельні ділянки, ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею 416,0821 га на умовах оренди для ведення фермерського господарства за рахунок земель запасу Кукшинської сільської ради; надано ОСОБА_1 в оренду земельні ділянки загальною площею 416,0821 га для ведення фермерського господарства строком на 25 років.

Відповідно до розпорядження №508 від 24.10.2012 Ніжинська РДА та ОСОБА_1 уклали договори оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення - для ведення фермерського господарства строком на 25 років, а саме: від 16.11.2012 щодо земельної ділянки загальною площею 57,7267 га (кадастровий номер 7423385600:04:001:0005); від 16.11.2012 щодо земельної ділянки загальною площею 66,9338 га (кадастровий номер 7423385600:04:001:0004); від 16.11.2012 щодо земельної ділянки загальною площею 36,7563 га (кадастровий номер 7423385600:03:002:0001); від 16.11.2012 щодо земельної ділянки загальною площею 57,3394 га (кадастровий номер 7423385600:04:001:0006); від 26.11.2012 щодо земельної ділянки загальною площею 52,6317 га (кадастровий номер 7423385600:04:001:0007); від 26.11.2012 щодо земельної ділянки загальною площею 32,3091 га (кадастровий номер 7423385600:04:001:0002); від 26.11.2012 щодо земельної ділянки загальною площею 39,5473 га (кадастровий номер 7423385600:03:002:0002); від 26.11.2012 щодо земельної ділянки загальною площею 72,8378 га (кадастровий номер 7423385600:04:001:0003).

На підставі актів приймання-передачі земельної ділянки в оренду Ніжинська РДА передала, а ОСОБА_1 прийняв в строкове платне користування зазначені земельні ділянки.

12.12.2012 ОСОБА_1 зареєстрував Фермерське господарство «Північ Агро» (код ЄДРПОУ 38314298).

27.12.2012 Ніжинська районна державна адміністрація Чернігівської області видала розпорядження №647, яким затвердила проект земелеустрою щодо відведення земельних ділянок на праві оренди, ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 578,2418 га на умовах оренди для ведення фермерського господарства в адмінмежах Вертіївської сільської ради; надала ОСОБА_1 в оренду земельну ділянку загальною площею 578,2418 га для ведення фермерського господарства строком на 25 років.

Відповідно до розпорядження №647 від 27.12.2012 Ніжинська РДА та ОСОБА_1 уклали договори оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення - для ведення фермерського господарства строком на 25 років, а саме:

- від 28.12.2012 щодо земельної ділянки площею 128,9420 га, кадастровий номер 7423381900:24:001:0011, для ведення фермерського господарства. Право оренди на цю земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24.07.2024 за № 55988565 за ФГ «Північ Агро»;

- від 28.12.2012 щодо земельної ділянки площею 175,1485 га, кадастровий номер 7423381900:31:001:0001, для ведення фермерського господарства. Право оренди на цю земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23.07.2024 за № 55988218 за ФГ «Північ Агро»;

- від 28.12.2012 щодо земельної ділянки площею 77,4810 га, кадастровий номер 7423381900:31:001:0002, для ведення фермерського господарства. Право оренди на цю земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24.07.2024 за № 55988791 за ФГ «Північ Агро»;

- від 28.12.2012 щодо земельної ділянки площею 146,5473 га, кадастровий номер 7423381900:30:001:0008, для ведення фермерського господарства. Право оренди на цю земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24.07.2024 за № 55989139 за ФГ «Північ Агро»;

- від 28.12.2012 щодо земельної ділянки площею 50,1230 га, кадастровий номер 7423381900:27:001:0015, для ведення фермерського господарства. Право оренди на цю земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24.07.2024 за № 55989037 за ФГ «Північ Агро».

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.12.2018 №25-10016/14-18-сг «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» передано Вертіївській сільській раді Ніжинського району Чернігівської області у комунальну власність Вертіївської сільської об'єднаної територіальної громади земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 2798,5106 га, які розташовані за межами населених пунктів на території Вертіївської сільської об'єднаної територіальної громади, згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки, у тому числі земельні ділянки площею 128,9420 га, кадастровий номер 7423381900:24:001:0011, площею 175,1485 га, кадастровий номер 7423381900:31:001:0001, площею 77,4810 га, кадастровий номер 7423381900:31:001:0002, площею 146,5473 га, кадастровий номер 7423381900:30:001:0008, площею 50,1230 га, кадастровий номер 7423381900:27:001:0015 (далі - спірні земельні ділянки).

05.09.2019 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за територіальною громадою, Вертіївською сільською радою Ніжинського району зареєстровано право комунальної власності на спірні земельні ділянки.

03.01.2024 та 03.01.2025 (згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав) Фермерське господарство «Північ Агро» (далі - Орендар) та Товариство з обмеженою відповідальністю «ВК Агро» (далі - Суборендар) уклали договори суборенди землі, відповідно до яких Орендар надав, а Суборендар прийняв в строкове платне користування земельні ділянки площею 128,9420 га, кадастровий номер 7423381900:24:001:0011, площею 77,4810 га, кадастровий номер 7423381900:31:001:0002, площею 146,5473 га, кадастровий номер 7423381900:30:001:0008, площею 50,1230 га, кадастровий номер 7423381900:27:001:0015.

Відповідно до інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 17.04.2024 здійснено державну реєстрацію права суборенди ТОВ «ВК Агро» земельних ділянок площею 128,9420 га, кадастровий номер 7423381900:24:001:0011, площею 77,4810 га, кадастровий номер 7423381900:31:001:0002, площею 146,5473 га, кадастровий номер 7423381900:30:001:0008, площею 50,1230 га, кадастровий номер 7423381900:27:001:0015.

Строк суборенди земельної ділянки з кадастровим номером 7423381900:31:001:0002 - до 28.12.2037, інших земельних ділянок - до 03.01.2037.

Оцінка суду.

Щодо доводів відповідача-2 про неможливість повторного звернення прокурора із цим позовом у зв'язку з наявністю ухвали про закриття провадження у справі №740/3262/20.

В провадженні Господарського суду Чернігівської області перебувала справа №740/3262/20 за позовом керівника Ніжинської місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави в особі Вертіївської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області до Ніжинської районної державної адміністрації Чернігівської області, ОСОБА_1 про:

- визнання недійсним та скасування розпорядження Ніжинської РДА від 27.12.2012 № 647 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання в оренду;

- визнання недійсним договору оренди, укладеного 28.12.2012 між ОСОБА_1 та Ніжинською РДА, про передачу в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7423381900:24:001:0011, розташованої в адміністративних межах Вертіївської сільської ради загальною площею 128,9420 га, строком на 25 років (зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.04.2013);

- визнання недійсним договору оренди, укладеного 28.12.2012 між ОСОБА_1 та Ніжинською РДА, про передачу в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7423381900:31:001:0002, розташованої в адміністративних межах Вертіївської сільської ради загальною площею 77,4810 га, строком на 25 років (зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.04.2013);

- визнання недійсним договору оренди, укладеного 28.12.2012 між ОСОБА_1 та Ніжинською РДА, про передачу в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7423381900:27:001:0015, розташованої в адміністративних межах Вертіївської сільської ради загальною площею 50,1230 га, строком на 25 років (зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.04.2013);

- визнання недійсним договору оренди, укладеного 31.12.2012 між ОСОБА_1 та Ніжинською РДА, про передачу в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7423381900:30:001:0008, розташованої в адміністративних межах Вертіївської сільської ради загальною площею 146,5473 га, строком на 25 років (зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04.11.2013).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, керівник Ніжинської місцевої прокуратури Чернігівської області зазначив, що ОСОБА_1 на підставі розпорядження Ніжинської районної державної адміністрації від 24.10.2012 №508 отримав у користування вісім земельних ділянок для ведення фермерського господарства, після чого 12.12.2012 створив ФГ “Північ-Агро». У подальшому, 27.12.2012 Ніжинською районною державною адміністрацією видано розпорядження №647, яким у користування ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства незаконно, повторно, без проведення земельних торгів, передано п'ять земельних ділянок площею 578,2418 га. На підставі вказаного розпорядження, ОСОБА_1 та Ніжинська районна державна адміністрація уклали договори оренди земельних ділянок з кадастровими номерами 7423381900:31:001:0001, 7423381900:24:001:0011, 7423381900:31:001:0002, 7423381900:27:001:0015, 7423381900:30:001:0008. Підставою для визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок є також відсутність нормативної грошової оцінки земельних ділянок на момент укладення оспорюваних правочинів.

Ухвалою суду від 04.03.2025 закрито провадження у справі №740/3262/20.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 231 ГПК господарський суд закриває провадження у справі, якщо суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною другою статті 175 цього Кодексу.

У пункті 2 частині 1 статті 175 ГПК визначено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Отже, передумовою для застосування положень пункту 2 частини 1 статті 175 ГПК є наявність такого, що набрало законної сили, рішення чи ухвали суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду із спору між тими самим сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

За змістом статті 4 ГПК юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У частині 1 та пунктах 4, 5 частини 3 статті 162 ГПК передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Позовна заява обов'язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (такі висновки наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов'язку. Чинні процесуальні норми Господарського процесуального кодексу України не позбавляють заявника права на розгляд спору про той же предмет, у разі зазначення ним інших підстав позову та надання доказів, якими він обґрунтовує ці підстави (подібні висновки наведено у постановах Верховного Суду від 16.11.2021 у справі № 910/694/21, від 01.11.2022 у справі № 925/1152/21, від 28.06.2023 у справі № 910/1182/23).

Разом із тим зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15).

У постанові Верховного Суду від 04.09.2024 у справі № 170/499/23 зазначено, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Враховуючи відмінність складу учасників, предмету позову, способу захисту у справах №740/3262/20 та №927/395/25, суд доходить висновку, що позови у справі №740/3262/20 та у справі, що розглядається, не є тотожними, а тому відсутні підстави для закриття провадження у цій справі. Відтак суд відхиляє зазначені доводи відпоідача-2 як необґрунтовані.

Щодо підстав представництва інтересів держави (територіальної громади) прокурором в даній справі.

Статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).

Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):

«Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.

Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).

Відповідно до ч. 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Згідно з ч. 4, 7 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі 912/2385/18.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, останню прокурором подано в особі Вертіївської сільської ради Ніжинського району у зв'язку із невиконанням нею своїх обов'язків щодо захисту інтересів територіальної громади у суді.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» сільські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Згідно із ч. 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Як встановив суд, власником спірних земельних ділянок є територіальна громада в особі Вертіївської сільської ради Ніжинського району, а відтак сільська рада є компетентним органом, який у спірних правовідносинах повинен вживати заходів щодо захисту інтересів територіальної громади.

З матеріалів справи вбачається, що прокурор звертався до Вертіївської сільської ради з листом від 17.03.2025 №52-77-1690ВИХ-25, у якому повідомив про виявлені порушення законодавства при передачі спірних земельних ділянок, а також просив повідомити про вжиті заходи щодо усунення перешкод у користуванні цими земельними ділянками.

Тобто прокурор повідомив позивача про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів представницького характеру для захисту законних інтересів територіальної громади.

Вертіївська сільська рада у листі від 24.03.2025 №03-05/696 повідомила прокурора про те, що не вживала та не планує вживати заходи щодо усунення перешкоду у користуванні спірних земельних ділянок.

Відтак Вертіївська сільська рада особисто підтвердила нездійснення жодних дій, спрямованих на звернення до суду з відповідним позовом, що свідчить про його бездіяльність щодо захисту інтересів територіальної громади.

Отже, підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, який є компетентним органом у спірних правовідносинах, і у разі виявлення порушень законодавства має право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, однак цього не зробив і не планує робити.

Зважаючи на викладене та виходячи із предмету і підстав позову, сформульованих прокурором, суд доходить висновку, що він правильно визначив Вертіївську сільську раду позивачем, оскільки він є компетентним органом, втім не звернувся до суду з позовом з метою захисту порушених інтересів територіальної громади.

У порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор повідомив позивача про намір подати позов в інтересах держави в особі Вертіївської сільської ради про зобов'язання повернути земельні ділянки.

За таких обставин у їх сукупності, суд дійшов висновку про доведення з боку прокурора бездіяльності Вертіївської сільської ради як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів територіальної громади та про наявність підстав для звернення прокурора з цим позовом до суду, а відтак доводи відповідачів-2, -3 про відсутність таких підстав відхиляються судом.

Щодо суті позовних вимог.

Відносини, пов'язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України.

Частиною першою статті 116 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

За змістом частин першої-третьої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування у тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

За змістом частини третьої статті 134 ЗК України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про фермерське господарство» право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства визначений статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство». Нею передбачені процедура звернення, вимоги до змісту заяви для отримання у власність або в оренду земельної ділянки державної чи комунальної власності з метою ведення фермерського господарства, строк розгляду такої заяви, умови щодо передання земельних ділянок лісового та водного фондів.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про фермерське господарство» землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

За змістом положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, на конкурентних засадах через участь у торгах, а не як фізична особа - громадянин України із метою створення фермерського господарства.

З урахуванням вимог статей 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 116, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах. Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, у постановах Верховного Суду від 13.06.2023 у справі № 908/1445/20, від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19, від 14.03.2023 у справі № 922/1974/19, від 07.03.2023 у справі № 922/3108/19.

Як встановив суд, ОСОБА_1 на момент видання Ніжинською РДА розпорядження №647 від 27.12.2012 та укладення спірних договорів оренди вже реалізував своє право на безоплатне отримання земельних ділянок (поза конкурсом) для ведення фермерського господарства та отримав в оренду земельні ділянки, право оренди яких було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною другою статті 215 ЦК України, зокрема, передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини перша та друга).

Так, у близькій за змістом постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 зазначено, що відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У постанові Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19 зазначено: якщо існує зловживання громадянином такими пільговими умовами, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування повинен не допустити надання йому земельної ділянки на пільговій (позаконкурентій) основі, однак якщо і орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування не перешкоджає такому зловживанню, то ці особи (громадянин та відповідний орган) створюють незаконні передумови для отримання громадянином земельної ділянки на пільговій (позаконкурентій) основі, а правочин, укладений за наслідками таких діянь, спрямований на отримання земельної ділянки без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної чи комунальної власності, то він відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України є нікчемним.

У постанові від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила:

«85. Оскільки договір оренди землі від 1 липня 2015 року № 6, укладений між ГУ Держземагентства у Хмельницькій області та ОСОБА_3 без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної власності, то він відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України є нікчемним.

86. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що якщо правочин є нікчемним, то позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90 цс 19, пункт 72), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 69, 70)».

В іншій справі № 922/1830/19 за позовом заступника керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, Фермерського господарства «Скосогорівка» про визнання недійсним договору та повернення ділянок, за участю Прокуратури Харківської області Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 05.10.2022 вказала:

«9.26. Обмежившись посиланням на відсутність прямої заборони на отримання громадянином земельної ділянки для ведення фермерського господарства повторно, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що землі фермерського господарства мають особливий статус і надаються громадянам на пільговій (позаконкурентій) основі з певною метою, а тому в кожному конкретному випадку орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника з метою недопущення зловживанням громадянином такими пільговими умовами».

Щодо доводів відповідачів-2, -3 про те, що ст. 134 ЗК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачала продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельних ділянок державної власності для ведення фермерського господарства суд зазначає таке.

Так, статтею 134 ЗК України до внесення змін Законом № 1012-VIII було передбачено, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

При цьому Законом України від 19.06.2003 № 973-IV «Про фермерське господарство» було передбачено, що громадянин, який одержав земельну ділянку, мав зареєструвати фермерське господарство як юридичну особу. Отже, земля не могла передаватись громадянину двічі чи більше разів для ведення фермерського господарства, бо вже після першої передачі землі в оренду мало бути створене фермерське господарство, і саме воно, а не громадянин, ставало суб'єктом ведення фермерського господарства.

Суд звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц (провадження № 14-6цс19), де зазначено таке: «З урахуванням вимог статей 7, 12 Закону № 973-IV, статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах.

Враховуючи, що ОСОБА_9 є засновником ФГ "Сапфир", який отримав земельну ділянку для створення фермерського господарства у 2007 році, його звернення у 2014 році до ГУ Держземагенства у Полтавській області з клопотанням про відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі суперечить зазначеним правовим нормам».

Подібні за змістом висновки сформульовані також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 6.2.1): за змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону № 973-IV після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась; після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, а не як громадянин з метою створення фермерського господарства, в порядку, визначеному законом, на конкурентних основах. При цьому у зазначеній справі спір виник у зв'язку з укладенням договору оренди землі від 29.12.2014, тобто до набрання чинності Законом № 1012-VIII.

Отже, за висновками Великої Палати Верховного Суду повторне передання в оренду для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі було незаконним і до набрання чинності Законом № 1012-VIII.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції потрібно виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати касаційного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати касаційного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів касаційного суду. Суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду.

Отже, суд враховує висновки саме Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц (провадження № 14-6цс19), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 6.2.1), за змістом яких повторне передання в оренду для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі було незаконним і до набрання чинності Законом № 1012-VIII.

Таким чином, Верховний Суд у постановах від 09.08.2023 у cправі № 922/1832/19, від 10.01.2024 у cправі № 922/1130/23 (з посиланням на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19), сформував підхід про нікчемність договору оренди землі, згідно із частинами першою та другою статті 228 ЦК України, укладеного без дотримання конкурентних засад, тобто спрямованого на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної або комунальної власності.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що оскільки спірні договори за відсутності для цього підстави, визначеної в частині другій статті 134 ЗК України, укладені без дотримання конкурентних засад, тобто спрямовані на незаконне заволодіння земельними ділянками комунальної власності (а на момент укладання договорів - державної власності), вони порушують публічний порядок та згідно із частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемними.

Разом з тим, як встановив суд, земельні ділянки площею 128,9420 га, кадастровий номер 7423381900:24:001:0011, площею 77,4810 га, кадастровий номер 7423381900:31:001:0002, площею 146,5473 га, кадастровий номер 7423381900:30:001:0008, площею 50,1230 га, кадастровий номер 7423381900:27:001:0015 перебувають в суборенді у ТОВ «ВК «Агро» на підставі договорів суборенди землі від 03.01.2024 та від 03.01.2025, укладених з ФГ «Північ Агро».

Згідно зі статтею 761 ЦК України право передання майна у найм (оренду) має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму. Вказана стаття визначає коло осіб, які можуть виступати орендодавцями. Враховуючи, що передача майна у найм є одним із способів здійснення права розпорядження майном, стаття 761 ЦК України наділяє цим правом власника, а також осіб, які мають майнові права, або уповноважені на укладення договору найму.

Відповідно до ч. 6 ст. 93 ЗК України орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця, крім випадків, визначених законом, передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Частинами 1, 2, 4 ст. 8 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця (крім випадків, визначених законом). Якщо протягом одного місяця орендодавець не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду.

Умови договору суборенди земельної ділянки повинні обмежуватися умовами договору оренди земельної ділянки і не суперечити йому.

Строк суборенди не може перевищувати строку, визначеного договором оренди землі.

Таким чином, договори суборенди можуть бути укладені лише на підставі дійсних договорів оренди та є похідними від вказаних (нікчемних) договорів оренди. Тобто право на укладання договору суборенди земельної ділянки має лише особа, якій належать майнові права на цю ділянку (право оренди).

Отже, договори суборенди землі від 03.01.2024 та від 03.01.2025 укладені з порушенням положень статті 761 ЦК України, статті 93 ЗК України, оскільки в суборенду передано земельні ділянки, на які ФГ «Північ Агро» не мало майнових прав (права оренди/надання в суборенду) на час укладення цих договорів, що є підставою для визнання їх недійсними.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 397 ЦК України володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

Статтею 398 ЦК України визначено, що право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Оскільки зазначені договори суборенди землі є чинними, а за відповідачем-3 зареєстровано право суборенди спірних земельних ділянок, ТОВ «ВК Агро» є фактичним володільцем цих земельних ділянок.

За змістом ч. 2 ст. 215 ЦК України нікчемним є лише той правочин, недійсність якого встановлена законом.

Нікчемність договорів суборенди прокурор жодним чином не обґрунтував і не довів. Не можуть до цих договорів застосовуватися і приписи ст. 228 ЦК України (як це заявлено прокурором до договорів оренди), оскільки у даному випадку відсутні правовідносини, пов'язані з передачею землі в оренду на конкурентних засадах, а протиправна поведінка відповідача-1 не зумовлює протиправності відповідача-3.

Крім того, жодною нормою права не встановлена нікчемність похідного договору (відповідного права) у зв'язку з нікчемністю первісного.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 399 ЦК України право володіння припиняється у разі витребування майна від володільця власником майна або іншою особою.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, що незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння (див. правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним і правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Вибраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах одна з одною, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту [аналогічні висновки викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.

Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19.

Як вже виснував суд, нікчемність первісного правочину не зумовлює автоматичної нікчемності похідного. У такому випадку похідний правочин (відповіде право) вважається лише оспорюваним, тобто породжує юридичні наслідки до моменту визнання його недійсним.

Водночас негаторні правовідносини можливі лише за умови відсутності в останнього володільця відповідного права.

Зазначене знівельовує негаторність правовідносин між позивачем та відповідачем-3, що зі свого боку унеможливлює задоволення вимог про усунення перешкод в його користуванні шляхом повернення спірного майна.

При цьому суд не бере до уваги доводи прокурора з посиланням на постанову Верховного Суду від 05.02.2025 у справі №917/1476/23 про те, що відсутність у орендаря та в свою чергу у суборендаря правових підстав для користування земельною ділянкою (користування землею на підставі нікчемного договору) свідчить про те, що останні використовують її незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном, враховуючи таке.

Частиною 4 ст. 236 ГПК України визначено, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Разом з тим, у постанові від 05.02.2025 у справі №917/1476/23 Верховний Суд відповідних висновків щодо застосування норм права у цьому контексті не формулював.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що належним способом захисту порушених прав позивача як власника спірних земельних ділянок є витребування земельних ділянок площею 128,9420 га, кадастровий номер 7423381900:24:001:0011, площею 77,4810 га, кадастровий номер 7423381900:31:001:0002, площею 146,5473 га, кадастровий номер 7423381900:30:001:0008, площею 50,1230 га, кадастровий номер 7423381900:27:001:0015 у відповідача-3 як фактичного володільця цих земельних ділянок.

При цьому, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання недійсними договорів суборенди землі.

Щодо земельної ділянки площею 175,1485 га з кадастровим номером 7423381900:31:001:0001, право оренди якої зареєстровано за відповідачем-2.

За усталеними правовими висновками Верховного Суду комплексний аналіз положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» свідчить про те, що після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов'язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації. Отже, з дати державної реєстрації користувачем земельної ділянки є фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася. Подібні висновки неодноразово викладались Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 27.03.2019 у справі № 574/381/17-ц, від 26.08.2019 у справі № 628/778/18, від 02.10.2019 у справі № 922/538/19.

Після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але в окремому порядку вже як юридична особа, на конкурентних засадах через участь у торгах, а не як фізична особа - громадянин України із метою створення фермерського господарства.

Отже, після державної реєстрації ОСОБА_1 до ФГ «Північ Агро» перейшло лише право оренди земельних ділянок площею 57,7267 га, кадастровий номер 7423385600:04:001:0005; площею 66,9338 га, кадастровий номер 7423385600:04:001:0004; площею 36,7563 га, кадастровий номер 7423385600:03:002:0001; площею 57,3394 га, кадастровий номер 7423385600:04:001:0006; площею 52,6317 га, кадастровий номер 7423385600:04:001:0007; площею 32,3091 га, кадастровий номер 7423385600:04:001:0002; площею 39,5473 га, кадастровий номер 7423385600:03:002:0002; площею 72,8378 га, кадастровий номер 7423385600:04:001:0003.

У свою чергу, ФГ «Північ Агро» не могло автоматично набути право оренди на спірні земельні ділянки, надані ОСОБА_1 , без укладення окремих правочинів.

Згідно з частиною 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва або майбутній об'єкт нерухомості, речові права на які підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Натомість договори оренди спірних земельних ділянок, у тому числі земельної ділянки площею 175,1485 га з кадастровим номером 7423381900:31:001:0001, укладено саме з ОСОБА_1 , а право оренди при цьому зареєстровано за ФГ «Північ Агро», яке не є стороною правочинів

Отже, державний реєстратор здійснив державну реєстрацію права оренди за ФГ «Північ Агро» земельних ділянок без достатньої правової підстави та з порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (за відсутності договору з відповідачем-2).

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, реєстрація права оренди нерухомого майна є лише офіційним визнанням такого речового права з боку держави. Сама собою державна реєстрація права оренди за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи такого права, але створює спростовувану презумпцію права оренди такої особи.

Як вже зазначав суд, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача.

З огляду на заявлені підстави позову та суть спірних правовідносин цієї справи, суд вважає, що належним способом захисту прав позивача як власника спірної земельної ділянки у спірних правовідносинах буде позов про витребування у ФГ «Північ Агро» земельної ділянки площею 175,1485 га з кадастровим номером 7423381900:31:001:0001.

Натомість прокурор звернувся до суду із негаторним позовом про зобов'язання відповідачів повернути спірні земельні ділянки.

Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (пункт 148)), що в свою чергу виключає відмову в задоволенні позову в зв'язку з його необґрунтованістю.

Таким чином, оскільки прокурор у цій справі звернувся до суду із позовом, обравши неналежний спосіб захисту прав, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Щодо застосування позовної давності.

Згідно зі ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість.

Отже, враховуючи те, що у позові відмовлено і позовна давність застосуванню не підлягає, доводи учасників справи з цього питання суд не розглядає.

Висновки суду.

Доказами у справі, відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків (ч. 2 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Інші докази та пояснення учасників справи судом до уваги не приймаються, оскільки не спростовують вищевикладені висновки суду.

За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав та з'ясуванні усіх питань, винесених на його розгляд.

За наведених у їх сукупності обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Щодо судових витрат.

Оскільки у позові відмовлено, судові витрати, понесені Чернігівською обласною прокуратурою, стягненню з відповідачів не підлягають.

Керуючись ст. 13, 14, 42, 73-80, 86, 129, 165, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду у строки, визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Вебадреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повне рішення складено 22.09.2025.

Суддя В. В. Шморгун

Попередній документ

130377426

Наступний документ

130377428

Інформація про рішення:

№ рішення:	130377427
№ справи:	927/395/25
Дата рішення:	11.09.2025
Дата публікації:	23.09.2025
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Господарський суд Чернігівської області
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Призначено до судового розгляду (15.12.2025)
Дата надходження:	03.10.2025
Предмет позову:	зобов`язання повернути земельні ділянки

Розклад засідань:

Минулі засідання (7)

10.06.2025 10:00	Господарський суд Чернігівської області
12.06.2025 10:00	Господарський суд Чернігівської області
22.07.2025 11:00	Господарський суд Чернігівської області
13.08.2025 11:00	Господарський суд Чернігівської області
27.08.2025 10:20	Господарський суд Чернігівської області
11.09.2025 11:40	Господарський суд Чернігівської області
15.12.2025 11:40	Північний апеляційний господарський суд