Справа № 758/17219/21
Категорія 58
20 серпня 2025 року м. Київ
Подільський районний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Петрова Д.В.,
при секретарі судового засідання Сідько І.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 в особі представника адвоката Ковальчук Ірини Миколаївни до Товариства з обмеженою відповідальністю «Гравіс-Кіно», Товариства з обмеженою відповідальністю «1+1 Інтернет» про захист честі, гідності та ділової репутації та стягнення моральної шкоди,
У грудні 2021 року ОСОБА_1 в особі представника адвоката Ковальчук І.М. звернувся до Подільського районного суду м. Києва із вищезазначеною позовною заявою.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що ІНФОРМАЦІЯ_7 у програмі « ІНФОРМАЦІЯ_9 », яка вийшла в ефір на телевізійному каналі « ІНФОРМАЦІЯ_1 » о 19 год. 25 хв., (хронометраж запису 40:12 - 49:53) була здійснена трансляція сюжету під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Відеозапис вказаного сюжету програми був збережений та міститься:
- на офіційному сайті телеканалу «Телерадіокомпанія «ІНФОРМАЦІЯ_3 » за адресою в мережі Інтернет: ІНФОРМАЦІЯ_4 ;
- на Youtube каналі програми «ІНФОРМАЦІЯ_9» - ІНФОРМАЦІЯ_5 ;
- розміщений у соціальній мережі «Facebook» на сторінці телеканалу « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Даний репортаж містив недостовірну інформацію щодо привласнення ОСОБА_1 активів Приватного підприємства «Агрофірма-Додола», зокрема, щодо реалізації продукції, техніки та інших об'єктів власності підприємства. На переконання позивача, інформацію було висвітлено односторонньо, надана позивачем журналістам каналу інформація про кількість техніки та активів, власником якої є Приватне підприємство «Агрофірма-Додола», а також не вчинення ним жодних дій відносно майна приватного підприємства поза межами повноважень, наданих статутом підприємства до ефіру не потрапила. Крім того, висвітлюючи матеріал, журналісти умисно приховали надану їм інформацію щодо відчуження ОСОБА_2 частки у статутному капіталі підприємства на корить третіх осіб.
На думку позивача, зазначена інформація є недостовірною, порушує особисті майнові права позивача на повагу до честі та гідності, на недоторканість ділової репутації, у зв'язку з чим вказані права підлягають судовому захисту шляхом зобов'язання відповідачів спростувати інформацію у той самий спосіб, що вона була опублікована та поширена.
Позовні вимоги щодо стягнення моральної шкоди обґрунтовані тим, що позивач є публічною людиною (депутатом районної ради) і розповсюдження відносно нього неправдивої інформації нашкодило його діловому іміджу.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.12.2021 головуючим суддею у справі обрано суддю Скрипник О.Г.
Ухвалою судді Подільського районного суду м. Києва Скрипник О.Г. від 09.12.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
20.06.2022 від представника відповідача на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву.
В обґрунтування своїх заперечень щодо позовних вимог, представник відповідача зазначає, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки стороною позивача не доведено факт поширення оспорюваної інформації саме в ефірі телеканалу «ІНФОРМАЦІЯ_1» у програмі «ІНФОРМАЦІЯ_9». Позивач не звертався у 14-денний строк з дня поширення інформації на підставі положень Закону України «Про телебачення і радіомовлення» для отримання копії запису цього ефірного сюжету. Заявляючи позовну вимогу до ТОВ «1+1 Інтернет» про видалення оспорюваного відеосюжету з веб-сайтів, позивач не надав доказів того, що дане підприємство є власником таких веб-сайтів, хоча в силу вимог ст.177 ЦПК України ці докази сторона позивача була зобов'язана подати разом із позовною заявою. Видалити інформацію з веб-сайту може виключно власник цього сайту. Оскільки веб-сайти не належать відповідачу, фізично неможливо виконати позовні вимоги в частині вчинення дій на зазначених сайтах (видалення інформації).
Зазначає, що оспорюваний відеосюжет за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_4 містить різноманітну інформацію, в тому числі, фрагменти інтерв'ю з третіми особами. При цьому законодавство надає журналістам імунітет від цивільної відповідальності за дослівне відтворення матеріалу.
На переконання представника відповідачів, вимога про стягнення моральної шкоди є безпідставною, оскільки позивачем не доведено ні її наявність, на обґрунтовано розмір заявленого відшкодування.
Ухвалою судді Подільського районного суду м. Києва Скрипник О.Г. від 04.10.2023 замінено неналежного відповідача у справі ТОВ «Телерадіокомпанія «ІНФОРМАЦІЯ_3» на належних: ТОВ «Гравіс-Кіно» та ТОВ «1+1 Інтернет».
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.01.2024 року, цивільну справу № 758/17219/21 передано судді Подільського районного суду м. Києва Петрову Д.В., оскільки суддю Скрипник О.Г. відраховано зі штату Подільського районного суду м. Києва, згідно Наказу № 3/02-02 від 11 січня 2024 року «Про відрахування зі штату Подільського районного суду м. Києва судді Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська Скрипник О.Г.».
Ухвалою судді Подільського районного суду м. Києва Петрова Д.В. від 22.01.2024 року зазначену позовну заяву прийнято до розгляду за правилами загального позовного провадження.
17.10.2024 від представника позивача на адресу суду надійшла заява про уточнення позовних вимог.
05.11.2024 від представника відповідача ТОВ «Гравіс-Кіно» адвоката Руденко В.В. на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву.
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 22.05.2025 підготовче провадження у справі закрито та призначено розгляд справи до судового розгляду по суті.
В судове засідання представник позивач та (або) його представник не з'явився, від представника позивача на адресу суду надійшла заява про розгляд справи без участі сторони позивача та задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Представник відповідачів у судове засідання не з'явився, подав через канцелярію суду заяву про розгляд справи у відсутності сторони відповідача та просив суд відмовити в задоволені позовних вимог в повному обсязі.
Суд вважає за можливе здійснити розгляд справи у відсутності осіб, що не з'явились.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини та дійшов до такого висновку.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про інформацію» під інформацією закон розуміє будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Статтею 4 Закону України «Про інформацію» передбачено, що суб'єктами інформаційних відносин є: фізичні особи; юридичні особи; об'єднання громадян; суб'єкти владних повноважень. Об'єктом інформаційних відносин є інформація.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Право на інформацію охороняється законом. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб'єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію (стаття 7 Закону України «Про інформацію»).
Згідно зі статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Разом з тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Статтею 32 Конституції України встановлено, зокрема, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації.
Беручи до уваги зазначені конституційні положення, при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації, повинен забезпечуватись баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку.
Положеннями частини 1 статті 201 Цивільного кодексу України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
Приписами статті 297 Цивільного кодексу України регламентовано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Відповідно до статті 299 Цивільного кодексу України, фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.
Статтею 277 Цивільного кодексу України встановлено, що спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших медіа, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж медіа в порядку, встановленому законом. Якщо відповідь та спростування у тому ж медіа є неможливими у зв'язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому медіа, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
Таким чином, розглядаючи справи, предметом позову в яких є спростування недостовірної інформації, суди повинні враховувати, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Аналогічне положення закріплено в пункті 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 27.02.2009 р. «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» та підтримано сталою судовою практикою (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 р. у справі №904/4494/18, постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.12.2021 р. у справі №905/902/20, постанову Верховного Суду від 06.10.2021 р. у справі № 761/41954/18, постанову Верховного Суду від 29.11.2023 р. у справі №761/6087/22, постанову Верховного Суду від 08.08.2024 р. у справі №910/8562/22).
Верховний Суд в постанові від 27.09.2024 р. у справі № 757/19001/21-ц виснував: «Тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування».
У постановах Верховного Суду від 10.07.2018 р. у справі №910/15148/17, від 19.07.2018 р. у справі №910/5117/17 та від 05.09.2024 р. у справі №911/994/23 наведено висновок про те, що за відсутності хоча б однієї з наведених обставин підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Таким чином, для розгляду даної категорії справ необхідно встановити: чи мало місце поширення відповідачем інформації; чи стосувалася поширена інформація позивача; чи є підстави для визнання поширеної інформації недостовірною, тобто такою, що не відповідає дійсності; чи призвело поширення інформації до порушення особистих немайнових прав позивача.
Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Під негативною інформацією, зокрема, можна вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка порушує право особи на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
Водночас, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
За приписами ст. 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Європейський суд з прав людини зазначав, що необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати (постанова Верховного Суду від 21.01.2020 р. у справі № 910/10429/18).
Судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов'язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Судження є такою думкою, у якій при її висловлюванні дещо стверджується про предмет дійсності і яка об'єктивно є або істиною чи хибною і при цьому неодмінно однією із двох. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.
Отже, ознаками оціночного судження є відсутність у його складі посилань на фактичні обставини та відсутність можливості здійснити перевірку такого судження на предмет його відповідності дійсності.
Водночас, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом (постанови Верховного Суду від 01.10.2019 р. у справі № 910/13556/18, від 21.11.2019 р. у справі № 927/791/18, від 18.03.2021 р. у справі № 927/791/18).
При вирішенні спору, предметом якого є захист ділової репутації шляхом спростуванням відомостей, що були поширені у тому числі за допомогою мережі Інтернет з метою задоволення суспільного інтересу, ключовим є чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями в інформації, що викладалася у спірній публікації, тоді як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню (постанова Верховного Суду від 21.05.2021 р. у справі № 918/132/20).
При цьому захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.
Відповідно до положень частини першої статті 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (чинний на момент виникнення спірних правовідносин; Закон втратив чинність на підставі Закону № 2849-IX від 13.12.2022 р.) мовленням (телерадіомовленням) є створення (комплектування та/або пакетування) і розповсюдження програм, пакетів програм, передач з використанням технічних засобів телекомунікацій для публічного приймання за допомогою побутових теле- та радіоприймачів у відкритий спосіб чи за абонентну плату на договірних засадах.
Цією ж статтею визначено, що мовником (теле- чи радіо) визнається суб'єкт господарювання, який створює (комплектує та/або пакетує) телевізійні чи радіопрограми та передачі і розповсюджує їх у відкритому або кодованому вигляді за допомогою технічних засобів шляхом трансляції та ретрансляції для приймання їх споживачами.
Під трансляцію (телерадіотрансляцією) розуміється початкова передача, яка здійснюється наземними передавачами, за допомогою кабельного телебачення або супутниками будь-якого типу в кодованому або відкритому вигляді телевізійних чи радіопрограм, що приймаються населенням.
Поряд з цим, згідно положень ч. 1 ст. 1 Закону України «Про телекомунікації» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин; Закон втратив чинність на підставі Закону №1089-IX від 16.12.2020 р.) Інтернет - це всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами.
Отже поширення інформації шляхом телерадіотрансляції (наземними передавачами, за допомогою кабельного телебачення або супутниками будь-якого типу), а також шляхом розміщення в мережі Інтернет є різними (самостійними) способами поширення інформації, а тому підлягає окремій оцінці.
За правилами статей 12, 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.
Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.
Дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Власник веб-сайту не є власником веб-сторінки, якщо останній володіє обліковим записом, що дозволяє йому самостійно, незалежно від власника веб-сайту, розміщувати інформацію на веб-сторінці та управляти нею.
Автором публікацій і дописів на веб-сторінці є власник веб-сторінки, який незалежно від власника веб-сайту розміщує інформацію на веб-сторінці та управляє нею.
Крім того, щодо визначення належного відповідача у разі поширення інформації в мережі Інтернет, яку позивач просить спростувати, сформовано сталу судову практику, у тому числі щодо фіксації (збір, надання) доказів, їх допустимість та достовірність, експертизи у сфері телекомунікаційних систем, дослідження змісту веб-сторінок, оцінки електронних доказів (копій) (зокрема, постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.12.2021 р. у справі №905/902/20, постанова Верховного Суду від 18.03.2021 р. у справі №927/791/18).
У позовній заяві позивач зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_7 о 19 год. 25 хв. в ефірі телеканалу «ІНФОРМАЦІЯ_1» у програмі «ІНФОРМАЦІЯ_9» було трансльовано сюжет під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».
Надалі зазначений сюжет було окремо розміщено на офіційному сайті телеканалу «Телерадіокомпанія «ІНФОРМАЦІЯ_3» за адресою в мережі Інтернет: ІНФОРМАЦІЯ_4 , а також на Youtube каналі програми «ІНФОРМАЦІЯ_9» - ІНФОРМАЦІЯ_5 та у соціальній мережі «Facebook» на сторінці телеканалу « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Під час судового розгляду справи з'ясовано, що позивач у строк, встановлений частиною четвертою статті 48 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (чинний на момент виникнення спірних правовідносин) до відповідачів не звертався, а відтак запис телеефіру за ІНФОРМАЦІЯ_7 р. у нього відсутній.
Клопотання про витребування доказів, зокрема, з Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення чи відповідачів до суду не заявлялося.
Судом враховано, що відповідачами заперечується факт поширення недостовірної інформації щодо позивача, а позивачем не надано жодного доказу щодо поширення оспорюваної інформації в ефірі телеканалу «ІНФОРМАЦІЯ_1» та в мережі Інтернет саме відповідачами.
Поряд з цим, суд перевірив доводи позивача щодо поширення відповідачами відповідної інформації в мережі Інтернет.
На підставі частини сьомої статті 85 Цивільного процесуального кодексу України здійснено огляд веб-сайтів за адресами, зазначеними позивачем у позовній заяві та встановлено наявність сюжету під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2».
Разом з тим, за зазначеними в позовній заяві посиланнями відсутня інформація щодо власника відповідного веб-сайту.
В матеріалах справи також відсутні докази з відомостями про осіб, які виступають власниками веб-сайтів у розумінні ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» та відповідають за розміщення (зміну, видалення) електронної (цифрової) інформації на веб-сайті.
При цьому позивач в заяві про уточнення позовних вимог визначає веб-сайт ІНФОРМАЦІЯ_3 як офіційний сайт телеканалу «Телерадіокомпанія «ІНФОРМАЦІЯ_3».
Суд зазначає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
З викладеного слідує, що положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (зазначена позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 31.08.2020 р. у справі №922/3582/19).
Суд зауважує, що одним з основних принципів цивільного судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.11.2019 р. у справі №902/761/18).
Згідно положень частини першої статті 100 Цивільного процесуального кодексу України інформація, що розміщена на веб-сайтах (сторінках) належить до електронних доказів, проте, суд звертає увагу, що стороною позивача не здійснено процесуальну фіксацію та не надано докази поширення саме відповідачами відповідної інформації в мережі Інтернет.
Суд вважає, що у даній справі позивачем не доведено факту поширення саме відповідачами інформації щодо позивача як шляхом телерадіотрансляції, так і в мережі Інтернет.
Судом враховано, що сюжет, наявний в мережі Інтернет за посиланнями, вказаними в позовній заяві, побудований автором сюжету на інтерв'ю з третіми особами.
В свою чергу, повідомлення новин, засноване на інтерв'ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства» (рішення ЄСПЛ від 26 листопада 1991 року в справі «The Observer and The Guardian v. the United Kingdom»).
У таких справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, і коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у розповсюдженні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин (рішення ЄСПЛ від 15 жовтня 2010 року в справі «Газета «Україна-Центр» проти України»).
Також позивачем не доведено порушення відповідачами особистих немайнових прав позивача, що завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що оскільки позивачем не доведено поширення відповідачами недостовірної інформації стосовно позивача та внаслідок цього порушено особисті немайнові права позивача, відсутній і юридичний склад дифамаційного правопорушення, що у свою чергу є підставою для відмови в позові в частині захисту честі, гідності та ділової репутації шляхом визнання розповсюдженої інформації недостовірною.
Щодо заявлених позивачем вимог про відшкодування моральної шкоди у розмірі 500 000 грн, суд дійшов до наступного висновку.
При з'ясуванні фактів, з якими закон пов'язує відшкодування моральної шкоди, суд виходить з вимог статті 1167 Цивільного кодексу України, яка визначає підстави покладання обов'язку по відшкодуванню такої шкоди та обставини, які мають враховуватися при визначенні розміру відшкодування.
Стаття 23 Цивільного кодексу України передбачає підстави моральної шкоди. Моральна шкода, зокрема, полягає у фізичному болі і стражданнях, що особа зазнала в зв'язку з каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, що фізична особа зазнала в зв'язку з протиправною поведінкою у відношенні його; у душевних стражданнях, що фізична особа зазнала в зв'язку з ушкодженням чи знищенням майна; у приниженні честі, достоїнства, а також ділової репутації. Моральна шкода стягується незалежно від стягнення майнової шкоди.
Разом з тим, позивачем не зазначено, в чому полягає моральна шкода, з яких міркувань він виходив при визначенні її розміру та якими доказами це підтверджується.
Крім того, оскільки позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди є похідними від позовних вимог про захист честі, гідності та ділової репутації, тому вони задоволенню не підлягають.
Витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем при поданні позову до суду, у зв'язку з відмовою у задоволенні позову, не підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Відтак, зважаючи на викладені обставини, позовна заява ОСОБА_1 в особі представника адвоката Ковальчук Ірини Миколаївни до Товариства з обмеженою відповідальністю «Гравіс-Кіно», Товариства з обмеженою відповідальністю «1+1 Інтернет» про захист честі, гідності та ділової репутації та стягнення моральної шкоди є такою, що не підлягає задоволенню.
Витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем при поданні позову до суду, у зв'язку з відмовою у задоволенні позову, не підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Керуючись ст. 2, 4, 12, 13, 76-82, 258-259, 263-265, 268, 273, 353, 354 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 в особі представника адвоката Ковальчук Ірини Миколаївни до Товариства з обмеженою відповідальністю «Гравіс-Кіно», Товариства з обмеженою відповідальністю «1+1 Інтернет» про захист честі, гідності та ділової репутації та стягнення моральної шкоди - залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Повне найменування сторін та інших учасників справи:
-позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 реєстраційний номер облікової картки платників податків: НОМЕР_1 ;
-відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Гравіс-Кіно», місцезнаходження: м. Київ, вул. Кирилівська, буд. 23, код ЄДРПОУ 36257228;
-відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «1+1 Інтернет», місцезнаходження: 04080, м. Київ, вул. Кирилівська, буд. 23, код ЄДРПОУ 37726069.
Суддя Дмитро ПЕТРОВ