Справа № 420/14484/25
18 вересня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Харченко Ю.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати мені, ОСОБА_1 , середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені за період з 19.10.2022 по 11.04.2025;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати, а військову частину НОМЕР_3 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) виплатити на мою, ОСОБА_1 (серія та номер паспорта НОМЕР_5 , код НОМЕР_6 ) користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців, тобто за період з 19.10.2022 по 20.04.2023;
- встановити судовий контроль за виконанням рішення суду.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що оскільки остаточний розрахунок Військовою частиною НОМЕР_1 здійснено не у день звільнення/виключення зі списків особового складу частини (19.10.2022), а з порушенням строків, встановлених статтею 116 Кодексу законів про працю України.
Наведене свідчить про наявні правові підстави для зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців.
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 , вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, з підстав, викладених у письмовому відзиві на позовну заяву (вхід. №ЕС59948/25 від 13.06.2025 року), посилаючись на те, що відповідно до відповідно до вимог статті 117 КЗпП України відповідальність може наставити лише у випадку несвоєчасної виплати військовослужбовцю грошових коштів, які він повинен був отримати за виконану роботу в силу своїх посадових обов'язків. У розрізі порушеного питання слід зазначити, що винагорода військовослужбовця за несення служби відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам іменується як «грошове забезпечення», яке має основні та додаткові власні складові елементи. Відмінність між цими складовими нарахувань грошового забезпечення полягає у тому, що за виконану роботу (несення військової служби) військовослужбовець отримує основні складові грошового забезпечення, а додаткові, з огляду на положення вищевказаних актів, за певних умов та як одноразові нарахування. За таких обставин, військова частина НОМЕР_1 зазначає, що умовою настання відповідальності за статтею 117 КЗпП України при несвоєчасному розрахунку з військовослужбовцем є те, що при звільненні з військової служби військовослужбовцю з вини військової частини не здійснено виплату основних складових грошового забезпечення.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 29.05.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі №420/14484/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії.
Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в сукупності, та системно проаналізувавши приписи чинного законодавства, суд встановив наступне.
Як встановлено судом, та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , проходив службу за контрактом осіб офіцерського складу у Збройних Силах України до 19.10.2022. Наказом начальника Регіонального управління Сил територіальної оборони « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Сил територіальної оборони Збройних Сил України № 184 від 13.10.2022, мене звільнено у відставку за пп. «б» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» - за станом здоров'я. Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 19.10.2022 за № 444 майора ОСОБА_1 , виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 19.10.2022. У наказі № 444 від 19.10.2022 зазначено вислугу років у Збройних силах станом на 19.10.2022. становила 09 років 11 місяців 12 днів, пільгових 0 років 0 місяців 0 днів, загальна вислуга 9 років 11 місяців 12 днів. Також, Наказом № 444 передбачено належні мені виплатити на дату звільнення, а саме: щомісячну премію за особливий внесок у загальні результати служби в розмірі 140% місячного грошового забезпечення в період з 01.10.2022 по 19.10.2022, надбавку за виконання особливо важливих завдань у розмірі 65% місячного посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавку за вислугу років за період з 01.10.2022 по 19.10.2022, виплату щомісячної додаткової винагороди у розмірі 30000,00 грн. пропорційно відпрацьованому часу за період з 01.10.2022 по 19.10.2022. Інші виплати при звільненні мені зі служби цим наказом не передбачено. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 червня 2023 року, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 25 березня 2024 року по справі № 420/16837/22, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо неврахування до вислуги років ОСОБА_1 службу строком у 10 років, зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок вислуги років. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби за станом здоров'я в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Зобов'язано відповідача здійснити позивачу виплату одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби за станом здоров'я, в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 відносно невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки пропорційно служби у 2022 році. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 виплату грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки.
На виконання рішення суду Відповідачем проведена виплата 12.12.2023, що підтверджується випискою з банку. Остаточно рішення суду по справі № 420/16837/22 виконано лише 11.04.2025 шляхом виплати мені одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби за станом здоров'я, в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби у розмірі 98730,53 грн,
З огляду на вказане, Позивач вимушений звернутись до суду з вказаним позовом з метою захисту власних порушених прав та законних інтересів.
Так, на думку суду, позовні вимоги є такими, що підлягають задоволенню частково, з урахуванням наступного.
Стаття 43 Конституції України закріплює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини перша, друга, четверта та сьома).
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII), у частині першій статті 9 якого закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Як зазначено у частині першій статті 1-2 Закону №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані нормами спеціального законодавства. Водночас такі питання врегульовані нормами КЗпП України.
Так, приписами частини першої статті 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму
Згідно зі статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.03.2020 в справі №140/2006/19, від 16.07.2020 в справі №400/2884/18, від 04.09.2020 в справі №120/2005/19-а, від 05.03.2021 в справі №120/3276/19-а, від 31.03.2021 в справі №340/970/20, від 13.10.2021 в справі №580/1790/20, від 21.10.2021 в справі №640/14764/20 та інших.
Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012, за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України в цій справі пов'язане з несвоєчасною виплатою позивачеві (у зв'язку зі звільненням) одноразової грошової допомоги при звільненні.
Так, судом встановлено, що позивач виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення з 13.10.2022, тоді як виплату остаточний розрахунок проведено 12.12.2023.
Належні до виплати суми грошового забезпечення відповідач виплатив ОСОБА_1 на виконання судового рішення у справі №420/16837/22, після чого останній звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України.
Наведене дає підстави для висновку, що відповідач не дотримався обов'язку виплатити позивачу при звільненні всі належні йому суми.
Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення частини першої статті 117 КЗпП України, згідно з якою на відповідача покладається відповідальність у вигляді обов'язку виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
У постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Підсумовуючи вищенаведене, суд, з урахуванням фактичних обставин справи, та встановленого правового регулювання спірних правовідносин, які виникли між сторонами, доходить висновку про те, що, оскільки відповідач не провів з позивачем на день його виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення розрахунок у повному обсязі (така виплата одноразової допомоги при звільненні проведена лише 24.04.2025), то позивач відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.
Щодо періоду затримки розрахунку при звільненні, за який у відповідача виникає обов'язок випалити позивачу середнє грошове забезпечення, а також алгоритму розрахунку розміру середнього грошового забезпечення за цей період, суд зазначає таке.
Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв'язку з невиплатою відповідачем позивачу станом на 13.10.2022 (дата виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) належних при звільненні.
Статтею 117 КЗпП України (чинній на день звільнення позивача з військової служби) виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку проводиться не більше як за шість місяців.
Тож, у межах цієї справи належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Наведена правова позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 30.11.2023 у справі №380/19103/22, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, отже така є сталою та послідовною.
Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Абзацом 3 пункту 3 розділу ІІІ Порядку №100 передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Підпунктом б пункту 4 розділу ІІІ Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Відповідно до пункту 5 розділу VI Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Як встановлено пунктом 8 розділу VI Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно із довідкою про середньоденний заробіток ОСОБА_1 середньоденне грошове забезпечення позивача становить 725,54 грн. (22129,25 грн. + 22129,25 грн./61, де 61 - кількість календарних днів у серпень -вересень 2022 року).
Враховуючи положення частини 1 статті 117 КЗпП України (в частині обмеження строку за який має бути виплачено середній заробіток за час затримки розрахунку шістьма місяцями), стягненню із відповідача підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку з позивачем за період з 14.10.2023 (наступний день після звільнення) до 12.12.2023, що становить 6 місяців або 183 дні.
Отже, обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права, суд дійшов висновку про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку в загальному розмірі 132 773,82 грн. (725,54 грн. х 183 дні).
Щодо вимог позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, суд зазначає таке.
Так, частиною 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Аналіз вказаної правової норми дає суду підстави стверджувати, що встановлення судового контролю за виконанням рішення суду є правом суду, а не обов'язком.
Згідно з статтею 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Суб'єктами, на яких поширюється обов'язковість судових рішень являються всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові чи службові особи та громадяни.
При цьому, відповідно до частини 2 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
З вищевикладеного вбачається, що рішення суду, яке набрало законної сили є обов'язковим для учасників справи, що забезпечується через примусове виконання судових рішень відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», а відтак суд не вбачає правових підстав для встановлення судового контролю за виконанням даного судового рішення.
Доказів на підтвердження факту того, що відповідач буде ухилятись від виконання судового рішення у цій справі, яке має набрати законну силу, до суду не надано, з огляду на це суд приходить до висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Статтею 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 74-76 КАС України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відтак, беручи до уваги вищевикладене, та оцінюючи наявні в матеріалах справи письмові докази в сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, підлягають задоволенню частково, з вище окреслених підстав.
Керуючись ст.ст. 2-12, 72-77, 139, 241-246, 250, 255, 22, 263, 295, КАС України, суд
1.Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати мені, ОСОБА_1 , середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені за період з 19.10.2022 по 11.04.2025.
3. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати, а військову частину НОМЕР_3 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) виплатити на мою, ОСОБА_1 (серія та номер паспорта НОМЕР_5 , код НОМЕР_6 ) користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців, тобто за період з 19.10.2022 по 20.04.2023 в сумі 132 773,82 грн. (сто тридцять дві тисячі сімсот сімдесят три грн.) 82 копійки.
4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст.ст.293, 295 КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст.255 КАС України.
Рішення складено 18.09.2025 року, з урахуванням знаходження судді Харченко Ю. В. у відпустці, у період з 30.05.2025 року по 27.06.2025 року, з 15.08.2025 року по 22.08.2025 року, а також на лікарняному з 07.07.2025р. по 08.08.2025 р. включно.
Суддя Ю.В. Харченко
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково