09 вересня 2025 року м. Харків Справа № 922/4691/24
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Слободін М.М., суддя Гребенюк Н.В. , суддя Шутенко І.А.
за участю секретаря судового засідання Бєлкіної О.М.
представники учасників справи не з'явились
розглянувши апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (вх.№1355 Х/1) на рішення ухвалене господарським судом Харківської області у складі судді Рильової В.В. 26.05.2025 (повний текст складено 05.06.2025) у справі № 922/4691/24
за позовом Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, м. Харків,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:
1) Тернівська сільська рада (місцезнаходження: 62421, Україна, Харківський р-н, Харківська обл., село Тернова, вулиця Світла, будинок, 347; код ЄДРПОУ: 04396673)
2) Липецька сільська військова адміністрація Харківського району Харківської області (місцезнаходження: 62414 Харківська область, Харківський район, село Липці, вул. Покровська, 5; код ЄДРПОУ: 44707228)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ" (місцезнаходження: 62420, Харківська область, Харківський район, село Веселе, вулиця Сонячна, будинок 4; код ЄДРПОУ: 34630924)
третя особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 )
про витребування земельної ділянки,
Головне управління Держгеокадастру у Харківській області звернулося до Господарського суду Харківської області із позовною заявою в якій просить суд примусово припинити право власності ТОВ "Агрофірма "ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ"" на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0219 шляхом витребування земельної ділянки з кадастровим номером 6325184500:02:001:0219 на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області.
Також позивач просить суд покласти на відповідача витрати зі сплати судового збору та залучити до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_1 .
Крім того, разом із позовною заявою позивачем подано заяву про забезпечення позову, в якій останній просить суд накласти арешт на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0219 заборонивши будь-яким особам вчиняти будь-які реєстраційні дії у Державному реєстрі речових прав та Державному земельному кадастрі щодо вказаної земельної ділянки.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 30.12.2025 заяву Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про забезпечення позову (вх.№4691/24 від 26.12.2024) задоволено. Накладено арешт на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0219 заборонивши будь-яким особам вчиняти будь-які реєстраційні дії у Державному реєстрі речових прав та Державному земельному кадастрі щодо вказаної земельної ділянки.
Рішенням господарського суду Харківської області від 26.05.2025 у задоволенні позову Головного управління Держгеокадастру у Харківській області відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду Харківської області від 30.12.2024 у справі №922/4691/24.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що :
- з матеріалів справи вбачається, що громадянин ОСОБА_1 у передбачений законом спосіб реалізував власне право на безоплатну приватизацію земельної ділянки із земель державної власності, отримавши у власність земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0219 із цільовим призначенням із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства;
- законом встановлено лише право власників земельних ділянок, призначених для ведення особистого селянського господарства, на передачу у користування юридичним особам України таких ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства без зміни їх цільового призначення, але без можливості передання юридичним особам права власності на ці ділянки, крім того, закон не передбачає можливості володіння юридичною особою земельною ділянкою особистого селянського господарства на праві власності, що суперечить як нормі закону, так і самій суті цього виду господарювання;
- суд приймає до уваги, що відповідно до частин 1 та 2 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом;
- з аналізу статті 391 Цивільного кодексу України вбачається, що саме власнику належить право усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном;
- саме до компетенції територіальної громади Тернівської сільської ради Харківського району Харківської області або прокурора в особі відповідного органу, належить право здійснювати захист щодо спірної земельної ділянки як власника земельної ділянки, а не позивачу у справі, разом з цим, позивач може здійснити повідомлення власника земельної ділянки щодо відповідних порушень, а не перебирати на себе функції останнього щодо здійснення захисту порушених прав, отже, у даній справі Головне управління Держгеокадастру у Харківській є неналежним позивачем, оскільки відсутні порушення цивільних прав та законних інтересів позивача.
Не погодившись з ухваленим рішенням, ГУ Держгеокадастру у Харківській області звернулося 11.06.2025 до Східного апеляційного господарського суду через підсистему “Електронний суд» з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 26.05.2025 року по справі №922/4691/24 та ухвалити нове, яким позов Головного управління задовольнити в повному обсязі.
Апелянт також просить вирішити питання про стягнення судових витрат з відповідача.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що:
- громадянин ОСОБА_1 у передбачений законом спосіб реалізував власне право на безоплатну приватизацію земельної ділянки із земель державної власності, отримавши у власність земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0219 із цільовим призначенням із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства;
- з аналізу норм чинного законодавства вбачається, що земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства, входять до категорії земель сільськогосподарського призначення, що мають особливий статус, якій встановлює додаткові обмеження щодо порядку розпорядження даною категорією земель на відміну від інших земель, види використання яких в межах певної категорії земель визначаються її власником або користувачем самостійно;
- позивач у даній справі виступає у правовому статусі центрального органу виконавчої влади, до компетенції якого відноситься реалізація державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, до компетенції якого належить звернення із позовами про припинення права користування земельними ділянками, що у свою чергу, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14.12.2022 у справі №477/2330/18 поєднує підстави припинення у судовому порядку як права власності, так і права користування земельною ділянкою;
- судом першої інстанції помилково застосовано норми матеріального права та висновки, що викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 та не враховано висновків Верховного Суду, що викладені в постанові від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18; .
- обраний Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області спосіб захисту є належним та ефективним, а позов подано з урахуванням вимог чинного законодавства, з огляду на висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.02.2024 року у справі № 948/73/23, де вказано, що законодавець передбачив можливість розпорядження земельними ділянками державної форми власності за Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області у виключних випадках, зокрема, у разі визнання за державою в особі відповідного органу виконавчої влади права власності на земельну ділянку за рішенням суду.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.06.2025 для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Слободін М.М., суддя Гребенюк Н.В., суддя Шутенко І.А.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 16.06.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ГУ Держгеокадастру у Харківській області на рішення Господарського суду Харківської області від 26.05.2025 у справі №922/4691/24. Розгляд справи призначено на 22 липня 2025 р. о 10:30 год.
Відповідач 26.06.2025 через систему “Електронний суд» подав відзив на апеляційну скаргу, в якому проти вимог та доводів апеляційної скарги заперечує, просить залишити її без задоволення, а рішення місцевого господарського суду - залишити без змін.
Свої заперечення обґрунтовує тим, що :
- хоча Головному управлінню Держгеокадастру у Харківській області і надані відповідні повноваження для подачі позову про примусову конфіскацію земельної ділянки, проте відповідно до позиції Верховного Суду у справі № 925/1133/18 позивач не наділений повноваженнями власника на захист відповідного права державної або комунальної форми власності, адже спірна земельна ділянка вибула з володіння держави у незаборонений законом спосіб, отже для подання позову про конфіскацію земельної ділянки Головне управління Держгеокадастру в Харківській області мало б діяти у статусі суб'єкта здійснення права державної власності на землю, а спірна земельна ділянка мала б перейти із форми державної власності у приватну поза встановленою законом процедурою;
- спірна земельна ділянка у справі № 948/73/23 вибула з власності держави поза встановленої законодавством процедури, тому Головне управління Держгеокадастру у Харківській області у справі № 948/73/23 зверталося з віндикаційним позовом, тоді як у позовній заяві позивачем обґрунтовано неможливість подачі віндикаційного позову у зв'язку з належним вибуттям ділянки з власності держави;
- отже, господарський суд Харківської області при розгляді справи правильно застосував позиції Верховного Суду, що викладені у постанові від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 та постанові від 28 лютого 2024 року у справі № 948/73/23, та дійшов правомірного висновку про відсутність повноважень у позивача для подачі позову у справі № 922/4691/24;
- в межах справи № 477/2330/18 прокурором в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області подано позов про припинення права власності у зв'язку із нецільовим використанням земельної ділянки, а саме: на землях для ведення особистого селянського господарства виритий кар'єр з якого здійснюється видобуток піску, отже, існує явна відмінність між обставинами справи та обставинами, що викладені в постанові Верховного Суду у справі № 477/2330/18, що і стало підставою для відмови у врахуванні вказаних позицій;
- Закон України «Про особисте селянське господарство» не регламентує набуття права власності на земельні ділянки призначених для ведення особистого селянського господарства, порядку їх передачі іншим особам, їх відчуження, тощо, адже вказані процедури вже регулюються ЗК України, а тому положення даного Закону не мають розповсюджуватися на правовідносини у вказані справі,;
- скаржник ні в тексті позовної заяви, ні в тесті апеляційної скарги не навів конкретної норми земельного законодавства, яка б напряму забороняла юридичним особам отримувати у власність земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства;
- у відповідача відсутній обов'язок змінювати вид використання з «для ведення особистого селянського господарства» на «для товарного сільськогосподарського виробництва», оскільки зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення.
В судове засідання 09.09.2025 представники учасників справи не з'явилися, про дату, час та місце його проведення повідомлені належним чином.
Відповідно до частини 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін, або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи викладене, а також зважаючи на те, що явка представників учасників справи в судове засідання судом обов'язковою не визнавалась, у справі достатньо матеріалів для розгляду справи по суті, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу позивача в даному судовому засіданні за відсутністю представників учасників.
Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та докази по справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, а також доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила таке.
Як зазначає позивач, у відповідності до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2021 року № 1302, Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері національної інфраструктури геопросторових даних, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру.
Відповідно до пункту 1 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 23.12.2021 року № 603 (у редакції наказу Держгеокадастру від 08.03.2023 року № 85) (чинного на момент звернення із відповідний позовом) (далі - положення), Головне управління Держгеокадастру у Харківській області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.
У свою чергу, пункт 3 зазначеного вище Положення передбачає, що завданням Головного управління є реалізація повноважень Держгеокадастру на території Харківської області.
Відповідно до підпункту 27 пункту 4 Положення, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області організовує та здійснює державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності у частині додержання вимог земельного законодавства щодо використання та охорони земель за, зокрема, додержанням органами державної влади, місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю та виконанням вимог щодо використання земельних ділянок за цільовим призначенням.
В ході вивчення додержання вимог земельного законодавства щодо використання та охорони земель та виконання вимог щодо використання земельних ділянок за цільовим призначенням на території Харківської області, Головним управлінням Держгекоадастру у Харківській області було встановлено, що 12.06.2017 року Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області отримано заяву фізичної особи ОСОБА_1 від 12.06.2017 року, відповідно до якої останній просив надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 2 (два) га із земель сільськогосподарського призначення, яка розташована за межами населеного пункту на території Тернівської сільської ради Харківського району Харківської області та передати йому зазначену земельну ділянку.
На підставі заяви фізичної особи ОСОБА_1 від 12.06.2017 року Головним управлінням видано наказ від 14.12.2017 року № 21405-СГ “Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» у відповідності до якого, надано громадянину ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення розташованої за межами населеного пункту на території Тернівської сільської ради Харківського району Харківської області.
Також, позивач зазначає, що у подальшому, 04.12.2017 року до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області надійшла заява фізичної особи ОСОБА_1 від 30.11.2017 року, у якій останній просив затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0000 га за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення державної власності, яка розташована за межами населених пунктів на території Тернівської сільської ради Харківського району Харківської області та передати йому зазначену земельну ділянку у власність.
Відповідно до Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, доданого до заяви від 20.11.2017 року, зазначена земельна ділянка мала кадастровий номер 6325184500:02:001:0219.
Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області після розгляду заяви від 30.11.2017 року видано наказ від 14.12.2017 № 21405-СГ, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованої за межами населених пунктів на території Тернівської сільської ради Харківського району Харківської області та передано громадянину ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 2,0000 га, у тому числі, багаторічні насадження площею 2,0000 га. (кадастровий номер 6325184500:02:001:0219) із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів на території Тернівської сільської ради Харківської району Харківської області,
Право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0219 було зареєстровано 30.05.2019 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за ОСОБА_1 (речове право: 31875161, реєстраційний номер 18458828663251).
Також, позивач зазначає, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 14.12.2017 року № 21405-СГ було також покладено обов'язок на громадянина ОСОБА_1 використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням, з дотриманням вимог статей 91, 103 Земельного кодексу України, Закону України “Про особисте селянське господарство», встановлених обмежень та інших нормативно-правових актів.
Як вказує позивач, згодом відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0219 було передано фізичною особою ОСОБА_1 за актом приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: 5639, 5640, виданого 27.11.2019 року Товариству з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ.», на підставі чого 24.12.2019 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності, номер відомостей про речове право: 34953266.
Таким чином, з 24.12.2019 власником та користувачем спірної земельної ділянки є відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ.».
На переконання позивача, оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 6325184500:02:001:0219 має цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, яке не змінювалось станом на дату звернення із позовом, то перебування її у власності відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ.» є незаконним, та таким, що суперечить вимогам земельного законодавства України, оскільки юридичні особи не можуть набувати земельні ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, натомість, вони можуть отримувати такі земельні ділянки в оренду.
Посилаючись на вищевказані обставини, позивач звернувся із позовом у даній справі.
Здійснюючи апеляційний перегляд справи, колегія суддів зазначає про таке.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що позиція позивача фактично спрямована не лише на припинення права власності на відповідну земельну ділянку у відповідача, але й повернення її у державну власність - тобто зміну режиму власності відповідної земельної ділянки.
При цьому, сторонами не оспорюється, що первісне вибуття спірної земельної ділянки з державної власності внаслідок її приватизації третьої особою ( ОСОБА_1 ) відбулося із дотриманням визначеної законодавством процедури.
Позивачем в межах даної справи не заявлено позовних вимог щодо спростування приватизації земельної ділянки, а також щодо правочину з відчуження спірної земельної ділянки третьої особою ОСОБА_1 ) на користь відповідача (зазначений в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як акт приймання-передачі нерухомого майна від 27.11.2019), внаслідок якого відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку.
Поряд з цим, заявляючи про відсутність підстав для застосування у правовідносинах,з яких виник спір у даній справі, віндикаційного, негаторного чи кондикційного способів захисту, позивач вважає, що наявність в ст.5 Закону України “Про особисте селянське господарство» норми щодо вичерпної можливості земельних ділянок особистого селянського господарства бути у власності однієї особи, спільної сумісної власності подружжя та спільної часткової власністю членів особистого селянського господарства - є достатньою підставою до заявлення позову про примусове припинення власності відповідача як юридичної особи на спірну земельну ділянку шляхом витребування її на користь держави в особі позивача.
Беручи до уваги викладене, а також те, що:
- правочин, опосередкований актом приймання-передачі від 27.11.2019, не є нікчемним у розумінні ст.215 ЦК України (жодна з наведених позивачем та застосованих місцевим судом норм права не містить такої вказівки про недійсність в силу закону), на нього розповсюджується презумпція правомірності, встановлена ст.204 цього Кодексу;
- за змістом пп.а)ч.1 ст.82 ЗК України придбання юридичною особою земельної ділянки у власність на підставі цивільно-правової угоди визначено як підставу набуття власності на землю, тоді як ч.2 ст.328 ЦК України встановлює презумпцію правомірності такого набуття, якщо інше прямо не випливає із закону або необґрунтованість активів у власності не встановлена судом;
- відсутність потреби у попередньому (одночасному) визнанні недійсними правочинів у ланцюгу відчуження майна задля можливості його витребування сформульовано як правову позицію лише у разі віндикації такого майна за позовом власника (п.149 постанови ВП ВС від 27.11.2024 у справі №204/8017/17) -
Колегія суддів вважає, що вирішення даного спору залежить від наявності норм закону щодо позбавлення відповідача набутого ним права власності на земельну ділянку та виникнення такого права у держави.
Частиною 4 ст.41 Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу в Україні, встановлено загальне правило, згідно з яким ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності і таке право є непорушним.
Частина 5 ст.41 Основного Закону визначає випадки правомірного припинення права власності через примусове відчуження майна з мотивів суспільної необхідності з відшкодуванням вартості (попереднім або наступним), що є реквізицією у розумінні ст.353 ЦК, але у розглядуваному випадку не застосовано, а тому не може розглядатися як легітимне виключення із згадуваного вище загального правила про непорушність права власності.
Частина 6 ст.41 Основного Закону іншою легітимною правовою підставою припинення права приватної власності визначає конфіскацію майна, яка може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом».
Враховуючи спрямованість заявлених позивачем вимог і наслідків їх можливого задоволення, колегія суддів вважає цей позов по суті конфіскацією земельної ділянки у розумінні ст.354 ЦК України (позбавлення права власності на майно як санкція за правопорушення з безоплатним переходом у власність держави), що узгоджується із приписами пп. ґ) ч.5 ст.84 ЗК України, оскільки:
- будь-який інший визначений цією нормою спосіб набуття держави права власності у розглядуваному випадку не є застосовним;
- відповідач та держава не знаходяться у зобов'язальних відносинах з приводу предмету спору;
- спірна земельна ділянка набута відповідачем від третьої особи ( ОСОБА_1 ), а не держави.
За таких обставин судова колегія вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо відсутності повноважень позивача на подання такого позову, оскільки право на подання позову про конфіскацію земельної ділянки прямо передбачене в п.51 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 15 від 14 січня 2015 року.
Обґрунтовано зазначаючи, що у спірних правовідносинах позивач виконує функції державного контролю за використанням та охороною земель та реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, а отже повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, суд першої інстанції не дослідив сутності спірних правовідносин та заявленого позову, помилково вважаючи його таким, що направлений на здійснення права державної власності на землю та безпідставно послався на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18.
Проте, предметом спору в зазначеній справі № 925/1133/18 були орендні правовідносини та досліджувалися повноваження ГУ Держгеокадастру не в аспекті компетенції державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності (як в даній справі 922/4660/24), а в розрізі правоздатності на заявлення позову про припинення права власності земельної ділянки в зобов'язальних відносинах.
Переглядаючи даний спір по суті та зважаючи на природу спірного майна (земельна ділянка), характер розглядуваних правовідносин, колегія суддів, керуючись ст.9 ЦК України, зазначає, що згадуваним у ч.6 ст.41 Конституції України законом, який встановлює випадки, обсяги і порядок конфіскації земельної ділянки, є, насамперед, Земельний кодекс України, а не Закон України “Про особисте селянське господарство».
Поряд з цим, колегія суддів вважає помилковим посилання позивача на норми Закону України “Про особисте селянське господарство» в обґрунтування своїх позовних вимог, оскільки цей Закон визначає сутність особистого селянського господарства та його суб'єктів, фактично встановлює обмеження саме для держави щодо безоплатної передачі відповідних земельних ділянок для такої мети у власність (наприклад, юридичним особам), проте даний Закон не регулює відносини ані щодо набуття права власності на земельну ділянку відповідачем у третьої особи, ані щодо користування нею, а також не встановлює заборон, порушення яких визначено як підставу для санкцій у вигляді конфіскації, а також порядку та і обсяги такої конфіскації.
Зважаючи на застосовність до розглядуваних правовідносин ст.1 ратифікованого Україною Першого протоколу до Конвенції про захисту прав і основоположних свобод людини 1950р. крізь приписи Земельного кодексу України, колегія суддів зауважує на необхідність дотримання критерію “законної підстави», який поряд із критеріями “легітимної мети» та “пропорційності втручання» виступатиме мірилом правової обґрунтованості заявлених позовних вимог.
Серед визначених ст.140 ЗК України підстав для припинення права власності на земельну ділянку обраний позивачем спосіб кореспондується із конфіскацією за рішенням суду, що узгоджується із п.п.ґ ч.5 ст.84 ЗК України.
Дана норма, яка фактично дублює ч.6 ст.41 Конституції України лише в частині вказівки на підставу припинення права власності та обов'язковості судового рішення, безпосередньо не визначає підстави, обсяги і порядок самої конфіскації, але ст. 148 ЗК України, так само як і Конституція України, чітко визначає, що відповідні параметри допустимості конфіскації мають встановлюватися тільки законом.
Норма статті 143 ЗК України встановлює визначеність лише щодо судового порядку конфіскації земельної ділянки, але не визначає ані випадків її застосування (підстав компенсації), ані обсягів.
Запропонована позивачем така підстава для припинення права власності, як використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, не відповідає системному тлумаченню ст.ст.140-143 ЗК України, за змістом яких застосування саме судового порядку щодо певних підстав припинення права власності, так і щодо припинення права користування земельними ділянками не встановлює підстав самої конфіскації.
Посилання позивача на висновки Великої Палати Верховного Суду, що викладені в постанові від 14.12.2022 у справі №477/2330/18, є помилковим, адже фактичні обставини щодо цільового використання земельної ділянки у вказаній справі та у справі №922/4691/24, істотно відрізняються, оскільки у справі №922/4691/24 відповідач при користуванні земельною ділянкою не вийшов за межи її цільового сільськогосподарського призначення, тоді як за обставинами справи №477/2330/18 -такий вихід відбувся.
Збереження категорійності спірної земельної ділянки, незважаючи на її набуття відповідачем та відсутність доказів і відомостей щодо завдання шкоди цій земельній ділянці господарською діяльності відповідача (на відміну від випадку, розглянутого у межах справи №477/2330/18) унеможливлює “притягування» як легітимних підстав позбавлення права власності посилання і на ч.3 ст.13 та ч.6 ст.41 Основного закону України.
Станом на момент набуття відповідачем права власності на спірну земельну ділянку редакція ст.130 ЗК України передбачала лише одну кваліфікуючу ознаку для набувачів земель сільськогосподарського призначення (спірна земельна ділянка) - юридичних осіб, а саме: наявність в установчих документах зазначення про ведення сільськогосподарського виробництва, якій відповідач відповідає.
Колегія суддів зазначає, що наявні матеріали справи не дають підстав кваліфікувати здійснене третьою особою ( ОСОБА_1 ) відчуження земельної ділянки за актом приймання-передачі від 27.11.2019 саме як купівлю-продаж, тоді як приписи ст.131 ЗК України у відповідній редакції щодо інших цивільно-правових угод не встановлювали жодних обмежень щодо набуття права власності для юридичних осіб на земельні ділянки, які до того вже перебували у приватній власності.
Колегія суддів, спираючись на принцип “jura novit curia», зазначає, що діюча на момент подання позову та ухвалення оскаржуваного рішення редакція ст.130 ЗК України допускала можливість конфіскації земельної ділянки виключно у разі порушень вимог ч.ч.1 і 2 цієї статі у відповідній редакції, однак зазначені випадки не охоплювали фактичні обставини в даній справі, тоді як належних підстав для конфіскації у контексті означених приписів за встановленими обставинами не вбачається.
Враховуючи відсутність жодних встановлених ЗК України заборон для відповідача щодо набуття у власність земельну ділянку приватної форми власності, зокрема, і підстав для конфіскації, визначених ст.145 цього Кодексу, твердження позивача про існування заборони, яке ґрунтується не на прямій і чіткій вказівці закону, а на розлогому та розширювальному тлумаченні норм, що не встановлюють підстав для конфіскації, є несумісними із приписами п.22 ч.1 ст.92 Конституції України (адже конфіскація за визначенням ст.345 ЦК є мірою відповідальності за порушення).
Зважаючи на викладене, колегія суддів не вбачає дотримання критерію “законної підстави» для втручання у право власності відповідача запропонованим способом, що є достатнім для скасування оскаржуваного рішення та відмови у задоволені позову з мотивів порушення ч.6 ст.41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу ЄКПЛ.
Колегія апеляційного суду, повторюючи висловлені міркування щодо нерелевантності застосування у повному обсязі до спірних правовідносин підходу, що був сформульований ВП ВС у постанові від 14.12.2022 у справі №477/2330/18, також зазначає про помилковість посилання позивача на приписи ст.19 ЗК України щодо зміни категорії земельної ділянки приватної власності, оскільки:
- матеріали справи не містять доказів використання відповідачем спірної земельної ділянки у спосіб, що перебуває за межами категорії “землі сільськогосподарського призначення»;
- зміна категорії та зміна виду використання у межах однієї категорії не можуть ототожнюватися за процедурою здійснення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у п.37 постанови ВП ВС від 01.06.2021 у справі №925/929/19;
- ст.33 ЗК України в принципі допускає використання земельних ділянок, призначених для ведення особистого селянського господарства, юридичними особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що вочевидь виключає можливість одночасного використання цієї ж земельної ділянки у порядку діяльності відповідною фізичною особою у розумінні ст. 1 Закону України “Про особисте селянське господарство» (правовий титул передачі - у користування чи у власність - не визначають змісту фізичних дій відповідної особи з використання земельної ділянки з точки зору оцінки її відповідності цільовому використанню у розумінні абз. 15 ч.1 ст.1 Закону України “Про землеустрій»).
Позивачем не наведено обставин того, що внаслідок набуття у власність та використання відповідачем спірної земельної ділянки завдано шкоди суспільним інтересам щодо її охороні, забезпечення яких визнавалось легітимною метою позбавлення права власності у межах справи №477/2330/18.
Встановлена за таких обставин відсутність “легітимної мети» позбавлення права власності відповідача також є самостійною підставою до відмові у позові.
Водночас, навіть якщо вбачати “легітимний інтерес» саме у збережені виду використання спірної земельної ділянки “для ведення особистого селянського господарства» у межах категорії “землі сільськогосподарського призначення», то запропоноване позивачем втручання у право мирного володіння відповідача не може бути визнано пропорційним, оскільки повернення земельної ділянки у державну власність не відновлює можливість третьої особи провадити діяльність щодо особистого селянського господарства з використанням такої ділянки та не відновлює вже використане такою особою права безоплатної приватизації земельної ділянки такого виду призначення.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, не з'ясування обставин, що мають значення для справи (п.1ч.1 ст. 277 ГПК України).
Оскільки висновок суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог є правильним, але за наведених в даній постанові підстав, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області на рішення господарського суду Харківської області від 26.05.2025 у справі № 922/4691/24 залишити без задоволення, але змінити мотивувальну частину рішення господарського суду Харківської області від 26.05.2025 у справі № 922/4691/24 щодо підстав відмови в позовних вимогах, виклавши її в редакції цієї постанови на підставі п.1ч.1 ст.277 ГПК України.
Відповідно до вимог ст. 129 ГПК України судові витрати по розгляду апеляційної скарги відносяться на заявника апеляційної скарги.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 271, 275, 276, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (вх.№1355 Х/1) на рішення господарського суду Харківської області від 26.05.2025 у справі № 922/4691/24 залишити без задоволення.
Змінити мотивувальну частину рішення господарського суду Харківської області від 26.05.2025 у справі № 922/4691/24, виклавши її в редакції даної постанови.
В іншій частині рішення господарського суду Харківської області від 26.05.2025 у справі № 922/4691/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.
Порядок і строки її оскарження визначені у статтях 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена 19.09.2025.
Головуючий суддя М.М. Слободін
Суддя Н.В. Гребенюк
Суддя І.А. Шутенко