16 вересня 2025 рокуСправа № 260/8799/24 пров. № А/857/21014/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача - Качмара В.Я.,
суддів - Гудима Л.Я., Онишкевича Т.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 травня 2025 року (суддя Гаврилко С.Є., м.Ужгород, повний текст складено 14 травня 2025 року), -
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області (далі Головне управління), в якому просив:
визнати протиправними дії Головного управління щодо не проведення повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 ;
зобов'язати Головне управління нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за 542 дні затримки повного розрахунку при звільненні, а саме за період з 01.07.2023 по 23.12.2024 включно, обчислений шляхом множення середньоденної заробітної плати у розмірі 895,45 грн на кількість днів затримки виплати розрахунку при звільненні, із утриманням обов'язкових податків та зборів.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 травня 2025 року позов задоволено частково. Зобов'язано Головне управління нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.07.2023 по 03.01.2024 але не більше як за шість місяців, в розмірі 50553,30 грн. У задоволенні позову у частині інших позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, в частині розрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, його оскаржив позивач, який із покликанням на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права просить рішення суду першої інстанції змінити в резолютивній частині, зобов'язавши Головне управління нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.07.2023 по 03.01.2024, але не більш як за шість місяць, в розмірі 119094,85 грн.
В доводах апеляційної скарги вказує на неправильний розрахунок судом суми середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає судове рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС), у зв'язку з відсутністю клопотань від учасників справи про розгляд справи за їх участю, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, за наявними у справі матеріалами.
Переглянувши справу за наявними у ній матеріалами, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що за період з 03.07.2023 по 03.01.2024 середній заробіток за час затримки виплати грошового забезпечення у належному розмірі, який підлягає стягненню на користь позивача складає 50553,30 грн (середньоденна заробітна плата 380,10 грн х 133 кількість робочих днів затримки розрахунку).
Такі висновки суду першої інстанції є дещо помилковими, з таких міркувань.
Відповідно до частини першої статті 308 КАС суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
В іншій частині - щодо відмови у задоволенні позову про визнання протиправними дій відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні позивача, рішення суду першої інстанції фактично не оскаржується, тому суд апеляційної інстанції не надає правову оцінку цій частині судового рішення.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи те, що рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 травня 2020 року у справі № 807/1280/15 (далі Рішення суду-1), визнано протиправним та скасовано наказ Державної казначейської служби України від 05.06.2015 № 510-о «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на займаній до звільнення посаді начальника Головного управління з 13.06.2015. Стягнуто із Головного управління на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а саме з 13.06.2015 по 25.05.2020, із утриманням із цієї суми обов'язкових податків та зборів у розмірі 471324 грн. Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на займаній до звільнення посаді начальника Головного управління з 13.06.2015 та в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу - у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 6841,80 гривень.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року Рішення суду-1 залишено без змін.
Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2021 року закрито касаційне провадження у справі.
На виконання вказаного Рішення суду-1 Головне управління виплатило позивачу заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 13.06.2015 по 25.05.2020 у розмірі 471324 грн.
Відповідно до наказу Державної казначейської служби України від 28.06.2023 № 311- о «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 », Головним управлінням видано наказ від 28.06.2023 № 90-о «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 », згідно якого скасовано наказ Головного управління від 12.06.2015 № 40-о «Про складання повноважень» та поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління з 13.06.2015.
Наказом Державної казначейської служби України від 28.06.2023 № 312-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 з посади начальника Головного управління у зв'язку з досягненням ним 65-річного віку відповідно до пункту 7 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу».
На підставі наказу Державної казначейської служби України від 28.06.2023 № 312-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 », наказом Головного управління від 28.06.2023 № 91-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 з посади начальника Головного управління у зв'язку із досягнення ним 65-річного віку відповідно до пункту 7 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу».
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2023 року у справі № 260/6196/23 (далі Рішення суду-2) зобов'язано Головне управління нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за 28.06.2023, із утриманням обов'язкових податків та зборів. Зобов'язано Головне управління нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за всі не використані дні щорічної основної відпустки, а також щорічної додаткової відпустки за весь період вимушеного прогулу та враховуючи час затримки виконання рішення суду, за період з 13.06.2015 по 27.06.2023, із утриманням обов'язкових податків та зборів. Зобов'язано Головне управління нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2024 року Рішення суду-2 змінено, а саме: в абзаці другому резолютивної частини цього рішення суду виключено формулювання «Державної казначейської служби України та»; в абзаці третьому резолютивної частини цього рішення суду формулювання «Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області» замінено формулюванням «Державної казначейської служби України». У решта частині Рішення суду-2 залишено без змін.
Постановою Верховного суду від 10 жовтня 2024 року касаційну скаргу Державної казначейської служби України залишено без задоволення. Рішення суду-2 у незміненій частині та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2024 року у справі № 260/6196/23 залишено без змін. Поновлено виконання Рішення суду-2 та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2024 року у справі №260/6196/23 в частині стягнення з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виконання Рішення суду-1 за період з 26.05.2020 до 27.06.2023 у розмірі 368841,44 грн.
27.04.2024 Головним управлінням здійснено добровільне виконання Рішення суду-2 та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2024 року по справі №260/6196/23 за позовом ОСОБА_1 згідно з платіжними інструкціями від 26.04.2024 № 213 перераховані кошти у розмірі 23430 грн, № 214 - 134144,37 грн., № 215 - 29995,02 грн; № 216 - 2499,58 грн.
Вважаючи, що має право на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
З аналізу наведених норм можна дійти висновку про те, що вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до статті 117 КЗпП у редакції Закону України від 01.07.2022 № 2353-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі Закон №2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо).
Вказаний у частині першій статті 117 КЗпП законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
Частина друга статті 117 КЗпП стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 та у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Таким чином, не має значення чи роботодавець добровільно виплатив заборгованість із заробітної плати чи на виконання рішення суду, у випадку затримки розрахунку при звільненні працівника до роботодавця застосовуються санкції, передбачені статтею 117 КЗпП.
Верховний Суд у постанові від 1 травня 2024 року у справі № 140/16184/23 висловив таку правову позицію «незважаючи на визначення приписами статті 117 КЗпП невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником в строк, встановлений приписами статті 116 КЗпП, яким переважно є день звільнення.»
Надаючи правову оцінку доводам відповідача у відзиві на апеляційну скаргу про необхідність застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП, з огляду на співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника при обрахунку середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, апеляційний суд зазначає наступне.
У постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на яку покликається відповідач, Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки щодо застосування статті 117 КЗпП в редакції Закону України від 20.12.2005 № 3248-IV «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» (далі Закон № 3248-IV).
У зв'язку з набранням чинності Законом № 2352-ІХ, яким статтю 117 КЗпП викладено в новій редакції, з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП в редакції Закону № 3248-IV втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19.07.2022 є неможливим.
Наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був обґрунтований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки стаття 117 КЗпП України в редакції Закону № 3248-IV не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду, визначивши критерії, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, виходила з того, що якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Також Велика Палата Верховного Суду враховувала, що непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне в повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Указане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.
Загалом аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 КЗпП в редакції Закону № 3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і задля уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах.
Необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню.
Водночас із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
Крім того, з прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 КЗпП, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, апеляційний суд вважає, що застосовувати наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП в редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 6 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22.
Таким чином, оскільки спірні відносини виникли після 19.07.2022, суд першої інстанції при розрахунку спірної суми середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні правильно застосував піврічний строк згідно з вимогами статті 117 КЗпП у редакції Закону №2352-ІХ без застосування принципу співмірності.
Матеріалами справи підтверджується, що позивачем у позовній заяві заявлено вимоги про стягнення на його користь розміру середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 01.07.2023 по 23.12.2024 із розрахунку 895,45 грн в день.
Загальна сума середнього грошового забезпечення, на яку має право позивач відповідно до статті 117 КЗпП, визначена судом першої інстанції у розмірі 50553,30 грн.
Апеляційним судом встановлено, що обмежений 6 місяцями період у цьому спорі з 03.07.2023 до 03.01.2023 становить 184 календарних дні.
Для визначення належної позивачу суми середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, суду належить встановити розмір середньомісячної заробітної плати з розрахунку за останні 2 календарні місяці роботи, що передували його звільненню.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100 (далі Порядок №100, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно зі статтею 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Як слідує з матеріалів справи, днем звільнення позивача є 28.06.2023. Заяву про проведення повного розрахунку при звільненні останнім подано до Головного управління 30.06.2023. Наступним робочим днем є 03.07.2023.
На виконання Рішення суду-2 Головне управління нарахувало та виплатило позивачу заробітну плату за 28.06.2023 у розмірі 895,45 грн, виходячи з таких складових розрахунку: - посадовий оклад - 12 800 грн; - 50% надбавки за вислугу років на державній службі - 6 400 грн; - надбавка за 6-й мінімальний ранг державної служби категорії «Б» - 500 грн; кількість робочих днів у червні 2023 року - 22.
Таким чином, оскільки позивач фактично не працював в день звільнення, вимогу про розрахунок пред'явив 30.06.2023, обов'язок виплати всі суми при звільненні у відповідача виник 03.07.2023, його середня заробітна плата відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи, що передують події невиплати заробітної плати, тобто 895,45 грн, які було виплачено відповідачем за 28.06.2023.
Повний розрахунок з позивачем при звільненні проведено Головним управлінням 24.12.2024.
Як вже зазначалось вище, період затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022 обмежується 6 місяцями, стягненню підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.07.2023 до 03.01.2023.
Відтак, з відповідача на користь позивача слід стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 03.07.2023 по 03.01.2023, виходячи із розрахунку 895,45 грн у день, помноженого на 184 календарні дні.
Разом з тим, згідно з частиною першою статті 308 КАС суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відтак, зважаючи на заявлені позивачем в апеляційній скарзі вимоги про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у сумі 119094,85 грн, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для виходу за межі доводів та вимог апеляційної скарги.
Таким чином, з урахуванням меж доводів та вимог апеляційної скарги, а також наведених вище обставин, сума середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 03.07.2023 по 03.01.2023 становить 119094,85 грн.
З урахуванням наведеного вище, аналізуючи вищенаведені правові норми та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, суд апеляційної інстанції зауважує, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з Головного управління на користь позивача середнього заробітку, передбаченого статтею 117 КЗпП, однак здійснюючи розрахунок суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, дійшов помилкового висновку при визначенні суми середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача.
Доводи апеляційної скарги є підставними та спростовують відповідні висновки суду першої інстанції з наведених вище мотивів.
Відповідно до пункту 2 статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно з частиною четвертою статті 317 КАС зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до ухвалення помилкового рішення, а відтак апеляційну скаргу позивача слід задовольнити частково, а резолютивну частину оскаржуваного судового рішення змінити. В решті рішення суду необхідно залишити без змін.
Керуючись статтями 308, 311, 315-317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 травня 2025 року змінити, виклавши абзац другий резолютивної частини рішення, у такій редакції:
«Зобов'язати Головне управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.07.2023 по 03.01.2024 але не більше як за шість місяців, в розмірі 119094,85 гривень.».
В решті рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС.
Суддя-доповідач В. Я. Качмар
судді Л. Я. Гудим
Т. В. Онишкевич