ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/9254/25
провадження № 1-кп/753/1711/25
"18" вересня 2025 р. Дарницький районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження, внесеному до ЄРДР за № 22024011000000185 від 17 липня 2024 року, відносно
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця АРК, громадянина України, громадянина України, колишнього інспектора сектору роботи з персоналом Феодосійського міського відділу ГУ МВС України в АР Крим, останнє відоме місце реєстрації та проживання за адресою: АДРЕСА_1 , несудимого,
обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_3
прокурора ОСОБА_4 ,
захисника ОСОБА_5 ,
Громадянин України ОСОБА_2 , діючи з прямим умислом та усвідомлюючи протиправний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, всупереч врегульованим чинним законодавством України суспільним відносинам у сфері національної безпеки України, здійснив перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, надання іноземній державі та їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України за наступних обставин.
ОСОБА_2 , будучи громадянином України та працівником Головного управління МВС України в Автономній Республіці Крим на посаді інспектора сектору роботи з персоналом Феодосійського міського відділу ГУ МВС України в АР Крим з підпорядкуванням Міністру внутрішніх справ України, достовірно знаючи про тимчасову окупацію російською федерацією території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя внаслідок збройної агресії російської федерації у лютому-квітні 2014 року (більш точну дату встановити не виявилось за можливим) продовжив свою трудову діяльність у складі незаконно створеного так званого «Міністерства внутрішніх справ Республіки Крим», яке увійшло до складу «Міністерства внутрішніх справ російської федерації», без підпорядкування Міністерству внутрішніх справ України на посаді так званого заступника начальника незаконно утвореного «відділу МВС росії по Кіровському району» (мовою оригіналу - «отдела МВД россии по Кировскому району), що знаходиться за адресою: вул. Рози Люксембург, буд. 12, смт. Кіровське, Кіровський р-н., АР Крим та сприяв представникам російської федерації у проведенні підривної діяльності на території України.
Крім цього, у громадянина України ОСОБА_2 , який перебував на тимчасово окупованій території смт. Кіровське Кіровського району Автономної Республіки Крим, за невстановлених досудовим розслідуванням обставин, у невстановлений час, проте не пізніше 30 січня 2024 року, виник злочинний умисел, спрямований на вчинення колабораційної діяльності, шляхом добровільного зайняття посади в незаконних правоохоронних органах створених окупаційною владою на тимчасово окупованій території України в АР Крим.
Так, після окупації російською федерацією територій Автономної Республіки Крим у лютому-квітні 2014 року (більш точну дату встановити не виявилось за можливим), ОСОБА_2 , будучи проросійськи налаштованою особою та маючи негативне ставлення до діючої на той час влади України, підтримуючи окупаційну політику російської федерації, за невстановлених досудовим розслідуванням обставин та часу, за його добровільної волі та власної згоди був призначений представниками окупаційної влади російської федерації на посаду заступника начальника незаконно утвореного «відділу МВС росії по Кіровському району» (мовою оригіналу - «отдела МВД россии по Кировскому району), який розташований за адресою: вул. Рози Люксембург, буд. 12, смт. Кіровське, Кіровський р-н., АР Крим.
Реалізовуючи свій злочинний умисел на зайняття посади в незаконних правоохоронних органах створених на тимчасово окупованій території України в Автономної Республіки Крим, громадянин України ОСОБА_2 , за невстановлених досудовим розслідуванням обставин, маючи достатній рівень освіти та спеціальних знань, діючи з прямим умислом та усвідомлюючи протиправний характер свого діяння, не пізніше 30 січня 2024 року (встановити більш точну дату в ході досудового розслідування не представилось можливим) за власною згодою був призначений представниками держави окупанта на посаду тимчасово виконуючого обов'язки начальника незаконно утвореного «відділу МВС росії по Кіровському району» (мовою оригіналу - «временно исполняющий обязанности начальника отдела МВД россии по Кировскому району»), тобто добровільно обійняв посаду у незаконному правоохоронному органі, який було створено окупаційною владою російської федерації з метою реалізації власної окупаційної політики на тимчасово окупованій території України в Автономній Республіці Крим за адресою: вул. Рози Люксембург, буд. 12, смт. Кіровське, Кіровський р-н., АР Крим.
Після чого, ОСОБА_2 , продовжуючи свою протиправну діяльність, направлену на зайняття посади в незаконних правоохоронних органах створених на тимчасово окупованій території України в АР Крим, не пізніше 28 лютого 2024 року (встановити більш точну дату в ході досудового розслідування не представилось можливим) за власною згодою знову був призначений представниками держави окупанта на посаду заступника начальника незаконно утвореного «відділу МВС росії по Кіровському району» (мовою оригіналу - «отдела МВД россии по Кировскому району), чим останній виконав всі необхідні дії, направленні на доведення свого злочинного умислу до кінця.
Перебуваючи на вказаній посаді ОСОБА_2 до теперішнього часу виконує покладені на нього обов'язки у незаконно створеному окупаційною владою російської федерації правоохоронному органі, діяльність якого спрямована на забезпечення встановленого державою окупантом правопорядку та забезпечення реалізації окупаційної політики, що завдає шкоди інтересам державної безпеки України та унеможливлює забезпечення її територіальної цілісності та недоторканності.
Оскільки, керуючись ч. 3 ст. 323 КПК України, судовий розгляд у межах даного кримінального провадження здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia), він показань суду не надавав, при цьому заяв, протестів та клопотань на адресу суду також не надходило.
Судовий розгляд проводився за обов'язкової участі захисника, який був забезпечений державою та користувався процесуальними правами обвинуваченої.
Аналіз наявних в матеріалах справи численних документів на підтвердження завчасних належних викликів ОСОБА_2 до слідчого (прокурора) та суду, направлених йому повідомлень з приводу його прав та обов'язків, оголошеної підозри, висунутого обвинувачення та руху спеціального судового провадження свідчить про те, що він мав підстави усвідомлювати, що проти нього розпочато кримінальне провадження, він отримав чи мав би отримати оголошену підозру, відповідні виклики та пред'явлене обвинувачення, мав можливість бути обізнаним із усіма своїми правами, в тому числі, на захист та доступ до правосуддя. Відтак, держава Україна під контролем сторони захисту та суду використала всі можливості для того, щоб обвинувачений мав право під час судового провадження як мінімум на такі гарантії: а) бути терміново і докладно повідомлений мовою, яку він розуміє, про характер і підставу обвинувачення; б) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту, обрати самому захисника; в) бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного захисника безплатно.
Така ситуація узгоджується із взятими на себе зобов'язаннями, яких повинна дотримуватися держава Україна з тим, щоб забезпечити реальне використання права, яке гарантується статтею 6 Європейської Конвенції з прав людини та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Суд уважає, що наявні у справі документи свідчать про відмову ОСОБА_2 , який повинен знати про розпочате кримінальне провадження, від здійснення свого права предстати перед українським судом за діяння вчинені на території суверенної України, юрисдикцію якої над собою вона не визнає, та захищати себе безпосередньо в такому суді, а так само свідчать про його наміри ухилитися від правосуддя держави Україна. Ухилення обвинуваченого від правосуддя суд оцінює як реалізацію останнім його невід'ємного права на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п. «g» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як одну з ключових гарантій презумпції невинуватості.
Зважаючи на специфіку спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК України), суд, зберігаючи неупередженість та безсторонність, надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченого як учасника кримінального провадження, яке відбувається за його відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченого була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом. Ці особливості вимагають від суду прискіпливої оцінки кожного поданого доказу обвинувачення, відтак поріг вимогливості до доказування у даному випадку має бути підвищений.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини, вчинення кримінального правопорушення; 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Відповідно до ст. 92 КПК України обов'язок доказування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, передбачених ст. 91 КПК України покладається на прокурора.
Суд же відповідно до ст. 26 КПК України у кримінальному провадженні вирішує питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень, а ч. 1 ст. 337 КПК України передбачає, що судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, крім випадків, передбачених цією статтею.
Тобто обов'язок доказування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, покладається на сторону обвинувачення безпосередньо у судовому засіданні.
В судовому засіданні на підтвердження винуватості ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України, були дослідженні наступні докази:
-повідомлення від 12 липня 2024 року № 76/5/177-884 про виявлення кримінального правопорушення (т. 2 а.с. 89-90), відповідно до якого 2 відділом УЗНД ГУ СБ України в АР Крим в ході здійснення пошукових заходів з встановлення протиправної діяльності представників силового блоку окупаційних органів влади т.зв. «Республіки Крим» отримано інформацію щодо вчинення громадянином України, ОСОБА_2 колабораційної діяльності на тимчасово окупованій території АР Крим та м. Севастополя, оскільки останній добровільно зайняв посаду т.зв. т.в.о. начальника в незаконному правоохоронному органі створеному на тимчасово окупованій території АР Крим - так званому «Відділі Міністерства внутрішніх справ рф по Кіровському району;
-акт огляду мережі Інтернет від 12 липня 2024 року (т. 2 а.с. 93-95), а саме, інтернет портал ІНФОРМАЦІЯ_4, на якому розміщено статтю під назвою: «ІНФОРМАЦІЯ_3» з зображенням на фото ОСОБА_2 . Також, на сайті ІНФОРМАЦІЯ_5 міститься посилання на якому зареєстровано незаконну утворену організацію під назвою «ОМВД россии по Кировскому району», де вказується, що ОСОБА_2 з 30 січня 2024 року по 28 лютого 2024 року обіймав посаду т.в.о. начальника т.зв.ю «Отдела МВД рф по Кировскому району Республики Крым»;
-лист на виконання доручення від 19 липня 2024 року № 76/14/97-4051 (т. 2 а.с. 103-104), де зазначено, що за наявними у ГУ базами даних, стосовно ОСОБА_2 отримано інформацію, що останній проживає за адресою: АДРЕСА_1 , документований паспорт громадянина рф № НОМЕР_1 ;
-протокол огляду відкритих інтернет-ресурсів від 9 серпня 2024 року з додатками (т. 2 а.с. 107-118), де об'єктом огляду є сайт ІНФОРМАЦІЯ_5, на якому знаходяться відомості про те, що 30 січня 2024 року т.в.о. начальника т.зв.ю «Отдела МВД рф по Кировскому району» є ОСОБА_2 . Крім того, на офіційній сторінці сайту «Лента новостей Крыма» міститься зображення, на якому 11 травня 2024 року викладена публікація під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_3» з зображенням на фото ОСОБА_2 , як одного із співробітників, що покладав квіти на пам'ятник «Скорботної Матері»;
-протокол огляду від 27 лютого 2025 року (т. 2 а.с. 132-140), де об'єктом огляду є сайт ІНФОРМАЦІЯ_2 на якому розміщено статтю про історію змін керівництва ОМВД росії по Кировському району, де розміщено дані про призначення ОСОБА_2 на посаду т.в.о. начальника поліції; сайт ІНФОРМАЦІЯ_6, де зазначено, що громадянин України ОСОБА_2 займає керівну посаду в незаконно створених органах поліції на тоту АР Крим;
-протокол огляду відкритих інтернет-ресурсів від 4 березня 2025 року з додатком (т. 2 а.с. 147-160), а саме, офіційного сайту «МВД Республики Крым», де міститься графік прийому т.зв. «заместителя нач. ОМВД россии по Кировскому району» ОСОБА_6 на лютий 2025 року
-висновок експерта від 11 жовтня 2024 року № 509/1 (т. 2 а.с. 167-175), у файлах, наданих для дослідження зображена одна й таж сама особа - ОСОБА_2 ;
-вирок від 25 червня 2009 року м. Феодосія, справа № 1-354/2009 р. (т. 2 а.с. 181-184), з якого вбачається, що допитувався свідок ОСОБА_7 , який повідомив, що працює на посаді о/у СГСБЭП ОСОБА_8 разом із ОСОБА_6 ..
Всі перелічені джерела інформації суд оцінює за правилами документа (ст. 99 КПК України), а відомості, що вони містять, визнає належними та допустимими зважаючи на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 223 КПК слідчими (розшуковими) діями є дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.
Згідно з ч. 1 ст. 237 КПК з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, на підтвердження винуватості ОСОБА_2 сторона обвинувачення посилається, зокрема, на протоколи огляду сайтів та протоколи огляду інтернет-видань, якими підтверджується, що останній добровільно зайняв посаду т.зв. т.в.о. начальника в незаконному правоохоронному органі створеному на тимчасово окупованій території АР Крим - так званому «Відділі Міністерства внутрішніх справ рф по Кіровському району.
Правовий акт індивідуальної дії розміщений в мережі «Інтернет», сам по собі не є переконливим доказом його фізичного існування, тим більше реалізації, однак підстав для визнання таких доказів недопустимими і неналежними не вбачається, оскільки інформація взята з офіційний інтернет-сайтів органів державної влади рф, які загальнодоступні в мережі «Інтернет».
Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено уповноваженою особою з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.
Враховуючи логічність, послідовність, узгодженість між собою вказаних доказів за змістом, їх єдність та взаємозв'язок за часом та характером подій, суд визнає наведені та проаналізовані задокументовані дані про незаконну діяльність ОСОБА_2 , достовірними доказами обвинувачення.
Будь-яких інших належних та допустимих доказів в ході судового розгляду сторонами з боку обвинувачення та захисту, які були вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених КПК України, враховуючи, що суд зберігаючи об'єктивність та неупередженість у ході розгляду даного кримінального провадження створив їм необхідні умови для реалізації ними їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків, надано не було.
Отже, дослідивши, оцінивши та перевіривши зібрані у кримінальному провадженні докази, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність - з точки зору достатності та взаємозв'язку, суд приходить до наступних висновків.
При ухваленні вироку відносно обвинуваченого ОСОБА_2 суд уважає за необхідне відповідно до положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосувати як джерело права Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини.
Так, у рішеннях «Коробов проти України» від 21 жовтня 2011 року, «Ірландія проти Сполученого Королівства» від 18 січня 1978 року Європейський суд з прав людини зазначає, що при оцінці доказів Суд, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростованих презумпцій факту.
З огляду на особливості даного кримінального провадження, окремої уваги потребує правова оцінка питання громадянства ОСОБА_2 та фактів з цього приводу.
Громадянство України ОСОБА_2 підтверджено дослідженими судом доказами та ніким із учасників судового розгляду не оспорюється, а тому доказуванню не підлягає.
Відповідно до ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство.
Згідно з положеннями Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-III, який визначає підстави і порядок набуття та припинення громадянства України, законодавство у цій сфері ґрунтується на принципах: єдиного громадянства, якщо громадянин України набув громадянство іншої держави, то у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства; збереження громадянства України незалежно від місця проживання (ст. 2). Громадянство України припиняється внаслідок виходу з громадянства України за клопотанням громадянина України та втрати громадянства України внаслідок добровільного набуття повнолітнім громадянином України громадянства іншої держави (ст. ст. 17, 18 та 19). При цьому, вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України, а не допускається, якщо особі в Україні повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто. Датою припинення громадянства України у всіх випадках є дата видання відповідного Указу Президента України (ст. ст. 18 та 19). Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до видання указу Президента України про припинення громадянства України несе всі обов'язки громадянина України (ст. 20).
За Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року № 1207-VII (ч. 4 ст. 5), примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території, громадянства рф не визнається Україною і не є підставою для втрати громадянства України.
Як вбачається зі ст. 4 Закону рф № 6-ФКЗ від 21 березня 2014 року, з дня прийняття АР Крим до рф, тобто з 21 березня 2014 року, автоматично визнавалося громадянство рф у всіх громадян України, які постійно проживали на території АР Крим, за ними залишалося право протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України. Передбачені законодавством рф обмеження на заміщення державних посад особами, що мають громадянство іншої країни, на території АР Крим почали діяти лише після перебігу місяця з дня прийняття АР Крим до рф.
Разом з тим, з урахуванням встановлених фактичних обставин, ОСОБА_2 , скориставшись правом бути обраним на посаду т.в.о. начальника незаконно утвореного «відділу МВС росії по Кіровському району», фактично отримав за законодавством рф громадянство рф, як необхідну умову такої діяльності, тобто, з боку рф за ним автоматично визнається громадянство рф, і він своїм правом протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України не скористався.
Суд при цьому бере до уваги, що законодавство рф визначає підстави набуття та припинення громадянства рф, проте не може вирішувати питання припинення громадянства іншої країни, в тому числі України.
Таким чином, враховуючи приписи ст. 4 Конституції України, ст. ст. 2, 17-20 Закону України «Про громадянство України», ч. 4 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», дотримуючись проголошеного в Україні визнання права громадянина України на зміну громадянства у встановленому порядку, ОСОБА_2 по теперішній час залишається громадянином України незалежно від місця його проживання. Примусове автоматичне набуття ним, як громадянином України, який проживає на тимчасово окупованій території, громадянства рф не визнається Україною, відтак не може бути підставою для втрати ним громадянства України. Через оголошену ОСОБА_2 у межах даного провадження підозру у вчиненні кримінальних правопорушень не допускається і його вихід з громадянства України. Фактичне набуття ОСОБА_2 громадянства рф не впливає на зміст його правових відносин з Україною, за якими він визнається лише громадянином України.
Будь-яких доказів про намір ОСОБА_2 відмовитись від громадянства України суду надано не було.
Крім цього, суд уважає доведеним, що ОСОБА_2 , будучи громадянином України, не пізніше 30 січня 2024 року прийняв на себе повноваження т.в.о. начальника незаконно утвореного «відділу МВС росії по Кіровському району» та працював на окупованій території України від імені іноземної держави - рф, керуючись її матеріальним та процесуальним правом, що підтверджується дослідженими в судовому засіданні доказами.
Між тим, вчинення будь-яких діянь, передбачених ст. 111 КК України, заподіює шкоду національній безпеці України, і розцінюються як підривна діяльність проти неї. Згідно з законодавством України загрози національній безпеці - це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.
Таким чином, види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати і допомога у проведенні такої діяльності. Вона може надаватися шляхом організації чи виконання конкретного злочину, схилення до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо.
Кримінальним законом установлено, що надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України.
Отже, здійснення ОСОБА_2 за таких умов діяльності в правоохоронних органах від імені рф свідчить про порушення ним вимог ст. 65 Конституції України, оскільки забезпечувало становлення та зміцнення окупаційної влади РФ шляхом утворення та функціонування незаконно створених окупаційних правоохоронних органів влади рф на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади рф з метою недопущення контролю української влади на території АР Крим, а відтак надання ним допомоги рф в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові України.
Достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду ОСОБА_2 , для усвідомлення ним фактів активної підривної діяльності рф проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим доводиться об'єктивними даними про його освіту, який у 2005 році закінчив Донецький юридичний інститут МВС при Донецькому Національному Університеті, що у подальшому дозволило йому працювати в правоохоронних ораганх.
Суд звертає увагу, що окупація території АР Крим та встановлення на цій території окупаційних органів влади, мала відкритий характер, а тому ОСОБА_2 , будучи громадянином України та випускником Донецького Національного Університету, тобто носієм вищої юридичної освіти, а відповідно і достатнього рівня спеціальних знань в галузі права, очевидно усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав їх суспільно-небезпечні наслідки і бажав їх настання, тобто діяв з прямим умислом.
За таких обставин, суд уважає, що ОСОБА_2 діяв з прямим умислом, так як останній керувалася виключно корисливим мотивом та хибним почуттям кар'єризму, використовуючи факт встановлення окупаційної влади на території АР Крим у своїх особистих інтересах, маючи на меті обійняти посаду у незаконно створеному органі.
Також, оскільки ОСОБА_2 , будучи громадянином України, який, використовуючи факт незаконного створення на тимчасово окупованій території України правоохоронного органу з метою особистого кар'єрного розвитку, добровільно зайняв посаду т.в.о. начальника незаконно утвореного «відділу МВС росії по Кіровському району», свідчать про вчинення ним колабораційної діяльності та утворює склад злочину, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК, а наявність в особи спеціальних знань у галузі права, здобутих в українському закладі вищої освіти, лише підтверджує чітке усвідомлення останнім суспільно небезпечного характеру свого діяння, як вже зазначалося раніше.
На підставі викладеного, суд уважає доведеною вину ОСОБА_2 поза розумним сумнівом у вчиненні державної зради, тобто у вчиненні громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості України: переході на бік ворога в період збройного конфлікту, наданні іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, а також, у добровільному зайнятті громадянином України посади в незаконних правоохоронних органах, створених на тимчасово окупованій території, тобто, у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України.
При обранні виду та міри покарання суд, реалізуючи принципи справедливості та індивідуалізації покарання, враховуючи, що призначене покарання повинно бути не тільки карою, але і переслідувати цілі загальної та спеціальної превенції, вважає, що покарання повинно бути відповідним вчиненому і сприяти виправленню обвинуваченого та запобіганню вчинення нових злочинів.
Призначаючи ОСОБА_2 покарання за ч. 1 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України, суд ураховує ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, які є особливо тяжкими, вчинив правопорушення проти основ національної безпеки України, конкретні обставини кримінального провадження, особу обвинуваченого, який несудимий, одружений, не перебуває на обліку у лікарів нарколога та психіатра, підвищену суспільну небезпечність даних кримінальних правопорушень.
Обставин, що обтяжують та пом'якшують покарання судом не встановлено.
З урахуванням наведеного, суд уважає необхідним призначити обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі в межах санкцій, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України, з конфіскацією усього належного йому на праві приватної власності майна, з позбавлення права обіймати посади в органах державної влади.
Таке покарання відповідатиме загальним засадам призначення покарання передбаченим ст. 65 КК України, за своїм видом і розміром буде справедливим, необхідним та достатнім для виправлення останнього та запобігання вчиненню нових правопорушень.
Крім того, відповідно до ст. 54 КК України засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а тому суд вважає, що є всі необхідні підстави для позбавлення ОСОБА_2 спеціального звання - "лейтенант".
Речові докази та судові витрати відсутні.
Керуючись ст. ст. 370, 374 КПК України, суд
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України, і призначити йому покарання:
-за ч. 1 ст. 111 КК України у виді 14 років позбавлення волі з конфіскацією усього належного йому на праві приватної власності майна;
-за ч. 7 ст. 111-1 КК України у виді 13 років позбавлення волі з конфіскацією усього належного йому на праві приватної власності майна, з позбавлення права обіймати посади в органах державної влади на строк 10 років.
Згідно ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначити ОСОБА_2 покарання у виді позбавлення волі строком на 14 років позбавлення волі з конфіскацією усього належного йому на праві приватної власності майна, з позбавлення права обіймати посади в органах державної влади на строк 10 років та з позбавленням на підставі ст. 54 КК України спеціального звання - лейтенант.
Початок строку відбування покарання ОСОБА_2 вираховувати з дня його фактичного затримання.
На вирок може бути подана апеляційна скарга до Київського Апеляційного суду через Дарницький районний суд м. Києва протягом 30 днів з дня його проголошення.
Суддя ОСОБА_1