09 вересня 2025 року
м. Харків
справа № 619/2354/23
провадження № 22-ц/818/2641/25
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді: Тичкової О.Ю.,
суддів: Пилипчук Н.П., Кружиліної О.А.
за участю секретаря судового засідання Волобуєва О.О.
сторони справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2 , ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків за апеляційними скаргами ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_3 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 03 лютого 2025 року в складі судді Калиновської Л.В., -
В травні 2023 року ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом після уточнення якого просила суд визнати недійсними договір позики від 26.10.2018 та іпотечний договір від 29.12.2018, що були укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ..
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 26.10.2016 між позивачкою та ОСОБА_3 було укладено договір позики грошових коштів з терміном погашення до зі строком погашення до 24.10.2020 в сумі еквівалентній 80000,00 євро за комерційним курсом на день погашення боргу. Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 30.08.2021, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 07.02.2022 по справі № 619/1572/21 позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено та стягнуто з ОСОБА_3 2 667 211,62 грн за договором позики 26.10.2016. З метою неповернення зазначеного боргу, ОСОБА_3 уклав договір позики від 26.10.2018 з умовами якого позичив у ОСОБА_2 80 000 Грн, які зобов'язався повернути не пізніше 21.12.2018 року. 26.10.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки садового будинку загальною площею 239,6 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Пунктом 6 договору позики від 26.10.2018 передбачено, що повне виконання усіх зобов'язань за цим договором підтверджується наданням від позикодавця нотаріально посвідченої заяви про отримання всієї суми позики. Під час ознайомлення з матеріалами судової справи №372/3733/22 позивачем було отримано копію заяви ОСОБА_2 від 10.08.2021 про отримання ним повного виконання та відсутність матеріальних претензій до ОСОБА_3 за договором позики від 26.10.2018. Позивач вказує, що грошові кошти ОСОБА_3 до теперішнього часу не повернув і усіляко ухиляється від повернення боргу, використовуючи своїх колишніх родичів - дружину ОСОБА_6 та її рідного брата ОСОБА_2 . Гроші ОСОБА_3 позичав для будівництва садового будинку, який почав будувати в 2016 році і ввів в експлуатацію та зареєстрував у Державному реєстрі прав власності в 2018 році. Таким чином, ОСОБА_3 станом на 2018 рік був обізнаний про наявність в нього боргу перед позивачем і з метою не повернення боргу уклав договори позики та іпотеки з ОСОБА_2 . Крім того позивач зазначає, що ОСОБА_3 є пенсіонером і не має відповідного доходу, який би дозволив йому погасити борг в сумі 80000,00 Євро. Таким чином, ОСОБА_3 , укладаючи договір іпотеки будинку мав на меті уникнення погашення боргу перед позивачкою, бо не має доходу та майна, яке б дозволило йому погасити борг та виконати свої зобов'язання. Крім того, оскільки ОСОБА_3 позичав гроші у позивача в 2016 році зі строком погашення до 24.10.2020, будучи обізнаним про відсутність доходу для повернення боргу, уклав договір позики та іпотеки з рідним братом своєї дружини - ОСОБА_6 . В серпні 2021 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 погашення боргу і вивів з іпотеки будинок ОСОБА_3 в с. Козин, проте будинок, який заарештовано для погашення боргу перед позивачем залишається в іпотеці у ОСОБА_2 попри сплив строку позовної давності за договором позики. Позивач вказує, що іпотечним договором забезпечувались права ОСОБА_2 на майбутнє на отримання ним погашення боргу ОСОБА_3 та обов'язок ОСОБА_3 саме у разі невиконання договору позики від 26.10.2018, тобто на майбутнє. Існування іпотечного договору перешкоджає задоволенню вимог позивача по примусовому стягненню з ОСОБА_3 суми боргу. При прийнятті погашення боргу ОСОБА_2 не зняв обтяження за іпотечним договором, майно за яким є забезпеченням виконання рішення суду по справі № 619/1572/21, чим, як зазначає позивач, порушено її право. Позивач вважає іпотечний договір, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 фраудаторним, оскільки у ОСОБА_2 відсутній станом на 2018 рік задекларований дохід в розмірі 180000,0 доларів США готівкою, а ОСОБА_3 станом на 2018 рік має лише дохід у вигляді пенсії як співробітник правоохоронного органу, яка є недостатньою для погашення боргу. Борг позивачу не повернуто. Про недобросовісність ОСОБА_3 також свідчить текст договору іпотеки, де ОСОБА_3 повідомляє нотаріуса та ОСОБА_2 про те, що він не перебуває у шлюбі чи і фактичних шлюбних відносинах, текст заяви ОСОБА_6 , де вона запевняє у тому, що шлюб з ОСОБА_3 (зареєстрований у 1995 році) вони розірвали лише в 2019 році. Вказане свідчить про фіктивність договору іпотеки та позики.
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 03 лютого 2025 року позовні вимоги задоволено.
Визнано недійсними договір позики від 26.10.2018, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Визнано недійсним іпотечний договір, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 29.12.2018, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Малаховою Г.І. та зареєстрований у реєстрі за №3217.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , на користь держави судовий збір в сумі 2422 грн. 40 коп.
Рішення обґрунтовано тим, що оскаржувані договори позики та іпотеки, укладені 26.10.2018 та 29.12.2018 відповідно, а договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено 26.10.2016, тобто на час їх укладення ОСОБА_3 знав про існування невиконаного перед позивачем зобов'язання за договором позики, тому міг передбачити негативні для себе наслідки. Відтак, є підстави вважати, що оскаржувані договори укладені з метою уникнення відповідальності за невиконання умов договору позики.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити та залишити без розгляду заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог від 22 серпня 2023 року.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд не повно встановив обставини у справі та дійшов до висновків що не відповідають дійсним обставинам у права вимогам закону. Наявність договору позики, укладеного між відповідачами в цій справі, жодним чином не могла вказувати на будь-яку фраудаторну його спрямованість хоча б з огляду лише на те, що строк повернення коштів за договором позики, укладеного між позивачкою та відповідачем ОСОБА_3 наставав лише 24 жовтня 2020 року, тобто станом на момент укладення договору позики між відповідачами будь-який обов'язок відповідача ОСОБА_3 перед позивачкою був відсутній. Те, що ОСОБА_2 йде назустріч ОСОБА_3 , погоджуючись на прохання останнього та враховуючи певні обставини, що склалися у нього, не звертати стягнення за договором позики в судовому порядку на цей час, жодним чином не може бути поставлено у провину ОСОБА_2 або розцінене, як удаваність правочину. Суд першої інстанції, визнавши договір позики недійсним, жодним чином свій висновок не обґрунтував. Крім цього судом допущені грубі процесуальні порушення при прийнятті заяви позивачки про збільшення позовних вимог щодо визнання недійсним договору позики, оскільки відповідно до первісного позову, який і був прийнятий до розгляду, мова йшла виключно про визнання недійсним договору іпотеки. Але згодом, позивачка подала до суду заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої просила визнати недійсним окрім договору іпотеки ще й договір позики від 26 жовтня 2018 року. Тобто, позивачка у своїй заяві одночасно змінила підстави і предмет позову, що діючим процесуальним законом заборонено.
11.03.2025 року не погодившись з рішенням суду ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити та повернути без розгляду заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог від 22 серпня 2023 року.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд повинен був врахувати, що позивачка подала до суду позовну вимогу немайнового характеру, збільшення позовних вимог за якою є неможливою. Позивачка у своїй заяві про збільшення позовних вимог одночасно додала нову позовну вимогу до тих самих відповідачів та одночасно змінивши підстави і предмет позову. Фактично ж позивачем надано новий позов із новими підставами та новими вимогами, доручення якого до вказаної справи було неможливим, оскільки останній міг бути пред'явлення окремо. Оскаржуваним рішенням суддею було вирішено позовну вимогу про визнання недійсним договору позики від 26 жовтня 2018 року у простій письмовій формі, хоча така вимога у передбачений ЦПК України спосіб до суду не надходила. Станом на сьогодні ший день зобов'язання за договором позики від 26 жовтня 2018 року дійсно ще не виконано, однак відповідачі ведуть між собою постійні перемовини з метою досягти згоди. Істотною обставиною для визнання правочину фраудаторним є передача за цим правочином права власності на майно (відчуження майна) на шкоду кредитору. Проте майно у вигляді будинку загальною площею 239,6 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 залишається у власності ОСОБА_3 і на нього може бути звергнуто стягнення за згодою іпотекодержателя. Проте ані позивачка, ані приватний виконавець Близнюков Ю.В., що виконує рішення у справі про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь позивачки, не звертались до ОСОБА_2 із відповідними заявами.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення відповідає в повній мірі.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що 26 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошових коштів, за яким останній отримав від ОСОБА_1 кошти у сумі 2 320 000 грн 00 коп., та зобов'язався повернути їх до 24 жовтня 2020 року (т.1 а.с. 7).
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 30 серпня 2021 року (№619/1572/21), яке залишене в силі постановою Харківського апеляційного суду від 07 лютого 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики грошових коштів в сумі 2 667 211 грн 62 коп., що складається з: основного боргу в розмірі 2 533 160 грн 00 коп., пені в розмірі 107 355 грн 62 коп., 3% річних в розмірі 26 696 грн 00 коп. В іншій частині позову відмовлено.
02.07.2021 року приватним виконавцем Близнюклвим Ю. було винесено постанова про відкриття виконавчого провадження ВП№65959779 та постанова про арешт майна. Згідно з якими накладено арешт на майно що належить боржнику: садовий будинок, загальною площею 239,6 м. кВ., який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ( т.1 а.с. 165-166)
26 жовтня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики грошових коштів у простій письмовій формі, згідно умов якого ОСОБА_3 позичив у ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 80 000.00 доларів США (т.1 а.с. 32)
29 грудня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, що був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І. та зареєстрований в реєстрі за №3217, згідно умов якого з метою забезпечення своїх зобов'язань за договором позики від 26 жовтня 2018 року ОСОБА_3 передав в іпотеку належний йому садовий будинок АДРЕСА_1 , вартістю за домовленістю сторін 2 215 200 грн. 00 коп., що за домовленістю сторін складає еквівалент 80 000.00 доларів США (т.1 а.с. 32-34).
Згідно з витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки 29.12.2018 року приватний нотаріус Малахова Г.І. Харківського міського нотаріального округу визначив Іпотеодержателем -Замазій В.І., іпотекодавцем - ОСОБА_3 , предмет іпотеки: садовий будинок загальною площею 239,6 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 35)
Згідно заяви від 10.08.2021 посвідченої приватним нотаріусом Малаховою Г.І. зареєстрованою в реєстрі за №2069 ОСОБА_2 повністю одержав від ОСОБА_3 все належне йому майно за договором позики від 26.10.2018 (т. 1 а.с. 117)
Згідно з частиною першою статті 15, частини першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частиною першою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (див. пункт 53 постанови Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16).
Частинами першою, другою статті 234 ЦК України встановлено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
За пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).
Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов'язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.
Наведені висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 та від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18, від 15 жовтня 2024 року у справі № 127/18610/22.
Верховний Суд в постанові від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23) зазначив, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні, як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора, як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину, як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала, що її інтереси порушені внаслідок недобросовісної поведінки відповідача ОСОБА_3 , який з метою ухилення від виконання грошового зобов'язання перед позивачкою, створив штучного кредитора шляхом укладання договору позики та договору іпотеки з відповідачем ОСОБА_2 .
У справі, яка переглядається, встановлено, що 26 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошових коштів, за яким останній отримав від ОСОБА_1 кошти у сумі 2 320 000 грн 00 коп., та зобов'язався повернути їх до 24 жовтня 2020 року (т.1 а.с. 7).
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 30 серпня 2021 року (№619/1572/21), яке залишене в силі постановою Харківського апеляційного суду від 07 лютого 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики грошових коштів в сумі 2 667 211 грн 62 коп., що складається з: основного боргу в розмірі 2 533 160 грн 00 коп., пені в розмірі 107 355 грн 62 коп., 3% річних в розмірі 26 696 грн 00 коп. В іншій частині позову відмовлено.
26 жовтня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики грошових коштів у простій письмовій формі, згідно умов якого ОСОБА_3 позичив у ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 80 000.00 доларів США , які зобов'язався повернути не пізніше 21.12.2018 (т.1 а.с. 32)
29 грудня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, що був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І. та зареєстрований в реєстрі за №3217, згідно умов якого з метою забезпечення своїх зобов'язань за договором позики від 26 жовтня 2018 року ОСОБА_3 передав в іпотеку належний йому садовий будинок АДРЕСА_1 , вартістю за домовленістю сторін 2 215 200 грн. 00 коп., що за домовленістю сторін складає еквівалент 80 000.00 доларів США (т.1 а.с. 32-34).
Згідно з витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки 29.12.2018 року приватний нотаріус Малахова Г.І. Харківського міського нотаріального округу визначив Іпотеодержателем -Замазій В.І., іпотекодавцем - ОСОБА_3 , предмет іпотеки: садовий будинок загальною площею 239,6 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 35).
Згідно заяви від 10.08.2021 посвідченої приватним нотаріусом Малаховою Г.І. зареєстрованою в реєстрі за №2069 ОСОБА_2 повністю одержав від ОСОБА_3 все належне йому майно за договором позики від 26.10.2018 (т. 1 а.с. 117)
В суді першої інстанції ( т.1 а.с. 27 - 29) та в апеляційній скарзі ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_3 факт виконання ним зобов'язання за довгором позики від 26.10.2018 перед ОСОБА_2 заперечував, проте доказів укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 іншого договору від 26.10. 2018 не надає.
В апеляційній скарзі ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_2 факт виконання ОСОБА_3 зобов'язання за довгором позики від 26.10.2018 також заперечували, жодних посянень з приводу заяви ОСОБА_2 від 10.08.2021 суду не надали.
Судова колегія вважає таку поведінку відповідачів у справі суперечливою.
В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті І.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18)).
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19)).
Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 05 грудня 2024 року у справі № 509/2156/19 (провадження № 61-3361св24).
З огляду на викладене, установивши, що відповідач ОСОБА_3 , маючи невиконане зобов'язання перед ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 ( рідний брат колишньої дружини ОСОБА_3 - Потоцької ( до шлюбу ОСОБА_7 ) таку саму суму грошей, які він був зобов'язаний повернути позивачці, передавши на виконання цих договорів в іпотеку належне йому нерухоме майно шляхом укладення договору іпотеки з пов'язаною особою, суд дійшов правильного висновку про наявність правових підстав, передбачених положеннями статті 234 ЦК України, для визнання оспорюваних договорів позики та іпотеки недійсними, оскільки укладення оспорюваних договорів відбулося з метою уникнення сплати боргу перед ОСОБА_1 та звернення стягнення кредитором на майно ОСОБА_3 як боржника.
Доводи заявника про порушення судом норм процесуального права є такими, що не заслуговують на увагу з огляду на наступне.
Згідно абзацу 2 ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення судом норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
З позовом ОСОБА_1 про визнання іпотечного договору недійсним звернулась до суду 26.05.2023 року.
Відкрито провадження ухвалою суду від 07.06.2023 та призначено дату підготовчого судового засідання на 06.07.2023. Даними протоколу судового засідання від 06.07.23, іншими матеріалами справи, даними ухвали суду від 12.10.23 року та ухвали суду від 16.09.24 підтверджується що підготовче засідання у справі було закрито 16.09.2024 та справу за позовом ОСОБА_1 призначено до судового розгляду на 30.10.2024 ( т. 1 а.с. 16 , 56 - 57, 235 - 237)
22.08.2023 ОСОБА_1 звернулась з заявою про збільшення позовних вимог вимогами про визнання недійсними договору позики від 26.10.2018 та іпотечного договору від 29.12.2018 , які укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ( т.1 а.с 54 - 61).
Ухвалою суду від 12.10.2023 року у задоволенні клопотання представника ОСОБА_4 , який діяв в інтересах ОСОБА_2 про залишення позовної заяви без розгляду за зловживання процесуальним правом. ( т. 1 а.с. 90 - 91) відмовлено.
В судовому засіданні від 03.02.2025 ОСОБА_1 позовні вимоги викладені в позові та заяві про збільшення позовних вимог від 22.08.2023 підтримала та просила задовольнити, що підтверджується даними протоколу судового засідання від 03.02.2025 ( т. 2 а.с. 22 - 27).
Відповідно до п. 2 ч.2 , ч.3 ст. 49 ЦПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.
З заяви ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог вбачається що позивач первісно просила визнати недійсним договір іпотеки від 29.12.2018 укладений в якості забезпечення виконання зобов'язання договору позики від 26.10. 2016 з підстав його фраудаторності, в наступному доповнила позов вимогами про визнання недійсним договору позики від 26.10.2018 з підстав його фраундарності.
Судова колегія не погоджується з доводами апелянта про відсутність у суду підстав розгляду позовних вимог ОСОБА_1 з урахуванням уточнень від 22.08.2023, оскільки зазначені уточнення зроблені позивачкою в установленому ЦПК порядку ( до закінчення підготовчого судового засідання) та стосувались лише збільшення позовних вимог в частині предмету позову.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій та не дають підстав вважати, що судом порушені норми матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги є необґрунтовані та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - залишенню без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381, 382-384, 389 ЦПК України, суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 03 лютого 2025 року без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення виготовлений 18.09.2025.
Головуючий О. Ю. Тичкова
Судді О.А. Кружиліна
Н.П. Пилипчук