Справа № 445/947/25
провадження № 2/445/744/25
09 вересня 2025 року Золочівський районний суд Львівської області в складі:
головуючого судді Кіпчарського О. М.
секретаря судового засідання Кшемінської О.Я.
з участю представника позивача Яцуляка Т.Р.
представника відповідачів ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Золочеві Львівської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення з квартири,
ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення з квартири. В обгрунтування позову вказала, що вона, на підставі договору дарування від 11.02.2025року, є одноосібним власником квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У даній квартирі зареєстрований чоловік позивачки - ОСОБА_6 . Зазначає, що відповідачі не зареєстровані у даній квартирі, однак продовжують проживати у такій без законних підстав, оскільки не є співвласниками чи орендарями даного майна, що створює для неї зайві незручності у володінні та користуванні житлом. Також, позивачка вказує, що відповідачі не є ні членами її сім'ї, ні родичами, тому не бажає надавати їм права користування спірною квартирою. При цьому відповідачі відмовляються добровільно звільнити дану квартиру, що зумовило її звернутися до суду з даним позовом.
Відповідачі подали відзив на позовну заяву, в якому заперечили проти задоволення позовних вимог. В обгрунтування своїх заперечень відповідачка ОСОБА_3 вказала, що вона є колишньою дружиною чоловіка позивачки - ОСОБА_6 . У спірній квартирі вона була зареєстрована з часу одруження з ОСОБА_6 - 2000 року, а їх спільні діти з ОСОБА_6 : ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , були зареєстровані у даній квартирі з часу народження. У 2014 році вона з ОСОБА_6 шлюб розірвала, після чого разом з неповнолітніми дітьми залишилися проживати у цій квартирі. Окрім того вказала, що рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 04.02.2014 року за нею та її, на той час, неповнолітніми дітьми: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , визнано право користування вказаною квартирою, а також зобов'язано відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не чинити їй перешкод в користуванні житловим приміщенням. Дане рішення набрало законної сили. Окрім того, вказала, що ухвалою Золочівського районного суду Львівської області від 05.12.2014 року затверджено мирову угоду, згідно якої відповідачам по даній справі надано право користування даною квартирою. Вказує, що з часу укладення мирової угоди вона з синами продовжує проживати у вказаній квартирі, користується всіма комунальними послугами, вартість яких щомісячно оплачує самостійно. При цьому зазначає, що позивачка разом із чоловіком ОСОБА_6 проживає у АДРЕСА_2 . Також відповідачка ОСОБА_3 згадує, що спірна квартира належала матері її колишнього чоловіка - ОСОБА_7 , яка, на підставі договору дарування від 16.07.2013 року, передала у власність ОСОБА_6 спірну квартиру, після чого відповідачі, будучи зареєстровані у квартирі, продовжили проживати у такій, не створюючи жодних перешкод власнику житла. ОСОБА_6 , в свою чергу, після реєстрації шлюбу із позивачкою, на підставі договору дарування від 11.02.2025 року, передав останній у власність спірну квартиру. Будучи власником квартири, позивачка 14.08.2025 року звернулася до ЦНАП Золочівської міської ради Львівської області із заявою про зняття відповідачів із зареєстрованого місця проживання, про що останні дізналися лише з довідки ОСББ Явір» №20. Відповідачка не заперечує, що вона дійсно проживає у спірній квартирі разом із дітьми, однак при цьому не створює жодних перешкод у володінні чи користування даним житлом власнику, щомісячно сплачує комунальні послуги, дбає про належний стан житла. При цьому також зазначає, що іншого житла у не її чи в її синів немає, коштів придбати чи орендувати інше житло у неї немає, оскільки діти продовжують навчання, самостійного стабільного доходу не мають. Враховуючи наведене, відповідачі просять відмовити в задоволенні позовних вимог.
В судове засідання сторони не з'явилися.
Представник позивачки в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив такі задовольнити.
Представник відповідачів проти задоволення позову заперечив з підстав, що зазначені у відзиві.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, що мають істотне значення для її розгляду і вирішення по суті, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України).
Згідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Судом встановлено наступні обставини.
Згідно договору дарування від 11.02.2025 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського нотаріального округу Львівської області Яремком Р.Є., ОСОБА_6 передав у власність ОСОБА_2 квартиру, загальною площею 62,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Як встановлено судом із довідки №2а від 24.02.2025 року, виданої ОСББ "Явір", у вищезазначеній квартирі зареєстрована ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , а також проживають без реєстрації ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Судом також встановлено, що позивач ОСОБА_2 та ОСОБА_6 перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Окрім того, судом встановлено, що колишній власник спірної квартири ОСОБА_6 перебував у зареєстрованому шлюбі із відповідачкою ОСОБА_3 , шлюб між якими розірвано, що підтверджується рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 21.01.2014 року.
Згідно свідоцтв про народження ОСОБА_3 та ОСОБА_6 є батьками відповідачів: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 04.02.2014 року за ОСОБА_3 та її неповнолітніми дітьми ОСОБА_4 , та ОСОБА_8 визнано право користування квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також зобов'язано колишніх власників квартири не чинити ОСОБА_3 перешкод в користуванні даним житловим приміщенням.
Окрім того, ухвалою Золочівського районного суду Львівської області від 05.12.2014 року затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , яка діяла як у власних інтересах, так і в інтересах дітей ОСОБА_4 , та ОСОБА_8 .
Даною мировою угодою сторонами було погоджено порядок та умови користування спірною квартирою. ОСОБА_9 та ОСОБА_7 при цьому зобов'язалися дотримуватися правил спільного проживання в квартирі та не порушувати прав та інтересів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_8 .
Вирішуючи спір між сторонами, суд враховує, що статтею 41 Конституції України та відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод" закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
При вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
На цьому наголосив Верховний Суд у постанові від 1 березня 2023 року по справі №296/1389/21.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У статті 47 Конституції України зазначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) зазначено, що поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме: існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
У пункті 36 рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" (заява № 58255/00) суд визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання житлом, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання.
Отже, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Водночас особа має надати до суду докази, що спірне житло тривалий час було її єдиним місцем проживанням і іншого житла вона не має (постанова Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року в справі № 760/5955/17).
Як встановлено судом із матеріалів справи, відповідачка ОСОБА_3 з 2000 року була зареєстрована та проживала у спірній квартирі, а відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - з часу народження. Доказів, які б підтверджували наявність у відповідачів іншого житла, сторонами не надано, як і не надано позивачем доказів того, що відповідачі створюють їй перешкоди у володінні та коритуванні даним майном. Натомість відповідачкою пред'явлено докази, які підтверджують щомісячні оплати нею вартості комунальних послуг.
Окрім того, із вищезазначених рішень Золочівського районного суду Львівської області, судом встановлено, що між колишніми власниками спірної квартири та відповідачами було врегульовано порядок користування таким майно.
Досліджені в судовому засіданні докакази свідчать про те, що відповідачі були зареєстровані та проживали у квартирі на законних підставах протягом тривалого часу, що підтверджує тісні зв'язки із даним місцем проживання.
Разом з тим, суд зазначає, що позивачка приймаючи у власність спірну квартиру за договором дарування, була обізнана з тим, що у вказаній квартирі зареєстровані та проживають відповідачі.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17.
Згідно статті 156 ЖК України , члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Згідно статті 157 ЖК України, членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до абз.1 ст.116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Таким чином, оскільки відповідачами доведено їх тісний зв'язок з місцем проживання, за яким знаходиться спірна квартира, водночас відсутність доказів, про те, що у їх власності та в користуванні є інше житлове приміщення придатне для проживання, недоведеність позивачкою обставин, щодо вчинення відповідачами перешкод у її володінні та/або користуванні даним майном, вчинення правочину, а саме договору дарування квартири та фактично одночасне виключення відповідачів з реєстраційного обліку за заявою позивача, що вочевидь спрямоване на штучне створення обставин для заявлення даного позову, попередні та тривалі конфлікти сторін щодо спірного житла, суд не знаходить законних підстав для задоволення позовних вимог, так як виселення відповідачів із спірного житла, є невиправданим втручанням в приватну сферу відповідачів та порушенням їх прав на повагу до житла.
Враховуючи вищевикладене, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, системний аналіз положень чинного законодавства України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Керуючись ст. 2, 4, 5, 11,13, 141, 258,259, 263-265, 272, 273 ЦПК України, суд -
в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення з квартири - відмовити.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та/або обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо Львівського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення виготовлено та підписано 18 вересня 2025 року
Суддя О. М. Кіпчарський