Провадження № 22-ц/803/7116/25 Справа № 190/2531/24 Суддя у 1-й інстанції - Кудрявцева Ю. В. Суддя у 2-й інстанції - Новікова Г. В.
16 вересня 2025 року
Дніпровський апеляційний суд в складі колегії:
головуючого судді: Новікової Г.В.
суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П.,
за участю секретаря: Кругман А.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення П'ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 30 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей Виконавчого комітету П'ятихатської міської ради про позбавлення батьківських прав, -
В листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним вище позовом, в обґрунтування якого посилався на те, що він з відповідачкою перебував в зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням суду від 14.06.2024 року. Від шлюбу мають малолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вони з відповідачкою проживають окремо, дитина проживає разом з батьком та забезпечена гідними умовами проживання та гармонійною атмосферою оточення. Спорів стосовно місця проживання дитини не було, відповідачка не заперечувала, що дитина буде проживати з батьком.
Весь цей час відповідачка життям дитини не цікавилася, не телефонувала, не виявляла бажання спілкуватись з дитиною та приймати участь у її вихованні. На момент звернення із позовом дитина не спілкується з матір'ю та не має до неї ніяких почуттів, оскільки з початку 2024 року, жодного разу її не бачила. Також позивач зазначав, що в спілкуванні з ним дитина ніколи про матір не питала та не цікавилася.
Відповідно до заяви, посвідченої приватним нотаріусом Кам'янського районного нотаріального округу Романенко Т.В. від 21.08.2024 року, відповідачка ОСОБА_2 відмовилася від своєї малолітньої доньки ОСОБА_3 та надала вільну і безумовну згоду на удочеріння.
Відповідно до рішення виконавчого комітету П'ятихатської міської ради від 22.08.2024 року, № 231 було вирішено визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 ..
Просив позбавити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьківських прав відносно неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням П'ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 30 квітня 2025 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити..
В обґрунтування посилався на невідповідність висновків суду обставинам справи, не з'ясування всіх обставин справи.
Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно не врахував під час розгляду справи нотаріально посвідчену довіреність відповідачки про відмову від своєї дитини з посиланням на практику Верховного Суду, оскільки зазначені ним справи не є тотожними. Також звертав увагу, що орган опіки та піклування дав згоду на позбавлення матері батьківських прав та у своєму висновку відобразив байдуже ставлення матері до дитини та її небажання піклуватись про останню. Крім того, зазначав, що про байдужість відповідачки до дитини свідчить те, що вона не заперечувала проти рішення виконкому про визначення місця проживання дитини із батьком. Суд не надав належної правової оцінки доказам про невиконання матір'ю своїх батьківських обов'язків щодо дитини у вигляді протоколів про адміністративне правопорушення.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Про час та дату розгляду справи сторони повідомлені належним чином, про що свідчить довідка про отримання судових повісток у вигляді смс позивачем та відповідачем та в системі Електронний суд третьою особою.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України за наявними в ній доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно копії свідоцтва про народження ІНФОРМАЦІЯ_4 в м.Дніпро народилася ОСОБА_3 , батьками вказані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Відповідно до копії заяви відповідачки ОСОБА_2 від 21.08.2024 року, посвідченої приватним нотаріусом Кам'янського районного нотаріального округу Романенко Т.В., - ОСОБА_2 відмовляється від своєї малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та дає вільну і безумовну згоду на удочеріння її доньки будь яким громадянином України.
За висновком Органу опіки та піклування виконавчого комітету П'ятихатської міської ради доцільне позбавлення батьківських прав громадянки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 відносно малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно копії рішення виконавчого комітету П'ятихатської міської ради Кам'янського району Дніпропетровської області №231 від 22 серпня 2024 року визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , за адресою: АДРЕСА_1 .
За інформацією начальника П'ятихатського ВП №7 Кам'янського РУП ГУНП в Дніпропетровській області ОСОБА_2 притягувалась до адміністративної відповідальності 17.01.2025 року і 06.02.2025 року та відносно неї складено протоколи про адміністративне правопорушення за вчинення адміністративного правопорушення передбаченого ч.2 ст.184 КУпАП «Невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов'язків щодо виховання дітей».
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено факту умисного ухилення ОСОБА_2 від виконання батьківських обов'язків відносно дитини, та достатність підстав для застосування до відповідачки таких крайніх заходів впливу на батьків як позбавлення батьківських прав, що буде відповідати інтересам дитини.
Із такими висновками суду можливо погодитися з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 19 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держава вживає усіх необхідних заходів з метою захисту дитини від відсутності піклування або недбалого ставлення до неї з боку батьків.
Частинами першою, другою статті 27 цієї Конвенції визначено, що кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку. Батьки несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно зі статтею 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до частини восьмої статті 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно з частинами другою та четвертою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:
1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти;
3) жорстоко поводяться з дитиною;
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об'єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.
Згідно з частинами першою - третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Пунктом 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо та необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі № 643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17, від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/1, на які посилається заявниця у касаційній скарзі.
У рішенні у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків, які можуть бути підставою позбавлення його батьківських прав, покладено на позивача.
Основні доводи позовної заяви та апеляційної скарги ОСОБА_1 ґрунтуються на невиконанні відповідачкою своїх батьківських обов'язків щодо дитини у зв'язку із тим, що вона не проживає разом із дитиною, не цікавиться її життям не піклується про добробут дитини та не приймає участь у її вихованні.
Слід звернути увагу, що ознакою ухилення від обов'язків по вихованню дитини, як підставою позбавлення батьківських прав, що передбачена пунктом 2 частини першої ст. 164 СК України, може бути лише винна поведінка особи, свідоме нехтування нею своїми батьківськими обов'язками.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19.
Згідно із рішенням №231 від 22 серпня 2024 року місце проживання малолітньої ОСОБА_3 визначено разом із батьком ОСОБА_1 , однак зазначене не свідчить про ухилення матері від виконання своїх батьківських обов'язків. Також не знайшли свого підтвердження доводи позивача про те, що виключно позивач займається її вихованням, слідкує за її здоров'ям, ним створені належні умови для проживання дитини, оскільки вказані доводи свідчать про факт належного виконання ним, як батьком дитини, батьківських обов'язків та не є достатньою підставою для позбавлення відповідачки батьківських прав відносно малолітньої дитини.
Щодо висновку органу опіки та піклування про доречність позбавлення відповідача батьківських прав слід зазначити наступне.
Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв'язку (постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Колегія суддів вважає правильним висновки суду першої інстанції, що стороною позивача не обґрунтовано належними доказами, в чому полягає злісне небажання відповідача виконувати свої обов'язки по вихованню дитини, при цьому, доказів того, що до останньої застосовувались попередження про необхідність змінити своє ставлення до виховання дитини, веде аморальний спосіб життя або зловживає алкогольними напоями чи вживає наркотичні засоби, на адресу суду не надано.
Суд першої інстанції вірно не погодився із висновком органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, який носить рекомендаційний характер, не містить однозначних обставин, які б вказували на наявність підстав для застосування відносно відповідачки такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав. Крім того висновок органу опіки та піклування ґрунтується лише на доводах однієї сторони - батька дитини, наданих ним документах та базується лише на тому, що донька сторін проживає разом з позивачем.
Щодо листів про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності, то слід звернути увагу, що надані суду документи містять не повну інформацію щодо обставин, за яких відповідачка притягалась до адміністративної відповідальності, передбаченої ч.1 ст. 184 КУпАП, та які заходи впливу були застосовані правоохоронними органами. Крім того, наявність двох протоколів про адміністративне правопорушення,які були складені підряд через декілька місяців після подання позовної заяви, не свідчить про систематичність не виконання таких обов'язків.
Є необґрунтованими доводи апеляційної скарги, що наявність нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_2 про відмову від своєї малолітньої доньки, як факту невиконання своїх батьківських обов'язків, оскільки вказані докази не можуть беззаперечно свідчити про наявність підстав для остаточного позбавлення матері батьківських прав. Крім того, відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства.
Як зазначалося раніше, відсутність доказів вжиття інших заходів реагування щодо матері дитини з метою зміни її ставлення до дочки, не дає підстав для вжиття найбільш суворого заходу впливу на неї, як позбавлення батьківських прав.
Крім того, як вірно зазначено судом першої інстанції, відповідачка не є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив з нею сімейних відносин не відповідає інтересам дитини.
Таким чином, з урахуванням якнайкращих інтересів дитини та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанцій про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші).
У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.
Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Апеляційним судом не встановлено порушення або неправильне застосування судом першої інстанції при розгляді цієї справи норм матеріального чи процесуального права та невідповідності висновків суду обставинами справи, тому підстав для задоволення апеляційної скарги і скасування рішення суду з ухваленням нового немає.
З огляду на те, що апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення, а судових рішень без змін, підстав для відшкодування, зміни або перерозподілу судових витрат у відповідності до ст.141 ЦПК України не має.
Керуючись ст. ст.368, 375, 381,382 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення П'ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 30 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 16 вересня 2025 року.
Судді: