Провадження № 22-ц/803/8277/25 Справа № 214/4582/24 Суддя у 1-й інстанції - Чернова Н.В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
16 вересня 2025 року м.Кривий Ріг
Справа № 214/4582/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.
секретар судового засідання - Матвійчук Ю.К.
сторони:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Козаренко Софія Вікторівна, на рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2025 року, яке ухвалено суддею Черновою Н.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 27 травня 2025 року, -
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 27 вересня 2019 року він надав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 5 000 000,00 грн. готівкою, зі строком виплати боргу до 01 січня 2023 року, що підтверджується власноруч написаною розпискою останнього.
ОСОБА_2 просив кошти в борг разом зі своєю дружиною ОСОБА_3 , з якою перебував у шлюбі, для розвитку їх бізнесу, а саме шкіл англійської мови, якими наразі займається його дружина, а отже кошти вони брали та використовували в інтересах сім'ї.
Посилаючись на викладене, на підставі статей 1046-1049 ЦК України та статей 60-61, 65 СК України, просив суд: стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за договором позики від 27 вересня 2019 року в сумі 5 000 000,00 грн.
Рішенням Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2025 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 27 вересня 2019 року в розмірі 5 000 000 гривень 00 коп.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору 15 140 гривень 00 коп.
У задоволенні іншої частини вимог - відмовлено.
Продовжено дію заходів забезпечення позову згідно ухвали суду від 21 жовтня 2024 року протягом дев'яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Козаренко С.В., посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов хибних висновків щодо недоведення позивачем факту надання коштів у позику саме подружжю ОСОБА_4 та використання цих коштів в інтересах сім?ї. Так, факт використання коштів в інтересах сім?ї підтверджено у відзиві на позовну заяву та відповідачами, після укладення договору позики, було придбано нерухоме майно на ім?я ОСОБА_3 , що не було враховано судом.
Відзив на апеляійну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Козаренко С.В., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дійсно з 24 червня 2011 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано між ними рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20 червня 2023 року у справі № 214/3719/22 (провадження № 2/214/1334/23).
27 вересня 2019 року відповідач ОСОБА_2 отримав у позику від позивача ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 5 000 000,00 грн. та зобов'язувався повернути вказану суму до 01 січня 2023 року, однак, у визначений в розписці термін, борг не повернув.
На підтвердження отриманих коштів позивачем надано оригінал розписки (а.с. 7).
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з факту укладення договору між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 та факту передачі позивачем коштів позичальнику на вказаних в розписці умовах, тобто, виконання ним умов договору. Врахував, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існують договірні правовідносини з позики, позичальником не виконані зобов'язання перед позикодавцем, кошти, отриманні у позику, не повернуті у повному обсязі, а тому заборгованість підлягає стягненню у судовому порядку з позичальника у повному обсязі. При цьому, суд вказав, що, ні позивачем ОСОБА_1 , ні відповідачем ОСОБА_2 , не доведено факту використання одержаного за договором позики від 27.09.2019, укладеним ОСОБА_2 , як одним із подружжя, саме в інтересах сім'ї, а не власних, а тому ці борги не можна віднести до об'єктів спільної сумісної власності подружжя, у зв?язку з чим позовні вимоги до ОСОБА_3 задоволенню не підлягають.
Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня
2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до частини першої, другої, третьої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення не відповідає, з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі
№ 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року
у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Отже, надане позивачем ОСОБА_1 боргове зобов'язання (розписка) від 27 вересня 2019 року, підписана відповідачем ОСОБА_2 , що ним не оспорюється, є доказом факту отримання грошових коштів, за недоведеності ним протилежного.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з вимогами статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (частини перша, четверта статті 545 ЦК України).
Отже, статтею 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що незважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку (постанова Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)).
Дослідивши оригінал боргової розписки від 27 вересня 2019 року, яка містить зобов'язання однієї особи - ОСОБА_2 повернути іншій особі - ОСОБА_1 у визначений строк визначену суму грошей, що становить основний зміст і всі істотні умови позикового зобов'язання, колегія суддів вважає, що вона є не тільки належним підтвердженням укладеного між сторонами договору позики зазначеної суми грошей, але й підтвердженням факту не виконання зобов'язання відповідачем ОСОБА_2 щодо повернення позики у відповідності до вимог ст.ст. 526, 530, 1049 ЦК України.
Разом з тим, судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 24 червня 2011 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано між ними рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20 червня 2023 року у справі № 214/3719/22 (провадження № 2/214/1334/23).
Тобто, на момент укладення договору позики, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі.
У статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таким чином, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї з набуттям майна у спільну сумісну власність, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) зроблено висновок, що «інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку, і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї. […] Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї».
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у пункті 62 вказаної постанови погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
У постанові від 26 березня 2025 року у справі № 753/17584/21 (провадження № 61-4806св24) Верховний Суд зазначив, що «з урахуванням презумпції спільності права власності подружжя, тягар спростування якої покладений на того з подружжя, хто її спростовує, відповідач ОСОБА_3 не надав доказів того, що кошти отримані за договором позики були використані не в інтересах сім'ї, а на особисті потреби ОСОБА_2 . При цьому для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне. Обов'язковому дослідженню у справах цієї категорії підлягають обставини того, чи були отримані грошові кошти витрачені в інтересах сім'ї, чи підтверджено це відповідними доказами. При цьому з огляду на презумпцію спільності права власності подружжя доведення чи спростування факту використання отриманих за договором позики коштів на потреби сім'ї відповідачів має здійснювати той із подружжя,який її заперечує, тобто відповідач».
Отже, факт використання отриманих за договором позики коштів на потреби сім'ї презюмується та може бути спростований одним із подружжя, який заперечує такий факт.
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Як закріплено в ч. 2 ст. 76 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 81 ЦПК України).
Відповідачка ОСОБА_3 не висловила своїх заперечень щодо заявлених позовних вимог та не надала суду доказів щодо використання відповідачем ОСОБА_2 грошових коштів, отриманих на підставі договору позики від 27 вересня 2019 року, не в інтересах сім?ї, а на особисті потреби її чоловіка ОСОБА_2 .
При цьому, відповідач ОСОБА_2 у відзиві на позов не заперечував факт наявності боргових зобов'язань перед позивачем ОСОБА_1 та зазначив, що грошові кошти були взяти в борг в інтересах сім'ї для розвитку спільного бізнесу з відповідачкою ОСОБА_3 .
Це узгоджується з інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якого на підставі Договору купівлі-продажу від 02.09.2019 на ім'я ОСОБА_3 було придбано офтальмологічний центр за адресою: АДРЕСА_1 , та на підставі Договору купівлі-продажу від 09.12.2021 на ім'я ОСОБА_3 було придбано нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 110-114).
Отже, договір позики від 27 вересня 2019 року вчинений ОСОБА_2 в інтересах сім?ї, у зв?язку з чим, з огляду на солідарний характер відповідальності подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, колегія суддів дійшла висновку про обгрунтованість заявлених позовних вимог та наявність правових підстав для солідарного стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики від 27 вересня 2019 року у розмірі 5 000 000,00 грн.,а тому колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги.
Враховуючи вищевикладене, рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що відповідно п.4 ч.1 ст. 376 ЦПК України є підставою для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду з ухваленням нового рішення по справі про задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Таким чином, з відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір в розмірі по 18 925,00 грн. з кожного, тобто пропорційно до задоволених вимог.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Козаренко Софія Вікторівна, - задовольнити.
Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2025 року - скасувати та ухвалити нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики - задовольнити.
Стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 27 вересня 2019 року у розмірі 5 000 000 (п?ять мільйонів) гривень 00 (нуль) копійок.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 18 925 (вісімнадцять тисяч дев??ятсот двадцять п?ять) гривень 00 копійок.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 18 925 (вісімнадцять тисяч дев??ятсот двадцять п?ять) гривень 00 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 17 вересня 2025 року.
Головуючий:
Судді: