17 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/6809/25
Головуючий в 1 інстанції: Левчук О.А.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі: головуючої судді - Шевчук О.А.,
суддів: Бойка А.В., Єщенка О.В.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
В березні 2025 року позивач звернувся до суду з позовною заявою до відповідача, в якій просив визнати протиправною бездіяльність виконавчого комітету Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області щодо ненадання житла або компенсації його вартості ОСОБА_1 , як дитині, позбавленій батьківського піклування, що перебуває на соціальному квартирному обліку;
- зобов'язати виконавчий комітет Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області забезпечити ОСОБА_1 житлом згідно норм, передбачених Житловим кодексом Української РСР, а в разі відсутності житла у комунальній власності ради зобов'язати виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за належне для отримання жиле приміщення.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач був відрахований зі спеціалізованого закладу для дітей, позбавлених батьківського піклування, позивача було поставлено на соціальний квартирний облік, але не забезпечено соціальним житлом протягом місяця у позачерговому порядку або грошовою компенсацією за належне для отримання жиле приміщення. Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною позивач звернувся до суду з позовною заявою.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 .
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року закрити провадження у справі № 420/6809/25 за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання бездіяльність виконавчого комітету Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області щодо ненадання житла або компенсації його вартості ОСОБА_1 , як дитині, позбавленій батьківського піклування, що перебуває на соціальному квартирному обліку; зобов'язання виконавчого комітету Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області забезпечити ОСОБА_1 , житлом згідно норм, передбачених Житловим кодексом Української РСР, а в разі відсутності житла у комунальній власності ради зобов'язати виплатити ОСОБА_1 , грошову компенсацію за належне для отримання жиле приміщення. Роз'яснено позивачу, що даний позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Не погоджуючись з ухвалою суду, позивач надав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.
Доводами апеляційної скарги зазначено, що спір має публічно-правовий характер, тому повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства.
Відзиву на апеляційну скаргу відповідачем до суду не надано.
Згідно з ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Приймаючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції дійшов висновку, що спір про зобов'язання суб'єкта господарювання забезпечити житлом згідно норм, передбачених Житловим кодексом Української РСР, а в разі відсутності житла у комунальній власності ради виплатити грошову компенсацію за належне для отримання жиле приміщення не є публічно-правовим, оскільки не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин, а тому має вирішуватися не в порядку адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
Враховуючи вищевикладене, вивчивши матеріали справи, з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2019 року по справі № 804/3718/18, суд дійшов висновку, що провадження по справі, слід закрити на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України, та відповідно до ч. 1 ст. 239 КАС України слід роз'яснити позивачу, що ці правовідносини підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
Відповідно до ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За визначеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку з порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України,).
Згідно із частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у передбачені цією нормою способи.
Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасників. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, предметом спору в цій справі є визнання протиправною бездіяльності органу місцевого самоврядування із забезпечення реалізації права позивача на соціальне житло. Тобто ОСОБА_1 звернувся до суду за захистом порушеного, на його думку, права на житло.
Перелік громадян, які мають право на першочергове та позачергове отримання житлових приміщень, визначений статтями 45, 46 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР).
Згідно ст. 46 ЖК УРСР поза чергою жиле приміщення надається, зокрема, дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, після завершення терміну перебування у сім'ї опікуна чи піклувальника, прийомній сім'ї, дитячому будинку сімейного типу, закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також особам з їх числа у разі відсутності житла або неможливості повернення займаного раніше жилого приміщення в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» визначає правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа, і є складовою частиною законодавства про охорону дитинства (далі - Закон № 2342-IV).
Відповідно до ст. 33 Закону № 2342-IV діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які досягли 16 років, у разі відсутності в таких дітей житла мають право зараховуватися на квартирний облік та соціальний квартирний облік за місцем їх походження або проживання до встановлення опіки, піклування, влаштування в прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за заявою опікуна чи піклувальника, прийомних батьків, батьків-вихователів, адміністрації закладу, де проживає дитина, або органу опіки та піклування. Після завершення перебування у відповідних закладах, дитячих будинках сімейного типу, прийомних сім'ях або завершення строку піклування діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, а також особи з їх числа протягом місяця забезпечуються соціальним житлом до надання їм благоустроєного жилого приміщення для постійного проживання.
Перебування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які досягли 16 років, на соціальному квартирному обліку не є підставою для відмови їм у взятті на квартирний облік або зняття з квартирного обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, чи обліку осіб, які мають право на отримання житла (пільгових кредитів на будівництво і придбання житла) за державними житловими програмами для окремих категорій громадян, визначених законодавством.
Після завершення перебування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у відповідних закладах для таких дітей, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім'ї або завершення терміну піклування над такими дітьми та в разі відсутності в таких дітей права на житло обласні, Київська та Севастопольська міські, районні державні адміністрації, органи місцевого самоврядування забезпечують дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з їх числа протягом місяця у позачерговому порядку впорядкованим соціальним житлом.
Порядок забезпечення соціальним житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з їх числа затверджується Кабінетом Міністрів України.
Соціальне житло, що надається дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, особам з їх числа для проживання, має відповідати санітарним і технічним вимогам.
Забезпечення дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, осіб з їх числа впорядкованим житлом або, за їхнім бажанням, - грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Особи з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, після досягнення 23 років не втрачають право на позачергове отримання благоустроєного жилого приміщення або соціального житла до надання їм благоустроєного жилого приміщення для постійного проживання або, за їхнім бажанням, - грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, за умови перебування у встановленому порядку на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або соціальному квартирному обліку на момент досягнення 23-річного віку.
Згідно з ч.1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що підставою для звернення позивача до суду з цим позовом стала необхідність захисту його житлових прав, зокрема, реалізації права позивача на житло.
Позивач наголошує на тому, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки ним перед судом порушено питання про допущену відповідачем бездіяльність при виконанні покладених на них обов'язків шляхом забезпечення позивача житлом.
Однак, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки пов'язані з реалізацією порушеного права особи на житло, то такі спори відносяться до захисту цивільних (житлових) прав, незалежно від участі у справі суб'єкта владних повноважень як відповідача.
Отже, вимоги визнати протиправною бездіяльність відповідача та зобов'язати забезпечити житлом є способом захисту права позивача на житло, не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень, а тому спір у цій справі не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
Під час розгляду справи колегією суддів враховані правові висновки, які викладені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2019 року по справі № 804/3718/18 та Верховним Судом в постанові від 18.03.2020 року у справі №161/5545/14-а.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 238 КАС України суд закриває провадження у справі: якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що виниклий у цій справі спір не належить до юрисдикції адміністративних судів та має вирішуватися у порядку кримінального судочинства, у зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що провадження у справі підлягає закриттю на підставі п.1 ч.1 ст.238 КАС України.
З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції постановлено законне й обґрунтоване судове рішення, з дотриманням норм процесуального права, а тому підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що ухвала Одеського окружного адміністративного суду ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеній ухвалі, у зв'язку з чим підстав для її скасування не вбачається.
Відповідно до ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуюча суддя: О.А. Шевчук
Суддя: А.В. Бойко
Суддя: О.В. Єщенко