17 вересня 2025 року справа №200/6762/24
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Геращенка І.В., Блохіна А.А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 08 листопада 2024 р. у справі № 200/6762/24 (головуючий І інстанції Голубова Л.Б.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ), звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області (далі - відповідач, ГУДСНС), в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані додаткові відпустки зі збереженням заробітної плати за 2018 рік - 14 діб, за 2019 рік - 14 діб, за 2020 рік - 14 діб;
- зобов'язати нарахувати та виплатити грошову компенсацію за 14 календарних днів додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати за 2018 рік, за 14 календарних днів додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати за 2019 рік, за 14 календарних днів додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати за 2020 рік, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 22.10.2023.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 08 листопада 2024 року позов задоволено частково, а саме суд:
Визнав протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані додаткові відпустки зі збереженням заробітної плати за 2018 рік - 14 діб, за 2019 рік - 14 діб, за 2020 рік - 14 діб.
Зобов'язав Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 14 календарних днів додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати за 2018 рік, за 14 календарних днів додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати за 2019 рік, за 14 календарних днів додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати за 2020 рік, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби- 22.10.2023 року.
Відповідач, не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати його та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування скаржник посилається на наступне.
Так, данні щодо використання позивачем додаткової відпустки, як учасника бойових дій тривалістю 14 календарних днів, за 2018-2019 роки у Головного управління відсутні. Головне управління не може підтвердити, спростувати перебування позивача у відпустці як учасника бойових дій у зазначений вище рік. Крім того, за період з 2018 по 2020 роки рапорти на отримання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати, як учаснику бойових дій тривалістю 14 календарних днів, у Головного управління також відсутні. Суд без підтверджувальних документів визнав встановленим, що позивач у 2018-2020 роках не перебувала у відпустці як учасник бойових дій тривалістю 14 календарних днів.
Додаткова відпустка окремим категоріям громадян не належить до виду щорічних відпусток, а отже на неї не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток. Також у відповідності до роз'яснень Міністерства соціальної політики України від 08.02.2016 № 107/13/84-16 додаткова відпустка учасника бойових дій не відноситься до виду щорічних відпусток.
Зазначена відпустка, на відміну від щорічної, надається незалежно від відпрацьованого в році часу, один раз протягом календарного року повної тривалості. Невикористана у поточному році така відпустка на наступний рік не переноситься і не підлягає грошовій компенсації при звільненні.
Отже, на думку відповідача позовні вимоги безпідставні та не підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
ОСОБА_1 проходила службу у Головному управлінні Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області з 01.04.1993 по 22.10.2023, про що вказано в довідці відповідача від 08.10.2024 № 885.
Відповідно до довідки Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області від 01.09.2017 № 449 позивач приймала участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. У довідці зазначено, що вона є підставою для надання статусу учасника бойових дій.
Позивач має статус учасника бойових дій, що доведено посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 06.07.2022.
З пояснень позивача слідує, що попереднє посвідчення учасника бойових дій, яке було видане на підставі протоколу засідання комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій у Державній службі України з надзвичайних ситуацій №31 від 22.12.2017 було втрачено у м. Маріуполь під час ведення активних бойових дій на його території. Про втрату посвідчення УБД була подана заява до ГУ Національної Поліції України в Одеській області та зроблена публікація в ЗМІ.
Згідно з рішенням комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій у Державній службі України з надзвичайних ситуацій у відповідності до п. 19 ст. 6 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» ОСОБА_1 було визнано учасником бойових дій та видано відповідне посвідчення, про що свідчить витяг з протоколу № 31 від 22.12.2017.
Згідно з наказом Головного управління ДСНС України в Донецькій області від 19.10.2023 № 501-НК/50 ОСОБА_1 було звільнено зі служби та з 22.10.2023 виключено зі списків особового складу, однак не було проведено виплату за невикористані оплачувані додаткові відпустки, як учаснику бойових дій в період з 2018 по 2020 рік включно.
За період проходження служби позивач мала право на грошову компенсацію за невикористані додаткові відпустки як учаснику бойових дій за 2018-2020 роки, однак не отримала її при звільненні з Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області.
У зв'язку з невиплатою компенсації за невикористані дні додаткових відпусток позивачем на адресу Головного управління ДСНС у Донецькій області 02.08.2024 направлено відповідне звернення з вимогою надати дані щодо невикористаних відпусток як учасника бойових дій та провести нарахування та виплату коштів за невикористані оплачувані додаткові відпустки, як учаснику бойових дій за 2018-2020 роки.
Листом відповідача від 09.08.2024 позивачу було відмовлено та повідомлено, що даних про використання даної відпустки за 2017, 2018 рік не зберіглося.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно статті 125 Кодексу цивільного захисту України держава гарантує достатнє грошове забезпечення особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту з метою створення умов для належного та сумлінного виконання ними службових обов'язків. Порядок та умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 25 статті 129 Кодексу цивільного захисту України, у рік звільнення із служби особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту в разі невикористання ними щорічних основної та додаткової відпусток виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також додаткової відпустки особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, у тому числі за не використані дні щорічних відпусток у минулі роки.
За пунктом 155 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового та начальницького складу, затвердженого постановою КМУ від 11.07.2013 року № 593, у разі звільнення особи рядового і начальницького складу із служби у зв'язку із закінченням строку контракту невикористана нею щорічна основна відпустка за її бажанням може надаватися тоді, коли час цієї відпустки повністю або частково перевищує строк контракту. В такому разі дія зазначеного контракту продовжується до закінчення відпустки.
Відповідно до частини 1 статті 83 КЗпП України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Аналогічні положення містяться у частині 1 статті 24 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР.
Статтею 4 Закону № 504/96-ВР передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначає Закон України від 22 жовтня 1993 року N 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон N 3551-XII).
Згідно зі статтею 12 Закону № 3551-XII учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Згідно зі ст. 5 Закону № 3551-XII учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
За змістом п. 19 ч. 1 статті 6 Закону № 3551-XII учасниками бойових дій визнаються військовослужбовці (резервісти, військовозобов'язані) Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейські, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.
Тобто, вказані норми в сукупності свідчать про те, що у випадку звільнення учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ними дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки.
Аналіз наведених норм чинного законодавства України (на час звільнення) свідчить про те, що відповідачем не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків, зокрема, щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2, 19 Закону №504/96-ВР та п. 12 ч. 1ст. 12 Закону № 3551-ХІІ пропорційно часу служби в році звільнення.
Аналогічна позиція наведена у рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2019 року у зразковій справі № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19), та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19).
Стосовно посилання апелянта на відсутність обов'язку щодо нарахування та виплати позивачу при звільненні компенсації за невикористану відпустку за роки, що передували року звільнення позивача зі служби, суд зазначає наступне.
Системний аналіз норм законодавства свідчить, що законом не виключаються випадки, коли відпустка не буде використана протягом календарного року. Одночасно, не передбачено позбавлення працівника права на відпустку, яку він уже отримав в попередньому календарному році. При цьому, за бажанням особи, він може використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.
Тобто, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, працівник має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), не використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з особою, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.
З огляду на не врегулювання положеннями спеціальними нормами питання компенсації невикористаної частини відпустки за минулі роки, суд дійшов висновку про застосування при вирішенні спору у цій справі приписів КЗпП України та Закону №504/96-ВР.
Так, як зазначалось, відповідно до частини 1 статті 24 Закону№504/96-ВР і частини 1 статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Також, як зазначалось пункт 25 статті 129 Кодексу цивільного захисту України передбачає право на отримання у рік звільнення із служби грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, в разі невикористання ними додаткової відпусток, у тому числі за не використані дні відпусток у минулі роки.
Отже, у випадку звільнення особи з органів, їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної так і додаткової відпусток.
Верховний Суд у зразкові справі від 16.05.2019 №620/4218/18, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 задоволено позовні вимоги повністю щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік та зазначено, що висновки Верховного Суду у цій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення до суду осіб, звільнених з військової служби, яким було відмовлено у виплаті грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в період визначений підпунктами 17-18 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Такий висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 04 лютого 2021 року у справі № 160/5393/19, від 19 січня 2021 року у справі № 160/10875/19, від 04 лютого 2021 року (справа № 160/5393/19), від 31.03.2021 у справі №320/3843/20, від 26.05.2021 у справі №360/1362/20, від 04 листопада 2021 року у справі №440/5244/19.
Матеріали справи свідчать, що згідно з рішенням комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій у Державній службі України з надзвичайних ситуацій у відповідності до п. 19 ст. 6 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» ОСОБА_1 було визнано учасником бойових дій та видано відповідне посвідчення, про що свідчить витяг з протоколу № 31 від 22.12.2017.
Позивач має статус учасника бойових дій, що також доведено посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 06.07.2022.
Позивач, в своїх поясненнях вказав, що попереднє посвідчення учасника бойових дій, яке було видане на підставі протоколу засідання комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій у Державній службі України з надзвичайних ситуацій №31 від 22.12.2017 було втрачено у м. Маріуполь під час ведення активних бойових дій на його території. Про втрату посвідчення УБД була подана заява до ГУ Національної Поліції України в Одеській області та зроблена публікація в ЗМІ.
Зазначене не заперечується та не спростовується відповідачем.
Згідно з наказом Головного управління ДСНС України в Донецькій області від 19.10.2023 № 501-НК/50 ОСОБА_1 було звільнено зі служби та з 22.10.2023 виключено зі списків особового складу, однак не було проведено виплату за невикористані оплачувані додаткові відпустки, як учаснику бойових дій в період з 2018 по 2020 рік включно.
Матеріали справи не містять доказів, що позивач отримав додаткову відпустку .
Листом відповідача від 09.08.2024 позивачу було відмовлено та повідомлено, що даних про використання даної відпустки за 2017, 2018 рік не зберіглося.
Колегія суддів дослідив наявні докази зазначає, що позивач набув право на додаткову відпустку, як учасник бойових дій.
Щодо посилання скаржника на те, що у відповідача були відсутні дані щодо використання позивачем додаткової відпустки, як учасника бойових дій тривалістю 14 календарних днів за 2018-2019 роки, колегія суддів зазначає, що можливе невиконання або неналежне виконання свого обов'язку суб'єкта владних повноважень - відповідача у справі з приводу обліку та ведення особової справи позивача не є підставою для позбавлення позивача встановленого законодавством права на отримання відповідної компенсації.
Доказів на спростування доводів позивача, відповідачем суду не надано.
Отже, право на додаткову відпустку, на яку позивач мав право, не реалізовано та ним також не реалізовано право на отримання грошової компенсації за не використану відпустку під час проходження військової служби у відповідача у спірний період.
Зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач безпідставно не нарахував та не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, на яку позивач набув право у період проходження військової служби, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку при звільненні військовослужбовця з військової служби.
За положенням ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не вбачається.
Керуючись ст. 308, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 08 листопада 2024 р. у справі № 200/6762/24 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено 17 вересня 2025 року.
Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв
Судді А.А. Блохін
І.В. Геращенко