Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
17.09.2025 р. справа №520/18421/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Головного управління Національної поліції в Харківській області (далі за текстом - відповідач, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
провизнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Головного управління національної поліції в Харківській області код ЄДРПОУ 40108599 (п.і. 61002, м. Харків, вул. Жон Мироносиць, б. 13) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 18 вересня 2018 року по 26 червня 2025 року, але не більше шести місяців, у сумі 48208 (сорок вісім тисяч двісті вісім) грн. 00 коп. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до Порядку виплати щомісячної компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 (зі змінами та доповненнями); 2) зобов'язання Головного управління національної поліції в Харківській області код ЄДРПОУ 40108599 (п.і. 61002, м. Харків, вул. Жон Мироносиць, б. 13) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 18 вересня 2018 року по 26 червня 2025 року, але не більше шести місяців, у сумі 48208 (сорок вісім тисяч двісті вісім) грн. 00 коп. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до Порядку виплати щомісячної компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 (зі змінами та доповненнями).
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що з боку суб"єкта владних повноважень мала місце затримка в остаточному повному розрахунку при звільненні (платіж проведено 26.06.2025р. в розмірі 3925,01 грн) у зв'язку із чим має бути виплачений середній заробіток за час такої затримки.
Відповідач з поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив про відсутність вини як обов'язкового елементу складу правопорушення за ст.117 Кодексу законів про працю України. Також зазначив, що у цій справі загальний розмір виплаченого позивачеві при звільненні грошового забезпечення складає - 56.158,84 грн (52.027,25 + 4.131,59), а розмір виплачених на виконання рішення суду у справі №520/33341/24 коштів складає - 4.131,59 грн, тобто 7,4 % від отриманих при звільненні сум (4.131,59 грн * 100 % / 56158,84 грн). З 19.07.2022 строк затримки остаточного розрахунку, за який може бути нарахований середній заробіток, обмежується шістьма місяцями, тобто 184 днями, а тому приблизний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача за вказаний період можна розраховувати наступним чином: 184 * 262,00 грн * 7,4 %, що дорівнює 3.567,39 грн.
Суд, вивчивши доводи позову та аргументи відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
В період часу з 07.11.2015 по 18.09.2018р. заявник проходив службу в підрозділах ГУ Національної поліції в Харківській області Національної поліції України.
18.09.2018 ГУНП в Харківській області був виданий наказ №251 о/с, згідно якого старшого сержанта поліції ОСОБА_1 /0088174/, поліцейського відділення охорони ізолятора тимчасового тримання № 1 ГУНП в Харківській області, з 18.09.2018 звільнено зі служби в поліції за пунктом 7 (за власним бажанням) частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».
Отже, датою звільнення заявника із служби в поліції є 18.09.2018р.
За правовою позицією сторони позивача, після звільнення з лав Національної поліції України було виявлено факт невиплати у повному обсязі грошової компенсації за 03 невикористані дні щорічної оплачуваної відпустки за 2015 рік та невиплати індексації грошового забезпечення за період 07.11.2015р.-31.10.2017р.
За правовою позицією сторони відповідача, при звільненні заявнику було нараховано і виплачено грошове забезпечення за 18 днів вересня 2018 року, а саме: посадовий оклад - І 020,00 грн, оклад за спеціальне звання - 600,00 грн, надбавку за стаж служби - 729,00 грн, премію щомісячну - 2 189,50 грн. Також було нараховано: індексацію - 334,69 грн, грошову компенсацію за 15 днів невикористаної відпустки - 3 660,08 грн, одноразову грошову допомогу після звільнення - 43 493,98 грн. З урахуванням утримання 1,5% військового збору в сумі 780,41 грн. утримань за виконавчим листом у сумі 802,30 грн та поштового збору 24,07 грн. ОСОБА_1 було перераховано на картку АТ «Ощадбанк» 50 420,47 грн. у серпні 2018 року. У вересні 2018 року було здійснено утримання помилково виплаченої у серпні 2018 року грошової компенсації за 15 днів невикористаної відпустки у сумі 3 660,08 грн. У вересні 2018 року повернуто через касу 3663,06 грн грошову компенсацію за 15 днів надлишково використаної відпустки.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 по справі №520/33341/24 було визнано протиправними бездіяльність Головного управління національної поліції в Харківській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення у вигляді компенсації за невикористану частину щорічної відпустки (03 дні) за 2015 рік, а також індексації грошового забезпечення з 07.11.2015 по 31.10.2017 р. Зобов'язано Головне управління національної поліції в Харківській області (вул. Жон Мироносиць, б. 13, м. Харків, 61002, код ЄДРПОУ 40108599) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) грошове забезпечення у вигляді компенсації за невикористану частину щорічної відпустки (03 дні) за 2015 рік, а також індексації грошового забезпечення з 07.11.2015 по 31.10.2017 р.
За викладеними у відзиві на позов твердженнями суб"єкта владних повноважень відповідно до рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 по справі №520/33341/24 була нарахована компенсація за 3 дні невикористаної щорічної відпустки в сумі 756,42 грн та індексація грошового забезпечення з 07.11.2015 по 01.11.2017 в сумі 3.375,17 грн. З урахуванням військового збору за ставкою 1,5% на картковий рахунок АТ Ощадбанку 26.06.2025р. було зараховано 3.925,01 грн.
Згідно з наданою суб"єктом владних повноважень на вимогу суду довідкою про доходи заявника від 18.07.2025р. №987 розмір середньоденного грошового забезпечення заявника як поліцейського за період липень 2018р. - серпень 2018р. складає - 262,00грн. (липень 2018 р. - 8.121,99 грн, серпень 2018р. - 8.121,99 грн).
Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб'єкта владних повноважень з приводу ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб»єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
За приписами ст.43 Конституції України кожен має право на працю, а право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.
Суд зважає, що суспільні відносини з приводу проходження громадянином публічної поліцейської служби унормовані, насамперед, приписами Закону України "Про Національну поліцію".
Приписами спеціальних актів права, а саме: ст.94 Закону України "Про Національну поліцію", постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015р. №988 "Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції", Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських (затверджені наказом МВС України 06.04.2016р. №260; далі за текстом - Порядок №260) не визначено ані моменту виникнення у суб"єкта владних повноважень обов"язку проведення остаточного розрахунку з поліцейським під час звільнення зі служби (окрім такого платежу як одноразова грошова допомога при звільненні, котра у силу ст.102 Закону України "Про національну поліцію" підлягає виплати вже після настання події припинення поліцейської служби) та не врегульовано питання з приводу виплати середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку із поліцейським при звільненні із служби.
Оскільки спеціальними актами права з приводу проходження служби у поліції не передбачено ані порядку та умов проведення розрахунку із поліцейськими при звільненні, ані будь-яких застережень з цього приводу, то суд вважає за необхідне поширити на дані відносини дію положень ст.47 КЗпП України.
Так, положеннями ст.47 Кодексу законів про працю у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ було визначено, що указано, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
Утім, згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Статтю 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Звідси слідує, що ст.116 Кодексу законів про працю України запроваджено два строки розрахунку роботодавцем із найманим працівником у випадку звільнення, а саме: 1) у день звільнення (у разі, коли найманий працівник у цей день працював); 2) не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок (у разі, коли заявник у день звільнення не працював).
Згідно зі ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Зі змісту наведених норм права слідує, що відшкодування за порушення права на своєчасне отримання остаточного розрахунку при звільненні у межах публічної служби передбачене саме приписами ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ).
Підстав для поширення на ці відносини норм ч.ч.2-6 ст.13, ч.3 ст.16, ст.625 Цивільного кодексу України суд не знаходить, але наголошує, що у разі явної та очевидної невідповідності задекларованого учасником суспільних відносин у якості порушеного публічного права на оплату праці окресленим у ст.4 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" принципам державної служби таке право не підлягає судовому захисту згідно з ч.1 ст.2 КАС України.
За таких обставин суд виходить із того, що до кола факторів, котрі мають юридичне значення для визначення майнового розміру міри юридичної відповідальності за змістом ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ), слід віднести як власну поведінку робітника (публічного службовця) відносно належного опікування особистими інтересами, так і шкідливі наслідки управлінського волевиявлення органу публічної адміністрації з приводу проведення платежу по оплаті праці не у повному обсязі.
Проте, з огляду на запроваджений ст.8 Конституції України принцип верховенства права суд доходить до переконання про те, що згадана законодавцем у приписах ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) міра юридичної відповідальності у вигляді компенсації середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні спрямована на/призначена для відновлення суб»єктивного права приватної особи - найманого робітника на своєчасне отримання винагороди за вже виконану роботу, а не на безпідставне збагачення людини безвідносно до реального виконання функції за наймом, а відтак не повинна перевищувати розміру боргу/недоплати, позаяк протилежне суперечить такій засаді правопорядку як справедливість.
До того ж суд вважає, що приписи ст.8 Конституції України виключають ймовірність легального отримання особою будь-яких безпідставних вигод у результаті вчинків, котрі охоплюються судовою доктриною "неприпустимості використання права на зло".
Протилежне тлумачення змісту норм ст.117 КЗпП України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) у даному конкретному суд вважає явно та очевидно неспівмірним і несправедливим набуттям приватною особою у власність активів від Держави, котре виходить поза межі змісту, характеру і наслідків реального діяння органу публічної адміністрації та поза межі розумного балансу між публічним інтересом суспільства і приватним інтересом колишнього публічного службовця.
Однак, згідно з ч.5 ст.242 КАС України окружний адміністративний суд попри власне внутрішнє переконання стосовно дійсного змісту ст.117 КЗпП України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) під час відправлення правосуддя зобов'язаний забезпечити урахування правового висновку постанови Верховного Суду від 06.12.2024р. у справі №440/6856/22, де указано, що: 1) норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, зумовлюють з'ясування: розміру середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат; частки коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частки коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; 2) приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Суд відмічає, що як положення ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і положення ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ не містили (і не містять) жодних підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.
Однак, згідно з ч.5 ст.242 КАС України для судів під час відправлення правосуддя є обов»язковими висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, згідно з якими компенсаційний характер запровадженого ст.117 Кодексу законів про працю України заходу юридичної відповідальності вимагає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, що зумовлює необхідність урахування таких юридично факторів як: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, і у залежності від цих критеріїв допускає зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.
До складу правопорушення з боку публічного роботодавця згідно з положеннями ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) належать: 1) подія звільнення працівника з роботи/служби; 2) подія невиконання у повному обсязі зобов'язань з приводу виплати винагороди за працю/службу у повному обсязі станом на дату звільнення; 3) подія проведення грошового платежу як еквіваленту винагороди за працю/службу після календарної дати звільнення публічного службовця (тобто подія погашення боргу з оплати праці); 4) існування затримки в остаточному розрахунку при звільнені, котра включає проміжок часу від наступної за подією звільнення календарної дати до попередньої до події здійснення остаточного розрахунку календарної дати.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що подія несвоєчасного розрахунку при звільненні має місце у спірних правовідносинах, позаяк публічна служба заявника була припинена - 18.09.2018р., а платіж з компенсації днів відпустки та індексації грошового забезпечення був проведений суб"єктом владних повноважень - 26.06.2025р.
Отже, тривалість затримки у розрахунку при звільненні за період 18.09.2018р.-26.06.2025р. складає 2473 дні.
Згідно з ч.3 ст.9 КАС України до предмету спору та до предмету доказування у справі згідно з ч.2 ст.73 КАС України входять вимога та обставини (відповідно) вчинення суб"єктом владних повноважень управлінського волевиявлення з приводу виплати середнього заробітку у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України за непроведення повного розрахунку при звільненні з публічної служби у межах шести місяців, тобто вимоги та обставини після 19.07.2022р.
Згідно з ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ з указаного проміжку часу оплаті підлягає період у 6 місяців, що у звичайній хронологічній послідовності обчислення течії (плину) часу складає (19.07.2022р.-19.01.2023р.), тобто 184 дні.
Пунктом 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постановою КМУ від 08.02.1995р. №100; далі за текстом Порядок обчислення №100) передбачена можливість обчислення середньоденної (годинної) заробітної плати як у спосіб ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), так і у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з приєднаними до справи копіями документів середньоденне грошове забезпечення заявника за два повні календарні місяці перед настанням події припинення публічної служби складає - 262,00грн. (липень 2018 р. - 8.121,99 грн, серпень 2018р. - 8.121,99 грн).
Суд підсумовує, що публічна служба заявника була припинена - 18.09.2018р., виплата боргу була проведена - 26.06.2025р., максимальний показник тривалості затримки розрахунку при звільненні згідно з ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ за період після 19.07.2022р. складає 184 дні; сума боргу (тобто недоплати) з винагороди за службу (компенсації відпустки) склала - 3.925,01грн.; розмір середньоденного грошового забезпечення заявника дорівнює - 262,00грн.; розмір загального виплаченого на дату звільнення грошового забезпечення, компенсації за невикористані відпустки, допомога при звільненні - 46.760,39 грн; максимальний розмір середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні не може перевищувати - 48.208,00 грн.
Окремо суд зауважує, що у межах спірних правовідносин ст.ст.47, 116 та 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ підлягають застосуванню з урахуванням п.2 Глави ХІХ Кодексу законів про працю України, де указано, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".
Згідно з ч.3 ст.10 Закону України від 15.03.2022р. №2136-ХІ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.
У розумінні ч.3 ст.78 КАС України суд визнає загальновідомими обставини початку повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України з 24.02.2022р.
Відтак, суд вважає, що з 19.07.2022р. у контексті застосування ст.ст.47, 116, 117 Кодексу законів про працю України спеціальною нормою права є ч.3 ст.10 Закону України від 15.03.2022р. №2136-ХІ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", обставину збройної агресії ворога слід кваліфікувати у якості обставини непереборної сили, котра зумовила виникнення у суб"єкта владних повноважень безальтернативного обов"язку спрямування усіх публічних фінансових ресурсів на виплати у порядку постанови КМУ від 24.02.2022р. №168 особам, котрі ціною власного життя та здоров"я забезпечують щоденне існування Держави Україна.
Однак, у ході розгляду справи суб"єктом владних повноважень за правилами ч.2 ст.77 КАС України не доведено того факту, що подія і склад правопорушення за ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ склався виключно унаслідок дії обставин нездоланної та непереборної дії, якими є повномасштабна збройна агресія Російської Федерації порти України з 24.02.2022р.
Тож, суд з матеріалів справи не знаходить підстав для поширення на спірні правовідносини дії ч.3 ст.10 Закону України від 15.03.2022р. №2136-ХІ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".
Також з наведених вище міркувань суд вважає, що розмір компенсації як справедливої міри майнової відповідальності суб"єкта владних повноважень перед колишнім публічним службовцем (а не виду абсолютного покарання та джерела безпідставного і невиправданого збагачення) за затримку остаточного розрахунку при звільненні з урахуванням усіх факторів триваючої з 24.02.2022р. повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України, потреба у відсічі якої об"єктивно вимагає першочергового спрямування коштів Державного бюджету України на цілі, котрі знаходяться у безпосередньому причинно-наслідковому зв"язку із прагненням до збереження у майбутньому Держави Україна та Українського народу (у тому числі і за рахунок проведення на користь діючих військовослужбовців, які наразі ціною власного життя і здоров"я боронять Батьківщину від ворогів, поточних грошових платежів у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168) не може бути обчислений без урахування окреслених вище критеріїв зменшення (згідно з правовими висновками постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17).
Однак, зміст ч.5 ст.242 КАС України спонукає суд до застосування положень ст.117 Кодексу законів про працю України у тлумаченні згідно з правовим висновком постанови Верховного Суду від 06.12.2024р. у справі №440/6856/22.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обов»язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб'єкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк не нарахував та не виплатив середній заробіток за час вимушеного прогулу у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, тобто вчинив управлінське волевиявлення у формі бездіяльності, котра не має розумного виправдання дією факторів нездоланної та непереборної сили, а тому підлягає визнанню протиправною.
У спірних правовідносинах суб'єкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк не нарахував та не виплатив середній заробіток у сумі - 48.208,00 грн. за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період 18.09.2018р.-26.06.2025р.
Стосовно позовних вимог про одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 за №44, під час виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
За приписами пунктів 3, 4 Порядку № 44 виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб». Виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення (пункт 5 Порядку № 44).
За визначенням вищезазначених положень Порядку № 44 можна дійти висновку, що грошова компенсація стосується сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
У справі, що розглядається, суд вирішив питання щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який не входить до складу грошового забезпечення, не є грошовою винагородою та іншою виплатою, яку позивач набув у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Обов'язок з виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у відповідача виник не у зв'язку із виконанням позивачем обов'язків під час проходження служби, як це передбачено пунктом 1 Порядку № 44, а саме через протиправну поведінку відповідача, що пов'язана з несвоєчасною виплатою сум грошового забезпечення у належному розмірі.
Оскільки середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні не входить до складу грошового забезпечення, а є мірою юридичної відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вказаної частини позовних вимог.
Висновки суду узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 19 травня 2022 року у справі № 520/11620/2020.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Харківській області з приводу нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за таким видом грошового забезпечення як грошова компенсація частини невикористаної відпустки та індексації грошового забезпечення за період 18.09.2018р.-26.06.2025р.
Зобов"язати Головне управління Національної поліції в Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошового забезпечення за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за таким видом грошового забезпечення як грошова компенсація частини невикористаної відпустки та індексації грошового забезпечення за період 18.09.2018р.-26.06.2025р., але не більше шести місяців, у сумі 48.208,00 грн (сорок вісім тисяч двісті вісім гривень 00 коп.) з утримання належних податків (зборів, обов"язкових платежів).
Позов у решті вимог - залишити без задоволення.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Харківській області (ідентифікаційний код - 40108599; місцезнаходження - вул. Фісановича, буд. 6А, кв. 24, м. Харків, 61038) на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_1 ; зареєстрована адреса місця проживання - АДРЕСА_2 ) 484,48 грн (чотириста вісімдесят чотири гривні 48 копійок) витрат по сплаті судового збору.
Роз'яснити, що рішення суду підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко