17 вересня 2025 року м.Київ № 560/1055/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Головенко О.Д., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загальними позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та нечинним нормативно - правового ату, стягнення моральної шкоди,
До Хмельницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Міністерства юстиції України та просив:
визнати протиправним та нечинним абзац 9 п. 8 Розділу V Порядку використання технічних засобів нагляду і контролю у виправних та виховних колоніях Державної кримінально - виконавчої служби, затвердженого наказом від 26.06.2018 № 2025/5 Міністерства юстиції України, а саме фраху "у житлових приміщеннях та камерах дільниці посиленого контролю";
стягнути з Міністерства юстиції України моральну шкоду у розмірі 180 000,00 грн.
Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду від 01.02.2021 матеріали адміністративного позову передано на розгляд до Окружного адміністративного суду м. Києва.
Супровідним листом Хмельницького окружного адміністративного суду № вих-560/1055/21/9711/21 від 15.02.2021 направлено адміністративну справу до Окружного адміністративного суду міста Києва.
18.02.2021 вказана справа надійшла до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.02.2021, дану справу розподілено на суддю Смолія І.В.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.03.2021 справу № 560/1055/21 прийнято до провадження та залишено позов без руху.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.08.2021 позовну заяву повернуто позивачеві.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.02.2022 ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 30.08.2021 скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.06.2022 справу прийнято до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
15.12.2022 набрав чинності Закон України від 13.12.2022 № 2825-IX “Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду».
Відповідно до абзаців 1-3 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного закону Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя, а до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддям, головуючим суддею у даній справі визначено суддю Головенка О.Д.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.02.2025 дану справу було прийнято до розгляду та розпочато розгляд за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.02.2025 у задоволенні клопотання про забезпечення позову було відмовлено.
Протокольною ухвалою суду, яка може бути прийнята без виходу до нарадчої кімнати від 11.04.2025 за клопотанням представника відповідача було закрито підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті.
Подальший розгляд справи по суті було продовжено в порядку письмового провадження.
В обґрунтування позовних вимог, позивач вказує, що 02.04.2004 був засуджений до довічного позбавлення волі у державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)». У 2008 році у всіх камерах сектору максимального рівня безпеки де відбувають покарання особи засуджені до довічного позбавлення волі, були встановлені камери відеоспостереження, про що його було попереджено.
Зазначає, що після 2008 року камери у яких позивач відбував покарання, знаходяться під постійним спостереженням персоналу колонії, в тому числі персоналу жіночої статті.
На думку позивача, цілодобове відеоспостереження в камерах є втручання в його право на повагу до особистого життя в значенні п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
Від Міністерства юстиції України надійшов відзив на позовну заяву, де відповідач просить суд відмовити у задоволенні адміністративного позову, оскільки Порядок використання технічних засобів нагляду і контролю у виправних колоніях та виховних колоніях розроблено з урахуванням вимог національного законодавства, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини, Європейських в'язничних (пенітенціарних правил), інших міжнародних правових норм і стандартів, а також рекомендацій Європейського комітету з питань запобігання катування чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Згідно із довідкою від 25.01.2021 № 22 ОСОБА_1 , 1977 року народження, відбуває покарання у Державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58) у секторі для тримання чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі.
Наказом Міністерства юстиції України від 26.08.2018 № 2025/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02.07.2018 за №765/32217, затверджено Перелік технічних засобів нагляду і контролю, що використовуються у виправних та виховних колоніях Державної кримінально-виконавчої служби України, та Порядок використання технічних засобів нагляду і контролю у виправних та виховних колоніях Державної кримінально-виконавчої служби України (далі - Перелік, Порядок № 2025/5).
Позивач оскаржує Порядок № 2025/5 виключно в частині встановлення відеокамер у жилих приміщеннях та камерах дільниці посиленого контролю, тому звернувся до суду з даним позов.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд звертає увагу на наступне.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України визначає Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 № 3166-VI (далі - Закон № 3166).
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 3166 систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади.
Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.
Згідно із ч. 2 ст. 1 Закону № 3166 міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики.
Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади поширюються на всю територію держави.
Діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади ґрунтується на принципах верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості, відповідальності (ч. 1 ст. 2 Закону № 3166).
Статтею 3 Закону № 3166 регламентовано наступне.
Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією України, цим та іншими законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України.
Організація, повноваження і порядок діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України.
Положення про міністерства, інші центральні органи виконавчої влади затверджує Кабінет Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 затверджено Положення про Міністерство юстиції України (далі - Положення), у відповідності до якого Міністерство юстиції України (Мін'юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, державну політику з питань банкрутства та використання електронного цифрового підпису, у сфері нотаріату, організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) (далі - виконання рішень), державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації обтяжень рухомого майна, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, реєстрації статуту територіальної громади м. Києва, реєстрації статутів Національної академії наук та національних галузевих академій наук, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності, у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, у сфері правової освіти населення; забезпечує формування державної політики у сфері архівної справи і діловодства та створення і функціонування державної системи страхового фонду документації.
Основними завданнями Мін'юсту є забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації; контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених та осіб, узятих під варту (пп. 2.2-5, 2.2-7 п. 2 Положення).
Згідно із п.п. 1, 8 п. 4 Положення Мін'юст відповідно до покладених на нього завдань розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів; здійснює державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, а також інших органів, акти яких відповідно до законодавства підлягають державній реєстрації.
Аналіз наведених положень дає суду підстави дійти до висновку, що Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації та розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів.
Згідно із ст. 102 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених.
Положеннями ч. 1 ст. 103 КВК України регламентовано, що адміністрація колонії має право використовувати аудіовізуальні, електронні й інші технічні засоби для попередження втеч та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених.
Адміністрація колонії зобов'язана повідомити засуджених про застосування технічних засобів нагляду і контролю (ч. 2 ст. 103 КВК України).
При цьому, перелік технічних засобів нагляду і контролю та порядок їх використання визначаються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України (ч. 3 ст. 103 КВК України).
Судом встановлено, що Порядок №2025/5 розроблений відповідно до вимог ст. 102, 103 КВК України з метою забезпечення режиму у виправних та виховних колоніях, попередження втеч та інших кримінальних правопорушень, а також порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання.
Отже, беручи до уваги наведене суд констатує, що Порядок № 2025/5 прийнятий відповідачем в порядок, спосіб та в межах наданих йому повноважень.
Досліджуючи оскаржувані позивачем положення Порядку № 2025/5 суд звертає увагу на наступне.
Згідно із ч. 1 ст. 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ст. 21, 22 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
За правилами ст. 31, 32 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Відповідно до ст. 1 Конвенції високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно із ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 55 Конституції України регламентовано, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Аналіз наведених положень дає суду підстави дійти до висновку про наявність у кожної людини права на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції, яке може бути обмежено державою, коли таке обмеження здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Отже, втручання держави у здійснення особою права гарантованого ст. 8 Конвенції буде порушенням зазначеної норми, якщо тільки воно не «відповідає закону», не переслідує одну або кілька законних цілей, викладених в п. 2 ст. 8 Конвенції, і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цілей. Наведена правова позиція міститься в рішенні ЄСПЛ у справі «Ван Раальте проти Нідерландів».
ЄСПЛ також зазначає, що вираз «відповідно до закону» в значенні п. 2 ст. 8 Конвенції вимагає, щоб оспорювана міра мала певну основу у внутрішньому праві і була сумісна з верховенством права, яке прямо згадується в преамбулі до Конвенції і властива об'єкту захисту і меті ст. 8 Конвенції. Таким чином, закон повинен бути достатньо доступним і передбачуваним, тобто сформульованим з достатньою точністю, щоб людина могла - при необхідності - з відповідними вадами - регулювати його поведінку. Щоб внутрішнє законодавство відповідало цим вимогам, воно повинно забезпечувати адекватний правовий захист від свавілля і, відповідно, з достатньою ясністю вказувати обсяг розсуду, наданого компетентним органам, і спосіб його застосування (рішення ЄПСЛ у справі «М.М. проти. Сполученого Королівства).
Отже, повинні бути адекватні та ефективні гарантії проти зловживань. Ця оцінка залежить від усіх обставин справи, таких як характер, обсяг і тривалість можливих заходів, підстави, необхідні для їх впровадження, органи, уповноважені їх дозволяти, здійснювати та контролювати, а також вид засобів правового захисту, передбачений національним законодавством (рішення ЄСПЛ у справі "Бенедік проти Словенії").
ЄСПЛ визнає, що важко досягти абсолютної впевненості у формулюванні законів, і що необхідність уникати надмірної жорсткості та йти в ногу з мінливими обставинами означає, що багато законів неминуче формуються в термінах, які більшою чи меншою мірою нечіткі (рішення ЄСПЛ у справі "Сілвер та інші проти Великобританії"). Критерій передбачуваності не можна трактувати як вимогу, щоб усі детальні умови та процедури, що регулюють втручання, були викладені в самому матеріальному праві, а вимоги «законності» можуть бути виконані, якщо пункти, які неможливо задовільно вирішити на основі матеріального права викладені в актах нижчого рангу.
Комітетом Міністрів 11.01.2006 на 952-й зустрічі Заступників Міністрів прийнято Європейські пенітенціарні правила (Рекомендація №R (2006)2 Кабінету Міністрів держав-учасниць) (далі - Європейські пенітенціарні правила), які застосовуються щодо всіх осіб, взятих під варту судовою владою, чи засуджених до позбавлення волі.
Згідно п. 1-3 ч. 1 Європейських пенітенціарних правил при поводженні з усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини.
Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту.
Обмеження, накладені на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, з якої вони накладалися.
Відповідно до п. 49-50 ч. IV Європейських пенітенціарних правил внутрішній розпорядок має бути організований в пенітенціарних установах з урахуванням вимог режиму, безпеки та дисципліни з одночасним наданням ув'язненим умов утримання, які забезпечують людську гідність та повне виконання програми заходів відповідно до Правила 25.
З урахуванням забезпечення внутрішнього розпорядку та безпеки і режиму, ув'язненим має бути дозволено обговорювати питання щодо загальних умов утримання і їх варто заохочувати доводити ці питання до відома адміністрації пенітенціарної установи.
Пунктом 51.1 ч. IV Європейських пенітенціарних правил встановлено, що заходи безпеки, які вживаються щодо окремих ув'язнених, повинні бути мінімально необхідними для забезпечення їхнього надійного утримання.
Безпека, яка забезпечується фізичними бар'єрами та іншими технічними засобами, має доповнюватися заходами безпеки, які забезпечує аварійний персонал, що спостерігає та знає ув'язнених, які перебувають під їхнім контролем.
Відразу після надходження ув'язнених до установи мусить провадитися їх оцінка з метою визначення: a. небезпеки, яку вони становитимуть для суспільства у випадку втечі; b. ризику того, що вони спробують втекти або самостійно, або за сприяння ззовні.
Кожний ув'язнений мусить утримуватися в режимних умовах, які відповідають цим рівням ризику.
Рівень необхідних режимних заходів регулярно переглядається протягом усього періоду перебування особи в ув'язнені.
Відповідно до п. 52.1 ч. IV Європейських пенітенціарних правил якомога швидше після надходження до установи мусить провадитися оцінка ув'язнених з огляду на те, чи становлять вони загрозу для безпеки інших ув'язнених або в'язничного персоналу чи відвідувачів цих установ, та чи є ймовірність того, що вони самі можуть заподіяти собі шкоду.
Мають бути розроблені процедури, які забезпечують безпеку ув'язнених, персоналу пенітенціарної установи та всіх відвідувачів, та які зменшують до мінімуму ризик насильства та інших подій, які несуть загрозу безпеці.
Мають здійснюватися всі можливі зусилля для того, щоб всі ув'язнені могли брати участь у щоденних заходах в умовах безпеки.
Ув'язнені повинні мати можливість контакту з персоналом у будь-який час, у тому числі вночі.
У пенітенціарних установах повинні дотримуватися закони країни щодо охорони здоров'я та безпеки.
Суд звертає увагу, що ст. 103 КВК України наділяє правом адміністрацію колонії використовувати аудіовізуальні, електронні й інші технічні засоби для попередження втеч та інших злочинів, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених. Разом з тим єдине зобов'язання, що накладається на адміністрації установ виконання покарань відповідно до ч. 2 ст. 103 КВК України полягає в тому, щоб інформувати засуджених про використання вищезазначених засобів нагляду і контролю.
У відповідності до п. 2 розділу I Порядку № 2025/5 центр спостереження - окреме приміщення з обмеженим доступом, оснащене системами нагляду і контролю, де персонал виправної/виховної колонії здійснює спостереження за станом систем сигналізації, відеоспостереження, контролювання доступу та інших систем нагляду і контролю; ДІЗО/К/ПКТ(ОК) - дисциплінарний ізолятор, карцер, приміщення камерного типу, одиночна камера; СВС - система відеоспостереження; ТЗНіК - технічні засоби нагляду і контролю, виконані у вигляді окремих пристроїв, приладів, засобів, систем та комплексів, що функціонально та за технічними характеристиками призначені для попередження втеч з виправних/виховних колоній та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених.
Згідно із п. 3 розділу I Порядку № 2025/5 він поширюється на усі об'єкти виправної/виховної колонії.
Відповідно до п. 1-7 розділу V Порядку № 2025/5 СВС забезпечує дистанційне візуальне спостереження за об'єктами виправної/виховної колонії, поведінкою засуджених, порядком несення служби персоналом виправної/виховної колонії.
АРМ СВС будується на базі персонального комп'ютера або одного чи декількох відеореєстраторів.
Створення окремих робочих місць на базі персональних комп'ютерів, на які транслюється інформація від відеореєстраторів, забезпечує можливість формування резервних архівів даних, дублювання процесу спостереження з декількох робочих місць, розділення інформації від одного відеореєстратора на декілька робочих місць.
АРМ СВС встановлюється в центрі спостереження (на постах несення служби персоналом), кабінеті начальника, приміщенні чергової варти та черговій частині виправної/виховної колонії.
Для організації дистанційного відеоспостереження в міжрегіональних управліннях та Департаменті створюються центри спостереження на базі АРМ СВС, до яких за допомогою мережі зв'язку забезпечується дистанційне підключення відеореєстраторів, встановлених у виправній/виховній колонії.
Для роботи у мережі Internet відеореєстратори оснащуються вбудованими мережевими модулями. За необхідності одночасного спостереження за значною кількістю відеокамер забезпечується паралельна робота декількох відеореєстраторів у локальній мережі з виведенням інформації на АРМ СВС на базі персональних комп'ютерів та спеціалізованого програмного забезпечення. На невеликих об'єктах виправної/виховної колонії (за незначної кількості підключених камер) функції АРМ СВС реалізуються на базі одного відеореєстратора шляхом комплектування його монітором та периферійним обладнанням (клавіатурою і маніпулятором).
Запис відеоінформації, що надходить від відеокамер, здійснюється на жорсткий диск у цифровому форматі. Ємність жорсткого диска має забезпечувати можливість зберігання відеоінформації від усіх підключених відеокамер не менше ніж 30 діб із розрахунку швидкості запису не менше ніж 25 кадрів/секунду та роздільної здатності не менше ніж 704 x 480 dpi (точок на дюйм).
У міжрегіональних управліннях та Департаменті відеоінформація, яка транслюється з виправних/виховних колоній, архівується на окремо створюваних відеосерверах.
Згідно із п. 8 розділу V Порядку № 2025/5 відеокамери у виправних/виховних колоніях встановлюються: у внутрішній та зовнішній заборонених зонах; на КПП з пропуску людей і транспорту, КПП між житловою та виробничою зонами; в місцях несення служби персоналом; на території та об'єктах житлової й виробничої зон; у коридорах кімнат проведення тривалих побачень; у приміщенні для проведення короткострокових побачень; біля входу та у коридорах, на сходових клітках, у службових та підсобних приміщеннях структурних дільниць та секторів, у камерах ДІЗО/К/ПКТ(ОК), секторів максимального рівня безпеки та прогулянкових двориках; у жилих приміщеннях та камерах дільниці посиленого контролю; між зовнішніми та внутрішніми дверима кімнат для проведення тривалих побачень із засудженими до довічного позбавлення волі; по огорожі дільниці соціальної реабілітації та дільниці соціальної адаптації; у кімнатах прийому та видачі посилок і передач; у приміщеннях чергової частини, чергової варти та центру спостереження; у спеціальному транспорті для перевезення засуджених.
Кут огляду відеокамер, які встановлені у жилих приміщеннях та камерах дільниці посиленого контролю, у камерах ДІЗО/К/ПКТ(ОК) та секторів максимального рівня безпеки, не повинен охоплювати санітарні вузли та душові.
У відповідності до п.п. 1-4 п. 4 розділу I Переліку «Система відеоспостереження» автоматизоване робоче місце системи відеоспостереження - обладнання, призначене для обробки та візуалізації на моніторі інформації, що надходить з однієї або кількох відеокамер.
Відеокамера - пристрій, що перетворює візуальне зображення в електричний відеосигнал. Відеокамери поділяються: 1) за конструктивним виконанням: корпусна - застосовується як окрема складова частина системи відеоспостереження для виконання своїх функцій; безкорпусна - конструктивно вбудовується у складову частину системи відеоспостереження або розміщується певним способом, у тому числі прихованим, для виконання своїх функцій; 2) за способом керування: з можливістю дистанційного керування (має функцію дистанційного керування з віддаленого робочого місця); без можливості дистанційного керування (функція дистанційного керування відсутня); 3) за місцем застосування: для закритих приміщень (для внутрішнього використання); для відкритих територій з визначеним температурним режимом експлуатації; 4) за мобільністю: портативна - переносний пристрій фіксації та архівації інформації; стаціонарна - встановлюється у визначених місцях; 5) за способом передачі інформації: провідна - використовує для передачі інформації канал проводового зв'язку; безпровідна - використовує для передачі інформації канал радіозв'язку; 6) за форматом передавання інформації: цифрова - забезпечує передачу інформації у цифровому форматі; аналогова - забезпечує передачу в аналоговому форматі.
Приймач відеоінформації (відеореєстратор) - пристрій, призначений для приймання, зберігання, обробки та подальшої трансляції відеоінформації, що надходить з відеокамер.
Портативний відеореєстратор - індивідуальний пристрій, призначений для запису інформації персоналом виправної/виховної колонії під час несення служби.
Розділом VII Порядку № 2025/5 регламентовано установлення, застосування та використання технічних засобів нагляду і контролю.
Так, установлення ТЗНіК здійснюється персоналом виправної/виховної колонії або фахівцями спеціалізованих організацій з дозволу начальника виправної/виховної колонії або особи, яка виконує його обов'язки.
Вид, кількість необхідних ТЗНіК для обладнання об'єктів виправної/виховної колонії визначаються з урахуванням їх функціонального призначення і технічних характеристик, а також необхідності виконання завдань із забезпечення режиму, попередження втеч та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання.
Місце, вид та кількість ТЗНіК, що встановлюються, визначаються комісією, яка утворюється наказом начальника виправної/виховної колонії або особою, яка виконує його обов'язки. Комісію очолює перший заступник начальника виправної/виховної колонії.
За результатами роботи комісії складається акт про встановлення технічних засобів нагляду і контролю (додаток 1), який затверджується начальником виправної/виховної колонії.
Установлення та використання ТЗНіК, їх технічне обслуговування та поточний ремонт забезпечуються персоналом структурних підрозділів виправної/виховної колонії, відповідальних за цей напрям діяльності, з дотриманням вимог експлуатаційної документації підприємства-виробника на ці технічні засоби.
Забороняється залучення засуджених та сторонніх осіб до робіт із встановлення ТЗНіК, їх використання, технічного обслуговування та поточного ремонту.
Персонал, який використовує та обслуговує ТЗНіК, особисто відповідає за втрату, псування, розукомплектування або використання ТЗНіК не за призначенням.
Контроль за використанням ТЗНіК здійснюється посадовою особою, призначеною начальником виправної/виховної колонії або особою, яка виконує його обов'язки.
Доступ персоналу виправної/виховної колонії до роботи з відео- та аудіоінформацією, яка надходить від ТЗНіК, реалізується за допомогою програмних та апаратних засобів обмеження доступу (паролі, захищені протоколи обміну тощо), захищених від несанкціонованого втручання у канали передачі цієї інформації. Право доступу до роботи з відео- та аудіоінформацією, яка надходить від ТЗНіК, має персонал виправної/виховної колонії відповідно до розподілу посадових обов'язків.
Забороняється використання відеокамер та портативних відеореєстраторів: у лазнях, роздягальнях, душових і туалетних кімнатах; у приміщеннях (камерах), у яких проводяться медичні обстеження (огляди) ув'язнених та засуджених, особистий обшук з роздяганням; у кімнатах проведення тривалих побачень; у кімнатах будинків дитини при виправних колоніях, де проводиться годування дітей до трьох років.
Забороняється використання аудіовізуальних засобів контролю: під час побачень засудженого з адвокатом або іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, при проведенні слідчих дій, крім візуального контролю; під час спілкування засудженого з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини або спеціально уповноваженими ним представниками, представниками Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженими особами таких міжнародних організацій, членами Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Генеральним прокурором, уповноваженими ним прокурорами і прокурорами, які здійснюють на відповідній території нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, працівниками слідчих та оперативних підрозділів Державного бюро розслідувань та працівниками Національного антикорупційного бюро України, крім візуального контролю; під час спілкування з громадянами та засудженими, які на конфіденційній основі надають допомогу оперативним підрозділам виправних/виховних колоній у боротьбі з кримінальною протиправністю; у кімнаті психоемоційного розвантаження; у кімнатах проведення тривалих побачень; у приміщеннях, де проводиться таємниця сповіді.
Використання портативних відеореєстраторів має на меті забезпечення захисту прав і законних інтересів засуджених, фіксування фактів правопорушень та кримінальних правопорушень, вчинених засудженими, підвищення відповідальності персоналу виправної/виховної колонії під час виконання своїх посадових обов'язків, фіксування випадків невиправданого або надмірного застосування до засуджених заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї.
Заходи із зберігання, видачі, приймання та контролю за використанням портативних відеореєстраторів персоналом виправної/виховної колонії, а також зберігання та використання відеоінформації з них покладаються на персонал, призначений наказом начальника виправної/виховної колонії або особою, яка виконує його обов'язки.
Портативний відеореєстратор застосовується персоналом виправної/виховної колонії під час: проведення перевірок наявності засуджених, у тому числі тих, які перебувають за межами виправної/виховної колонії, приймання їжі засудженими у їдальні; виведення засуджених на роботу та повернення з роботи на КПП між житловою та виробничою зонами виправної/виховної колонії, а також під час проведення прогулянок засуджених; перевірки засуджених, яким надано тривале побачення; прийняття новоприбулих засуджених до виправної/виховної колонії; проведення особистих обшуків засуджених без роздягання та огляду їх речей, оглядів персоналу і громадян, які перебувають на території виправної/виховної колонії, їхніх речей та одягу, транспортних засобів, а також об'єктів виправної/виховної колонії; застосування до засуджених заходів фізичного впливу, спеціальних засобів, гамівної сорочки, службових собак та вогнепальної зброї.
Інформація про застосування у виправній/виховній колонії ТЗНіК доводиться до відома засуджених при їх прибутті до виправної/виховної колонії, про що такі особи ознайомлюються та ставлять особистий підпис на повідомленні про застосування технічних засобів нагляду і контролю (додаток 2). Крім того, інформація про застосування ТЗНіК розміщується у виправній/виховній колонії на КПП з пропуску людей і транспорту шляхом встановлення попереджувального знака: «Увага! Працюють технічні засоби нагляду і контролю» (додаток 3).
Інформація, що надходить від ТЗНіК, має зберігатися не менше ніж 30 діб, за винятком фото-, аудіо-, відеоінформації, що може бути використана як докази, передбачені нормами Кримінального процесуального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, термін зберігання якої забезпечується до завершення вирішення питання по суті.
Інформація, що фіксується ТЗНіК, є інформацією з обмеженим доступом, належить Департаменту, міжрегіональному управлінню, виправній/виховній колонії.
Інформація, що фіксується ТЗНіК, може надаватись третім особам: на підставі ухвали слідчого судді, суду; на офіційні запити органів прокуратури, а також органів досудового розслідування в межах провадження у справах про кримінальне чи адміністративне правопорушення.
ТЗНіК, що використовуються на об'єктах виправної/виховної колонії, мають відповідати державним стандартам, бути сертифікованими в Україні та пройти експлуатаційні випробування на об'єктах виправних/виховних колоній.
Забороняється використання ТЗНіК, що не пройшли сертифікацію та можуть становити небезпеку для життя і здоров'я персоналу, відвідувачів виправної/виховної колонії та засуджених.
Окрім наведеного суд враховує, що наказом Міністерства юстиції від 28.08.2018, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.09.2018 за № 1010/32462 затверджено Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (далі - Правила), які регулюють порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі.
Ці Правила обов'язкові для виконання персоналом установ виконання покарань, засудженими, які в них утримуються, а також іншими особами, які відвідують ці установи.
Ці Правила мають бути у вільному доступі для засуджених.
Розділом XXIII Правил визначено порядок нагляду за засудженими.
Нагляд за засудженими є системою заходів, спрямованих на забезпечення відбування та виконання кримінальних покарань у виді обмеження та позбавлення, довічного позбавлення волі та арешту шляхом цілодобового і постійного контролю за поведінкою засуджених у місцях їх проживання та праці, попередження та припинення з їх боку протиправних дій, забезпечення вимог ізоляції засуджених та безпеки персоналу установ виконання покарань.
Для забезпечення нагляду за поведінкою засуджених у відділеннях соціально-психологічної служби, локальних секторах, камерах, прогулянкових двориках, у місцях їх праці, їдальнях, клубах, медичних частинах та лікарняних закладах адміністрацією установ виконання покарань встановлюються відеокамери, про що засуджений інформується під підпис.
Кут огляду відеокамер, які встановлені у жилих приміщеннях та камерах, не має охоплювати санітарні вузли.
Забороняється встановлювати відеокамери у приміщеннях (камерах), в яких проводяться медичні обстеження (огляди) засуджених, особистий обшук з роздяганням, жилих кімнатах тривалих побачень, а також у лазнях, роздягальнях, душових та туалетних кімнатах.
Аналізуючи наведені положення суд звертає увагу на те, що Порядком № 2025/5 забезпечено доведення до відома засуджених при їх прибутті до виправної/виховної колонії Інформація про застосування у виправній/виховній колонії ТЗНіК про що такі особи ознайомлюються та ставлять особистий підпис на повідомленні про застосування технічних засобів нагляду і контролю (додаток 2).
Більше того розділом VII Порядку № 2025/5 врегульовано порядок та підстави надання інформації отриманої за допомогою ТЗНіК іншим суб'єктам, строки її зберігання, визначення осіб, які мають доступ до ТЗНіК та документу на підставі якого останні мають такий доступ. Також розділом VII Порядку № 2025/5 передбачено визначення комісією, яка утворюється наказом начальника виправної/виховної колонії або особою, яка виконує його обов'язки місця, виду та кількості ТЗНіК, що встановлюються.
Окрім цього, розділом VII Порядку № 2025/5 регламентовано застереження, що персонал, який використовує та обслуговує ТЗНіК, особисто відповідає за втрату, псування, розукомплектування або використання ТЗНіК не за призначенням.
Тобто розділом VII Порядку № 2025/5 фактично врегульовано документи та визначено осіб на підставі рішень яких встановлюються ТЗНіК, порядок та підстави надання інформації ТЗНіК, строки її зберігання тощо.
Суд звертає увагу, що встановлення відповідних засобів ТЗНіК, в першу чергу, призначено для попередження втеч з виправних/виховних колоній та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених. Вказана мета не суперечить положенням Європейських пенітенціарних правил. Більше того, Європейськими пенітенціарними правилами не заборонено використання технічних засобів для забезпечення безпеки (п.п. 2 п. 51.1).
Як Порядком № 2025/5, так і Правилами також забезпечено обмеження щодо розміщення відеокамер, які встановлені у жилих приміщеннях та камерах дільниці посиленого контролю, у камерах ДІЗО/К/ПКТ(ОК) та секторів максимального рівня безпеки, а саме те, що кут огляду не повинен охоплювати санітарні вузли та душові.
Відповідно до ч. 14, 2 ст. 539 Кримінально-процесуального кодексу України питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.
Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов'язків чи законних інтересів.
Клопотання (подання) про вирішення питання, пов'язаного із виконанням вироку, подається:
1) до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених п. 2-4, 6, 7 (крім клопотання про припинення примусового лікування, яке подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться установа або заклад, в якому засуджений перебуває на лікуванні), 13-1, 14 ч. 1 ст. 537 цього Кодексу;
2) до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого виконується вирок, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених п. 10 (у частині клопотань про заміну покарання відповідно до ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу України), 11, 13, 13-2 ч. 1 ст. 537 цього Кодексу;
3) до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого проживає засуджений, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених п. 5, 8, 9, 13-3 ч. 1 ст. 537 цього Кодексу;
4) до суду, який ухвалив вирок, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених п. 1, 10 (в частині клопотання про заміну покарання відповідно до ч. п'ятої ст. 53 Кримінального кодексу України), 12 (у разі якщо вирішення питання необхідне в зв'язку із здійсненням судового розгляду, воно вирішується судом, який його здійснює), 14 ч. 1 ст. 537, ст. 538 цього Кодексу.
Звідси слідує, що на рівні національного законодавства України закріплено право на захист, у тому числі засудженого щодо оскаржень рішень, дій, бездіяльності адміністрації виконання покарань.
Суд акцентує увагу, що засуджений не позбавлений можливості оскаржувати в судовому порядку рішення комісії щодо місця встановлення та виду камери, якщо вважає, що таким рішенням порушено його права та охоронювані законом інтереси.
Варто наголосити, що в залежності від місця відбування засудженим покаранням встановлено різний підхід для забезпечення безпеки в установах покарань.
Відповідно до ч. 1 ст. 97 КВК України у дільниці посиленого контролю виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки засудженим встановлюється режим, передбачений для тримання засуджених у виправній колонії максимального рівня безпеки.
На кожного засудженого розробляється спеціальна індивідуальна програма, яка передбачає заходи індивідуально-виховного, психотерапевтичного, психокорегуючого характеру (ч. 3 ст. 97 КВК України).
Суд при вирішенні спору по суті також вважає за доцільне вказати про те, що позивач відбуває покарання в установі покарань з 2005 року і, як зазначається ним у позовній заяві, із 2008 року він обізнаний та ознайомлений із обставинами цілодобово відеоспостереження. В той же час, адміністративний позов ОСОБА_1 подав до адміністративного суду лише у січні 2021 року. Суд враховує, що оскаржуваний Порядок № 2025/5 був прийнятий у 2018 році та звертає увагу на те, що протягом 3-ьох років позивач жодних заперечень щодо відеоспостереження не висловлював, докази про зазначене матеріали справи не містять.
Щодо ведення відеоспостереження персоналом у тому числі і персоналу жіночої статті, то на думку суду персонал, який веде відеоспостереження у колонії, може включати і жінок, особливо якщо це стосується моніторингу та контролю в установах виконання покарань, що також охоплюють персонал жіночого одягу та персоналу загального призначення.
Беручи до уваги викладене, на переконання суду Порядок № 2025/5 в його спірній частині не порушує гарантоване статтею 8 Конвенції право особи (засудженого) на повагу до особистого життя, адже переслідує забезпечення режиму безпеки в установах відбування покарань, попередження втеч з виправних/виховних колоній та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених.
Окремо звертаємо увагу суду на посилання позивача на рішення ЄСПЛ у справі «Горлов та інші проти Росії».
Так, у справі «Горлов та інші проти Росії» порушення ст. 8 Конвенції полягало у тому, що особа перебувала у слідчому ізоляторі під постійним відеоспостереженням за його камерою операторів жіночої статті, що було принизливим, оскільки він був змушений роздягатися в межах видимості, що порушувало його права. Окрім того, ця особа знаходилась у слідчому ізоляторі, а не в установі виконання покарань, тобто, не був у статусі засудженої особи, і на нього розповсюджувалось законодавство про попереднє увязнення, а не вимоги кримінально-виконавчого законодавства.
Такий аналіз рішення ЄСПЛ у справі «Горлов та інші проти Росії» викладено в постанові Верховного Суду від 13.04.2023 у справі № 460/1141/21, позовні вимоги у якій стосувались визнання протиправним втручання в право на повагу до приватного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції, у зв'язку з встановленням Державною установою «Полицька виправна колонія (76)» камер відеоспостереження.
Таким чином, рішення ЄСПЛ з прав людини у справі «Горлов та інші проти Росії» прийнято за інших обставин справи та правовідносин.
Щодо позовних вимог у частині стягнення моральної шкоди, суд зазначає таке.
Статтею 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п'ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
За приписами ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації.
При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості (п. 9 вказаної Постанови).
На думку суду, позовна заява та додані до неї матеріали не містять будь-яких належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження завдання позивачеві моральної шкоди.
Позивач не довів наявність моральної шкоди, не обґрунтовує розмір заявленої до стягнення суми, не доводить наявність причино-наслідкового зв'язку між діями відповідача та шкодою.
Враховуючи відсутність трьох обов'язкових умов для застосування юридичної відповідальності у формі відшкодування шкоди, а також недоведеність факту завдання позивачу моральної шкоди міністерством, позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню.
Суд враховує, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України», відповідно до якого суд вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»).
Згідно положень ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частинами 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.
Відповідач не надав суду доказів понесення ним судових витрат, тому підстави для присудження на його користь судових витрат відсутні.
Керуючись ст. 9, 14, 73 - 78, 90, 139, 143, 242- 246, 250, 255 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Головенко О.Д.