ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"17" вересня 2025 р. справа № 640/38053/21
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Кафарського В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся адвокат Ангелін І.І., в інтересах ОСОБА_1 (далі - позивач), з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення від 04.11.2021 №66-21, яким відхилено скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач ОСОБА_1 надав відповідачу всі документи, необхідні не лише для прийняття його заяви про надання статусу біженця або особою, яка потребує захисту на території України для розгляду, а й для надання такого статусу. Представник позивача зазначив, що згідно повідомлення Головного управління ДМС України в Харківській області від 15.09.2021 №237 відмова в прийнятті заяви про визнання біженцем вмотивована наявністю обставин, передбачених ч. 6 ст. 5 Закону №3671-VI, які, на думку позивача, є також і підставою прийняття оспорюваного рішення ДМС України від 04.11.2021 №66-21. Водночас, представник позивача вважає, що в межах виниклих правовідносин відсутні обставини, які передбачені частиною 6 статті 5 вказаного Закону та які б надавали відповідачу можливість прийняти рішення від 04.11.2021 №66-21 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.12.2021 позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.01.2022 відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
18.07.2022 від відповідача надійшов відзив, у якому позов не визнав та заперечив проти його задоволення, оскільки вважає вимоги позивача необґрунтованими та безпідставними. Так, представник відповідача зазначив, що позивач вже вдруге звертається до ГУ ДМС у Харківській області за захистом в Україні. Зокрема, після першого звернення 11.04.2019 на підставі всебічного вивчення Державною міграційною службою України документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлено, що стосовно нього відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також є серйозні підстави вважати, що він вчинив злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до особливо тяжких злочинів. Така відмова, як наголошує представник відповідача, була предметом розгляду в межах адміністративної справи №640/21500/19, у якій встановлено її правомірність. В той же час, аналіз поточної заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за доводами відповідача, вказує на ідентичність повідомлених ним побоювань повернення до країни громадянської належності із побоюваннями, повідомленими ним під час попереднього звернення за захистом в Україні 11.04.2019, у зв'язку із чим, відповідно до частини 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» було відмовлено громадянину російської федерації ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на викладене, відповідач просить у задоволенні позовних вимог відмовити (а.с. 24-27).
На виконання Закону України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» щодо забезпечення розгляду адміністративних справ» та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399, судову справу №640/38053/21 передано Івано-Франківському окружному адміністративному суду.
В Івано-Франківському окружному адміністративному суді справа №640/38053/21 зареєстрована 12.03.2025.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.03.2025, справу №640/38053/21 передано судді Кафарському В.В.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17.03.2025 прийнято до провадження адміністративну справу №640/38053/21 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, постановлено розгляд справи розпочати з початку та здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.
Вказана ухвала була доставлена 18.03.2025 до електронного кабінету відповідача, про що свідчить довідка про доставку електронного листа (а.с. 81).
Суд, розглянувши справу за правилами спрощеного позовного провадження, дослідивши та оцінивши в сукупності письмові докази, встановив наступне.
ОСОБА_1 11.04.2019 звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка була обґрунтована тим, що на території росії правоохоронні органи його переслідують за політичні переконання та незгоду зі злочинною політикою керівництва Чеченської Республіки, які позивач та члени його родини висловлювали протягом тривалого часу. Позивач у заяві стверджував, що залишив територію російської федерації та прибув до України у грудні 2008 року, побоюючись за своє життя (а.с. 31-33).
Судом встановлено, що відповідачем на підставі вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було встановлено, що стосовно нього відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також є серйозні підстави вважати, що він вчинив злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до особливо тяжких злочинів, у зв'язку із чим ДМС України 13.09.2019 прийнято рішення №313-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, вважаючи таке рішення протиправним, оскаржив його та звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 13.09.2019 №313-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення, в порядку та на підставах, визначених законодавством.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.01.2020 по справі №640/21500/19, залишеним без змін Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.05.2020, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, обставини, встановлені в межах адміністративної справи №640/21500/19 стосовно ОСОБА_1 , не потребують доказування.
Суд встановив, що в подальшому, 15.09.2021 позивач звернувся до органів міграційної служби із заявою про надання йому статусу біженця або особою, яка потребує захисту на території України, в якій необхідність надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту він обґрунтовував побоюваннями зазнати переслідування з боку влади країни через політичні переконання та незгоду зі злочинною політикою керівництва Чеченської Республіки; побоюваннями понести відповідальність за порушеною проти нього у російській федерації кримінальною справою; побоюваннями застосування до нього тортур, нелюдського або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, в разі його ув'язнення; побоюваннями переслідування владою країни за релігійні переконання (а.с. 45-56).
Відповідно до наказу Головного управління ДМС України в Харківській області від 15.09.2021 №258 позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, посилаючись на ч. 6 ст. 5 Закону №3671-VI (а.с. 58-62).
Вказаний наказ доведено до відома позивача повідомленням від 15.09.2021 №37 (а.с. 6).
20.09.2021 представник позивача подав скаргу до Державної міграційної служби України, зареєстровану 23.09.2021 за №І-7690-21, в якій останній просив скасувати наказ Головного управління ДМС України в Харківській області від 15.09.2021 №258 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 , а також зобов'язати Головне управління ДМС України в Харківській області прийняти заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення в порядку та на підставах, визначених законодавством (а.с. 63-65).
Рішенням ДМС України від 04.11.2021 №66-21, враховуючи висновок від 04.11.2021 о/с №2021КН/о-87 (а.с. 66-69), вирішено відхилити скаргу представника позивача на наказ ГУ ДМС в Харківській області від 15.09.2021 №258 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 70).
Повідомленням від 30.11.2021 №59 відповідач довів до відома позивача, що скарга його представника відхилена на підставі рішення ДМС України від 04.11.2021 №66-21 (а.с. 7).
Враховуючи таке рішення відповідача протиправним, представник ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регламентовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин ).
Згідно з п. 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Судом встановлено, що позивач звернувся до органів міграційної служби із заявою-анкетою від 15.09.2021, в якій, зокрема, позивач повідомив про небажання повертатись до країни громадянської належності оскільки побоюється зазнати переслідування з боку влади країни через політичні переконання та незгоду зі злочинною політикою керівництва Чеченської Республіки, понести відповідальність за порушеною проти нього у російській федерації кримінальною справою, застосування до нього тортур, нелюдського або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, в разі його ув'язнення, а також переслідування владою країни за релігійні переконання (а.с. 45-56).
В той же час, суд згідно рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.01.2020 по справі №640/21500/19, залишеним без змін Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.05.2020, встановив, що позивач уже звертався 11.04.2019 із аналогічною заявою до органів міграційної служби, яка також була обґрунтована тим, що на території росії правоохоронні органи його переслідують за політичні переконання та незгоду зі злочинною політикою керівництва Чеченської Республіки, які позивач та члени його родини висловлювали протягом тривалого часу (а.с. 31-33).
Суд погоджується з цього приводу із відповідачем, що заява ОСОБА_1 від 11.04.2019 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту фактично є аналогічною за змістом та мотивами із заявою, поданою 15.09.2021.
Жодних інших обставин та мотивів позивач не навів у поданій у 2021 році заяві. Судом протилежного не встановлено, а позивачем суду не доведено.
При цьому, відповідно до частини 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
За таких обставин, суд зауважує, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб'єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має речових доказів наявності погроз у свій бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо своїх слів.
Ні позивач, ні його представник не повідомили і не надали жодних фактів чи документів, які б свідчили про його переслідування або загрозу переслідування в російській федерації за ознаками, викладеними у пункті 13 частини першої статті 1 Закону.
Натомість, судом встановлено, що відповідно до листа відділу міжнародного поліцейського співробітництва Головного управління національної поліції в Харківській області від 12.04.2019 №775/119-23/01-2019 і наданих прокуратурою Харківської області екстрадиційних матеріалів, заявник з 20.02.2019 перебуває на обліках Генерального секретаріату Інтерполу, як особа, яка розшукується на міжнародному рівні з метою арешту та екстрадиції до російської федерації за вчинення злочинів, передбачених п. «а» ч. 2 cт. 105 (вбивство, тобто умисне заподіяння смерті двом або більше осіб), ч. 1 cт. 222 (незаконне зберігання та носіння вогнепальної зброї та бойових припасів) КК РФ (а.с. 41).
Таким чином, суд вважає, що вищенаведене вказує на ухилення позивачем від відповідальності за порушеною проти нього кримінальною справою, що спричинило його звернення за захистом в Україні.
З огляду на викладене, враховуючи обставини справи, зокрема щодо відсутності змін після прийняття рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 13.09.2019 №313-19 та умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд вважає, що органом міграційної служби правомірно відмовлено громадянину російської федерації ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як наслідок, спірне рішення, яким відхилено скаргу представника позивача на наказ ГУ ДМС в Харківській області від 15.09.2021 №258 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з підстав наявності обставин, передбачених ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», є правомірним та прийнятим відповідачем в межах та на підставі вимог законодавства.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 09.12.1994, серія A, №303-A, пункт 29).
Крім того, згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (пункт 1); обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (пункт 3); безсторонньо (пункт 4); добросовісно (пункт 5); з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації (пункт 7); пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) (пункт 8); своєчасно, тобто протягом розумного строку (пункт 10).
Частиною першою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Доводи позивача, якими він обґрунтовував позовні вимоги, не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду справи та спростовуються матеріалами справи.
За приписами ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідач довів суду належними та допустимими в спірних правовідносинах доказами з посиланнями на відповідні положення законодавства про необґрунтованість позовних вимог.
Підсумовуючи вищенаведене в його сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні адміністративного позову.
Підстави для розподілу судових витрат, відповідно до статті 139 КАС України, відсутні.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
у задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001) про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Представнику позивача та відповідачу рішення надіслати через підсистему «Електронний суд».
Перебіг процесуальних строків, початок яких пов'язується з моментом вручення процесуального документа учаснику судового процесу в електронній формі, починається з наступного дня після доставлення документів до Електронного кабінету в розділ «Мої справи».
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя /підпис/ Кафарський В.В.