ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
13.05.2025Справа № 910/5638/24
Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Шмиги В.О. розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу №910/5638/24
За позовом Головного управління Державної податкової служби у місті Києві
до Фізичної особи ОСОБА_1
та Товариства з обмеженою відповідальністю «Бейс Фуд»
про визнання договору удаваним
Представники учасників справи:
від позивача: не з'явились;
від відповідачів: не з'явились.
Головне управління Державної податкової служби у місті Києві (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Білоус Катерини Олександрівни (далі - відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Бейс Фуд» (далі - відповідач 2) про визнання договору удаваним.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між відповідачами укладено договір комісії №МН-3К від 21.06.2021 року, який за своєю суттю та змістом є договором купівлі-продажу, а тому просить визнати його удаваним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.06.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №910/5638/24, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі 09.07.2024.
24.06.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Товариства з обмеженою відповідальністю «Бейс Фуд» надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач-2 проти позову заперечив та вказав, що оспорюваний договір не містить положень, які встановлюють обов'язок комітента (відповідача-2) передати у власність комісіонера (відповідача-1) товар, та відповідно не містить положень, які встановлюють обов'язок комісіонера прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму, а у позовній заяві не зазначено, які саме пункти оспорюваного договору визначають такі обов'язки сторін. Відповідач-2 наголошує, що оспорюваним договором передбачено, що право власності на товар належить комітенту та переходить від комітента до покупців з моменту їх продажу (реалізації) комісіонером, товар передається комісіонерові не у власність, а на відповідальне зберігання (п. 1.3, пп. 4.1.1 договору) та комісіонеру надано право (повноваження) продавати (реалізовувати) товар за цінами на власний розсуд, але не менше ніж передбачені в розділі 3 цього договору і виключно за ціною у відповідності до супровідних документів (пп. 4.1.11 договору).
Відповідач-2 наголосив, що відповідач-1 вправі самостійно обирати спрощену систему оподаткування, обліку та звітності з урахуванням умовах, визначених ПК України. У розумінні приписів норм податкового законодавства отримання доходу від комерційного посередництва за договорами комісії в межах встановленого обсягу доходу є цілком правомірною поведінкою платника податку, тоді як доводи позивача про те, що оспорюваний договір комісії укладено з протиправною метою, оскільки це дозволяє їй залишатись на спрощеній системі оподаткування, є безпідставними так як обрання спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності є правом платника податку, яке реалізується на умовах визначених податковим законодавством.
На переконання відповідача-2 в межах даної справи позивачем не обґрунтовано в чому полягає порушення прав держави та/або суспільних інтересів, а твердження позивача про те, що ФОП Білоус К.О. укладено договір комісії з метою зменшення розміру сплати податків до Державного бюджету України є недоведеними, відповідач-2 ж цілком правомірно здійснювала господарську діяльність, з дотриманням вимог ПК України щодо ведення спрощеного обліку та звітності, даних які вказують на те, що відповідач-2 не мала права обирати спрощену систему оподаткування матеріали справи не містять, як відсутні і докази виникнення у відповідача-2 податкового зобов'язання, його невиконання у визначений строк та у зв'язку з цим завдання збитків Державному бюджету України, їх конкретний розмір.
Крім того, відповідач-2 зауважив, що сама по собі вимога про визнання правочину удаваним спрямована на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору, зокрема, у випадку звернення з позовною вимогою про визнання правочину недійсним, а такий спір у цій справі відсутній, отже обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не є ефективним та самостійним, оскільки матиме наслідком лише те, що відносини сторін за таким правочином регулюватимуться правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили, ці правила також застосовуватимуться при вирішенні спору за таким правочином чи стосовно нього.
У судовому засіданні 09.07.2024 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів, встановлення сторонам строків на подачу заяв по суті спору та відкладення підготовчого засідання у справі на 13.08.2024.
12.07.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Білоус Катерини Олександрівни надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач-1 вказав, що на виконання умов спірного договору ТОВ «Торговий дім «Монарх» передало відповідачу-1 товар: готові вироби з дорогоцінних металів, про що 21.06.2021 сторонами складено акт приймання-передачі до договору комісії №МН-3К, у якому визначено вартість, кількість та інші відомості щодо кожної одиниці товару, при цьому чинне як на той період, так і на даний час законодавство, не передбачало необхідності здійснення правового регулювання операцій з комісійної торгівлі ювелірними виробами, у зв'язку з чим твердження позивача про суперечність змісту оспорюваного договору Правилам комісійної торгівлі ювелірними виробами з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 27.10.2004 №678 є необґрунтованими. Додатково відповідач-2 наголосив, що з огляду на приписи Закону № 222-VIII від 02.03.2015, з 2015 року законодавцем здійснено дерегуляцію відносин у відповідній сфері господарювання, що підтверджує необґрунтованість посилання позивача на Правила комісійної торгівлі ювелірними виробами з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 27.10.2004 №678.
Разом з тим, відповідач-1 наголошує, що стверджуючи про відсутність ділової мети, позивач, насамперед, мав довести той факт, що виконання оспорюваного договору для відповідачки в дійсності було завідомо збитковим, втім докази означеного з боку позивача не надані, навпаки реалізація товару переданого на комісію здійснювалась відповідачкою у період з 21.06.2021 по 29.06.2021 і за наслідками виконання доручення 29.06.2021 відповідачкою складено звіт комісіонера за договором комісії на продаж від 21.06.2021 №МН-3К, у якому зазначено, що за реалізований товар від покупців отримано 170834,00 грн, сума комісійної винагороди відповідно до умов договору становить 35,61% від суми реалізації і утримується комісіонером самостійно з отриманої виручки, відтак виходячи із суми реалізації комісійна винагорода за звітом склала: 60834,00 грн, сплаті комітенту підлягає 110000 грн, отже внаслідок здійснення господарських операцій за оспорюваним договором відповідач-1 отримав винагороду, що доводить їх прибутковість та спрямування на досягнення конкретного економічного ефекту. Крім того, зміст прав та обов'язків сторін, визначених договором, не дає підстав вважати, що товар передавався відповідачем-2 на користь відповідача-1 як предмет виконання за договором купівлі-продажу, оскільки договором чітко передбачено, що право власності на товар до відповідачки не переходить (пункт 1.3); відповідач-1 зобов'язана зберігати товар в належних умовах до моменту реалізації (передачі) третім особам або до повернення комітенту (пункт 1.1); відповідач-1 за умовами оспорюваного договору самостійно не наділялась правами вибору конкретного асортименту товару чи його кількості, тобто товар передавався за оспорюваним договором відповідачу не у власність, а саме для здійснення його реалізації, у разі неможливості здійснення такої реалізації відповідач-1 зобов'язався повернути товар комітентові.
16.07.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Головного управління Державної податкової служби у місті Києві надійшла відповідь на відзив відповідача-1, в якій позивач зауважив, що з аналізу умов договору комісії від 21.06.2021 № МН-3К, вбачається відсутність істотних умов договору, встановлених статтею 1012 ЦК України, а саме: відсутні умови про майно та його ціну, оскільки ціна товару встановлюється комісіонером на власний розсуд та чітко не передбачена у пункті 3 Договору комісії від 21.06.2021 № МН-3К, тому договір комісії № МН-3К від 21.06.2021 не відповідає правовим нормам ЦК України в частині порядку укладання та регулювання договору комісії, і за своєю суттю є договором купівлі-продажу з огляду на те, що предметом договору комісії № МН-3К від 21.06.2021 є товар (його ціна, кількість, якість, асортимент, вид), а також наявність особистого інтересу комісіонера у продажу такого товару, що пов'язано з ризиком купівлі товару безпосередньо комісіонером за власні кошти у разі продажу товару без націнки або за ціною меншою, ніж вказана у акті прийому-передачі.
На переконання позивача, вчиняючи удаваний договір комісії № МН-3К від 21.06.2021, ФОП Білоус Катерина Олександрівна у податковій звітності фактично занижувала отриманий дохід у вигляді комісійної винагороди, що призвело до заниження податкових зобов'язань та втрат Державного бюджету України, а прямий умисел на укладення договору комісії № МН-3К, приховуючи договір купівлі-продажу наявний, з огляду на наслідки за результатом укладення договору купівлі-продажу, які полягають в тому, що обсяг доходу ФОП Білоус Катерини Олександрівни перевищив би річний ліміт, що, у свою чергу, призвело б до обов'язкового переходу такого платника на загальну систему оподаткування із сплатою податку з доходу фізичної особи, військового збору та єдиного соціального внеску.
Також, 16.07.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Головного управління Державної податкової служби у місті Києві надійшла відповідь на відзив відповідача-2, в якій позивач наголосив, що наказ Міністерства фінансів України від 27.10.2004 №678, яким затверджено Правила комісійної торгівлі ювелірними виробами з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння є чинним та не скасований іншим наказом чи в судовому порядку, при цьому пунктом 2.8 Правил чітко врегульовано механізм передачі ювелірних виробів за договорами комісії та визначено основні елементи, які притаманні в даних відносинах, однак правовідносини, що виникли внаслідок виконання оспорюваного договору і оформлені за наслідками виконання договору документи суперечать пункту 2.8 Правил, що, у свою чергу, свідчить про приховування дійсної правової природи правочину.
22.07.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Товариства з обмеженою відповідальністю «Бейс Фуд» надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких відповідач-2 зазначив, що всі доводи та аргументи позивача наведені у відповіді на відзив належить відхилити, оскільки вони жодним чином не спростовують відповідні заперечення відповідача-2, викладені у відзиві, крім того всупереч вимог статей 13, 73, 74, 80 ГПК України позивач не надав належних та допустимих доказів, які підтвердили у повній мірі вказані у позові обставини та наведені доводи.
Також, 22.07.2024 до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Білоус Катерини Олександрівни надійшли заперечення, в яких відповідач-1 зауважив, що позивач стверджуючи про необґрунтованість заперечень відповідача-1 послався на норми статей 1011-1013 Цивільного кодексу України, положення підпунктів 3.1, 3.3 пункту 3 оспорюваного договору, жодним чином не пояснивши яким чином зміст відповідних норм та умов договору спростовує заперечення відповідачки.
07.08.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Головного управління Державної податкової служби у місті Києві надійшли додаткові пояснення, в яких позивач акцентував увагу на його праві на звернення до Господарського суду міста Києва з даним позовом з огляду на положення статті 2, 4 та 20 ГПК України та статті 19, 41 ПК України та наголосив, що ФОП Білоус Катерина Олександрівна укладаючи договори комісії з різними суб'єктами господарювання мала на меті зменшити розмір сплати податків до Державного бюджету України, оскільки відображення виключно винагороди від комітентів дозволяє платнику залишатись на спрощеній системі оподаткування з урахуванням розміру ліміту доходу. Вчиняючи удаваний договір комісії № МН-3К від 21.06.2021, ФОП Білоус Катерина Олександрівна у податковій звітності фактично занижувала отриманий дохід у вигляді комісійної винагороди, що призвело до заниження податкових зобов'язань та втрат Державного бюджету України.
Судове засідання, призначене на 13.08.2024, не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Васильченко Т.В. на лікарняному.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.08.2024 призначено судове засідання у справі на 19.09.2024.
19.09.2024 року через відділ діловодства суду від Білоус Катерини Олександрівни надійшли пояснення щодо пред'явлення позову до неналежного відповідача, в якому відповідач-1 наголосила, що станом на момент звернення позивача до суду з даним позовом та розгляд даного спору, вона не є суб'єктом господарювання, тобто фізичною особою-підприємцем, а тому позов слід було пред'являти до фізичної особи, яка продовжує відповідати майном за зобов'язання вчиненні під час здійснення господарської діяльності.
У судовому засіданні 19.09.2025, суд, у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України, оголосив перерву до 22.10.2024.
14.10.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Головного управління Державної податкової служби у місті Києві надійшла заява про заміну неналежного відповідача, в якій позивач просив суд замінити фізичну особу-підприємця Білоус Катерину Олександрівну на фізичну особу Білоус Катерину Олександрівну на підставі статті 48 ГПК України.
У судовому засіданні 22.10.2024 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про задоволення заяви позивача про заміну неналежного відповідача, замінено відповідача-1 Фізичну особу-підприємця Білоус Катерину Олександрівну на належного відповідача-1 фізичну особу Білоус Катерину Олександрівну, водночас, виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті.
Частиною 1, 4 статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц).
Згідно статті 48 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених в частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
У постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №902/644/18 вказано, що залучення у справі інших відповідачів (співвідповідачів) згідно з частинами 1, 3 статті 48 Господарського процесуального кодексу України можливі не лише на час подання позову, а й на пізніших стадіях розгляду справи - за наявності відповідного клопотання позивача.
Відповідно до частини 1 статті 177 Господарського процесуального кодексу України завданнями підготовчого провадження є, зокрема, остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу.
Вирішуючи спір, суд залежно від характеру правовідносин зобов'язаний визначити суб'єктний склад спору і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, та, встановивши факт пред'явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав (схожий за змістом висновок викладено в пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19).
Звертаючись до суду з даним позовом 07.05.2024 року, позивач визначив в якості відповідача-1 - Фізичну особу-підприємця Білоус Катерину Олександрівну.
Тоді як, відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ще 16.06.2023 щодо ФОП Білоус Катерини Олександрівни внесено відомості щодо припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
У зв'язку з цим, позивач вважає, що належним відповідачем у даній справі є фізична особа Білоус Катерина Олександрівна, яка відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 13.02.2019 року по справі № 910/8729/18, у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про задоволення заяви позивача та заміну неналежного відповідача-1 - Фізичну особу-підприємця Білоус Катерину Олександрівну, на належного - фізичну особу Білоус Катерину Олександрівну.
Під час розгляду справи по суті, у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України, оголошувались перерви, зокрема, до 13.05.2025.
У судове засідання 13.05.2025 представники сторін не з'явились, хоча про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
За таких обставин, враховуючи, що представники сторін були належним чином повідомлені про розгляд даної справи і не повідомили суду про причини неявки, суд на місці постановив розгляд справи по суті проводити за їх відсутності.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 219 Господарського процесуального кодексу України суд оголошує про перехід до стадії ухвалення судового рішення та час його проголошення в цьому судовому засіданні.
У судовому засіданні 13.05.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом підписано вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
21.06.2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Монарх» (нове найменування ТОВ «Бейс Фуд») (далі - комітент) та Фізичною особою-підприємцем Білоус Катериною Олександрівною (далі - комісіонер) було укладено договір комісії №МН-3К (далі - договір), за умовами пункту 1.1 якого комітент доручає, а комісіонер зобов'язується за дорученням комітента за плату здійснити від свого імені та за рахунок комітента за комісійну плату (надалі «винагорода» або «плата») наступні юридично значимі дії: вчиняти правочини щодо купівлі-продажу продукції, що належить комітенту (далі «товар») фізичним та/або юридичним особам в роздріб або оптом за вибором комісіонера; оформляти і підписувати інші необхідні для здійснення продажу документи в інтересах комітента, а також діяти в інтересах комітента перед третіми особами; зберігати товар в належних умовах до моменту реалізації (передачі) третім особам або до повернення комітенту; вживати заходів щодо просування товару на ринку споживчих товарів (на підставі окремої вимоги /запиту/ комітента); надавати звітність та аналітичну інформацію щодо стану реалізації товару (за запитом комітента). При вчиненні відповідних правочинів комісіонер зобов'язаний діяти в інтересах комітента, на умовах, що є найбільш вигідними для нього та відповідно до його вказівок.
Згідно пункту 1.2 договору загальна кількість, найменування та інші характеристики товару визначаються в акті приймання-передачі товару на комісію, який є невід'ємною частиною цього договору.
Відповідно до пункту 1.3 договору право власності на товар належить комітенту та переходить від комітента до покупців з моменту їх продажу (реалізації) комісіонером.
За умовами пункту 1.4 договору комітент гарантує, що товар належить йому на праві власності, не є під забороною відчуження, арештом, не є предметом застави й іншими засобами забезпечення виконання зобов'язань перед будь-якими фізичними або юридичними особами, державними органами чи державою, а також не є предметом будь-якого іншого обтяження або обмеження, передбаченого чинним законодавством України.
Комітент передає комісіонеру готові вироби з дорогоцінних металів, а саме золото та срібло зі вставками дорогоцінних каменів та без (пункт 1.5 договору).
Пунктом 3.1 договору передбачено, що комісіонер реалізує (продає) товар покупцям за ціною на свій розсуд, але яка не може бути меншою від ціни товару, зазначеної комітентом в супровідних документах. Комісіонер зобов'язаний перерахувати комітенту ціну за товар, визначену в супровідних документах. У разі реалізації (продажу) товару за ціною меншою ніж, зазначена в супровідних документах, комісіонер зобов'язаних відшкодувати таку різницю комітенту за власний рахунок, незважаючи на інші умови цього договору.
Відповідно до пункту 3.2 договору сума комісійної винагороди визначається сторонами як різниця між вартістю проданого (реалізованого) товару та вартістю ціни товару переданої на комісію комінтентом зазначеної в акті та зазначається у звіті комісіонера на кожну партію реалізованої продукції.
Згідно пункту 3.3 договору виплата комісійної винагороди утримується комісіонером із коштів, які надійшли на розрахунковий рахунок комісіонера, та є різницею між вартістю проданого товару та вартістю товару переданого на комісію згідно акту прийому-передачі та зараховується в дохід комісіонера один раз в квартал згідно звітів.
За умовами пунктів 3.5, 3.6 договору розрахунки за товар проводяться в національній валюті України шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок комітента в термін узгоджений сторонами. Датою оплат по даному договору вважається дата надходження коштів на поточний (розрахунковий) рахунок комітента, вказаний в цьому договорі.
Розрахунок між сторонами може відбуватися за попередньою оплатою комісіонером комітенту, яка враховується в подальші розрахунки між сторонами (пункт 3.7 договору).
Пунктом 4.1 договору встановлено, що комісіонер зобов'язаний: прийняти товар на відповідальне зберігання та подальшу реалізацію (продаж) покупцям на умовах, викладених в цьому договорі; повідомляти комітенту на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; отримувати кошти від покупців за проданий (реалізований) товар з наступним перерахуванням їх в обсязі та строки, які визначені в цьому договорі; після отримання товару комітента нести повну відповідальність за його зберігання, відшкодування збитків, та організовувати його продаж за визначеними цим договором цінами; слідкувати за належним станом товару та негайно повідомляти комітента про погіршення його якостей; відшкодовувати комітенту в повному обсязі збитки та/або шкоду, заподіяну невиконанням або неналежним виконанням своїх зобов'язань за цим договором, в тому числі шкоду, заподіяну втратою, недостачею чи незабезпеченням збереження товару комітента, шкоду, заподіяну пошкодженням товару, в тому числі, при прийнятті товару (за вини комісіонера), шкоду, заподіяну псуванням товару у зв'язку зі зберіганням його в неналежних умовах, шкоду, заподіяну продажем товару за ціною нижчою, ніж визначена комітентом; виконувати належним чином свої обов'язки відповідно до цього договору, додержуватись всіх вимог законодавства і нормативних актів та відстоювати у всіх питаннях інтереси комітента, доклавши всіх зусиль для виконання доручення, викладеного у цьому договорі; після виконання доручень комітента невідкладно надати на вимогу останнього звіт за цим договором, але не рідше між один раз на рік (Звіт Комісіонера); зберігати інформацію, що є конфіденційною, а також інформацію, що становить комерційну таємницю комітента, яка стала йому відома у зв'язку із виконанням цього договору; отримати попередню письмову згоду комітента у разі наміру укласти договір субкомісії та/або договір відступлення права вимоги за цим договором; продавати (реалізовувати) товар за цінами на власний розсуд, але не менше ніж передбачені в розділі 3 цього договору, та виключно за ціною у відповідності до супровідних документів; перерахувати комітенту кошти за товар за ціною, що зазначена в супровідних документах; отримати попередню згоду комітента на будь-які додаткові витрати, що не передбачені цим договором; у випадку неотримання такої попередньої згоди комітент не зобов'язаний відшкодовувати понесені комісіонером витрати, в тому числі у разі односторонньої відмови комітента від виконання цього договору; виконуючи умови цього договору комісіонер зобов'язується здійснювати свою діяльність з суворим дотриманням чинного законодавства України.
Відповідно до пункту 4.2 договору комітент зобов'язаний сплачувати комісіонерові винагороду на умовах, визначених цим договором, у строк протягом 5 (п'яти) робочих днів з моменту отримання від комісіонера звіту, прийняти та затвердити його, усі надані ним документи і усе виконане ним відповідно до умов даного договору за умови відсутності заперечень; доставляти товари відповідно до супровідних документів, належної якості (з відповідними документами, що підтверджують якість товару у разі необхідності) у встановленій кількості та у відповідні терміни (строки).
За умовами пункту 8.5, 8.6 договору комітент є платником податку Єдиного податку. Комісіонер є платником Єдиного податку і несе повну відповідальність за надання інформації про свій податковий статус.
Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами. Строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 8.1 цього договору та закінчується днем, в якому настане повне виконання взятих на себе сторонами договірних зобов'язань (пункт 8.1, 8.2 договору).
На виконання умов договору, 21.06.2021 року сторонами було підписано акт приймання-передачі товару на комісію (далі - акт), за умовами якого комітент передав, а комісіонер прийняв товар наступного асортименту та кількості, а саме: сережки, обручки, браслети, каблучки, хрестики та ланцюжки, з визначеними артикулами, у кількості 31 шт, загальною вартістю 110000,00 грн.
Пунктом 2 та 3 акту встановлено, що підписанням цього акту комітент та комісіонер підтверджують факт передачі товару на загальну вартість 110000,00 грн, відповідно до умов договору комісії №МН-3К від 21.06.2021. Товар переданий повністю відповідно до умов зазначеного вище договору, зауважень до якості і кількості якого жодна зі сторін не має.
22.06.2021 року сторонами було підписано додаткову угоду до договору комісії №МН-3К (далі - додаткова угода), за умовами пункту 1 якої комітент передає комісіонеру готові ювелірні вироби з дорогоцінних металів, а саме із золота та срібла зі вставками дорогоцінних каменів та без, перелік (кількість, найменування, інші характеристики) та вартість (ціна) яких зазначається в акті приймання-передачі товару.
Відповідно до пункту 2 додаткової угоди транспортування товару, що передається комісіонерові для вчинення правочинів з купівлі-продажу продукції відповідно до умов договору комісії, здійснюється самим комісіонером до місця передання його реалізації.
Згідно пункту 3 додаткової угоди комісіонер зобов'язується продати товар за ціною не нижче, ніж та, що вказана в акті приймання-передачі та не вище ціни з надбавкою 55%. У випадку реалізації товару за ціною вище ніж з 55% надбавкою, комітент має зробити переоцінку товару.
За умовами пункту 4 додаткової угоди комісіонер відповідно до договору комісії зобов'язується самостійно здійснити необхідну комерційно-маркетингову роботу, знайти покупця на продукцію комітента, виконати всю переддоговірну роботу та укласти з покупцем договір купівлі-продажу продукції.
29.06.2021 року сторонами було підписано звіт комісіонера до договору комісії на продаж №МН-3К від 21.06.2021 (далі - звіт), за умовами якого комісіонером складено цей звіт про виконання умов договору комісії №МН-3К від 21.06.2021 про проданий товар за період, а саме: сережки, обручки, браслети, каблучки, хрестики та ланцюжки, з визначеними артикулами, у кількості 31 шт, на загальну вартість 170834,00 грн, сума комісійної винагороди 60834,00 грн.
Згідно умов звіту за реалізацію товару отримано від покупців 170834 грн (сто сімдесят тисяч вісімсот тридцять чотири гривні 00 копійок) в т.ч. ПДВ. Сума комісійної винагороди відповідно до умов договору становить 35,61% від суми реалізації і утримується комісіонером самостійно з отриманої виручки. Виходячи із суми реалізації розмір комісійної винагороди за звітний період дорівнює 60834 грн. Підлягає сплаті комітенту 110000 грн в т.ч. ПДВ.
Комітент затверджує звіт комісіонера і підтверджує, що не має до нього претензій щодо виконання доручення в частині, зазначеній у звіті.
Також, 29.06.2021 року сторонами було підписано акт приймання-передачі послуг до договору від 21.06.2021 №МН-3К, за умовами якого комісіонер за договором здав комітенту такі послуги: вчинення правочинів щодо купівлі-продажу продукції, що належить комітенту, комісійна винагорода згідно звіту комісіонера від 29.06.2021 становить 60834,00 грн.
За умовами пункту 2 акту, послуги що надав комісіонер комітенту, відповідають вимогам договору від 21.06.2021 №МН-3К.
Випискою з рахунку ФОП Білоус К.О. відкритому в АТ КБ «Приватбанк» підтверджується, що відповідач-1 у період з 25.06.2021 по 29.06.2021 перерахував на користь відповідача-2 грошові кошти у розмірі 110000,00 грн, з призначенням платежу: «Оплата згідно договору №МН-3К від 21.06.2021 р., без ПДВ».
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначає, що договір комісії №МН-3К від 21.06.2021 за своєю суттю і правовою природою є договором купівлі-продажу, оскільки предметом є товар (його ціна, кількість, якість, асортимент, вид) та наявність особистого інтересу комісіонера у продажу такого товару, що пов'язано з ризиком купівлі товару безпосередньо комісіонером за власні кошти у разі продажу товару без націнки або за ціною меншою, ніж вказана у акті прийому-передачі.
На переконання позивача, відповідачем-1 укладались договори комісії з різними суб'єктами господарювання з метою зменшення розміру сплати податків до Державного бюджету України, оскільки відображення виключно винагороди від комітентів дозволяє платнику залишатись на спрощеній системі оподаткування з урахуванням розміру ліміту доходу. Водночас, за своєю правовою природою з огляду на норми статті 658 ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів» договір комісії № МН-3К є договором купівлі-продажу, а «винагорода за договором» є торгівельною надбавкою (націнкою), яка визначається як сума витрат суб'єкта господарювання, що пов'язані з обігом товару та здійснюються в процесі його продажу (реалізації) у роздрібній торгівлі, та прибутку в силу приписів Закону України «Про ціни та ціноутворення».
Крім того, позивач вважає, що у ФОП Білоус Катерини Олександрівни наявний прямий умисел на укладення договору комісії №МН-3К, приховуючи договір купівлі-продажу, з огляду на наслідки за результатом укладення договору купівлі-продажу, які полягають в тому, що обсяг доходу ФОП Білоус Катерини Олександрівни перевищив би річний ліміт, що, у свою чергу, призвело б до обов'язкового переходу такого платника на загальну систему оподаткування із сплатою податку з доходу фізичної особи, військового збору та єдиного соціального внеску.
Враховуючи наведене, позивач просить визнати договір комісії №МН-3К від 21.06.2021, який укладений між ФОП Білоус Катериною Олександрівною та ТОВ «Бейс Фуд», удаваним.
У свою чергу, відповідачі проти позову заперечили та вказали, що укладений між ними договір комісії №МН-3К від 21.06.2021 містить всі істотні умови, передбачені Цивільним кодексом України притаманні саме для договору комісії, а твердження позивача про те, що спірний договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу, не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду та не підкріплені жодними належними і допустимими доказами.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Стаття 4 Господарського процесуального кодексу України закріплює право юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, фізичних осіб, які не є підприємцями, державних органів, органів місцевого самоврядування на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Положеннями статті 20 Господарського кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та ст. 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, дійшовши висновку про безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити з його ефективності. Це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.
Наведене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.06.2018 у справі №338/180/17 та від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту.
Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Близькі за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №806/5244/15, постановах Верховного Суду від 10.01.2024 у справі №489/742/20, від 21.02.2024 у справі №918/1130/22.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанови від 22.08.2018 у справі №925/1265/16, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 22.06.2021 у справі №334/3161/17, від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16). Тобто це дії, спрямовані на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц та від 01.04.2020 у справі №610/1030/18).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі №910/3907/18, від 09.02.2021 у справі №381/622/17, від 02 .02.2021 у справі №925/642/19).
Застосований спосіб захисту права чи інтересу повинен бути ефективним - таким, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект, повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам (пункт 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі №757/23249/17).
Отже, звернення до суду з позовною вимогою, задоволення якої не здатне поновити права позивача, не буде практичним та ефективним, а суди, розглядаючи таку вимогу, фактично здійснюватимуть «розгляд заради розгляду».
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 .01.2021 у справі №916/1415/19 та від 20.07.2022 у справі №806/5244/15).
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom) Європейський суд з прав людини виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права особи, яка звернулася за судовим захистом.
Звертаючись до суду з даним позовом Головне управління Державної податкової служби у місті Києві просить суд визнати договір комісії №МН-3К від 21.06.2021 удаваним та визнати вказаний договір, як такий, що за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу.
Водночас, заявляючи вказану вимогу позивач у заявах по суті спору не наводить, яким чином визнання договору комісії №МН-3К від 21.06.2021 удаваним та у подальшому визнання вказаного договору, таким, що за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу, відновить його порушене суб'єктивне право.
Обраний позивачем спосіб захисту не призводить до захисту прав та охоронюваних законом інтересів, оскільки задоволення заявлених у цій справі позовних вимог не призведе до відновлення прав позивача, а рішенням суду має вирішуватися саме питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників правовідносин.
Заявлені позивачем вимоги не призведуть до поновлення його порушеного права, у разі їх задоволення, як і не можуть бути виконанні у примусовому порядку, з метою усунення потенційного порушення права, які позивачем не означено.
При цьому, судом враховано, що звертаючись до суду з відповідним позовом, позивач мав на меті домогтися не лише визнання оспорюваного правочину удаваним і визнання його правової природи як договір купівлі-продажу, але і одночасно вирішити спір щодо обсягів сплачених податків відповідачем-1 до Державного бюджету України, у період коли останній здійснював підприємницьку діяльність.
Вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду господарським судом, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення (правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 14.05.2025 у справі №910/1799/24, від 04.09.2020 у справі №910/10764/19, від 24.05.2023 у справі №910/3232/22).
Суд також враховує правові позиції, викладені у постановах від 28.01.2020 у справі №50/311-б, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, у яких Велика Палата Верховного Суду зазначила про важливість дотримання принципу процесуальної економії, відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим.
У постанові від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.
Спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц та від 18.04.2023 у справі №357/8277/19),
З аналізу вищевикладеного вбачається, що ефективність запропонованого позивачем способу захисту визначається за принципом: одне право - один спір, один позов, тобто ефективним є той спосіб захисту, який повністю відновлює порушене право, і позивачеві не потрібно буде ініціювати додаткових спорів та має відповідає змісту порушеного права і меті, яку переслідує позивач, звернувшись до суду з відповідним позовом.
У даному випадку, як вбачається зі змісту позовних вимог та наданих пояснень учасниками справи під час розгляду справи, спір виник щодо наявності чи відсутності правових підстав для висновку, що спірний договір є договором купівлі-продажу, а не комісії, що вплинуло на обсяги податків, які відповідач-1 мав би сплатити до Державного бюджету України, отже метою поданого позову є не лише встановлення дійсної правової природи спірного договору, а й визначення коштів, які недотримані державою за результатом вчинення даного правочину.
З огляду на встановлені обставини, наведені вище висновки Верховного Суду, з урахуванням приписів Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України та зважаючи, що вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду господарським судом, суд приходить висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, що, у свою чергу, є самостійною підставою для відмови в позові.
Вказане логічно вичерпує потребу дослідження інших доводів сторін.
Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.08.2025 у справі №910/6760/24.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Позивач під час розгляду справи не навів жодних висновків Верховного Суду, які б підтверджували правильність обраного ним способу захисту, як і не спростував висновків суду, що викладені вище.
Приймаючи до уваги вищевикладене в сукупності, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.
Керуючись статями 13, 73, 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову Головного управління Державної податкової служби у місті Києві до Фізичної особи ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Бейс Фуд» про визнання договору удаваним відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 17.09.2025.
СуддяТ.В. Васильченко