справа №369/2256/20 Головуючий у І інстанції - Ковальчук Л.М.
апеляційне провадження №22-ц/824/10940/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
11 вересня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 червня 2022 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Державного нотаріуса Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори Панікар Валентини Миколаївни про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним,-
установив:
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 , державного нотаріуса Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори Панікар В.М. про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним.
Позов мотивував тим, що 24 серпня 1989 року між його батьком ОСОБА_3 та ним (син) укладено договір дарування 4/5 частин житлового будинку АДРЕСА_1 .
02 липня 2004 року на його ім'я видано державний акт про право власності на земельну ділянку серії КВ №063650, площею 0,0614 га, кадастровий номер 3222410300:01:048:0008, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , надану для будівництва та обслуговування житлового будинку.
30 жовтня 2009 року ОСОБА_3 за договором дарування подарував ОСОБА_2 1/5 частину будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Сторони домовилися, що земельна ділянка, на якій розташована частина житлового будинку, що дарується за цим договором, після отримання дарувальником необхідних документів буде відчужена на користь обдаровуваного.
14 листопада 2009 року ОСОБА_3 склав заповіт, згідно з яким все своє майно, що належить йому на день його смерті, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося, а також все те, на що він за законом матиме право, заповідав ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Спадкоємцями майна померлого є він та ОСОБА_2
17 липня 2019 року державний нотаріус видав ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 3/8 частки вказаної земельної ділянки, ігноруючи його право власності на цю земельну ділянку, яке він набув відповідно до договору дарування від 24 серпня 1989 року та державного акту від 02 липня 2004 року.
Вважав, що вказане свідоцтво підлягає визнанню недійсним, оскільки рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року у справі №369/12116/16-ц встановлено преюдиційні обставини, які підтверджують, що він є одноосібним власником земельної ділянки, на якій розташований будинок.
Просив суд, визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом №1-2284, видане 17 липня 2019 року державним нотаріусом Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори Панікар В.М. ОСОБА_2 на 3/8 частини земельної ділянки, кадастровий номер 3222410300:01:048:0008, площею 0,0614 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 червня 2022 року відмовлено у задоволенні зазначеного вище позову.
Не погоджуючись з таким рішенням суду ОСОБА_1 звернувся до Київського апеляційного суду з апеляційною скаргою в якій просив суд, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 червня 2022 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначав, що суд першої інстанції безпідставно відхилив преюдиційне значення встановленої у рішенні Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року обставини, а саме, що він є одноосібним власником спірної ділянки.
Крім того, судом не враховано, що земельна ділянка приватизована в 2004 році, тобто вже в період дії ч. 4 ст. 120 ЗК України.
З моменту приватизації ділянки зникли правовідносини, щодо порядку розподілу неприватизованої ділянки та виникли правовідносини, щодо земельної ділянки як об'єкту права власності.
Станом на момент приватизації ділянки, 4/5 частини будинку перебувало у його власності, а 1/5 у власності ОСОБА_3 , а отже право власності на земельну ділянку є автоматично розподіленим пропорційно до часток осіб у праві власності житлового будинку.
Виходячи з цього він ніколи не був власником частини ділянки, оскільки це ділянка, приватизована під конкретний будинок.
Постановою Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 червня 2022 року залишено без змін.
У червні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року, у якій, з урахуванням уточнень у липні 2023 року, посилаючись на неправильне застосування норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просив суд, скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Підставою для скасування постанови Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року стало передчасне завершення апеляційного перегляду справи у судовому засіданні 04 квітня 2023 року за відсутності позивача та його представника, які мали об'єктивні перешкоди для явки в судове засідання через оголошення сигналу «Повітряна тривога», що свідчить про неналежне виконання апеляційним судом обов'язків із забезпечення всебічності, повноти і справедливості судового розгляду. Тобто, 04 квітня 2023 року, апеляційний суд мав вирішити питання про відкладення розгляду справи, застосовувавши відповідні процесуальні норми крізь призму загальних засад цивільного судочинства, дотримання гарантій прав особи на участь у розгляді її справи, а також обов'язку суду сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними процесуальних прав.
При новому розгляді справи, судом апеляційної інстанції забезпечено участь учасників справи у судовому засіданні з метою дотримання принципу рівності сторін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши доводи учасників справи, дослідивши обставини справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 24 серпня 1989 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір дарування 4/5 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .
30 жовтня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування 1/5 частини житлового будинку АДРЕСА_2 вул. Сєдова.
02 липня 2004 року Києво-Святошинським районним відділом земельних ресурсів Київської області на підставі рішення 22 сесії 24 скликання Боярської міської ради Києво-Святошинського району Київської області від 18 грудня 2003 року ОСОБА_1 видано держаний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 063650 площею 0,0614 га з кадастровим номером 3222410300:01:048:0008 розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , де зазначено власниками вказаної земельної ділянки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 без виділення частки у спільній власності
14 листопада 2009 року ОСОБА_3 складено заповіт, згідно якого все своє майно, що буде належати йому на день моєї смерті, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося, а також все те, на що він за законом буде мати право, заповідав ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 10 березня 2016 року.
Спадкоємцями майна після смерті ОСОБА_3 є його сини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ..
Згідно Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-3215005852019 від 15 квітня 2019 року, власниками земельної ділянки площею 0,0614 га з кадастровим номером 3222410300:01:048:0008, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 (частка у спільній власності 1/2) та ОСОБА_3 (частка у спільній власності 1/2) згідно держаного акту на право власності на земельну ділянку серії КВ №063650.
17 липня 2019 року Києво-Святошинською районною державною нотаріальною конторою Київської області, держаний нотаріус Панікар В.М., ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 , згідно якого спадщина, на яке видано цей заповіт, складається з 1/2 частки земельної ділянки площею 0,0614 га з кадастровим номером 3222410300:01:048:0008, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , наданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка належала померлому ОСОБА_3 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії КВ №063650, виданого 02 липня 2004 року Києво-Святошинським районним відділом земельних ресурсів Київської області на підставі рішення 22 сесії 24 скликання Боярської міської ради Києво-Святошинського району Київської області від 18 грудня 2003 року та зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 424. Це свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 3/4 частки спадщини становить 3/8 частки вказаної вище земельної ділянки.
Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/4 частку спадщини, що становить 1/8 частку вказаної земельної ділянки, ще не видано.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що право власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку не було порушено, оскільки станом на дату укладання договору дарування від 24 серпня 1989 року діяли положення Земельного кодексу Української РСР в редакції від 25 жовтня 1988 року, за якими земельна ділянка перейшла у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_1 без виділення частки у спільній власності, при цьому станом на дату видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) право власності померлого ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку не було припинено.
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Згідно вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі ст.ст. 1216, 1218 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст.ст.1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шестимісячного строку він не заявив про відмову від неї (ст.ст. 1268, 1270 ЦК України).
Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ст. 1296 ЦК України).
Відповідно до ст. 1301 ЦК України, свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
У постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-1316/2227/11 (провадження №61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі №296/10637/15-ц (провадження №61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі №742/740/17 (провадження №61-23св18) викладено правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачою свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
Звертаючись до суду з даним позовом, та беручи до уваги доводи апеляційної скарги вбачається, що ОСОБА_1 , посилаючись на преюдиційність встановленої рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року у справі №369/12116/16-ц обставини, щодо належності земельної ділянки з кадастровим номером 3222410300:01:048:0008 на праві власності останньому, а також на договір дарування від 24 серпня 1989 року та державний акт від 02 липня 2004 року, якими підтверджується право приватної власності позивача на земельну ділянку, просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом видане ОСОБА_2 на 3/8 частини вищевказаної земельної ділянки.
Так, згідно з ч.ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.
Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження у мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17).
Разом з тим, як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, державний нотаріус Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори Панікар В.М., який визначений ОСОБА_1 , як відповідач по даній справі, не брав участі у розгляді справи №369/12116/16-ц, за результатами розгляду якої ухвалено заочне рішення від 16 листопада 2017 року, а відтак, встановлена у ньому обставина щодо належності земельної ділянки з кадастровим номером 3222410300:01:048:0008 на праві власності ОСОБА_1 , не може бути преюдиційною до даної справи.
Крім того, згідно наявного в матеріалах справи державного акту на право власності на земельну ділянку від 02 липня 2004 року, на який посилається ОСОБА_1 , як на підставу для задоволення позову, земельна ділянка площею 0,0614 га з кадастровим номером 3222410300:01:048:0008, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Із витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку вбачається, що право власності на земельну ділянку площею 0,0614 га з кадастровим номером 3222410300:01:048:0008, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві спільної часткової власності по частці ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Як підтверджується матеріалами справи, на вищевказаній земельній ділянці розміщено житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який станом на жовтень 2009 року належав на праві власності ОСОБА_3 .
24 серпня 1989 року ОСОБА_3 відчужив на користь ОСОБА_1 4/5 частини житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування.
Згідно ст. 90 ЗК УРСР у редакції, чинній станом на день укладення вищевказаного договору дарування, на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі. Якщо попередній власник будівлі одержав земельну ділянку на пільгових умовах за нормами, що перевищують діючі, за новим власником будинку може бути закріплена в користування земельна ділянка, виходячи з норм, встановлених ст. 88 цього Кодексу.
Статтею 91 зазначеного Кодексу визначено, що особи, яким належить будинок на праві спільної власності, користуються земельною ділянкою спільно. Порядок користування нею визначається співвласниками будинку залежно від розміру часток в спільній власності на будинок. Наступні зміни в розмірі часток в спільній власності на будинок, які сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін встановленого порядку користування ділянкою. Угода про порядок користування земельною ділянкою є обов'язковою і для особи, яка згодом придбає відповідну частку в спільній власності на цей будинок. Якщо згоди на користування спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується в порядку, встановленому ст.167 цього Кодексу.
30 жовтня 2009 року ОСОБА_3 відчужив на користь ОСОБА_2 1/5 частину вищевказаного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на підставі договору дарування 1/5 частини житлового будинку.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
18 березня 2016 року Києво-Святошинською районною державною нотаріальною конторою відкрито спадкову справу щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .
17 липня 2009 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 3/8 частки земельної ділянки площею 0,0614 га з кадастровим номером 3222410300:01:048:0008, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
При цьому, як зазначалося вище, державним актом від 02 липня 2004 року та витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (дата формування 15 квітня 2019 року) підтверджується право спільної часткової власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на вищевказану земельну ділянку у розмірі по її частині.
Доказів на підтвердження того, що зазначена земельна ділянка належала на праві приватної власності позивачу, матеріали справи не містять, а відтак, свідоцтвом про право на спадщину від 17 липня 2019 року виданого ОСОБА_2 , майнові права ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,0614 га з кадастровим номером 3222410300:01:048:0008, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , не порушуються. Обставин для визнання вказаного свідоцтва недійсним із зазначених позивачем підстав, колегією суддів не встановлено.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Інші доводи апеляційної скарги позивача не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду, повторюють доводи позовної заяви.
При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов'язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об'єктивну оцінку наявним у справі доказам, як кожному окремо, так і у їх сукупності та взаємозв'язку, та з урахуванням недоведеності позовних вимог ОСОБА_1 , ухвалено обґрунтоване рішення про відмову у їх задоволенні.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 червня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 15 вересня 2025 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба