Справа № 420/18115/25
03 вересня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді - Бутенка А.В.,
за участю секретаря - Сініцина А.С.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - Соколов Д.С.,
представника відповідача - Лиходід В.С.,
перекладача - Нікішов О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
Стислий зміст позовних вимог.
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Державної міграційної служби України, в якій просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.05.2025 р. № 17-25, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби України від 19.05.2025 року № 17-25 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає таке рішення необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідачем не враховано інформацію по країні походження, яка підтверджує наявність підстав для визнання позивача як біженцем, так і особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи відмову відповідача протиправною позивач звернувся до суду з цим позовом.
26.06.2025 року від Державної міграційної служби України надійшов відзив на позовну заяву, в обґрунтування якого зазначено, що перевіркою ДМС підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. З матеріалів особової справи спостерігається, що позивач не зміг належним) чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті, наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», від 2011 року. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
10.07.2025 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив в якій представник підтримав позицію викладену в позовній заяві та просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Заяви чи клопотання від сторін не надходили.
Процесуальні дії вчинені судом.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 16.06.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 29.07.2025 року о 12:00 год.
29.07.2025 року протокольною ухвалою суду відкладено розгляд справи та призначено наступне судове засідання на 05.08.2025 року о 12 год. 00 хв.
05.08.2025 року протокольною ухвалою суду закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 03.09.2025 року о 12 год. 00 хв.
03.09.2025 року у судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частину рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Обставини справи.
Альсахен ОСОБА_2 є громадянином Сірійської Арабської Республіки, місце народження - м. Хама, Сирія, національність - сирієць, віросповідання - мусульманин-суніт.
Згідно матеріалів особової справи, 29.10.2019 року ОСОБА_1 прибув до України авіарейсом Бейрут (Ліван) - Стамбул (Туреччина) - Запоріжжя (Україна), легально з метою навчання, на підставі паспортного документа гр. Сирії для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 та оформленої багаторазової візи типу «D» серії НОМЕР_2 .
В Україні позивач перебував на підставі посвідок на тимчасове проживання, виданих територіальним органом ДМС (2301) у зв'язку з навчанням у ВНЗ в Україні протягом 2019-2023 років:
- серії 800116765, виданої 11.12.2019, строком дії до 01.11.2020 (статус документа «знищено»);
- серії 800163552, виданої 19.10.2020, строком дії до 14.08.2021 (статус документа «знищено»);
- серії 800227774, виданої 25.08.2021, строком дії до 24.01.2024 (статус документа «знищено»);
- серії 800315063, виданої 07.02.2024, строком дії до 29.08.2027 оку (посвідку скасовано рішенням УДМС в Запорізькій області від 24.07.2024, статус документа «знищено»).
Після прибуття до України протягом 2019-2024 років позивач навчався за спеціальністю «загальна медицина» на медичному факультеті Запорізького державного медико-фармацевтичного університету (Україна, м. Запоріжжя).
14.07.2024 позивача було відраховано із Запорізького державного медико-фармацевтичного університету через не складання іспиту «Крок».
Рішенням УДМС в Запорізькій області від 24.07.2024 року № 23011500098313 скасовано посвідку на тимчасове проживання № НОМЕР_3 видану позивачу.
20.09.2024 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На виконання вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» з позивачем проведено співбесіди, за результатами яких складено протоколи від 09.10.2024 року, від 15.10.2024 року, від 06.11.2024 року, від 14.11.2024 року, від 12.02.2025 року.
Головне Управління Державної міграційної служби України в Одеській області сформовано висновок по справі від 12.03.2025 року № 2024ОD0025 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рекомендовано відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Сирії ОСОБА_1 .
Рішенням ДМС України від 19.05.2025 року № 17-25 відмовлено громадянину Сірійської Арабської Республіки ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивачем отримано повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 35 від 27.05.2025 року.
Вважаючи рішення Державної міграційної служби України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Джерела права й акти їх застосування.
Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суспільні відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом України від 08 липня 2011 року №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).
Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з статтею 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 6 статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Умови, за яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту наведені у статті 6 Закону № 3671-V за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту мають ураховуватися конвенційні підстави, наведені вище.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту» які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
Висновки суду.
З аналізу положень вищевказаних норм законодавства вбачається, що особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Стаття 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Конвенція про статус біженців 1951 року вимагають, щоб побоювання особи стати жертвою переслідувань були цілком обґрунтованими. Це означає, що суб'єктивне відчуття страху має підкріплюватися об'єктивними даними, які б свідчили про реальну та індивідуальну загрозу для заявника.
Суд зазначає, що на момент звернення позивача за захистом у 2024 році, ситуація в Сирійській Арабській Республіці, згідно з численними звітами міжнародних організацій, на які посилається позивач, дійсно характеризувалася як ситуація загальнопоширеного насильства та грубих порушень прав людини з боку режиму Башара Асада. Побоювання позивача, пов'язані з примусовою мобілізацією до урядової армії, на той час могли мати під собою об'єктивне підґрунтя.
Однак, ключовим принципом при розгляді справ про надання міжнародного захисту є оцінка ризиків, які існують для особи на момент прийняття судового рішення. Цей підхід ґрунтується на самій суті міжнародного захисту, який є за своєю природою "прогнозним" та спрямованим у майбутнє, а не ретроспективною оцінкою минулих подій.
Верховний Суд у постанові від 21.05.2020 у справі № 826/13318/17 зазначив: «...побоювання [заявника] повинні існувати як на момент звернення особи із заявою про надання захисту, так і зберігатися на час розгляду справи судом. Суд при вирішенні такого спору повинен оцінювати не лише правомірність рішення суб'єкта владних повноважень на момент його прийняття, але й перевіряти, чи не виникли нові обставини, які унеможливлюють повернення особи до країни походження... І навпаки, суд зобов'язаний враховувати, чи не зникли ті обставини, які слугували підставою для побоювань заявника.»
Як свідчать матеріали справи, насамперед заява-анкета позивача від 02.10.2024 року, підставою звернення до міграційної служби для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стала відсутність легальних підстав перебування в Україні, а також не бажання позивача повертатись до Сирії через складну ситуацію в країні, а саме військові конфлікти. До жодної політичної, релігійної, військової або ж громадської організації, а ні позивач особисто, а ні члени його сім'ї, не належали, та не належать. Також, як вбачається із заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач до адміністративної або кримінальної відповідальності в країні походження не притягався, проблем при виїзді в нього не виникало, виїхав легально.
Крім того, суд звертає увагу на той факт, що позивач протягом 2020-2022 років декілька разів повертався до країни громадянства - Сирії.
Також, суд звертає увагу, що у 2023 році позивач отримав новий паспортний документ № НОМЕР_4 від 08.11.2023 року, виданий у м. Хама Сирійської Арабської Республіки.
Як зазначив позивач під час співбесіди, він не бажає повертатися до країни громадянської належності, оскільки в країні існує загроза його примусовій мобілізації до лав сирійської армії.
Суд констатує, що з моменту прийняття оскаржуваного рішення від 19.05.2025 року і до моменту ухвалення цього судового рішення у вересні 2025 року, у країні походження позивача відбулися зміни.
Відповідно до загальновідомих фактів, які не потребують доказування згідно з частиною третьою статті 78 КАС України, та інформації з відкритих джерел, зокрема повідомлень провідних міжнародних інформаційних агентств, звітів ООН та офіційних заяв світових лідерів, протягом кінця 2024 початку 2025 років у Сирії було повалено авторитарний режим Башара Асада.
Станом на час розгляду цієї справи, в країні сформовано перехідний уряд національної єдності, проголошено курс на демократизацію, припинення бойових дій та національне примирення. Новою владою видано указ про загальну амністію, який, серед іншого, повністю звільняє від кримінальної відповідальності всіх громадян, що ухилялися від військової служби в армії попереднього режиму. Оголошено про розформування попередніх збройних сил та початок процесу створення нової професійної армії на добровільній основі.
Ці зміни безпосередньо та кардинально впливають на оцінку побоювань позивача. Основна причина його побоювань примусова мобілізація до армії Асада. Ризик покарання за ухилення від служби анульований указом про загальну амністію. Загальна ситуація насильства, яка могла бути підставою для надання додаткового захисту, кардинально змінилася.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що у дійсності основною метою звернення позивача до органу міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, у зв'язку з наявністю в країні його громадянської належності збройних конфліктів, бажанням покращити життєві умови. Однак, ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець» передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року, а підпадає під поняття «мігрант».
Щодо віднесення позивача до осіб, які потребують додаткового захисту, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що з аналізу інформації, наданої позивачем під час співбесід з урахуванням інформації по країні походження на час розгляду справи, не вбачається реальної загрози застосування до позивача смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а отже відсутня загроза для життя позивача у разі його повернення в країну громадянської належності.
Водночас, позивачем також не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.
В матеріалах особової справи позивача відсутні факти або обставини, які надають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності щодо позивача можуть застосувати смертну кару, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і, що він не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Судом встановлено, що позивач не притягався до адміністративної чи кримінальної відповідальності, у внутрішньому або міжнародному розшуку не перебуває. Також в регіоні попереднього постійного проживання особи відсутні відкриті збройні конфлікти, які можуть породжувати ситуації загальнопоширеного насильства.
Щодо індивідуального характеру загрози, Верховний Суд вкотре наголосив, що «інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця... без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи». У справі, що розглядалася, суд встановив, що позивач не навів конкретних фактів дискримінаційного ставлення саме до нього, а його історія була непідтвердженою. Аналогічно у даній справі, Позивач не надав доказів індивідуалізованої загрози. Його твердження про неминуче жорстоке покарання за відмову від служби мають характер припущень. Факт безпечного проживання його родини в м. Хама суттєво підриває об'єктивну обґрунтованість його особистих побоювань.
Крім того, суд звертає особливу увагу на той факт, що заявник звернувся за захистом лише через чотири роки та вісім місяців після прибуття в Україну. Суд зазначає, що така затримка ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Це дає підстави для обґрунтованого висновку, що звернення за захистом могло бути пов'язане з намірами щодо легалізації в Україні, а не з реальною потребою у міжнародному захисті.
Суд зауважує, що при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою. Тривалість проміжків часу між перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно до пункт 51 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців (УВКБ ООН, Женева, 1992), яке тлумачить положення Конвенції про статус біженців 1951 року (глава II, f, п. 62), завдана особі шкода має бути досить серйозною сягати рівня небезпеки самого існування особи виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи або політичних переконань.
До того ж, згідно до пункту 35 Директиви ЄС 2011/95/EU, ризики, яким піддається все населення країни або частина її населення самі по собі зазвичай не створюють індивідуальної загрози, яку можна було б кваліфікувати як серйозну шкоду у понятті статті 15 цієї Директиви.
З викладеного вбачається відсутність серйозної особистої загрози життю ОСОБА_1 , а також, відсутність ризику отримання серйозної шкоди відповідно до елементів визначення поняття "серйозна шкода", в разі повернення позивача до країни походження.
З огляду на вищевказане, суд дійшов висновку, що позивач не довів наявності умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону. Його побоювання, навіть якщо вони були частково обґрунтованими на момент подання заяви у 2024 році, наразі повністю нівельовані кардинальними змінами в країні походження. Крім того, відсутність індивідуалізованої загрози та значна затримка у зверненні за захистом ставлять під сумнів саму суть його побоювань.
Отже, оскільки на момент ухвалення судового рішення обставини, які могли бути підставою для надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, докорінно та позитивно змінилися, а джерело побоювань перестало існувати, у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Щодо посилання представника позивача на доводи Верховного Суду викладені у постанові від 29.11.2024 року у справі № 420/19264/23, суд не приймає до уваги оскільки вказана справа стосується шукача захисту з Російської Федерації. Крім того зазначені судові справи №520/9495/2020, №815/6259/16, №815/7180/16, №420/208/19, №2040/6507/18 стосуються виключно громадян Сирійської Арабської Республіки, які прибули в Україну з різних причин (навчання, робота, тощо) коли ще не почалась громадянська війна в цій країні.
За таких обставин суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 19.05.2025 року № 17-25, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Згідно із частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 73 КАС України встановлено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. ( ч. 2 ст. 77 КАС України).
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Решта доводів та заперечень висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Розподіл судових витрат.
З огляду на результат вирішеного спору відповідно до вимог ст.ст.132-139 КАС України понесені позивачем судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 6, 72-73, 77, 132, 139, 143, 241-246, 250-251 КАС України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 19.05.2025 року № 17-25 та зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Порядок і строки оскарження рішення визначаються ст.ст.293, 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.255 КАС України.
Повний текст рішення виготовлений та підписаний суддею 15.09.2025 року.
Суддя А.В. Бутенко
.