15 вересня 2025 року справа №320/40789/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач, ІНФОРМАЦІЯ_2 ) з вимогами:
- визнати дії ІНФОРМАЦІЯ_1 протиправними;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_3 скасувати повістку №205 щодо мобілізації позивача.
Разом з позовною заявою позивач подав до суду заяву про забезпечення позову.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.08.2024 у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.08.2024 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачеві строк для усунення недоліків позовної заяви.
Позивачем усунуто недоліки позовної заяви та подану заяву про уточнення позовних вимог, в якій позовні вимоги викладено у наступній редакції:
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_3 скасувати повістку №205 щодо мобілізації позивача.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18.08.2024 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що вироком суду від 26.09.2023 у справі №754/12655/23 йому призначено покарання з випробуванням за ст. 114-2 КК України. 08.07.2024 працівники відповідача примусово доставили його до ІНФОРМАЦІЯ_4 , де після проходження військово-лікарської комісії він пред'явив вирок суду та послався на постанову Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560, згідно з якою особи, засуджені за злочини проти основ національної безпеки України, не підлягають призову під час мобілізації, однак відповідач проігнорував ці положення та вручив йому мобілізаційну повістку №205. Вважаючи такі дії протиправними, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
Відповідач скористався своїм правом та подав до суду відзив на позовну заяву згідно якого заперечив проти позову та просив у задоволенні позовних вимог відмовити. Зазначивши, про відсутність порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів позивача.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 перебуває на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Вироком від 26.09.2023 у справі №754/12655/23 позивача визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 114-2 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та призначено покарання у виді п'яти років позбавлення волі. Водночас, на підставі статті 75 КК України позивача звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням, за умови, що протягом трьох років іспитового строку він не вчинить нового кримінального правопорушення.
08.07.2024 працівники відповідача примусово висадили позивача з маршрутного транспортного засобу та доставили до ІНФОРМАЦІЯ_4 , де останній пройшов військово-лікарську комісію (далі - ВЛК). Згідно з довідкою ВЛК від 18.07.2024 №24/20038, позивача визнано придатним до проходження військової служби.
Після проходження ВЛК позивач пред'явив співробітникам відповідача оригінал вироку від 26.09.2023 та посилався на постанову Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року №560. Зазначивши, на військову службу під час мобілізації, на особливий період можуть бути призвані особи, яких раніше було засуджено до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, крім тих, які були засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України.
Незважаючи на наведені доводи та наданий судовий вирок, відповідач не взяв до уваги положення постанови Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 та 19.07.2024 видав позивачу мобілізаційну повістку №205 на 23.07.2024.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У Рішенні Конституційного Суду України від 25.11.1997 №6-зп суд зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Окрім того, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
При цьому обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
При цьому, позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки позивача у сфері публічно-правових відносин.
Суд наголошує, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до пунктів 1 та 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
За усталеною судовою практикою Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим, виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Варто зазначити, що для набуття спором ознак публічно-правового в контексті статті 19 КАС України спірні правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності.
Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України №2233-XII від 25.03.1992 «Про військовий обов'язок і військову службу» ( далі - Закон №2233-ХІІ).
Згідно з частинами першою, третьою статті 1 Закону №2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
При цьому за приписами частини сьомої статті 1 Закону №2232-ХІІ виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, центри надання адміністративних послуг, центри рекрутингу та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
На підставі пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154 (далі - Положення №154) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" (затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ) введено в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб. На момент розгляду адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжено.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача скасувати повістку №205 щодо мобілізації позивача, суд зазначає таке.
Згідно з пунктом 8 Указу Президента України від 24.02.2022 року №65/2022 «Про загальну мобілізацію» місцевим органам виконавчої влади у взаємодії з територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, за участю органів місцевого самоврядування та із залученням підприємств, установ та організацій усіх форм власності, фізичних осіб - підприємців доручено, зокрема, організувати та забезпечити у встановленому порядку своєчасне оповіщення і прибуття громадян, які призиваються на військову службу.
Відповідно до пункту 6 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 (далі - Порядок №560), призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації, на особливий період включає:
оповіщення резервістів та військовозобов'язаних про виклик до районного (об'єднаного районного) територіального центру комплектування та соціальної підтримки чи його відділу, міського (районного у містах, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу СБУ або відповідного підрозділу розвідувальних органів України;
прибуття резервістів та військовозобов'язаних до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Центрального управління або регіонального органу СБУ або відповідного підрозділу розвідувальних органів, уточнення своїх персональних даних, внесення відповідних змін у військово-облікові документи та до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів;
проходження резервістами та військовозобов'язаними медичного огляду для визначення придатності до військової служби;
перевірку підстав щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення;
документальне оформлення призову на військову службу під час мобілізації;
відправлення призваних громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період до місць проходження військової служби.
Пункт 15 Порядку №560 передбачає, що оповіщення резервістів та військовозобов'язаних може здійснюватися представниками районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки окремо від груп оповіщення.
Відповідно до пункту 21 Порядку №560 за викликом районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (Центрального управління або регіонального органу СБУ, відповідного підрозділу розвідувальних органів) резервісти та військовозобов'язані зобов'язані з'являтися у строк та місце, зазначені в повістці, для взяття на військовий облік, уточнення своїх персональних даних, даних військово-облікового документа з військово-обліковими даними Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних, резервістів (територіального центру комплектування та соціальної підтримки), проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби.
Згідно з пунктом 27 Порядку №560 під час мобілізації громадяни викликаються з метою:
1) до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки або їх відділів:
взяття на військовий облік;
проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби;
уточнення своїх персональних даних, даних військово-облікового документа з військово-обліковими даними Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних, резервістів (територіального центру комплектування та соціальної підтримки);
призову на військову службу під час мобілізації та відправлення до місць проходження військової служби;
2) до відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ:
проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби;
уточнення своїх персональних даних, даних військово-облікового документа з військово-обліковими даними відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ;
призову на військову службу під час мобілізації та відправлення до місць проходження військової служби.
Відповідно до пункту 28 Порядку №560 виклик громадян до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки чи їх відділів, відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ під час мобілізації здійснюється шляхом вручення (надсилання) повістки (додаток 1).
Отже, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, виконуючи свої владні управлінські функції, здійснюють оповіщення громадян про виклик за розпорядженнями їх керівників.
Саме по собі оповіщення громадян про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки оформлюється у вигляді повісток та по суті оскаржувана позивачем повістка, яка складена відповідачем на виконання законодавства з питань військового обов'язку та направлена позивачу, не є рішенням чи дією суб'єкта владних повноважень у розумінні КАС України.
Суд зазначає, що повістка являється лише засобом оповіщення військовозобов'язаної особи для її прибуття на вказану дату до територіального центру комплектування.
При цьому обов'язок військовозобов'язаної особи з'явитись за викликом до відповідного територіального центру комплектування встановлений не оскаржуваною позивачем повісткою, а Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Суд також зазначає, що рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо такі рішення прийняті суб'єктом владних повноважень поза межами визначеної законом компетенції, або ж оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.
Вказана правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 18.10.2019 у справі №813/38/16, від 27.02.2020 у справі №440/569/19.
Позивач не надав відповідного індивідуального акта у формі рішення/наказу на підставі мобілізаційного розпорядження.
Суд, дослідивши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши обставини, сукупно оцінив докази, перевірив доводи сторін щодо дій відповідача, зазначає, що складення повістки не є рішенням чи дією суб'єкта владних повноважень у розумінні КАС України, тому не існує публічно-правового спору, повістка не може бути оскаржена в будь-якому суді, тому що цей документ є лише засобом оповіщення особи про необхідність виконати військовий обов'язок відповідно до закону (висновки Верховного Суду від 08.09.2022 у справі №300/1263/22).
Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, суд дійшов висновку, що наведене свідчить про відсутність порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів позивача на момент його звернення до суду, що є обов'язковою умовою надання правового захисту судом.
За вказаних обставин, виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Розподіл судових витрат у відповідності до статті 139 КАС України не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 72-77, 139, 241, 243-246, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Щавінський В.Р.