Справа № 947/37701/24
Провадження № 2/947/823/25
16.09.2025 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Калініченко Л.В.
при секретарі Матвієвої А.В.,
за участі:
-позивача - ОСОБА_1 ;
-представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Луценко Олени Анатоліївни,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою
ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про усунення перешкод у користуванні майном,
22.11.2024 року до Київського районного суду міста Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, в якій позивачка з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 29.04.2025 року просить суд: зобов'язати ОСОБА_2 не чинити їй перешкод у користуванні приміщеннями загального користування квартири АДРЕСА_1 , а саме приміщеннями: АДРЕСА_2 - ванна кімната, площею 2,7 кв.м., АДРЕСА_3 - кухня, площею 9,6 кв.м.
Позивачка в обґрунтування позову посилається на те, що їй на підставі договору дарування від 07.02.2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ланіною В. І. та зареєстрованого в реєстрі за №162 на праві спільної часткової власності належить 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 83 кв.м., з них житлова - 52 кв.м.
Як зазначає позивачка, у вказаній квартирі разом з нею проживає ОСОБА_2 , яка своїми діями перешкоджає останній користуватись вказаним майном, а саме приміщеннями загального користування квартири: кухнею та ванною кімнатою, закриваючи останні на ключ, а також погрожує виселенням, за наслідком чого вважає, що відповідачкою порушено право користування власністю ОСОБА_1 , шляхом чинення перепон у доступі до власного майна.
Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з цим позовом.
У відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, цивільну справу за вказаною заявою було розподілено судді Калініченко Л.В.
Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 25.11.2024 року вказану позовну заяву залишено без руху.
19.12.2025 року від позивачки на виконання ухвали суду від 25.11.2024 року надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 20.12.2024 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.
29.04.2025 року від позивачки надійшла заява про зміну предмету позову, яка була прийнята судом до розгляду у підготовчому судовому засіданні, призначеному на 15 травня 2025 року.
18.08.2025 року судом було ухвалено закрити стадію підготовчого провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
У судове засідання, призначене на 01.09.2025 року з'явилась позивачка та її представник, які позовні вимоги підтримали та просили суд їх задовольнити.
Відповідачка - ОСОБА_2 до судового засідання, призначеного на 01.09.2025 року не з'явилась, про дату, час та місце судового засідання повідомлялась належним чином, про причини неявки суд не повідомила.
Щодо сповіщення відповідачки суд зазначає наступне.
Відповідно до п. 2 ч. 7 ст. 128 ЦПК України, у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.
Згідно з відповіддю Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 21.01.2025 року, ОСОБА_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 .
Приймаючи наявне зареєстроване місце проживання відповідачки, оскільки остання не має зареєстрованого Електронного кабінету в ЄСІТС, судом здійснювалось повідомлення останньої про дату, час і місце проведення судового засідання шляхом скерування судових повісток, разом з копією ухвали про відкриття провадження по справі, копією позовної заяви з додатками до неї на вказану адресу місця проживання відповідачки, однак усі поштові повідомлення були повернуті до суду без вручення з підстав відсутності адресата за вказаною адресою.
Відповідно до п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Також, у відповідності до правового висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 10.05.2023 року у справі №755/17944/18, довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв'язку з «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду. Зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.
Отже, відповідачка належним чином повідомлена про дату, час і місце проведення судового засідання, однак про причини неявки суд не повідомила, як і не надала відзив на позовну заяву.
Згідно з ч. 1 ст. 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Згідно з ч. 2 ст. 282 ЦПК України, розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного позовного провадження з особливостями, встановленими цією главою.
З урахуванням викладеного, у відповідності до ст.ст. 280, 281 ЦПК України Київським районним судом м. Одеси була постановлена ухвала про заочний розгляд справи.
Судом підстав для відкладення судового засідання у відповідності до положень ст. 223 ЦПК України не встановлено, за наслідком чого було ухвалено здійснити розгляд справи в судовому засіданні 01.09.2025 року за наявною явкою учасників справи.
За наслідком розгляду даної справи, суд перейшовши до стадії ухвалення судового рішення та у відповідності до положень ч.1 ст. 244 ЦПК України відклав судове засідання до 16.09.2025 року о 16 год. 00 хв. для ухвалення та проголошення судового рішення.
Про дату, час і місце судового засідання з проголошення судового засідання, учасники справи повідомлялись належним чином.
Заслухавши пояснення позивача по справі, дослідивши усі докази наявні в матеріалах справи, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 07.02.2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ланіною В. І. та зареєстрованого в реєстрі за №162 належить на праві спільної часткової власності 1/4 частка квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 83 кв.м., з них житлова - 52 кв.м., що підтверджується наявним в матеріалах справи витягом з Державного реєстру речових прав №322179603 від 07.02.2023 року.
Згідно з експлікації приміщень квартири АДРЕСА_1 квартира складається з: коридору площею 10,8 кв.м., житлового приміщення площею 11,8 кв.м., лоджії площею 5,4 кв.м., житлового приміщення площею 12,0 кв.м., санітарний вузол площею 1,3 кв.м., ванної кімнати площею 2,7 кв.м, житлового приміщення площею 10,3 кв.м., вбудованої шафи площею 0,3 кв.м, житлового приміщення площею 17,9 кв.м, балкону площею 0,9 кв.м. та кухні площею 9,6 кв.м.
Також, у відповідності до відповіді з Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 21.01.2025 року, у вищевказаній квартирі значиться зареєстрованою - ОСОБА_2 , починаючи з 31.01.1990 року.
Відповідно до наданих до суду актів від 28.12.2024 року, 10.09.2024 року та 05.04.2025 року складених і засвідчених головою правління ЖБК «Молодіжний-1» Коваль Оленою Миколаївною, у присутності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , засвідчено, що громадянкою ОСОБА_2 , яка є власником 3/4 частки квартири АДРЕСА_1 та зареєстрована за даною адресою з 1990 року, створюються перешкоди іншому власнику цієї квартири - ОСОБА_1 , з часткою розміром , що полягає у перешкоджанні користуватись майном у квартирі та приміщеннями загального користування, а саме: приміщенням кухні та приміщенням санітарного вузлу (туалет та ванна), повісивши замки.
Також до вказаних актів надано фото фіксацію вчинення ОСОБА_2 перешкод з користування кімнатами загального користування.
Позивачка вказує, що з боку відповідачки вчиняються перешкоди їй, як співвласнику квартири, у користуванні квартирою та місцями загального користування, що зумовило звернення до суду з даним позовом.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносин, що виникають у державі.
У відповідності з п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У розумінні зазначених приписів суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Стаття 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997, визначено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 150 ЖК України закріплено положення, відповідно до якого, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Частиною 1 статті 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Статтею 355 ЦК України визначено, що майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
У відповідності до положень ст. 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Статтею 358 ЦК України визначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («KryvitskaandKryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (частина друга статті 386 ЦК України).
Аналіз наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, в тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю, зокрема, шляхом вселення.
Отже, приймаючи вищевикладене, суд виходить з того, що гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав.
У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка реалізується, передусім, через пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути будь-якої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності стосовно неї.
Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Зазначена правова позиція узгоджується з висновком Верховного Суду викладеного у постанові від 14.04.2021 року у справі №581/489/20.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Співвласник майна, яке знаходиться у спільній сумісній власності без виділення часток у натурі, має право на вільне користування зазначеним майном у повному обсязі та має право на усунення перешкод у такому користуванні у будь-який час.
У постанові від 20.11.2023 у справі №397/355/22 Верховний Суд вказав, що заперечення співвласника щодо задоволення позову про усунення перешкоду користуванні майном або заперечення щодо вселення співвласника та відсутність можливості у власника самостійно без звернення до співвласників реалізувати свої права (відсутність ключів від будинку тощо) за відсутності вільного доступу до належного йому майна є підставою вважати, що інший співвласник чинить перешкоди у користуванні належною позивачу власністю. Доводи касаційної скарги про те, що надані позивачем докази (звернення до органів поліції) не підтверджують, що йому, як співвласнику будинку, чиняться перешкоди у володінні та користуванні своєю власністю, є безпідставними. Сам факт подання відповідачем апеляційної і касаційної скарг свідчить про невизнання, оспорення прав позивача.
У постановах від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 12.04.2023 у справі №130/3505/21 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
У відповідності до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За змістом статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Приймаючи вищевикладене, суд зазначає, що надані до суду позивачем докази є належними, допустимими, достовірними та достатніми, які узгоджуються між собою та не суперечать один одному.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є співвласником спірної квартири АДРЕСА_1 , а відтак наділена гарантованими законом правами співвласника такого майна, у тому числі на безумовне право на користування та проживання в ній.
З наданих до суду доказів вбачається, що між сторонами відсутня угода про порядок користування спільним майном.
Подані до суду докази в цілому підтверджують наявність між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спору з приводу користування місцями загального користування у квартирі АДРЕСА_1 , а саме приміщеннями: ванною кімнатою площею 0,6 кв.м., санітарним вузлом площею 1,3 кв.м., кухнею площею 9,6 кв.м., за наслідком створення з боку відповідачки перешкод позивачеві у користуванні цими приміщеннями.
За наслідком вищевикладеного в цілому, суд доходить до висновку, що порушене право ОСОБА_1 , як співвласника спірної квартирою, щодо користування місцями загального користування у квартирі є встановленим та підлягає захисту судом.
Ухвалюючи рішення суду в цій справі, судом також враховується, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
Згідно з ч.1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням задоволення позовних вимог, з відповідачки підлягає стягненню на користь позивача понесені останнім судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1211,20 грн.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76-78, 81, 141, 246, 263-265, 273, 280-281, 352, 354 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_5 ) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_6 ) про усунення перешкод у користуванні майном - задовольнити.
Усунути перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 користування належним на праві спільної часткової власності нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_1 , шляхом зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , у користуванні приміщеннями загального користування квартири АДРЕСА_1 , а саме: ванною кімнатою, площею 0,6 кв.м.; санітарним вузлом, площею 1,3 кв.м.; кухнею, площею 9,6 кв.м.
Стягнути з ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , у відшкодування витрат зі сплати судового збору - 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 (двадцять) копійок.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Рішення може бути оскаржено позивачем до шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Головуючий Л. В. Калініченко