15 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 369/7469/21
провадження № 61-14635св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов Іван Сергійович,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 , на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 квітня 2023 року у складі судді Фінагеєвої І. О. та постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня
2023 року у складі колегії суддів Мельника Я. С., Матвієнко Ю. О., Гуля В. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов І. С., про визнання правочинів недійсними та визнання права власності на нерухоме майно.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачка у 2017 році вирішила придбати для власних потреб земельну ділянку на території Києво-Святошинського району Київської області. Для вказаної мети вона обрала земельну ділянку з кадастровим номером 3222480800:11:004:0243, площею 0,1012 га, розташовану на території с. Любимівка, яка на праві власності належала ОСОБА_2 та на якій були розташовані об'єкти нерухомого майна.
ОСОБА_1 зазначала, що з особистих мотивів вирішила оформити право власності на іншу особу - ОСОБА_3 , з яким була знайома протягом тривалого часу та мала довірливі стосунки. Вказувала, що саме вона була фактичним покупцем зазначеної земельної ділянки. Цю обставину усвідомлювали у повній мірі і продавець земельної ділянки ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , який був номінальним покупцем за договором купівлі-продажу.
У ході перемовин позивачки з відповідачем ОСОБА_2 було узгоджено ціну продажу земельної ділянки 105 000,00 дол. США (еквівалентно 2 731 050,00 грн). Оплата за договором здійснювалася за рахунок коштів, які надала ОСОБА_1
12 вересня 2017 року приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов І. С. посвідчив договір купівлі-продажу земельної ділянки, продавцем за яким виступала ОСОБА_2 , а покупцем - ОСОБА_3 . Після нотаріального посвідчення право власності на цю земельну ділянку було зареєстроване за ОСОБА_3 у передбаченому законом порядку. Також від імені ОСОБА_3 було оформлено дві довіреності на ім'я позивачки ОСОБА_1 та на ім'я ОСОБА_4 , з яким у позивачки теж склалися добрі стосунки, з правом зміни цільового призначення земельної ділянки та будівництва на ній.
Після придбання земельної ділянки в ОСОБА_2 саме ОСОБА_1 вживала заходів для підтримання належного стану земельної ділянки, тобто була фактичним власником цієї ділянки. ОСОБА_3 виступав лише номінальним власником земельної ділянки.
У зв'язку з тим, що позивачка надалі відмовилася від реалізації бізнес-проекту за участю ОСОБА_3 , вона вирішила переоформити право власності на земельну ділянку з нього на ОСОБА_4 , який на цю пропозицію погодився.
01 грудня 2018 року приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьов І. С. посвідчив договір купівлі-продажу земельної ділянки, продавцем за яким виступав ОСОБА_3 , а покупцем - ОСОБА_4 . Після нотаріального посвідчення правочину було проведено державну реєстрацію права власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_4 , а на ім'я ОСОБА_6 видано ОСОБА_4 довіреність із правом оренди, зміни цільового призначення та продажу цієї земельної ділянки.
Незважаючи на наведене, позивачка наполягала на тому, що фактичним власником цієї земельної ділянки залишилася саме вона.
ОСОБА_1 зазначала, що на момент виникнення у неї потреби у відчуженні земельної ділянки не змогла скористатися таким правом, оскільки ОСОБА_4 скасував видану раніше на її ім'я довіреність.
На підставі викладеного позивачка просила суд:
- визнати договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3222480800:11:004:0243, площею 0,1012 га, розташованої на території с. Любимівка, укладений 12 вересня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьовим І. С. за № 3834, з моменту його укладення удаваним у частині покупця;
- визнати ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу земельної ділянки
з кадастровим номером 3222480800:11:004:0243, площею 0,1012 га, розташованої
на території с. Любимівка, укладений 12 вересня 2017 року між ОСОБА_2
та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьовим І. С. за № 3834;
- визнати договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3222480800:11:004:0243, укладений 01 грудня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьовим І. С. за № 1373, недійсним з моменту укладення внаслідок його фіктивності;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222480800:11:004:0243;
- внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222480800:11:004:0243;
- скасувати рішення та запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222480800:11:004:0243 за ОСОБА_3 ;
- скасувати рішення та запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222480800:11:004:0243 за ОСОБА_4 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 10 квітня
2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 вересня 2023 року, відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову. Скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 червня 2021 року шляхом накладення арешту на земельну ділянку з кадастровим номером 3222480800:11:004:0243, площею 0,1012 га, розташовану на території с. Любимівка Києво-Святошинського району Київської області, належну на праві власності ОСОБА_4 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору
в частині сторони договору. Суди першої та апеляційної інстанції також зазначили, що позивачкою не доведено тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог щодо фіктивності договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 грудня 2018 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
12 жовтня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 , засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2023 року в указаній справі, в якій, посилаючись за неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржені судові рішення скасувати на ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається:
- у частині договору купівлі-продажу від 12 вересня 2017 року на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц, застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України);
- у частині фіктивності договору купівлі-продажу від 01 грудня 2018 року
на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини першої статті
234 ЦК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Зазначає, що суди мали підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним внаслідок удаваності в частині покупця, проте помилкового взяли до уваги висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц, оскільки у цій постанові Верховний Суд відступив від попередньої практики Верховного Суду, яка існувала протягом тривалого часу, при цьому, на переконання заявниці, Верховний Суд у вказаній постанові не мотивував, у чому полягає помилковість застосування статті 235 ЦК України та не вказав який спосіб захисту підлягає застосовуванню у спірних правовідносинах.
Звертає увагу, що договір купівлі-продажу від 01 грудня 2018 року вчинено без наміру створити правові наслідки, які ним обумовлені, та стверджує, що суди не надали належної оцінки тому, що за оспорюваним договором позивачка лише переоформила право власності на земельну ділянку без фактичного продажу її ОСОБА_4 , при цьому у договорі зазначено набагато меншу ціну продажу ділянки, будь-яких розрахунків між сторонами договору не проведено, а фактичним власником земельної ділянки залишилася позивачка.
Провадження у суді касаційної інстанції
31 січня 2024 року Верховний Суд ухвалено відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу від 12 вересня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьовим І. С. за № 3834, ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 прийняв у власність нерухоме майно, а саме земельну ділянку площею 0,1012 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222480800:11:004:0243,
з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.
За змістом довіреності від 12 вересня 2017 року, посвідченої приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області
Леденьовим І. С. за № 3835, ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_1 представляти його інтереси у відповідних уповноважених на те органах з питань, пов'язаних з узгодженням та одержанням дозволу на проведення будівництва житлового будинку або нежитлових споруд на земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222480800:11:004:0243.
01 грудня 2018 року за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області
Леденьовим І. С. за № 1873, ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 прийняв у власність нерухоме майно, а саме земельну ділянку площею 0,1012 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222480800:11:004:0243, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.
За довіреністю від 01 грудня 2018 року, посвідченою приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьовим І. С. за № 7036, ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_1 та ОСОБА_7 бути його представниками та представляти його інтереси в уповноважених на те органах
та установах з питань, пов'язаних з управлінням, оформленням документів, надання
в оренду, зміни цільового призначення земельної ділянки, узгодженням та одержанням дозволу на проведення будівництва житлового будинку та/або нежитлових будівель на земельній ділянці (номер бланка ННМ 884083).
Відповідно до витягу з Єдиного реєстру довіреностей від 27 травня 2021 року припинено дію довіреності від 01 грудня 2018 року, зареєстровану у реєстрі нотаріальних дій за № 7036.
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів
та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати
або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того
чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п'ятої даної статті, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Положеннями статті 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідків недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був вчинений без включення до нього недійсної частини.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з'ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.
Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20) зазначено, що «висновки судів про те, що оспорювані договори купівлі-продажу земельних ділянок у частині покупця є удаваними, оскільки придбані ОСОБА_1 за кошти та для потреб позивача (єпархії), без створення правових наслідків для себе як фізичної особи є безпідставними, так як нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним у частині сторони, оскільки це суперечить її положенням».
Верховний Суд відступив від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, зокрема, у постановах Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 265/3310/17 (провадження № 61-2308св19) та від 08 грудня 2021 року у справі № 466/8968/19 (провадження № 61-1188св21), про те, що при вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд повинен встановити, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає; вказаний договір відповідно до статей 235, 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір. Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно.
Ураховуючи викладене, у справі, яка переглядається, Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, про те, що норми ЦК України не допускають такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони цього договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним/недійсним у частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.
Розглядаючи спір, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення,
які відповідають вимогам матеріального та процесуального права та правильно відмовили у задоволенні позову в частині визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 12 вересня 2017 року удаваним з моменту його укладення
в частині покупця.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2025 року у справі № 753/2653/20 (провадження № 61-15288св23), від 31 липня 2025 року у справі № 522/3657/22 (провадження № 61-7906св24) та постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20) і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від такого висновку у цій справі.
Щодо визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 грудня 2018 року недійсним з моменту укладення внаслідок його фіктивності.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17, провадження № 61-37309св18).
Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанови Верховного Суду від 22 листопада 2023 року в справі № 128/1878/20, провадження № 61-2477св23; від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21, провадження № 61-4014св23).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19, провадження № 61-8593св21).
Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі
№ 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку посилається заявник в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».
Тобто Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження
№ 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України). Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (постанова Верховного Суду України
від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17, провадження № 61-46674св18).
Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21, провадження № 61-550св22; постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21, провадження № 61-20968сво21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,
на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),
що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,
які мають значення для вирішення справи.
За статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що доказів, які б підтверджували що оплатний договір купівлі-продажу нерухомого майна від 01 грудня 2018 року
є фіктивним та укладеним без мети настання реальних наслідків, позивачкою не надано, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
При цьому апеляційний суд правильно вказав на те, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину, а належних доказів умислу з боку ОСОБА_4 на вчинення фіктивного правочину позивачем не надано.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22), зазначено, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (аналогічно пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди першої та апеляційної інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів під час застосування відповідної норми права, та як, на думку заявника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Оскільки заявниця не зазначила конкретну норму матеріального чи процесуального права, щодо якої відсутній висновок у подібних правовідносинах, Верховний Суд не формує висновок у цій справі.
Інші доводи заявниці загалом зводяться до переоцінки доказів, що не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Отже, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо клопотання заявниці про передачу справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 , заявила клопотання про передачу справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду. Обґрунтовуючи клопотання, заявник зазначає, що оскільки у касаційній скарзі ставиться питання про необхідність відступу від висновку Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц, то існує необхідність у передачі справи на розгляд Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду.
Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.
Питання про передачу справи на розгляд палати, Об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
У частинах першій, другій статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати. В усіх інших випадках, зазначених у частинах третій-шостій статті 403 ЦПК України, передбачені підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Беручи до уваги те, що заявниця у касаційній скарзі просить відступити від висновку Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, та те, що колегія суддів під час розгляду цієї справи не знайшла підстав для такого відступу, Верховний Суд виснує про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої
та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 , залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,
є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська