Постанова
Іменем України
10 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 367/4134/20
провадження № 61-8483св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа: приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Нельзін Максим Сергійович,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 , яка підписана представником ОСОБА_7, на постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2025 року в складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Борисової О. В., Гаращенка Д. Р.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Нельзін М. С., про визнання договору дарування удаваним, визнання нежитлового приміщення спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі.
Шлюб зареєстровано 11 листопада 2011 року у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану в м. Бердянську Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, про що в Книзі реєстрації шлюбів зроблено відповідний актовий запис № 709.
Сторони спільних дітей не мають.
Після реєстрації шлюбу деякий час мешкали в м. Бердянськ Запорізької області, в подальшому подружжям було прийнято рішення переїхати мешкати до м. Ірпінь Київської області.
З метою придбання власного житла для проживання сім'ї в м. Ірпінь Київської області, позивач ІНФОРМАЦІЯ_1 продав свою квартиру в м. Бердянськ Запорізької області, яка належала йому на праві приватної власності, що підтверджується копією договору купівлі-продажу квартири ВРС № 655859 від 05 червня 2012 року. За продаж своєї квартири він отримав 290 000 грн та 06 жовтня 2012 року між ОСОБА_3 , як продавцем, та ним, його дружиною ОСОБА_2 , як покупцями, укладено попередній договір купівлі-продажу частини житлового будинку, а саме нежитлового приміщення № В2, загальною площею 54 кв. м, що знаходиться на цокольному поверсі в житловому будинку, за адресою: АДРЕСА_1 . Здача об'єкту повинна була відбутися в кінці ІІІ кварталу 2012 року і тоді повинен був укладений основний договір купівлі-продажу приміщення.
Позивач зазначав, що в день підписання попереднього договору він сплатив ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 203 829 грн, що еквівалентно на момент підписання договору сумі 25 102 дол. США. Але будівництво будинку затягнулося і ОСОБА_3 отримав право власності на нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 лише 13 березня 2014 року, однак і після отримання права власності на зазначене нежитлове приміщення ОСОБА_3 ухилявся від підписання основного договору купівлі-продажу нежитлового приміщення.
З серпня 2014 року ОСОБА_1 , разом з дружиною стали мешкати за адресою АДРЕСА_2 , що підтверджується довідкою № 252 від 02 червня 2020 року, виданою головою правління ОСББ «ДОБРОРАД» Цихмейструк О. В.
У листопаді 2019 року позивачу випадково стало відомо, що його дружина ОСОБА_2 за договором дарування від 21 червня 2017 року отримала в дар від ОСОБА_3 нежитлове приміщення АДРЕСА_3 . Вказаний договір 21 червня 2017 року посвідчено приватним нотаріусом Ірпінського міської нотаріального округу Нельзіним М. С. та зареєстровано в реєстрі за №3406.
Договір дарування нежитлового приміщення позивач вважав удаваним правочином, таким, що укладений з метою приховання договору купівлі-продажу, щоб в подальшому уникнути сплати більш високої ставки державного мита.
Позивач вказував, що ОСОБА_3 є сторонньою людиною для ОСОБА_2 і до укладення договору сторони між собою ніяких стосунків не підтримували. До того ж, ОСОБА_3 мав намір продати нежитлове приміщення, що підтверджується укладеним попереднім договором від 06 жовтня 2012 року, та за яке він отримав 25 102 дол. США.
Позивач вважав, що укладений 21 червня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування нежитлового приміщення по адресу: АДРЕСА_2 був спрямований на приховання іншої угоди - договору купівлі-продажу нежитлового приміщення на його користь та ОСОБА_2 .
Позивач посилався на те, що його право на частку у спільному майні подружжя порушено, оскільки колишня дружина не бажає врегулювати спір добровільно,
ОСОБА_1 просив:
визнати договір дарування нежитлового приміщення АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М.С. 21 червня 2017 року, зареєстрований в реєстрі за № 3406, удаваним правочином;
визнати нежитлове приміщення АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
визнати за ОСОБА_5 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 ідеальній частині нежитлового приміщення АДРЕСА_3 ;
стягнути з відповідачів судові витрати.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області в складі судді Шестопалової Я. В., від 07 березня 2025 року
у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено;
скасовано заборонену відчуження 1/2 частини нежитлового будинку з реєстраційним номером 3131255432109 загальною площею 49,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_2 на підставі договору дарування нежитлового приміщення від 21 червня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Нельзіним М. С. та зареєстрованого в реєстрі за № 3406, накладену ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 07 серпня 2020 року в справі № 367/4134/20.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином. Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року в справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року в справі № 742/1913/15 (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року в справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року в справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та підтримані у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20);
у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20) зроблено висновок про те, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Суд, розглядаючи питання щодо удаваності договору дарування, має встановити мотиви передачі в дар майна, зокрема у випадках, коли дарувальник та обдарований не перебувають у родинних відносинах. Правочин дарування позбавлений економічного сенсу і може бути вчинений лише за наявності дружніх, родинних чи будь-яких інших відносин, які б могли пояснити такий правочин. Таке виснував у своїй Постанові від 03 листопада 2022 Верховний Суд у справі № 912/3747/20;
в ході судового розгляду ані дарувальник, ані обдаровувана, жодним чином не довели мотиву передачі у дар майна, та у свою чергу, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не перебувають у жодних родинних стосунках;
судом встановлено, що між сторонами оспорюваного правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування, та що воля обох сторін договору була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином. Таким чином, оскільки сторони уклали договори дарування для того, щоб приховати договори купівлі-продажу, застосовуються правила статті 368 ЦК України, згідно яких майно, набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю. Відтак нежитлове приміщення АДРЕСА_3 є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яке придбане ними під час перебування в шлюбі. Саме до такого висновку дійшов Верховний суд, вирішуючи спір про аналогічні правовідносини сторін у справі № 676/2027/17 в постанові від 08 серпня 2019 року;
при цьому на час подання позивачем позовної заяви у липні 2020 року спливла позовна давність. Стороною відповідача-1 було заявлено про сплив строку позовної давності. Позовна давність застосовується до обґрунтованого позову. Отже, для правильного вирішення справи необхідно визначити початок перебігу строку позовної давності, тобто коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. Судом встановлено, що позивач був присутній при укладанні договору дарування 21 червня 2017 року, про що позивач вказав у письмовій промові у судових дебатах. Зважаючи на те, що позивачу було достеменно відомо про укладання договору дарування від 21 червня 2017 року в день його підписання, то саме з цього часу почався відлік позовної давності для звернення ОСОБА_1 з цим позовом. Враховуючи наведене, позовна давність завершився 21 червня 2017 року, а ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою 06 липня 2020 року, отже позивачем було пропущено позовну давність на звернення до суду з цим позовом. У свою чергу суд встановив, що 16 червня 2020 року звертався до суду з позовом про визнання договору дарування удаваним, визнання нежитлове приміщення спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя. 19 червня 2020 року ОСОБА_1 відкликав позов до відкриття провадження. Однак, звернення до суду з такою ж самою позовною заявою не продовжує та не поновлює перебіг позовної давності. Сторона позивача до суду не зверталась з мотивованим клопотанням про поновлення позовної давності на звернення до суду з цим позовом. За таких обставин, щодо наявних правовідносин, має бути застосовано позовну давність, встановлену статтею 257 ЦК України;
оскільки, під час ухвалення цього рішення судом було встановлено пропущення позовної давності, тому суд дійшов висновку, що пропущення позивачем строку звернення до суду з позовом про визнання договору дарування удаваним, визнання нежитлове приміщення спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя у строк, більш, ніж передбачений статтею 257 ЦК України, що є підставою для відмови у задоволенні вимог у зв'язку зі спливом позовної давності.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 19 травня 2025 року:
апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Котар С. В. задоволено частково;
рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07 березня 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення;
позов ОСОБА_1 задоволено частково;
визнано договір дарування нежитлового приміщення АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений 21 червня 2017 року приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М. С., зареєстрований в реєстрі за № 3406, договором купівлі-продажу;
визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення АДРЕСА_3 ;
визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення АДРЕСА_3 ;
у задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено;
вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
перевіривши в межах доводів апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів апеляційного суду у повній мірі не погодилася з висновками суду першої інстанції;
колегією суддів апеляційного суду установлено, що предметом позову у справі, яка переглядається, є вимоги про визнання договору дарування удаваним, визнання нежитлового приміщення спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя. Обґрунтовуючи вказані вимоги, позивач ОСОБА_1 посилався на те, що договір дарування нежитлового приміщення АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений 21 червня 2017 року приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М. С., є удаваним договором та є прихованим договором купівлі-продажу, що порушує право позивача, як одного з подружжя, оскільки спірне майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Верховний Суд у постанові від 01 жовтня 2019 року у справі № 909/1294/15 зазначив, що правочин дарування позбавлений економічного сенсу і може бути вчинений лише за наявності дружніх, родинних чи будь-яких інших відносин, які б могли пояснити такий правочин. Суд, розглядаючи питання щодо удаваності правочину, має встановити мотиви передачі в дар майна, зокрема у випадках коли дарувальник та обдаровуваний не перебувають у родинних відносинах. На підставі досліджених доказів та відповідно із встановленими фактичними обставинами справи судом першої інстанції встановлено, що в ході судового розгляду ні дарувальник, ні обдаровувана, жодним чином не довели мотиву передачі у дар майна, та у свою чергу, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не перебувають у жодних родинних стосунках. Між сторонами оспорюваного правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування, і воля обох сторін договору була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином;
на підтвердження удаваності зазначеного договору дарування позивачем надано суду попередній договір купівлі-продажу, укладений 06 жовтня 2012 року між ОСОБА_3 , як продавцем, та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , як покупцями, за умовами якого сторони зобов'язуються в майбутньому, в строк не пізніше кінця ІІ кварталу 2013 року, укласти договір купівлі-продажу (основний договір) частини житлового будинку (надалі - об'єкт), розташованого на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , у нотаріальній формі на умовах, визначених цим договором (пункт 1.1. попереднього договору). На підтвердження намірів придбати об'єкт та з метою забезпечення оформлення договору купівлі-продажу (основного договору) покупець передав, а продавець прийняв до підписання цього договору грошові кошти у сумі 25 102 дол. США (пункт 2.1. попереднього договору). А суму в еквіваленті 1 900 дол. США покупець сплачує у день підписання договору купівлі-продажу (основного договору) - пункт 2.2. попереднього договору. У пункті 3.4. розділу 3 попереднього договору зазначено, що продавець стверджує, що частина житлового будинку нікому іншому не буде продана, не буде подарована, не буде заставлена, в спорі та під забороною, в тому числі податковій заставі, не буде перебувати, а також, правочини по продажу частини житлового будинку не будуть суперечити правам та інтересам неповнолітніх, малолітніх та непрацездатних осіб. Отже, визначенні у попередньому договорі умови безпосередньо стосується обставин справи, підтверджують факт передачі подружжям ОСОБА_6 коштів ОСОБА_3 на підтвердження намірів подружжя придбати об'єкт нерухомого майна у ОСОБА_3 та з метою забезпечення оформлення договору купівлі-продажу (основного договору) і, відповідно, встановлюють, що істотною умовою договору дарування, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 була ціна договору;
з урахуванням встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що сторони уклали оспорюваний договір дарування для того, щоб приховати договір купівлі-продажу, а відтак, нежитлове приміщення АДРЕСА_3 є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яке придбане ними під час перебування в шлюбі. Колегія суддів апеляційного суду вважала, що такі висновки суду першої інстанції зроблені на підставі повного та об'єктивного дослідження наданих доказів та в повній мірі відповідають вимогам матеріального права;
колегія суддів апеляційного суду вказала, що не може погодитись з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 у зв'язку зі спливом позовної давності. Суд першої інстанції у цій частині врахував, що позивачу було достеменно відомо про укладання договору дарування від 21 червня 2017 року в день його підписання, а тому саме з цього часу почався відлік трирічної позовної давності для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом, який завершився 21 червня 2020 року, а з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 06 липня 2020 року;
у справі, яка переглядається, колегією суддів апеляційного суду встановлено, що оспорюваний договір було укладено 21 червня 2017 року. З позовом у цій справі позивач ОСОБА_1 звернувся до суду 06 липня 2020 року. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». У пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності, і всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19). Отже, Законом № 540-IX, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, було продовжено перебіг позовної давності для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на час дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), тому заява відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності не підлягає задоволенню судом з урахуванням положень вищенаведеного законодавства, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 06 травня 2021 року у справі № 903/323/20, від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21, від 16 листопада 2023 року у справі № 487/1342/21. З урахуванням пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та часу введення в Україні карантину з 12 березня 2020 року у межах позовної давності знаходиться період з 12 березня 2017 року. Отже, строк звернення з цим позовом, пред'явленим позивачем ОСОБА_1 06 липня 2020 року, тобто, під час карантину, який був введений з 20 березня 2020 року та продовжувався до 30 червня 2023 року, не сплив. Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду з цим позовом;
з 11 листопада 2011 року по 23 червня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, вели спільне господарство, тому згідно із частиною першою статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Отже, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши, що спірне нежитлове приміщення придбане в зареєстрованому шлюбі за згодою дружини та чоловіка, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про визнання нежитлового приміщення АДРЕСА_3 об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , поділ спільного майна подружжя та визнання за кожним із сторін права власності на 1/2 частину спірного нежитлового приміщення;
колегія суддів апеляційного суду врахувала висновки, наведені у пункті 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) про те, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна;
доводи відзиву на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 про те, що вимоги позову в частині удаваності договору дарування носять невмотивований характер та не підтверджені жодним належним і допустимим доказом у справі є способом оскарження судового рішення поза передбаченим процесуальним законом порядком, оскільки відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідач ОСОБА_2 не реалізувала своє процесуальне право на оскарження судового рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07 березня 2025 року в апеляційному порядку. Така процесуальна поведінка відповідача ОСОБА_2 свідчить про її згоду з судовим рішенням та мотивами, наведеними у ньому, в якому судом першої інстанції, з урахуванням встановлених обставин справи, відображено, що сторони уклали оспорюваний договір дарування для того, щоб приховати договір купівлі-продажу, а відтак нежитлове приміщення АДРЕСА_3 є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яке придбане ними під час перебування в шлюбі;
аргумент сторони відповідача ОСОБА_2 про те, що позивач ОСОБА_1 після початку повномасштабного вторгнення на сцені під російським прапором виступав з георгієвською стрічкою, на концерті, організованому у Бердянську. «Бердянск 9 мая, Безсмертний полк» (відео на підтвердження починається з 11 хв 28 сек), що, у свою чергу, може свідчити про підтримку позивачем окупаційної влади, ґрунтується на припущеннях заявника та не впливає на висновки суду у цій справі, яким розглядається спір у порядку цивільного судочинства, що виник між сторонами у справі з цивільних та сімейних правовідносин;
доводи апеляційної скарги позивача, з урахуванням меж апеляційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржуване судове рішення частково ухвалено без додержання норм матеріального права, а тому апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Котар С. В. задоволено частково. При вирішенні спору в справі, яка переглядається, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки обставинам, якими обґрунтовувалися вимоги, іншим фактичним даним, які випливають із встановлених обставин, а тому висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договору дарування удаваним, визнання нежитлового приміщення спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом не може вважатись обґрунтованим і таким, що відповідає положенням статей 76, 81, 89 ЦПК України. Відповідно до статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом першої інстанції повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 267 ЦК України, то колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги позивача, скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 ;
в матеріалах справи є копія довідки № 1074 від 21 жовтня 2020 року та копія пенсійного посвідчення, з яких вбачається, що позивач у справі ОСОБА_1 є особою з інвалідністю другої групи, дата призначення - з 01 жовтня 2020 року довічно (а. с.127 том 1, а. с. 177 том 2). Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю. Отже, позивач у даній справі ОСОБА_1 на стадії апеляційного перегляду справи звільнений від сплати судового збору в силу вимог закону. Таким чином, судовий збір за подання апеляційної скарги позивачем, який звільнений від сплати судового збору в силу вимог закону, у пропорційному розмірі до задоволених вимог скарги, що становить 3572,70 грн, слід стягнути з відповідача ОСОБА_2 в дохід держави.
Аргументи учасників справи
02 липня 2025 року ОСОБА_4 засобами поштового зв'язку подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_7 , на постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2025 року, у якій просила:
оскаржену постанову апеляційного суду скасувати;
рішення суду першої інстанції залишити щодо відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 без змін;
судові витрати покласти на позивача.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
зі змісту оскаржуваної постанови вбачається застосування судом апеляційної інстанції статті 235 ЦК України, відповідно до якої удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. У той же час, вважаємо, що при застосуванні цієї норми права, колегією судів апеляційної інстанції не враховано наведені висновки Верховного Суду. Так, у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на піде паві статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
позивач мав довести намір обох сторін договору дарування на досягнення інших правових наслідків і їх волю на це, що у межах вказаної справи не було. Позивач не обґрунтував удаваності договору дарування нежитлового приміщення з метою приховання іншого правочину, не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування, та що воля обох сторін одночасно була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між правочином (договором дарування).
оскільки попередній договір, його учасниками укладається з метою укладання у майбутньому договору купівлі-продажу нерухомого майна, то за правилами статті 635 ЦК України цей договір підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню. Судом апеляційної Інстанції не враховано, що попередь їй договір в силу закону є нікчемний (вказаний договір не був нотаріально посвідченим). Таким чином, наявність попереднього договору жодним чином не свідчить про укладання замість договору дарування договору купівлі-продажу, так як: попередній договір не був нотаріально посвідченим, а отже є нікчемним і не міг породжувати жодних правових наслідків для його сторін; як свідчить розписка, грошові кошти за попереднім договором були повернені.
договір дарування було укладено 21 червня 2017 року. Саме з цього дня Позивач дізнався про наявність відповідного правочину, адже: по-перше, вказане підтвердив направленими до суду поясненнями; по-друге, Позивач сам стверджував у позовній заяві, що з 2014 року фактично проживав у вищенаведеній квартирі по 2020 рік. У той же час попередній договір було розірвано, а кошти повернені Позивачеві 21 червня 2017 року. Таким чином, цілком логічним і закономірним є те, що він не міг не знати, на яких правових підставах залишився проживати у наведеній нерухомості, розуміючи, що попередній договір і розірвано, а іншого правочину не вчинено. Отже, до 21червня 2020 року Позивач міг звернутися до суду за захистом свого порушеного права саме в межах строків позовної давності. Щодо посилання колегії судів апеляційної інстанції на Постанови КМУ про введення карантину, то щодо цього слід зауважити, що виходячи з логічного та семантичного аналізу положень статті 267 ЦК України, позивач мав би заявити клопотання про поновлення строку і вже послатися на карантин як на поважну причину його пропуску;
навіть, якщо б дійсно були підстави для визнання правочину удаваним (хоча вони відсутні), то суд міг лише визнати його таким, проте: визнавати його договором купівлі-продажу без заявленої на це вимоги суд не міг. Тим більше, вирішувати далі питання про поділ такого майна. Апеляційний суд безпідставно та без всебічного аналізу послався на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області у справі № 398/4409/19 про розірвання шлюбу, зокрема, в тій частині, де ОСОБА_1 вказував на наявність спору між сторонами майнового характеру та на те, що начебто ОСОБА_2 викрала його документи, з огляду на що ним порушено кримінальне провадження. При цьому ж вказане рішення, жодним чином не підтверджує удаваність правочину (договору дарування) та не може впливати на розгляд цієї справи. Тим більше, реєстрація щодо особи кримінального провадження не є доказом наявності вини у діях цієї особи. Аналогічне кореспондується з висновком Верховного Суду, що викладений у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 910/114/19. Доводи суду апеляційної інстанції про нереалізацію права на оскарження рішення суду першої інстанції носять необґрунтований характер, так як по-перше, судом першої інстанції було відмовлено у задоволені позовних вимог Позивача до Відповідачів у повному обсязі; по-друге, суд апеляційної інстанції теж досліджував питання щодо удаваності правочину, та в силу статті 367 ЦПК України мав підстави не визнавати договір дарування договором купівлі-продажу нерухомості.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині задоволених позовних вимог про визнання договору дарування нежитлового приміщення, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого 21 червня 2017 року, договором купівлі-продажу, визнання за ОСОБА_1 права на 1/2 частку в праві власності на нежитлове приміщення № 57 та визнання за ОСОБА_2 права на 1/2 частку в праві власності на нежитлове приміщення № 57, розподілу судових витрат. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому касаційним судом не переглядається.
21 серпня 2025 року ОСОБА_1 через Електронний суд подав відзив на касаційну скаргу, який підписаний адвокатом Котар С. В., в якому просив:
залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_4
постанову апеляційного суду залишити без змін.
Відзив мотивований тим, що:
з позицією Відповідача-1, позивач ОСОБА_1 не може погодитися, так як відмовляючи в задоволенні позову про визнання договору дарування удаваним, визнання нежитлового приміщення спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя, суд першої інстанції свій висновок мотивував тим, що позивачем доведено порушення його цивільного права, за захистом якого він звернувся до суду, однак позивачем пропущено строк звернення до суду з цим позовом, що є підставою для відмови у задоволенні вимог у зв'язку зі спливом строку позовної давності. Відповідач-1 ОСОБА_4 судове рішення суду першої інстанції не оскаржувала, тобто, погодилася з таким судовим рішенням - це свідчить про її згоду з судовим рішенням та мотивами, наведеними у ньому, в якому судом першої інстанції, з урахуванням встановлених обставин справи, відображено, що сторони уклали оспорюваний договір дарування для того, щоб приховати договір купівлі-продажу, а відтак нежитлове приміщення АДРЕСА_3 є об'єктом спільної сумісної власності, яке придбане ними під час перебування в шлюбі;
апеляційна скарга на судове рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07 березня 2025 року у цій справі подана стороною позивача. Позивач був не згодний з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для відмови в задоволені позову ОСОБА_1 у зв'язку зі спливом строку позовної давності саме цей факт і ліг в основу апеляційного оскарження;
у пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону № 540-ІХ перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності, і всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (СОУ/ГО-19). Отже, Законом № 540-ІХ, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, було продовжено перебіг позовної давності для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на час дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (СОУ/ГО-19), тому заява відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності не підлягає задоволенню судом з урахуванням положень вищенаведеного законодавства, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 06 травня 2021 року у справі № 903/323/20, від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21, від 16 листопада 2023 року у справі № 487/1342/21. З урахуванням пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та часу введення в Україні карантину з 12 березня 2020 року у межах позовної давності знаходиться період з 12 березня 2017 року. Отже, строк звернення з цим позовом, пред'явленим позивачем ОСОБА_1 06 липня 2020 року, тобто, під час карантину, який був введений з 20 березня 2020 року та продовжувався до 30 червня 2023 року, не сплив. Таким чином колегія судів апеляційної інстанції вірно дійшла висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду з цим позовом. Порушення зазначених вимог законодавства, якими обґрунтовував свою апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі, відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України є підставою для скасування апеляційним судом судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення по суті заявлених вимог ОСОБА_1 ;
касаційна скарга є необґрунтованою і безпідставною, так як відповідач-1 була згодна з судовим рішенням першої інстанції та мотивами наведеними у ньому, вимоги позову в частині удаваності договору дарування відповідачем-1 не оскаржувалися та не були предметом розгляду в суді апеляційної інстанції.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 08 серпня 2025 року:
поновлено ОСОБА_4 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 19 травня 2025 року;
відкрито касаційне провадження у справі.
01 вересня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 08 серпня 2025 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 14 серпня 2019 року у справі № 369/11750/15-ц; від 29 січня 2020 року у справі № 711/2892/19-ц; від 13 лютого 2020 року у справі № 761/12145/17; від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц; від 23 квітня 2020 року у справі № 204/1764/17; від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц; від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц; від 10 листопада 2021 року у справі № 740/3852/19; від 22 серпня 2019 року у справі № 910/15453/17; від 03 вересня 2019 року у справі № 920/903/17; від 19 листопада 2019 року у справі № 910/16827/17; від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17; від 01 березня 2023 року у справі № 686/13945/21; від 08 червня 2022 року у справі № 751/6859/21; від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17; від 18 січня 2024 року у справі № 910/114/19 та постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16.
Фактичні обставини
11 листопада 2011 року у відділі державної реєстрації актів цивільного стану по м. Бердянську Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, актовий запис № 709, було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2
05 червня 2012 року на підставі договору купівлі-продажу двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Карауловим Д. Л. за реєстровим номером №977 ОСОБА_1 (продавець) продав ОСОБА_8 (покупець) двокімнатну квартиру. Продаж вчинено за 290 000 грн.
06 жовтня 2012 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (покупець) та ОСОБА_3 (продавець) було укладено попередній договір купівлі-продажу частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 без нотаріального посвідчення.
У попередньому договорі від 06 жовтня 2012 року сторони передбачили, що:
сторони зобов'язуються в майбутньому, в строк не пізніше кінця ІІ кварталу 2013 року, укласти договір купівлі-продажу (основний договір) частини житлового будинку (надалі - об'єкт), розташованого на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , у нотаріальній формі на умовах, визначених цим договором (пункт 1.1. попереднього договору);
на підтвердження намірів придбати об'єкт та з метою забезпечення оформлення договору купівлі-продажу (основного договору) покупець передав, а продавець прийняв до підписання цього договору грошові кошти в розмірі 203 829 гривен, що еквівалентно на момент підписання договору сумі 25 102 дол. США (пункт 2.1. попереднього договору);
суму в еквіваленті 1 900 дол. США покупець сплачує у день підписання договору купівлі-продажу (основного договору) (пункт 2.2. попереднього договору.
вартість об'єкту на дату укладення договору становить 27 200 дол. США (пункт 3.2. попереднього договору).
Згідно розписки від 21 червня 2017 року кошти, сплачені за попереднім договором було повернено покупцю у повному обсязі.
21 червня 2017 року між ОСОБА_2 , як Обдаровуваною, та ОСОБА_3 , як Дарувальником було укладено Договір дарування нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М. С., зареєстровано за номером 3406. Відповідно до пунктом 1 Договору дарування Дарувальник передає, а Обдаровувана приймає безоплатно в дар належне Дарувальнику на праві власності нежитлове приміщення АДРЕСА_3 .
Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 23 червня 2020 року в справі № 398/4409/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/90011465):
позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу задоволено;
шлюб, зареєстрований 11 листопада 2011 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по м. Бердянську Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, актовий запис № 709, між ОСОБА_1 та ОСОБА_10 - розірвано;
вказано, що шлюб вважати припиненим у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).
Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20).
Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2022 року в справі № 607/5148/20 (провадження № 61-5177св22).
З урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання правочину удаваним є приватно-правовою конструкцією, спрямованою на захист приватних (цивільних) прав та інтересів. Цивільний суд за позовом про визнання правочину удаваним захищає приватні (цивільні) права (інтереси) позивача, які порушені, невизнані або оспорені відповідачем (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 711/5843/20 (провадження № 61-11687св21).
У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 576/564/21 (провадження № 61-19258св21) вказано, що: «якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України). У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з'ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України). За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином».
Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).
Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. пункти 53 - 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), пункти 69 - 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)).
Як нікчемні законодавець, зокрема, кваліфікує договори, вчинені з порушенням вимоги про нотаріальне посвідчення правочину (частина перша статті 220 ЦК України).
Вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов'язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2023 року в справі № 755/12702/22 (провадження № 61-11920св23)).
Вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій імперативній нормі закону і тільки в тому разі можна вести мову про застосування частини першої статті 220 ЦК України. Тобто, як нікчемний може бути кваліфікований лише договір, для якого імперативною нормою закону визначено обов'язковість вчинення відповідного договору в письмовій формі з нотаріальним посвідченням (наприклад, стаття 657 ЦК України, стаття 745 ЦК України) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2024 року в справі № 518/520/20 (провадження № 61-15357св23)).
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі (абзац 4 частини першої статті 635 ЦК України, в редакції чинній на момент вчинення попереднього договору).
Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України, в редакції чинній на момент вчинення попереднього договору).
Касаційний суд зауважує, що станом 06 жовтня 2012 року попередній договір купівлі-продажу нерухомості підлягав укладенню в письмовій формі з нотаріальним посвідченням. Вчинення попереднього договору купівлі-продажу нерухомості в письмовій формі без нотаріального посвідчення зумовлює його кваліфікацію на підставі частини першої статті 220 ЦК України як нікчемного.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина перша статті 376 ЦПК України).
Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; ґ) висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції (пункт 3 частини першої статті 382 ЦПК України).
Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).
Касаційний суд підкреслює, що якщо апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції про відмову в позові про визнання правочину удаваним внаслідок спливу позовної давності та визнання права на частку в розмірі 1/2 за кожним із подружжя та ухвалює нову постанову про часткове задоволення позову, то в такому разі має з'ясувати чи існують підстави для кваліфікації правочину як удаваного, і лише потім вирішити питання про застосування позовної давності. У разі скасування рішення суду першої інстанції відсутнє судове рішення, на підставі якого здійснювалася кваліфікація правочину як удаваного.
У справі, що переглядається:
позивач звернувся з позовом, зокрема, про визнання правочину удаваним та визнання права на частку в розмірі 1/2 за кожним із подружжя;
суд першої інстанції вважав, що є підстави для кваліфікації правочину як удаваного, але в позові слід відмовити оскільки позивач пропустив позовну давність для визнання договору дарування удаваним правочином;
апеляційний суд міркував так, що рішення суду про відмову оскаржив позивач, а тому немає необхідності аналізувати чи є підстави для кваліфікації правочину як удаваного, проте суд першої інстанції помилився в застосуванні позовної давності. Тому апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував і частково задовольнив позов;
апеляційний суд не врахував, що якщо апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції про відмову в позові про визнання правочину удаваним внаслідок спливу позовної давності та визнання права на частку в розмірі 1/2 за кожним із подружжята ухвалює нову постанову про часткове задоволення позову, то в такому разі має з'ясувати чи існують підстави для кваліфікації правочину як удаваного, і лише потім вирішити питання про застосування позовної давності. У разі скасування рішення суду першої інстанції відсутнє судове рішення, на підставі якого здійснювалася кваліфікація правочину як удаваного.
апеляційний суд не звернув уваги, що позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином;
апеляційний суд з урахуванням обставин справи (зокрема, наявність розписки про повернення коштів, нікчемність попереднього договору) та висновків касаційного суду не перевірив чи існують підстави для кваліфікації правочину як удаваного.
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції та часткове задоволення позову. Тому постанову апеляційного суду в оскарженій частині необхідно скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Висновки щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з чим, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції в оскарженій частині скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 , яка підписана представником ОСОБА_7 , задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2025 року в частині задоволених позовних вимог про визнання договору дарування нежитлового приміщення договором купівлі-продажу, визнання за ОСОБА_1 права на 1/2 частку в праві власності на нежитлове приміщення № 57, визнання за ОСОБА_2 права на 1/2 частку в праві власності на нежитлове приміщення № 57, розподілу судових витрат скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 19 травня 2025 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко