Постанова
Іменем України
10 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 453/173/24
провадження № 61-3332св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 02 липня 2024 року в складі судді: Брони А. Л. та постанову Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року в складі колегії: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів.
Позов мотивований тим, що 01 липня 2022 року між ПП «Люкс Експрес» (орендодавець) та ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» (орендар) укладено договір оренди, за умовами якого орендодавець зобов'язувався за плату передати орендареві у тимчасове платне користування, а орендар прийняти у тимчасове платне користування нежитлові приміщення площею 1 066,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , та прилеглу до них територію, а також зобов'язувався сплачувати орендодавцеві орендну плату в розмірі 32 500 грн на місяць.
04 жовтня 2022 року приватний нотаріус Барбуляк Х. М. зареєструвала припинення права власності ПП «Люкс-Експрес» на приміщення складів площею 922,3 кв. м у м. Львові на АДРЕСА_1 згідно рішення № 65023528 та в порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», зареєструвала право власності на спірні складські приміщення за ОСОБА_2 .
ОСОБА_2 домовився з позивачем про те, що надасть йому зазначені складські приміщення в оренду після виселення з них ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні», однак до моменту виселення ОСОБА_1 щомісячно має сплачувати авансові платежі, які в подальшому зарахуються в рахунок майбутньої орендної плати.
У березні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Личаківського районного суду м. Львова з позовом до ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном, яке є об'єктом оренди за договором від 01 липня 2022 року, що раніше був підписаний між колишнім власником ПП «Люкс Експрес» (орендодавець) та ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» (орендар).
З огляду на наведене, починаючи з 20 березня 2023 до 31 січня 2024 року фізична особа ОСОБА_1 здійснив безготівкові грошові перекази на рахунок відповідача на загальну суму 1 040 000 грн. з призначенням платежу «оренда нежитлові прим. Богданівська 11-б», що підтверджується відповідними квитанціями.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 03 травня 2023 року у справі № 463/1525/23, яке набрало законної сили після залишення без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2023 року, задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 про зобов'язання ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» усунути перешкоди у користуванні нежитловими приміщеннями за адресою: АДРЕСА_1 .
Разом з цим, після набрання наведеним судовим рішенням законної сили 18 грудня 2023 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не було укладено договору оренди нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач зазначав, що він, як потерпіла особа, вважав, що авансує оренду плату на виконання зобов'язання згідно усних домовленостей щодо оренди в майбутньому приміщення, натомість ОСОБА_2 приймав від останнього орендні платежі, хоча в подальшому, всупереч своїй попередній поведінці, договору оренди не уклав, тому така поведінка відповідача є недобросовісною. Тому сплачені позивачем на користь відповідача грошові кошти в сумі 1 400 000 грн., набуті останнім без достатньої правової підстави, а тому підлягають поверненню на підставі статті 1212 ЦК України.
ОСОБА_1 просив:
стягнути з ОСОБА_2 безпідставно збережені кошти в розмірі 1 400 000 грн;
здійснити розподіл судових витрат.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 02 липня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні наголосив, що ним, як орендодавцем, з позивачем ОСОБА_1 , як директором ТОВ «ТОІ-ТОІ», було укладено усний договір з приводу надання ним в оренду ТОВ «ТОІ-ТОІ» складських приміщень, за що він отримував від орендаря щомісячні платежі у відповідних визначених розмірах без утримання податків, вважаючи, що обов'язок сплати таких було покладено на «орендаря». Всі отримані ним кошти не були авансовими, а фактичними, за поточний період, протягом якого позивачем використовувалися належні йому вказані приміщення;
з приводу вказаних пояснень відповідача сторона позивача вказала, що обов'язок сплати податків за певний дохід законодавством покладено на орендодавця, тобто відповідача у справі - ОСОБА_2 ;
конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норма глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору. Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред'явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі. Отже норми статті 1212 ЦК України застосовуються до позадоговірних зобов'язань. Вказана правова позиція сформульована Верховним Судом у постановах: від 10 вересня 2018 року в справі № 638/11807/15-ц (провадження № 61-1215св17), від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16 (провадження № 61-4497ск18), від 12 грудня 2018 року у справі № 205/3330/14-ц (провадження № 61-1133св18);
з поданих відповідачем до відзиву документів встановлено, що позивач є засновником та кінцем бенефіціарним власником (контролером) ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні». Договору оренди між ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» та ОСОБА_2 , який би був укладений у порядку, визначеному ЦК України, не існувало. Натомість, згідно тверджень позивача, була усна домовленість між ним та відповідачем про укладення договору оренди складських приміщень, належних відповідачу, у майбутньому. Таким чином позивач зазначає, що авансово сплачував відповідачу кошти саме за оренду складських приміщень, за адресою: АДРЕСА_1 , договір про що мав бути укладений у майбутньому. Суд зауважив, що твердження позивача про те, що перераховані ним на ім'я відповідача кошти сплачувалися саме як авансові платежі, які в подальшому повинні бути зараховані в рахунок орендної плати, не підтверджені жодними доказами та суперечать призначенню платежу, вказаному позивачем у платіжних документах. Тим більше, перерахування таких коштів відбувалося не одноразово, носило регулярний та систематичний характер протягом року, та з поданих відповідачем доказів, наявних в матеріалах справи, здійснюється надалі. Окрім того, позивач не надав суду доказів того, що він звертався до відповідача з пропозицією укласти такий договір оренди складських приміщень після розгляду справи про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном, як і не надав доказів того, що відповідач відмовив йому в укладенні такого договору;
у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них». Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України). Передбачений статтею 1212 ЦК України вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав. Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов'язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього;
не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України). Так, в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 127/12240/22 (провадження № 61-18405св23);
зважаючи на викладене, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які посилався позивач, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважав, що позов до задоволення не підлягає, оскільки судом в ході розгляду справи не здобуто і позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б достеменно свідчили про те, що кошти, сплачені позивачем, були набуті відповідачем безпідставно.
Окремою ухвалою Сколівського районного суду Львівської області від 02 липня 2024 року ухвалено:
зміст окремої ухвали довести до відома Бюро економічної безпеки України та Державної податкової служби України, для реагування та вжиття заходів;
про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повідомити Сколівський районний суд Львівської області, який постановив окрему ухвалу.
Окрема ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:
в судовому засіданні, призначеному на 23 травня 2024 року, відповідач ОСОБА_2 на запитання суду ствердив, що ним, як орендодавцем, з позивачем ОСОБА_1 , як директором ТОВ «ТОІ-ТОІ», було укладено усний договір з приводу надання ним в оренду ТОВ «ТОІ-ТОІ» складських приміщень, за що ОСОБА_2 отримував від орендаря щомісячні платежі у відповідних визначених розмірах. У матеріалах справи наявні докази, які підтверджують здійснення позивачем - ОСОБА_1 перерахунку коштів на банківський рахунок відповідача ОСОБА_2 у розмірі 1 040 000 грн, з призначенням платежу: «оренда нежитлові прим. Богданівська 11-б», за період з 20 березня 2023 року до 31 січня 2024 року. ОСОБА_2 вказав, що такі кошти він отримував від ОСОБА_1 без утримання податків, вважаючи, що обов'язок сплати таких було покладено на «орендаря». Всі отримані ним кошти не були авансовими, а фактичними, за поточний період, протягом якого позивачем використовувалися вказані приміщення, належні ОСОБА_2 . Натомість сторона позивача вказала, що обов'язок сплати податків за певний дохід законодавством покладено на орендодавця, тобто відповідача у справі - ОСОБА_2 ;
суд зазначив, що відповідачем ОСОБА_2 умисно, з метою ухилення від сплати податків за дохід, отриманий від надання нерухомого майна в оренду, не був укладений письмовий правочин з приводу надання належного йому нерухомого майна, розташованого на АДРЕСА_1 , в оренду, що вимагає вжиття заходів для усунення виявлених порушень та недопущення їх у майбутньому;
за таких обставин суд зазначив, що перевірка вказаних фактів та відповідне правове реагування на них посадовими особами в межах своїх повноважень буде сприяти підтриманню авторитету держави в суспільстві, виховання суспільної думки в дусі законності, правопорядку та недопущення на майбутнє повторення протиправної поведінки певного кола осіб, а відтак вважає за необхідне направити копію окремої ухвали Бюро економічної безпеки України та Державній податкові службі України для вжиття відповідних заходів по усуненню причин і умов, що сприяли вчиненню порушення, ефективного контролю за діями відповідача та запобіганню подібних порушень у майбутньому.
Додатковим рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 25 липня 2024 року:
заяву представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Посікіри Р. Р. про стягнення витрат на правничу допомогу задоволено частково;
стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 12 000 грн.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
згідно пункту 6.1 Договору, винагорода адвоката за надання послуг визначена сторонами згідно статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», з урахуванням складності справи, зайнятості адвоката, економічної вигоди для Клієнта та його господарської діяльності, а саме шляхом встановлення фіксованої суми гонорару у розмірі 120 000 грн. Розмір гонорару включає в себе надання усіх послуг, що визначені пунктом 2.2 Договору без обмеження їх кількості та тривалості, попри те розподіляється таким чином: 1) 70 000 грн за усі послуги з представництва Клієнта в суді першої інстанції та пов'язані із такими; 2) 30 000 грн за усі послуги з представництва Клієнта в суді апеляційної інстанції та пов'язані із такими; 3) 20 000 грн за усі послуги з представництва Клієнта в суді касаційної інстанції та пов'язані із такими. Пунктом 6.3 передбачено, що частина гонорару в сумі 70 000 грн за усі послуги з представництва Клієнта в суді першої інстанції сплачується Клієнтом на розрахунковий рахунок Бюро не пізніше ніж через 5 днів після набрання законної сили рішенням суду першої інстанції. Згідно акту № 1 прийому-передачі послуг до договору про надання професійної правничої допомоги №16/2-1(24) від 16 лютого 2024 року, між адвокатським бюро Романа Посікіри, від імені якого на підставі статуту діє керуючий Посікіра Р. Р., назване в подальшому «Бюро», з однієї сторони і ОСОБА_2 , названий в подальшому «Клієнт», з іншої сторони, разом названі «Сторони», склали цей Акт про те, що послуги, передбачені договором про надання професійної правничої допомоги № 16-2-1(24) від 16 лютого 2024 року, виконавцем були надані, а Замовником прийняті, а саме: консультація Клієнта та надання інформації правового характеру; пошук, вибірка та аналіз правових позицій Верховного Суду; написання відзиву, підготовка до подання (перевірка, копіювання та оформлення додатків) та подання у справі №453/173/24; написання заяви про допит свідка, підготовка до подання (перевірка, копіювання та оформлення додатків) та подання у справі №453/173/244; написання додаткових пояснень у справі, підготовка до подання (перевірка, копіювання та оформлення додатків) та подання у справі № 453/173/24; участь у судових засіданнях у справі №453/173/24. Підписання цього Акту сторони засвідчують, що послуги надані Бюро Клієнтові належним чином, відповідно до умов Договору, а також вимог, що звичайно ставляться до таких або подібних послуг;
дослідивши матеріали справи, взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, їх значення для спору, суд дійшов висновку, що відображена у наданих доказах інформація щодо характеру та обсягу виконаної адвокатом роботи (наданих послуг) не відповідає критерію розумності. Заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 70 000 грн не є співмірним із складністю справи, виконаними адвокатом роботами (наданими послугами, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також те, що підготовка цієї справи до розгляду в суді з боку останнього не вимагала значного обсягу юридичної та технічної роботи, справа не є складною, наявна велика кількість судової практики з аналогічних спорів, враховуючи подані представником позивача заперечення щодо стягнення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, суд зробив висновок про зменшення витрат на правничу допомогу до 12 000 грн.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення;
рішення Сколівського районного суду Львівської області від 02 липня 2024 року залишено без змін;
апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення;
додаткове рішення Сколівського районного суду Львівської області від 25 липня 2024 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
колегія суддів виходила з того, що виключною правовою проблемою у спірних правовідносинах є встановлення обставин щодо наявності чи відсутності підстав для повернення позивачу спірних грошових коштів;
колегія суддів вважала, що доводи сторони відповідача у цій частині є взаємовиключними, оскільки заперечуючи в одному випадку факт наявності договірних правовідносин із позивачем та зазначаючи, що останній ввів в оману суду щодо домовленостей між ними про надання приміщення в оренду після рішення суду про звільнення ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» нежитлових приміщень, а також про щомісячну сплату коштів як авансових платежів за майбутнім договором оренди, оскільки таке не підтверджено жодними доказами, в іншому випадку відповідач зазначає, що уклав з позивачем ОСОБА_1 , як директором ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» усний договір з приводу надання ним в оренду цьому товариству складських приміщень;
договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 793 ЦК України);
позивач стверджує, що домовився з новим власником приміщень ОСОБА_2 про те, що останній надасть йому в оренду нежитлові приміщення після виселення з них ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні», але до моменту виселення ОСОБА_1 мав сплачувати ОСОБА_2 щомісячно авансові платежі, які в подальшому зарахуються в рахунок подальшої орендної плати. Таким чином, починаючи з 20 березня 2023 до 31 січня 2024 позивачем здійснено безготівкові грошові перекази на рахунок відповідача з призначенням платежу «оренда нежитлових приміщень, за адресою: АДРЕСА_1 » на загальну суму 1 040 000 грн. Звертаючись із позовними вимогами ОСОБА_1 правовою підставою таких визначив статтю 1212 ЦК України;
колегія суддів звернув увагу на те, що загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України. У пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що «саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту».
договору оренди між ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» та ОСОБА_2 , який би був укладений у порядку, визначеному ЦК України, не існувало, однак позивач зазначає, що авансово сплачував відповідачу кошти саме за оренду складських приміщень, за адресою: АДРЕСА_1 , а договір оренди мав бути укладений у майбутньому. Разом з цим, колегія суддів погодилася із критичною оцінкою судом першої інстанції твердження позивача про те, що перераховані ним на ім'я відповідача кошти сплачувалися як авансові платежі, які в подальшому повинні бути зараховані в рахунок орендної плати, оскільки таке не підтверджене жодними доказами та суперечить призначенню платежу, вказаному позивачем у самих платіжних документах. Більше того, перерахування таких коштів відбувалося не одноразово, а носило регулярний та систематичний характер протягом року, та здійснювалося на час подачі позову;
стосовно можливого укладення договору оренди у майбутньому, то позивач не надав суду доказів того, що він звертався до відповідача з пропозицією укласти такий договір, зокрема, після розгляду справи про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном, як і не надав доказів того, що відповідач відмовив йому в укладенні такого договору. Натомість, згідно із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 09 серпня 2023 року в справі № 755/16831/19, вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку, з урахуванням принципу розумності, не може бути кваліфікована як дотримання письмової форми, оскільки призначення платежу вказує особа, яка перераховує грошові кошти, тому не завжди призначення платежу може визначати наявність правової підстави здійснення грошового переказу. Поряд з цим, у матеріалах справи відсутні, а судом не встановлені будь які докази того, що у продовж розгляду справи про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням та після такої відповідач ОСОБА_2 отримував і від ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» орендну плату за перебування у приміщенні. Разом з цим, і заборгованість з орендної плати також відсутня;
покликання на судову практику у контексті доктрини «venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої знаходиться принцип добросовісності, а поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них, висновків суду не спростовує, оскільки про безпідставність набуття коштів відповідачем не свідчить. Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав, передбачених статтею 1212 ЦК України, для стягнення з відповідача отриманих ним грошових коштів від відповідача, що свідчить про законність оскаржуваного рішення та безпідставність доводів апеляційної скарги;
колегія суддів виходила із того, що представником відповідача диференційовано (розділено) такі послуги, як написання відповідних документів, а також їх підготовку до подання, при цьому, усі ці послуги охоплюються поняттям представництва та здійснюються будь яким адвокатом у межах наданих йому повноважень та визначених законом прав. Також у наданих документах відсутній грошовий еквівалент потраченої представником однієї години робочого часу. Як вже зазначалося, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Враховуючи наведене, складність спірних правовідносин (категорія справи) обізнаність представника у таких і судовій практиці з цього приводу, що презюмується, свідчить, що стягнення витрат на правову допомогу у розмірі, про який просить сторона відповідача не є обґрунтованим хоча б з погляду зазначених вище обставин. Поряд з цим, колегія суддів погодилася із висновками місцевого суду, що з врахуванням принципу співмірності та розумності судових витрат, критерію реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин даної справи, її складності та результатів розгляду такої, достатньою сумою витрат на правову допомогу, яку необхідно стягнути на відповідача є 12 000 грн, що свідчить про законність оскаржуваного додаткового рішення та безпідставність протилежних доводів апеляційної скарги.
Постановою Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення;
окрему ухвалу Сколівського районного суду Львівської області від 02 липня 2024 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
окрему ухвалу суду оскаржив відповідач ОСОБА_2 , з висновками суду не погоджується, оскільки такі спростовуються поясненнями сторін та вимогами чинного законодавства. Стверджує, що звертав увагу суду на те, що позивач ввів суд в оману стверджуючи, що між ним та відповідачем існували домовленості про здачу йому в оренду нежитлового приміщення, після виселення з такого ТОВ «ТОІ ТОІ системи санітарні», а також про те, що платежі, які він здійснював є авансовими платежами в рахунок майбутньої оренди нежитлового приміщення. Крім цього, позивач приховував, що є власником ТОВ «ТОІ ТОІ системи санітарні», яке займало належні йому приміщенні, а платежі здійснені ним є поточними платежами, за користування нерухомим майном. Зазначає, що не пред'являв рішення суду про виселення до виконання в силу домовленостей, однак подав таке до виконання у травні 2024 року, після того, як ТОВ «ТОІ ТОІ системи санітарні» відмовилося звільняти його нежитлове приміщення. Зокрема, домовленість про користування відповідним нежитловим приміщенням ТОВ «ТОІ ТОІ системи санітарні» була до квітня 2024 року включно, сплачуючи 150 000 грн, з яких ОСОБА_2 повинен мав отримувати 135 000 грн на рахунок, а 15 000 грн позивач як орендар повинен був сплатити податку, оскільки по домовленості такий ділився між ними порівну та становив 30 000 грн. Покликається на те, що обов'язок сплачувати податок за оренду нежитлового приміщення, яке ним здається ТОВ «ТОІ ТОІ системи санітарні», лежить на орендарю, відповідно до пункту 170.1.2 ПК України;
під час розгляду справи беззаперечно встановлено, що з 20 березня 2023 року до 31 січня 2024 року позивач ОСОБА_1 провів безготівкові грошові перекази на рахунок відповідача з призначенням платежу «оренда нежитлових приміщень, за адресою: АДРЕСА_1 » на загальну суму 1 040 000 грн. З інформаційної довідки від 19 лютого 2024 року за кодом 283508473545 слідує, що ОСОБА_1 є засновником та кінцевим бенефіціарним власником (контролер) ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні». Рішенням Личаківського районного суду Львівської області від 03 травня 2023 року, яке було залишено без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2023 року, усунуто перешкоди ОСОБА_2 у користуванні нерухомим майном шляхом звільнення від всього майна Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОІ-ТОІ системи санітарні», що знаходяться у нежитловому приміщенні (складів), за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер приміщення 85849446101);
від надання в оренду об'єкту нерухомості, приміщення складів НЗ літ. К-1 загальною площею 922,3 кв. м, загальною площею 922,3 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 85849446101), яке належить відповідачу ОСОБА_2 , податок сплачений не був;
матеріали справи не містять доказів про те, що позивач ОСОБА_1 , як фізична особа міг мати чи має статус податкового агента відносно фізичної особи ОСОБА_2 , як орендодавця нерухомого майна, зокрема договірні відносини між ними відсутні;
встановлення факту існування зазначених обставин у справі, на переконання колегії суддів, дає обґрунтовані підстави вважати про порушення законодавства, що свідчить про доцільність постановлення окремої ухвали з метою вжиття заходів для усунення виявлених порушень та недопущення їх у майбутньому та свідчить про те, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону;
крім цього, заперечуючи окрему ухвалу та відповідні висновки суду першої інстанції, відповідач просить про постановлення такої ж ухвали апеляційним судом, однак просить повідомити Бюро економічної безпеки України та Державну податкову службу України про не сплату орендарем ТОВ «ТОІ ТОІ системи санітарні» ПДФО в період з 20 березня 2023 року по 31 квітня 2024 року податку за оренду нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , тобто у котре погоджується та підкреслює про наявність порушень податкового законодавства у спірних правовідносинах.
Додатковою постановою Львівського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року:
заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Посікіри Р. Р. про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково;
стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правову (правничу) допомогу понесених на стадії апеляційного розгляду справи в розмірі 5 000 грн;
у задоволенні інших вимог заяви відмовлено.
Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
ключовим питанням у межах даного провадження № 22-з/811/323/24 є оцінка судових витрат, які були понесені відповідачем при розгляді апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Сосули О. О. на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 02 липня 2024 року, тобто виключно в апеляційній інстанції, з погляду їх співмірності, реальності, необхідності та складності спірних правовідносин. Зважаючи на те, що Львівський апеляційний суд 12 листопада 2024 року виніс постанову, якою оскаржуване рішення залишив без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, заява представника відповідача Посікіри Р. Р. є підставною, тому апеляційний суд повинен вирішити питання розподілу судових витрат, керуючись загальними правилами розподілу таких. Подаючи відзив на апеляційну скаргу, представник відповідача просив про стягнення судових витрат за представництво, а відповідну заяву із доданими доказами подав на наступний день після ухвалення постанови апеляційним судом, що відповідає пункту 8 частини третьої статті 141 ЦПК України (т. 2, а. с. 12);
враховуючи складність справи, порядок та тривалість розгляду такої, об'єм наданих послуг, колегія суддів приходить переконання, що заявлена представником позивача сума на відшкодування судових витрат на правову допомогу є завищеною. До заяви про стягнення судових витрат на правничу допомогу, представником відповідача додано Акт № 2 прийому-передачі наданих послуг з якого вбачається, що адвокатом надано клієнту консультацію, здійснено вибірку та аналіз правових позицій Верховного Суду, написано апеляційну скаргу на додаткове рішення, відзив на апеляційну скаргу позивача та прийнято участь у судовому засіданні. Згідно із пунктом 6.1. договору про правову допомогу, винагорода адвоката за представництво клієнта в суді апеляційної інстанції становить 30 000 грн. Так, дійсно слідуючи правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду викладеним у постанові від 19 лютого 2020 року, справа № 755/9215/15-ц, розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини;
представник відповідача диференціював (розділив) у окрему групу послуги з консультації, пошуку та аналізу судової практики. Разом з цим, адвокат Посікіра Р. Р. здійснює представництво інтересів ОСОБА_2 ще із з суду першої інстанції, тому добре ознайомлений та володіє спірними правовідносинами, а зважаючи на висновки місцевого суду по суті спору, на стадії апеляційного перегляду фактично підтримував правову позицію, яка вже була визначена та погоджена із клієнтом, тобто необхідність у консультації клієнта, пошуку та аналізу судової практики, була відсутня. Крім цього, колегія суддів вважала, що усі ці послуги охоплюються поняттям представництва та здійснюються будь яким адвокатом у межах наданих йому повноважень та визначених законом прав. Написання апеляційної скарги адвокатом Посікірою Р. Р. на додаткове рішення, як надана послуга, яку останній включив до Акту прийому-передачі, колегією суддів не може бути врахована у межах даного провадження, оскільки не входить у предмет доказування, а відповідного обов'язку відповідач не мав, крім цього, у задоволенні такої скарги апеляційним судом відмовлено. Таким чином, складність спірних правовідносин (категорія справи), обізнаність представника у таких і судовій практиці з цього приводу, що презюмується, свідчить, що стягнення витрат на правову допомогу у розмірі, про який просить сторона відповідача не є обґрунтованим хоча б з погляду зазначених вище обставин;
при цьому, враховуючи усі обставини спірних правовідносин у сукупності, результат розгляду даної справи, складність та важливість такої для сторін, оскарження рішення стороною позивача, відтак незмінність правової позиції, реально потрачений адвокатом час, колегія суддів вважає, що заяву про розподіл судових витрат необхідно задовольнити частково. Враховуючи принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин даної справи, її складності та результатів розгляду такої, достатньою сумою витрат на правову допомогу, яку необхідно стягнути на користь ОСОБА_2 буде 5 000 грн.
Аргументи учасників справи
09 грудня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником Сосулою О. О., на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 02 липня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року, в якій просив:
оскаржені судові рішення скасувати;
ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі;
вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
оскільки спір у цій справі виник з приводу наявності чи відсутності підстав для повернення грошових коштів, які сплачені позивачем на рахунок відповідача, то для правильного вирішення спору суд першої інстанції мав встановити чи наявна правова підстава для утримання відповідачем грошових коштів, які перерахував позивач, чи такої правової підстави не існувало. З огляду на підстави позову, які зазначені позивачем, застосуванню підлягає глава 83 ЦК України, яка регулює відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України. Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13.02.2019 у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19);
загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним. угода створює право (тобто закон зобов'язує сторони виконувати те, про що вони домовилися). Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі;
позивач стверджує, що між ним та відповідачем існувала домовленість з приводу оренди нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , після виселення з них ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні», яке перебувало в цих приміщенням на підставі договору від 01 липня 2022 року, який був укладений попереднім власником приміщень ПП «Люкс Експрес»;
рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 03 травня 2023 року в справі № 463/1525/23, яке набрало чинності після залишення без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2023 року, задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 про зобов'язання ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» усунути перешкоди у користуванні нежитловими приміщеннями за адресою: АДРЕСА_1 . Однак у матеріалах справи відсутні докази з приводу того, що після набрання цим судовим рішенням законної сили 18 грудня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір оренди, а нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , були передані. Натомість, спірні грошові перекази прийняті відповідачем та не повернуті, а тому суд першої інстанції безпідставно не розцінив поведінку відповідача, як таку, що свідчить про його обізнаність з приводу цих платежів;
суди не врахували, що відповідачем не спростовано твердження позивача про наявність у період з 20 березня 2023 року до 31 січня 2024 року договірних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо оренди нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , а тому безпідставно не дійшов до висновку про їх відсутність. Отже, суди не врахували, що перераховані позивачем на рахунок відповідача грошові кошти у розмірі 1 040 000 грн., здійснені не в межах яких небудь договірних відносин, тобто без наявності правової підстави. Суди не врахували, що відповідачем не надано договору, який би був укладений між ним та ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні» про оренду нежитлових приміщень за адресою: м. Львів, АДРЕСА_1, а тому ці заперечення не знайшли свого підтвердження;
суди не відхилили твердження представника відповідача про те, що орендні правовідносини між відповідачем та ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні», де позивач є засновником та кінцевим бенефіціарним власником, існували на підставі усного договору, оскільки за змістом пункту 2 частини першої статті 208 ЦК України правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу (повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення), належить вчиняти у письмовій формі. Тобто між відповідачем та ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні» не міг бути укладений усний договір оренди. Більше того суми, які позивач перераховував на рахунок відповідача щомісяця, не є сталими, а тому обґрунтованими є пояснення представника позивача у судовому засіданні від 25 квітня 2024 з приводу того, що між відповідачем та ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні» було досягнуто згоди щодо такої істотної умови як орендна плата. Представником відповідача також не доведено, а судами не встановлено неможливість здійснення орендних платежів самим ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні», а не його засновником ОСОБА_1 ;
суди не врахували взаємосуперечливу поведінку відповідача, яка полягає в тому, що в цій справі він стверджує про існування між ним та ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні» договірних відносин з приводу оренди нежитлових приміщень за адресою: м. Львів, АДРЕСА_1, а в справі № 463/1525/23 ним ці обставини заперечуються, що підтверджується рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 03 травня 2023 року та постановою Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2023 у справі № 463/1525/23. Окрім того, встановлений у межах справи № 463/1525/23 факт перебування ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні» у нежитлових приміщеннях за адресою: м. Львів, АДРЕСА_1, спростовує можливість оренди цих приміщень у цей період позивачем, що додатково підтверджує пояснення його представника щодо існування лише домовленостей з приводу майбутньої оренди цих приміщень, а не існування орендних правовідносин. Стверджуючи про те, що позивач здійснював спірні грошові перекази як оплату за використання ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні» нежитлових приміщень у м. Львів по АДРЕСА_1, представник відповідача фактично намагається «підняти корпоративну завісу» та ототожнити засновника зі створеним ним товариством.
оскаржувані судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених пунктом 8 частини першої статті 411 ЦПК України, оскільки прийняте про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, що в силу пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України є окремою підставою для касаційного оскарження. Виходячи з предмету та підстав заявленого позову суд не мав вдаватись до дослідження обставин, які не стосуються сторін даної справи, оскільки такі не входять у предмет доказування по справі. Окрім того навіть якщо припустити, що суд мав досліджувати обставини щодо наявності чи відсутності укладеного між ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» та ОСОБА_2 договору оренди, то в силу приписів частини третьої статті 53 ЦПК України мав би залучити ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» до участі у справі в якості третьої особи, чого зроблено не було, що в свою чергу у відповідності до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції;
суд апеляційної інстанції не врахував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 09.08.2023 у справі №755/16831/19 про те, що вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку, з урахуванням принципу розумності, не може бути кваліфікована як дотримання письмової форми (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), оскільки призначення платежу вказує особа, яка перераховує грошові кошти, а тому безпідставно дійшов до висновку про те, що призначення платежу може визначати наявність правової підстави здійснення грошового переказу;
відпадіння правової підстави полягає у зникненні обставин, на яких засновувалась юридична обґрунтованість набуття (збереження) майна. У спірній ситуації позивач здійснював авансові грошові перекази, оскільки очікував, що відповідач укладе з ним договір оренди нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , однак останній приймаючи ці платежі - договору не уклав. З огляду на це спірні грошові перекази здійснювались позивачем на підставі очікування укладення договору, яке згодом відпало і трансформувало перераховані кошти з авансових платежів на безпідставно збережені кошти, які підлягають поверненню позивачу. Отже, дійшовши до висновку про відсутність підстав для повернення відповідачем безпідставно збережених коштів, оскільки позивач знав про відсутність у нього обов'язку здійснювати грошові перекази, суди неправильно оцінили поведінку позивача та зовсім не врахували поведінку відповідача;
за змістом позовної заяви ОСОБА_1 заявив вимоги про стягнення 1 040 000,00 грн. за період з 20 березня 2023 року до 31 січня 2024 року, натомість грошові перекази, які додані відповідачем та безпідставно враховані судом стосуються періоду з 02 лютого 2024 року по 19 лютого 2024 року, а тому не мали бути враховані судом, оскільки не стосуються заявленого позову;
касант додає попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи на суму 80 000 грн, яка складається з: складення касаційної скарги - 40 000 грн; участь в судових засіданнях суду апеляційної інстанції - 40 000 грн.
14 липня 2025 року ОСОБА_2 через Електронний суд подав відзив на касаційну скаргу, який підписаний адвокатом Посікірою Р. Р., в якому просив:
у задоволенні касаційної скарги відмовити;
здійснити розподіл судових витрат та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, по розгляду справи в суді касаційної інстанції.
Відзив мотивований тим, що:
Рішенням Личаківського районного суду м Львова від 03.05.2023 у справі №463/1525/23, яке було залишено без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2023 року та постановою Верховного Суду від 11 вересня 2024 року, позов ОСОБА_2 до ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном - задоволено. Усунуто перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом звільнення від всього майна ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні», що знаходяться у нежитловому приміщенні (складів), за адресою АДРЕСА_1 (реєстраційний номер приміщення 85849446101). Крім того цим рішенням суду, встановлено, що вище вказаний договір оренди який був укладений 01.07.2022 року між ПП «Люкс-Експрес» та ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні», є нікчемним правочином, оскільки такий було укладено без згоди іпотекодержателя під час дії іпотеки, в супереч частини третьої статті 9, частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку». Як випливає з інформаційної довідки від 19 лютого 2024 за кодом 283508473545 (довідка знаходиться в матеріалах справи), ОСОБА_1 є засновником та кінцевим бенефіціарним власником (контролером) ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні»;
згідно з копіями квитанцій, наявних в матеріалах справи, за період з березня 2023 року по січень 2024 року позивач з карткового рахунку перераховував на картковий рахунок відповідача грошові кошти в загальному розмірі 1 040 000,00 грн. при цьому самостійно вказуючи призначення вказаних платежів: за оренду нежитлового приміщення за певний період, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У вказаних платіжних квитанціях платником зазначено фізичну особу ОСОБА_1 , отримувачем фізичну особу ОСОБА_2 . Окрім того, в матеріалах справи знаходяться копії квитанцій, які підтверджують сплату коштів по квітень 2024 року включно, тобто вже після подання цього позову, який був поданий в січні 2024 року;
судами попередніх інстанцій в цій справі встановлено, що перерахування таких коштів відбувалося не одноразово, а носило регулярний та систематичний характер протягом певного періоду, та як зазначалось, здійснювалося на час та після подачі позову. До вересня 2023 року кошти сплачувалися в сумі 50 000 грн в місяць, з вересня 2023 року по квітень 2024 року - в сумі 135 000 грн в місяць, що є свідченням певних домовленостей та усвідомлених дій позивача по відношенню до відповідача. Стосовно тверджень позивача, щодо можливого укладення договору оренди у майбутньому, то судами в оскаржуваних рішеннях зазначено, що позивач не надав суду жодних доказів того, що він звертався до відповідача з пропозицією укласти такий договір, зокрема, після розгляду справи про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном у справі № 463/1525/23, як і не надав доказів того, що відповідач відмовив йому в укладенні такого договору.
позиція позивача з самого початку є недобросовісною, суперечливою та такою, що не відповідає діловій поведінці в аналогічних правовідносинах між суб'єктами господарювання. Ні в позовній заяві, апеляційній чи касаційній скарзі позивачем не зазначено, що унеможливлювало ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні», засновником і директором якого є позивач ОСОБА_1 самостійно звільнити вказані приміщення і укласти договір оренди між позивачем і відповідачем, після встановлення в судовому порядку безпідставності перебування в занятих приміщеннях, належного позивачу підприємства ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні». В цей же ж час, з пояснень позивача випливає, що весь цей час з жовтня 2022 по травень 2024 роках, впродовж якого ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» займало нежитлові приміщення, воно свідомо займало їх безоплатно та незаконно, на підставі нікчемного договору оренди, а позивач, знаючи про це, являючись власником ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні», без жодної правової підстави впродовж тривалого часу сплачував «майбутню оренду» відповідачу, при цьому заперечуючи позовні вимоги в справі № 463/1525/23, в якій кінцеве рішення приймав Верховний Суд 11 вересня 2024 року;
позивач продовжував сплачувати орендну плату впродовж чотирьох місяців після подання позовної заяви і до моменту звільнення ТОВ «ТОІ-ТОІ Санітарні системи» вказаних нежитлових приміщень в травні 2024 року, при примусовому виконанні судового рішення у справі № 463/1525/23, що в чергове підтверджує, що сплачені позивачем відповідачу платежі, є поточними платежем за користування нерухомим майном, а не як стверджує позивач авансовими;
саме позивач формував платіжні документи та самостійно і послідовно вказував період, за який він сплачує орендну плату, вказуючи саме поточний місяць відповідного року, що спростовує його твердження про оплату орендної плати за якісь майбутні міфічні періоди на виконання неіснуючої домовленості;
щодо посилань представника позивача на те, що не доведено неможливість ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» самостійно сплачувати орендні платежі та порушення доктрини «підняття корпоративної вуалі», то вони є недоречними, оскільки ОСОБА_1 сам запропонував такий спосіб розрахунку та здійснював відповідні платежі відповідачу. Щодо тверджень про відсутність між сторонами договору на підставі якого позивач перераховував кошти відповідачу, то представник позивача очевидно плутає такі поняття як «договір як правочин» і «договір як документ», оскільки форма договору може бути укладено як письмово, так і усно;
позивач і відповідач в усній формі домовилися про користування ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» нежитловими приміщеннями, власником яких є відповідач, про розмір місячної плати за таке користування, форму оплати, термін користування. І в цей час відповідач не вчиняв жодних перешкод у користування приміщеннями ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні», не дивлячись на наявність у нього рішення суду, що набрало законної сили, про звільнення приміщення від майна ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні». Окремої уваги в цій справі заслуговує те, що лише сама обставина, що впродовж чотирьох місяців після подання позову позивач продовжував сплачувати на користь відповідача кошти, виключає можливість задоволення позову з повернення таких коштів. Це випливає з усталеного висновку Верховного Суду, який викладений в численних постановах Верховного Суду, а саме: ««безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. Позивач, перераховуючи кошти відповідачу, які сторони спільно витрачали, знав, що між ними відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок), а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків). За таких обставин відсутні підстави для задоволення позовних вимог стягнення коштів в розмірі 1 200 000 грн» (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 серпня 2021 року в справі № 185/446/18);
відповідач вважає, що істинною метою подання даного позову, є не відновлення порушеного права позивача чи повернення авансових платежів за договором який не відбувся, а недобросовісна спроба повернути кошти сплачені позивачем за користування нежитловим приміщенням, належного відповідачу;
попередній орієнтовний розрахунок судових витрат, які відповідач поніс та очікує понести. Відповідно до договору про надання професійної правничої допомоги №16/2-1(24) від 16 лютого 2024 року та додатку № 1 від 12 серпня 2024 року, укладеного між ОСОБА_2 та Адвокатським бюро Романа Посікіри, розмір гонорару за усі послуги представництва клієнта в суді касаційної інстанції становить 30 000 грн.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
11 липня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2025 року:
клопотання ОСОБА_2 , яке підписане адвокатом Посікірою Р. Р.,про продовження строку на подання відзиву задоволено;
продовжено ОСОБА_2 строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 ;
справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 03 червня 2025 року вказано, що:
наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17; від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17; від 05 липня 2019 року у справі № 910/4994/18; від 24 лютого 2021 року у справі № 912/2601/19; від 03 березня 2021 року у справі № 462/86/16-ц; від 09 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19; від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18; від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Фактичні обставини
01 липня 2022 року між ПП «Люкс-Експрес» («Орендодавець»), від імені якого діє директор Удут О. М. на підставі Статуту, з однієї сторони, та ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні», іменоване надалі «Орендар», від імені якого діє директор ОСОБА_1., який діє на підставі Статуту, з іншої сторони, укладено Договір оренди об'єкта нерухомості.
У договорі оренди від 01 липня 2022 року передбачено, що:
у порядку та на умовах, визначених цим Договором, Орендодавець зобов'язується передати за плату Орендареві у тимчасове платне користування, а Орендар зобов'язується прийняти у тимчасове платне користування нежитлові приміщення та прилеглу до них територію, що визначена у цьому Договорі та зобов'язується сплачувати Орендодавцеві орендну плату (пункт 1.1. договору);
об'єкт, що орендується, належить Орендодавцеві на праві приватної власності, знаходиться за адресою: м. Львів, АДРЕСА_1., нежитлові приміщення літ К-2, загальна площа: 1 066,8 кв. м (пункти 1.2., 1.2.1., 1.2.3. договору);
строк оренди складає 35 місяці з дати прийняття об'єкта, що орендується, за актом здачі-приймання (пункт 4.1. договору);
розмір орендної плати за весь об'єкт, що орендується складає 32 500 грн на місяць (пункт 5.1. договору).
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, сформованого 01 лютого 2024 за № 364051853, 04 жовтня 2022 за відповідачем ОСОБА_2 зареєстровано право власності на приміщення складів НЗ літ. К-1 загальною площею 922,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 85849446101).
Рішенням Личаківського районного суду Львівської області від 03 травня 2023 року в справі № 463/1525/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/111081823), яке було залишено без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2023 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/116048727):
позов ОСОБА_2 до ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном задоволено;
усунуто перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом звільнення від всього майна ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні», що знаходяться у нежитловому приміщенні (складів), за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер приміщення 85849446101);
стягнуто з ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 1 073,6 грн.
У справі № 463/1525/23, зокрема, встановлено, що:
ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні» користується спірними нежитловими приміщеннями без достатніх правових підстав;
договір оренди об'єкта нерухомості від 01 липня 2022 року, укладеного між ТОВ «ТОІ ТОІ Системи санітарні» та ПП «Люкс Експрес», є нікчемним;
Ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 17 червня 2024 року в справі № 463/1525/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/119767059):
заяву приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Табінського О. В. про роз'яснення рішення Личаківського районного суду м. Львова у справі ОСОБА_2 до ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном, задоволено;
роз'яснено рішення Личаківського районного суду м. Львова від 03 травня 2023 року в справі № 2/463/997/23, яким постановлено усунути перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом звільнення від всього майна ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» (код ЄДРПОУ 31657990), що знаходяться у нежитловому приміщенні (складів), за адресою АДРЕСА_1 (реєстраційний номер приміщення 85849446101), в тому числі приміщень другого поверху, оскільки при купівлі-продажу позивачем предмету іпотеки за адресою АДРЕСА_1 всі самовільно реконструйовані об'єкти нерухомості являються предметом іпотеки.
Позивач ОСОБА_1 є засновником та кінцевим бенефіціарним власником (контролер) ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні», що підтверджується інформаційною довідкою від 19 лютого 2024 року.
Згідно із копіями квитанцій, наявних в матеріалах справи, за період з березня 2023 року по січень 2024 року позивач ОСОБА_1 з карткового рахунку перераховував на картковий рахунок відповідача ОСОБА_2 грошові кошти в загальному розмірі 1 040 000 грн:
квитанція від 06 квітня 2023 року - 50 000 грн;
квитанція від 28 квітня 2023 року - 50 000 грн;
квитанція від 09 червня 2023 року - 50 000 грн;
квитанція від 19 липня 2023 року - 50 000 грн;
квитанція від 10 серпня 2023 року - 50 000 грн;
квитанція від 03 жовтня 2023 року - 5 000 грн.;
квитанція від 04 жовтня 2023 року - 50 000 грн;
квитанція від 17 жовтня 2023 року - 50 000 грн;
квитанція № ЗАН4-551К-64МХ-ВМ8А від 26 жовтня 2023 року - 35 000 грн;
квитанція № 6НХС-В26К-ОМЗТ-5С92 від 07 грудня 2023 року - 40 000 грн;
квитанція № ЗХ6Т-9В2А-4МС1-98Т8 від 09 листопада 2023 року - 50 000 грн;
квитанція №ЕВАЕ-С10Е-7Х30-Н2КМ від 13 листопада 2023 року - 50 000 грн;
квитанція № 3ВС2-МРНА-С7Е7-ХМ61 від 16 листопада 2023 року - 35 000 грн;
квитанція № МЕН6-КВАО-ЗТ8С-ВС8М від 11 грудня 2023 року - 30 000 грн;
квитанція №ОСММ-2РЗЕ-8560-97Е9 від 11 грудня 2023 року - 30 000 грн;
квитанція №С7РН-34КВ-В8А1-В8А1-РКОМ від 12 грудня 2023 року - 30 000 грн; квитанція № 44ЕЗ-НОХА-ХНСЗ-МХК8 від 12 грудня 2023 року - 5 000 грн;
квитанція №ЕЗЗН-Н2ТР-МЗЕО-НОМ2 від 02 січня 2024 року - 40 000 грн;
квитанція №АА95-ОЕ85-К917-ЗС68 від 03 січня 2024 року - 30 000 грн;
квитанція №6НСЕ-1СЗХ-ААЕ5-1М99 від 08 січня 2024 року - 30 000 грн;
квитанція №9ЕХ5-9К9Е-8НСН-ЗМ72 від 10 січня 2024 року - 35 000 грн.
У вказаних платіжних квитанціях платником зазначено фізичну особу ОСОБА_1 , а отримувачем фізичну особу ОСОБА_2 , призначення вказаних платежів: за оренду нежитлового приміщення за певний період, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (стаття 527 ЦК України).
Виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою (частина перша статті 528 ЦК України).
Касаційний суд вже зауважував, що залежно від правових наслідків виконання іншою особою обов'язку боржника воно поділяється на те, яке відбувається:
по-перше, без набуття іншою особою прав кредитора (частина перша статті 528 ЦК). У такому випадку має місце передоручення, тобто покладення боржником виконання свого обов'язку на іншу особу. Зрозуміло, що покладення виконання зобов'язання на іншу особу не робить її стороною в зобов'язанні та не створює для неї жодних прав і обов'язків. Тому боржник при цьому залишається стороною зобов'язання, і у випадку його невиконання або неналежного виконання іншою особою, такий обов'язок має виконати боржником самостійно;
по-друге, з переходом прав кредитора до іншої особи (частина третя статті 528 ЦК). За наявності підстав, передбачених у частині третій статті 528 ЦК, інша особа без згоди боржника може виконати його обов'язок. Правовим засобом, який забезпечує охорону прав такої цієї особи, є перехід до неї прав кредитора (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2024 року в справі № 522/9760/22 (провадження № 61-5353св24)).
Зобов'язання боржника може бути ним покладено на іншу особу, однак передоручення виконання не тягне за собою заміну боржника в зобов'язанні. При цьому боржник зберігає свій правовий статус, покладаючи на третю особу тільки обов'язок виконати фактичні дії (див. пункт 8.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року в справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21)).
У пункті VII.-2:101 Книги VII Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR) вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.
У статті VII-3:101 Книги VII Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR) щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов'язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 жовтня 2020 року у справі № 910/18279/19 вказано, що:
«аналіз змісту статті 1212 ЦК України свідчить, що цивільне законодавство що охоплюється безпідставно набутим майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (частина перша статті 190 ЦК України). Наприклад, у статті VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права (Draft Common Frame of Reference. Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law) щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов'язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном. Тлумачення статті 1212 ЦК України, із застосуванням телеологічного способу її тлумачення, свідчить, що цією нормою до випадків безпідставного набуття та збереження майна віднесено також збереження особою без достатніх правових підстав у себе виплати, яку вона згідно закону мала віддати (перерахувати) іншій особі в силу покладеного на неї законом зобов'язання. Тобто зменшення обов'язку.
У справі, що переглядається, збагаченням є збереження страховиком без достатніх правових підстав у себе виплати, яку він згідно закону мав виплатити потерпілій особі враховуючи спричинену шкоду його страхувальником. Такий підхід до розуміння норми статті 1212 ЦК України відповідає змісту інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави адже очевидно, що у наведений спосіб відбувається збагачення страховика за рахунок зменшення (звільнення) його від виконання обов'язку з відшкодування шкоди завданої потерпілій особі його страхувальником».
Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).
Касаційний суд вже робив висновок про те, що до безпідставно набутого майна набувача, з урахуванням розумності, відноситься користування чужим майном (майном потерпілого). Причому потерпілий, якому належить майно, що користувався набувач, має право вимагати від набувача повернення такого збагачення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року в справі № 759/9443/17 (провадження № 61-11386св20)).
Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі (частина перша статті 635 ЦК України).
Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (частина перша статті 206 ЦК України).
У письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу (пункт 3 частини першої статті 208 ЦК України).
Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом (абзац 1 частини першої статті 218 ЦК України).
Касаційний суд вже вказував, що за загальним правилом недотримання вимоги норми закону про необхідність письмової форми правочину не зумовлює недійсність правочину. Правочин внаслідок недотримання письмової форми може бути кваліфікований недійсним, якщо про це вказано прямо в нормі закону (наприклад, частина друга статті 547 ЦК України, частина третя статті 719 ЦК України, частина друга статті 1055 ЦК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).
Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків (абзац 2 частини першої статті 218 ЦК України).
Європейський суд з прав людини нагадав, що «відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову заявника апеляційним судом, який спочатку двічі задовольнив цей позов (див. пункт 10), а також висновок, зроблений внаслідок цього не на користь заявника, і відсутність у нього можливості подати відповідні докази та аргументи у зв'язку зі зміною правової кваліфікації, мають розглядатися як повністю невиправдані та такі, що суперечать вимогам статті 6 Конвенції стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу. В ухвалі від 25 липня 2011 року, якою Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ залишив без змін рішення апеляційного суду від 21 лютого 2011 року (див. пункт 15), також не було роз'яснене це питання, хоча у своїй касаційній скарзі заявник посилався на неправильне застосування норм матеріального права» (GUSEV v. UKRAINE, № 25531/12, § 26, 30, 33, ЄСПЛ, від 14 січня 2021 року).
Неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18).)
У зв'язку із цим суд, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див. пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).)
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 22 червня 2023 року у справі № 910/5361/22 вказано, що «суд, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (такий висновок викладено в пункті 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15). Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено в пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17)».
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
У справі, що переглядається:
позивач звернувся з позовом про стягнення коштів як безпідставно набутого майна та вказував, що позивач домовився з новим власником приміщень ОСОБА_2 про те, що останній надасть йому в оренду нежитлові приміщення після виселення з них ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні», але до моменту виселення ОСОБА_1 мав сплачувати ОСОБА_2 щомісячно авансові платежі, які в подальшому зарахуються в рахунок подальшої орендної плати;
у відзиві на позов відповідач зазначав, що: позивач сплачував кошти від імені товариства саме за оренду приміщень за відповідний місяць, користуючись цими приміщеннями, належними ОСОБА_2 ; поведінка позивача суперечить добросовісності та чесній діловій практиці та є спробою повернення коштів за усною домовленістю між ним та ОСОБА_2 щодо користування приміщеннями, які належать на праві власності останньому;
суд першої інстанції при відмові в позові вважав, що позивач є засновником та кінцем бенефіціарним власником (контролером) ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні». Договору оренди між ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» та ОСОБА_2 , який би був укладений у порядку, визначеному ЦК України, не існувало. Натомість, згідно тверджень позивача, була усна домовленість між ним та відповідачем про укладення договору оренди складських приміщень, належних відповідачу, у майбутньому. Таким чином позивач зазначає, що авансово сплачував відповідачу кошти саме за оренду складських приміщень, за адресою: АДРЕСА_1 , договір про що мав бути укладений у майбутньому. Суд зауважив, що твердження позивача про те, що перераховані ним на ім'я відповідача кошти сплачувалися саме як авансові платежі, які в подальшому повинні бути зараховані в рахунок орендної плати, не підтверджені жодними доказами та суперечать призначенню платежу, вказаному позивачем у платіжних документах. Позивач не надав суду доказів того, що він звертався до відповідача з пропозицією укласти такий договір оренди складських приміщень після розгляду справи про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном, як і не надав доказів того, що відповідач відмовив йому в укладенні такого договору. В ході розгляду справи не здобуто і позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б достеменно свідчили про те, що кошти, сплачені позивачем, були набуті відповідачем безпідставно;
при залишенні без змін рішення суду першої інстанції про відмову в позові апеляційний суд міркував так, що доводи сторони відповідача є взаємовиключними, оскільки заперечуючи в одному випадку факт наявності договірних правовідносин із позивачем та зазначаючи, що останній ввів в оману суду щодо домовленостей між ними про надання приміщення в оренду після рішення суду про звільнення ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» нежитлових приміщень, а також про щомісячну сплату коштів як авансових платежів за майбутнім договором оренди, оскільки таке не підтверджено жодними доказами, в іншому випадку відповідач зазначає, що уклав з позивачем ОСОБА_1 , як директором ТОВ «ТОІ-ТОІ системи санітарні» усний договір з приводу надання ним в оренду цьому товариству складських приміщень. Договору оренди між ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні» та ОСОБА_2 , який би був укладений у порядку, визначеному ЦК України, не існувало, однак позивач зазначає, що авансово сплачував відповідачу кошти саме за оренду складських приміщень, за адресою: АДРЕСА_1 , а договір оренди мав бути укладений у майбутньому. Перераховані ним на ім'я відповідача кошти сплачувалися як авансові платежі, які в подальшому повинні бути зараховані в рахунок орендної плати, оскільки таке не підтверджене жодними доказами та суперечить призначенню платежу, вказаному позивачем у самих платіжних документах. Більше того, перерахування таких коштів відбувалося не одноразово, а носило регулярний та систематичний характер протягом року, та здійснювалося на час подачі позову. Стосовно можливого укладення договору оренди у майбутньому, то позивач не надав суду доказів того, що він звертався до відповідача з пропозицією укласти такий договір, зокрема, після розгляду справи про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном, як і не надав доказів того, що відповідач відмовив йому в укладенні такого договору. Відсутні правових підстав, передбачених статтею 1212 ЦК України, для стягнення з відповідача отриманих ним грошових коштів від відповідача;
натомість при постановленні окремої ухвали, суд першої інстанції з яким погодився апеляційний суд, вважав, що всі отримані ним кошти не були авансовими, а фактичними, за поточний період, протягом якого позивачем використовувалися вказані приміщення, належні ОСОБА_2 . Натомість сторона позивача вказала, що обов'язок сплати податків за певний дохід законодавством покладено на орендодавця, тобто відповідача у справі - ОСОБА_2 ;
суди не врахували, що за загальним правилом боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Разом із тим, виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто;
суди не звернули уваги на те, що зобов'язання боржника може бути ним покладено на іншу особу, однак передоручення виконання не тягне за собою заміну боржника в зобов'язанні. При цьому боржник зберігає свій правовий статус, покладаючи на третю особу тільки обов'язок виконати фактичні дії;
поза увагою судів залишилось те, що неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм;
суди не врахували, що, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору;
суди не з'ясували фактичні обставини справи: яка домовленість була між сторонами в справі (зокрема, про вчинення попереднього договору оренди чи договору оренди з відкладальною умовою) та чи існує підстава отримання коштів у разі не вчинення основного договору; чи діяв позивач у відносинах із відповідачем в порядку передоручення в інтересах ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні»та виконував, на підставі частини першої статті 528 ЦК України, зобов'язання за нікчемним договором оренди від 01 липня 2022 року (за умови, що в пункті 5.1. договору оренди від 01 липня 2022 року встановлений розмір орендної плати за весь об'єкт, що орендується складає 32 500 грн, а оплати здійснювалися в інших розмірах) чи як керівник ТОВ «ТОІ-ТОІ Системи санітарні».
За таких обставин суди, не з'ясувавши фактичні обставини справи, зробили передчасний висновок про відмову в позові. Тому оскаржені судові рішення належить скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без дотримання норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв'язку із наведеним касаційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржені рішення суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Рішення Сколівського районного суду Львівської області від 02 липня 2024 року, постанову Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Сколівського районного суду Львівської області від 02 липня 2024 року та постанова Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко