Справа № 757/4285/24-ц
Провадження № 2/761/6727/2025
03 вересня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого: судді - Притули Н.Г.
при секретарі: Фоміній О.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, -
25.01.2024 року вказана позовна заява надійшла до Печерського районного суду м.Києва та 11.04.2025 року до Шевченківського районного суду м.Києва на підставі розпорядження голови Печерського районного суду м.Києва у зв'язку з неможливістю автоматизованого розподілу судової справи між суддями цивільної справи.
В позовних вимогах позивач просить: відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету моральну шкоду у розмірі 1 500 000,00 грн., завдану позивачу діями Печерського районного суду м.Києва та Київського апеляційного суду, що порушили його право на «ефективний засіб правового захисту в національному органі» при розгляді справи №757/59621/21-к, а також мають ознаки кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.356, ч.1 ст.366 і ч.4 ст.382 КК України.
Вимоги позову обгрунтовані тим, що позивач звертався до Печерського районного суду м.Києва із скаргою на бездіяльність уповноважених осіб Офісу генерального прокурора, яка полягала у невнесенні відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (справа №757/59621/21-к) та в її задоволенні було відмовлено. Як зазначає позивач, при розгляді скарги слідчий суддя проігнорував низку нормативних актів.
Водночас судді апеляційної інстанції при перегляді ухвали першої інстанції допустили аналогічні порушення.
Тому позивач зазначає, що Печерський районний суд м.Києва та Київський апеляційний суд при розгляді справи №757/59621/21-к завдали позивачу моральної шкоди.
На підставі положень статті 56 Конституції України, статей 16, 23, 1167, 1173, 1176 ЦК України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» позивач просить відшкодувати спричинену йому моральну шкоду.
05.06.2025 року до суду надійшов відзив відповідача на заявлені вимоги в якому представник просить відмовити в задоволенні позовних вимог та зазначає, що позивач пред'явив позов до неналежного відповідача, оскільки відповідач є окремою юридичною особою та не може нести відповідальність за інші юридичні особи. Також представник зазначив, що позивачем не доведені належними та допустимими доказами заявлені вимоги, зокрема, спричинення йому моральної шкоди.
Відповідь на відзив до суду не надходила.
Позивач в судове засідання уповноваженого представника не направив, хоча належним чином повідомлявся про час та місце слухання справи. Звернувся до суду із заявою про розгляд справи за його відсутності, зазначив, що підтримує заявлені вимоги.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, хоча належним чином був повідомлений про час та місце слухання справи, про поважні причини неявки в судове засідання суд не повідомив.
На підставі положень статті 223 ЦПК України суд продовжив розгляд справи у відсутність сторін, які не з'явились в судове засідання.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов'язок доказування покладений на сторони.
Дослідивши та оцінивши письмові докази по справі у їх сукупності, врахувавши процесуальні заяви сторін, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Стаття 4 ЦПК України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
При зверненні до суду з позовом позивач зазначав, що суддями Печерського районного суду м.Києва та Київського апеляційного суду при вирішенні його скарги (справа №757/59621/21-к) порушені права позивача, зокрема право на ефективний засіб правового захисту в національному органі.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до слідчого судді Печерського районного суду м.Києва зі скаргою на бездіяльність уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви про кримінальне правопорушення (справа №757/59621/21-к).
В обґрунтування скарги ОСОБА_1 зазначив, що 12.10.2021 року він звернувся до Офісу Генерального прокурора із заявою № 12-10 про вчинення слідчим Другого слідчого відділу Слідчого управління Територіального управління ДБР, розташованого в м. Миколаєві кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 356, ч. 3 ст. 382 КК України та слідчим суддею Заводського районного суду м. Миколаєва кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 382 КК України. Однак, станом на момент звернення із вказаною скаргою до слідчого судді ОСОБА_1. не надано даних щодо внесення відомостей до ЄРДР за заявою про вчинення кримінального правопорушення.
У зв'язку з викладеним ОСОБА_1. просив зобов'язати уповноважених службових осіб Офісу Генерального прокурора внести до ЄРДР відомості за його заявою № 12-10 від 12.10.2021 року.
Ухвалою від 29.11.2021 року слідчим суддею Печерського районного суду м.Києва в задоволенні скарги було відмовлено.
Позивач не погодився з ухвалою та оскаржив її до Київського апеляційного суду.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 23.06.2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 29 листопада 2021 року, якою відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви про кримінальне правопорушення, - без змін.
Згідно з частиною першою статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до частини другої вказаної статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Статтями 62, 126, 129 Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.
Згідно з частинами першою та третьою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» судам роз'яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.
Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Вчинені суддею (судом) процесуальні дії з розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони вчиняються чи ухвалюються.
Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.
Тобто, якщо позивач вважав, що суд допустив порушення норм права під час розгляду його справи, він мав можливість оскаржити ухвалені у цих справах судові рішення до судів вищих (апеляційної чи касаційної) інстанцій у порядку та з підстав, визначених у відповідному процесуальному законі.
Щодо цивільної відповідальності, до якої позивачі мали намір притягнути суд-відповідача, Консультативна рада європейських суддів зазначає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов'язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).
Зазначений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя.
Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Вказаний висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постановах: від 08 травня 2018 року у справі № 521/18287/15-ц (провадження № 14-90цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частина 11 ст.49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Стаття 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачає відшкодування шкоди, завданої відмовою у задоволенні скарги позивача.
Разом з тим згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв'язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.
Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями чи дією органу державної влади відшкодовується державою незалежно від вини цього органу.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Вказані правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18), постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, провадження № 14-4цс19 та у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, провадження № 14-298цс18.
Позивач не надав суду доказів на підтвердження своїх вимог, зокрема, неправомірних дій суддів, спричинення йому моральної шкоди.
Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи, що позивачем не доведено вини суддів у спричинені йому шкоди, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 15, 16, 23, 1167, 1173 ЦК України, ст.ст. 4, 77-81, 141, 263, 265 ЦПК України, суд
вирішив:
В позові ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя: Н.Г.Притула