09 вересня 2025 року Київ № 320/27684/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Басая О.В.,
за участю секретаря судового засідання Диренко А.В.,
за участю:
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - Васильняка Р.І.,
представника відповідача - Білоруцького В.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся громадянин російської федерації ОСОБА_1 із позовом до Центрального міжрегіонального управління ДМС України у м. Києві та Київської області, в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області від 07.02.2023 № 80114300018164 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути матеріали справи ОСОБА_1 щодо отримання дозволу на імміграцію в Україну.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 17.02.2022 він звернувся із заявою до відповідача про надання дозволу на імміграцію на підставі п.1 ч.3ст. 4 Закону України "Про імміграцію", однак рішенням від 07.02.2023 № 80114300018164 відповідачем відмовлено йому у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини першої статті 10 Закону України "Про імміграцію". Позивач вважає вказане рішення протиправним та необґрунтованим, оскільки ним були надані всі документи для отримання дозволу на імміграцію.
Ухвалою суду від 18.08.2023 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року клопотання представника позивача про розгляд адміністративної справи № 320/27684/23 у судовому засіданні з повідомленням сторін задоволено, суд перейшов до розгляду справи № 320/27684/23 за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідач подав до суду відзив на позов, в якому зазначив, що до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області звернувся позивач із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України "Про імміграцію" як особа, яка є батьком громадянки України. Вказано, що позивач, згідно відомостей вказаних у заяві про надання дозволу на імміграцію в Україну, місцем проживання заявника є: АДРЕСА_1 Однак, у отриманій від Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та від Оболонського УП ГУНП у м. вказано, що у ході вжитих перевірочних заходів було встановлено факт не проживання позивача за вказаною адресою, що свідчить про свідоме зазначення ним неправдивих відомостей щодо місця свого проживання. Таким чином, позивач при поданні заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну надав свідомо неправдиві відомості, у частині місця свого проживання, з метою легалізації на території України та отримання відповідних документів, а тому відповідачем правомірно прийнято рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україні позивачу.
У відповіді на відзив представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги та просив суд задовольнити їх у повному обсязі. Стверджував, що позивачем було надано достатньо доказів на підтвердження проживання за вказаною в анкеті адресою, які безпідставно не взяті до уваги відповідачем. Лист ГУ СБУ у м. Києві та Київській області не містить жодних відомостей про те яким чином проводилась перевірка, коли така перевірка проводилась, у який день, та час доби, на підставі яких конкретних даних та інформації було зроблено висновок про те, що позивач не проживає за зазначеною адресою.
Позивач та представник відповідача у судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили суд позов задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні просив суд у задоволенні позову відмовити, зазначив, що оскаржуване рішення було прийнято відповідачем правомірно та не підлягає скасуванню.
Розглянувши позовну заяву, відзив на позов, відповідь на відзив, заслухавши пояснення позивача, представника позивача, представника відповідача, допитавши свідків, дослідивши докази та оцінивши їх у сукупності, суд встановив таке.
ОСОБА_1 є громадянином російської федерації ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - позивач), що підтверджується паспортом № НОМЕР_1 , дата видачі 25.09.2017.
Згідно відомостей про осіб, які перетнули державний кордон, наданих відповідачем та Довідки Державної прикордонної Служби України від 12.08.2025 № 19/Б-18184/19862, наданої позивачем суду, інформації про перетин державного кордону України з 17.02.2022 по теперішній час вони не містять.
17.02.2022 позивач звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про надання дозволу на імміграцію на підставі п.1 ч. 3 ст. 4 Закону 2491-ІІІ, як особі, яка є батьком громадянки України, та надав відповідні документи, що засвідчують родинні стосунки.
Родинні стосунки та належність доньки позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до громадянства України підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 26.10.2021 (видане повторно), та довідкою про реєстрацію особи громадянином України № 350/2017 від 17.11.2021.
Позивач у заяві про надання дозволу на імміграцію в Україну вказав адресу: ( АДРЕСА_1 ), як місце проживання в Україні.
Суд зазначає, що АДРЕСА_1 було перейменовано на АДРЕСА_1 8 вересня 2022 року рішенням Київської міської ради № 5419/5460.
За надісланим запитом відповідачем отримано відповідь від Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області за № 21857/1/8010-22 від 26/07/2022, в якій зазначено, що за адресою: АДРЕСА_1 , позивач фактично не проживає.
Крім цього, у відповіді отриманій від Оболонського УП ГУНП у м. Києві (рапорті Ст. ДОП Оболонського УП ГУНП в м. Києві капітана поліції О.Л. Нагорного без номеру і дати) вказано, що під час перевірки за місцем проживання позивач не проживає, та де може бути його місцезнаходження невідомо.
Відповідно до отриманої інформації від Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області та Оболонського УП ГУНП в м. Києві, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийшло до висновку, що позивач, при поданні заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну свідомо надав неправдиві відомості щодо місця свого проживання.
У зв'язку з чим, Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства 07.02.2023 за № 80114300018164, за результатами розгляду матеріалів справи громадянина російської федерації ОСОБА_4 , прийнято рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про імміграцію".
Не погодившись із вказаним рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 № 3773-VI (далі - Закон № 3773), іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закон України "Про імміграцію" від 07.06.2021 № 2491-III (далі - Закон № 2491-III).
Правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (частина перша статті 3 Закону № 2491-III).
Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 2491-III, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Підпунктом 1 частини третьої статті 4 Закону № 2491-III, регламентовано, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 9 Закону № 2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів (у разі їх утворення), за місцем проживання іноземця або особи без громадянства.
Заяву про надання дозволу на імміграцію та документи, визначені цією статтею, заявник подає особисто або через законного представника до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, або до дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном. Особи, зазначені у пункті 2 частини першої цієї статті, які звертаються із заявою про надання дозволу на імміграцію і досягли 12 років, зобов'язані подати свої біометричні дані (відцифрований образ обличчя особи та відцифровані відбитки пальців рук), а особи, які досягли 14 років, - також відцифрований підпис особи.
У той же час положення частини п'ятої статті 9 Закону № 2491-III (в редакції чинній станом на 17.02.2022), передбачають, що для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Крім зазначених документів подаються для осіб, зазначених у пункті 4 частини другої та у пункті 1 частини третьої статті 4 Закону № 2491-III, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з громадянином України (пункт 4 частини сьомої статті 9 Закону № 2491-III).
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається (частина десята статті 9 Закону № 2491-III).
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання (частина одинадцята статті 9 Закону № 2491-III).
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі по тексту - Порядок № 1983).
Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку № 1983 (в редакції чинній на час виникненя спірних правовідносин), рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС (далі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
Згідно з пунктом 11 Порядку № 1983, для отримання дозволу на імміграцію разом із заявою встановленого ДМС за погодженням з МЗС зразка подаються: паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства (після пред'явлення повертається), та копія його сторінок; засвідчений у встановленому законодавством порядку переклад українською мовою сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними; три фотокартки розміром 3,5 х 4,5 сантиметра; документ про місце проживання (в Україні та за кордоном); документально підтверджені відомості про склад сім'ї (копії свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб, документів про усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо); документ, виданий лікувально-профілактичним закладом про відсутність у заявника хвороб, зазначених у пункті 5 частини п'ятої статті 9 Закону України "Про імміграцію" (крім осіб, зазначених у пунктах 1 і 3 частини третьої статті 4 Закону). Особи, які постійно проживають за межами України, подають документ, виданий лікувальним закладом держави за місцем проживання, який підлягає легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами; довідка, видана компетентним органом держави попереднього проживання або її дипломатичним представництвом чи консульською установою в Україні, про відсутність судимості (крім осіб, зазначених у пунктах 1 і 3 частини третьої статті 4 Закону України "Про імміграцію"). У виняткових випадках такі відомості можуть бути отримані ДМС чи територіальними органами і підрозділами шляхом надсилання відповідного запиту компетентним органам іноземних держав, з якими укладено договір про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах; квитанція про сплату державного мита або консульського збору, якщо за дії, пов'язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством передбачена їх сплата, або документ, який підтверджує наявність пільг щодо сплати.
Документи, визначені пунктами 1-10 частини сьомої статті 9 Закону України "Про імміграцію", додатково подаються відповідно до категорії іммігрантів.
У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.
Документи, видані компетентними органами іноземних держав, підлягають легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Копії цих документів, а також письмове підтвердження згоди на імміграцію та гарантії приймаючих осіб, передбачені пунктом 6 частини сьомої статті 9 Закону України "Про імміграцію", подаються нотаріально засвідченими. Документи, відомості за якими можуть змінюватися, можуть бути подані протягом шести місяців від дня їх видачі.
Пунктом 14 Порядку № 1983, передбачено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.
МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.
Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
За правилами пункту 16 Порядку № 1983, у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
При цьому рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття (пункт 19 Порядку № 1983).
Тож, територіальні органи ДМС України вправі витребувати в інших державних органів додаткову інформацію щодо осіб, які подали заяву про отримання дозволу на імміграцію, а також викликати таких осіб, а також інших, на бесіду. І лише за результатами аналізу цієї інформації, органи ДМС України приймають відповідне рішення.
У той же час вичерпний перелік підстав для відмови у видачі дозволу на імміграцію викладено у частині першій статті 10 Закону № 2491-III.
Так, згідно з пунктом 4 частини першої статті 10 Закону № 2491-III, дозвіл на імміграцію не надається особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.
Разом з тим суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що позивачем надавалися відповідачу свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність.
В оскаржуваному рішенні не зазначено, які саме неправдиві відомості або підроблені документи були надані позивачем під час подання заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну.
З матеріалів справи випливає, що фактичною підставою для прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на імміграцію стала інформація, отримана від Головного управління СБУ у м. Києві та Київській області та Оболонського УП ГУ НП у м. Києві.
Так, у висновку, що передував ухваленню спірного рішення вказано, що у відповіді від Головного управління СБУ у м. Києві та Київській області зазначено, що за вказаною адресою позивач фактично не проживає, що може свідчити про свідоме зазначення ним неправдивих відомостей.
У відповіді отриманій від Оболонського УП ГУНП у м. Києві (рапорті Ст ДОП Оболонського УП ГУНП в м. Києві капітана поліції О.Л. Нагорного без номеру і дати) вказано, що під час перевірки за місцем проживання позивач не проживає, та де може бути його місцезнаходження невідомо.
Ураховуючи викладене, відповідач дійшов висновку, що громадянин російської федерації ОСОБА_1 при поданні заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну свідомо надав неправдиві відомості щодо місця свого проживання.
Разом із тим суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження зазначення позивачем свідомо неправдивих відомостей, як і відсутні докази опитування осіб, які проживають в безпосередній наближеності до вказаної позивачем адреси, власника квартири, співмешканки, сусідів чи хоча б мешканців саме цього будинку відповідачем.
Також не надано суду доказів того, що відповідачем вживались будь-які дії з метою встановлення факту проживання позивача за наведеною в його заяві адресою, в тому числі щодо виходу за адресою місця проживання позивача, зазначеною ним у заяві про надання дозволу на імміграцію в Україні, складення актів, якими б було зафіксовано, що позивач не проживає за вказаною адресою, або вчинення інших дій, з метою підтвердження чи спростування інформації, викладеної у листі Головного управління СБУ у м. Києві та Київській області, на який посилається ЦМУ ДМС України в м. Києві та Київській області.
Лише зазначення такої інформації без будь-якого підтвердження цьому, не доводить обґрунтованості та законності прийняття рішення з цих підстав, зважаючи на визначені Кодексу адміністративного судочинства України критерії для рішення/індивідуального акту суб'єкта владних повноважень.
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_5 пояснила, що з 2021 року перебуває у відносинах з позивачем, проживає з ним разом, колишня дружина ОСОБА_1 подала на розлучення в 2021 році, в нього є донька ОСОБА_6 , з позивачем проживає десь з кінця літа 2021 року в квартирі, що орендують у брата за адресою: АДРЕСА_2 . У квітні - травні 2022 року перевірка місця проживання позивача не відбувалась при її присутності, сусіди нічого мені не говорили, що хтось цікавився місцем проживання ОСОБА_1 , з СБУ чи поліції ніхто не телефонував.
Допитаний в судому засіданні свідок ОСОБА_7 пояснив, що його сестра ОСОБА_5 разом з своїм хлопцем проживають в квартирі, що йому належить по АДРЕСА_2 з 2021 року, постійно, ОСОБА_1 виробляє речі, чи їздив за кордон позивач не відомо. Йому не відомо чи проводились перевірки СБУ чи міліцією з приводу перевірки місця проживання позивача, актів не складали, йому ніхто з даного приводу не телефонував.
Треба наголосити, що суд у цій справі не робить висновків щодо підтвердження/непідтвердження проживання позивача за вказаною адресою, однак, наголошує на тому, що відповідачем так і не було надано належних доказів існування обставин, що передбачені статтею 10 Закону № 2491-ІІІ, які б надавали йому підстави для відмови в наданні дозволу на імміграцію, що є достатньою підставою для визнання протиправним та скасування рішення від 07.02.2023 № 80114300018164 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну про відмову в наданні дозволу на імміграцію позивачу через його необґрунтованість та відсутність в ньому перевірених/доведених обставин, достатніх для прийняття такого несприятливого для особи рішення.
При цьому посилання у відзиві на позов та у судовому засіданні як на підставу для відмови, що в отриманій відповідачем від Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області відповіді вказано, що у ході вжитих перевірочних заходів було встановлено факт не проживання позивача за адресою ( АДРЕСА_1 ), не є доказом того, що позивач у заяві повідомив неправдиві відомості чи подав підроблені документи. Вказаний факт не охоплюється приписами пункту 4 частини першої статті 10 Закону України "Про імміграцію".
Належить зазначити, що в матеріалах особової справи позивача відсутні дані щодо запрошення позивача, власника квартири чи інших осіб для надання відповідних пояснень.
Крім цього, суд зазначає, що рішення суб'єкта владних повноважень повинні бути обґрунтованими, із урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення, а також відповідати принципу правової визначеності.
Оскаржуване рішення відповідача за результатами розгляду заяви позивача про отримання дозволу на імміграцію в Україні, жодних посилань на інші закони України, які б вказували на наявність тих обставин, які стали підставою для відмови в наданні позивачу дозволу на імміграцію, як це визначено в пункті 4 частини першої статті 10 Закону України "Про імміграцію", не містить.
Спірне рішення відповідача не відповідає критеріям обґрунтованості, оскільки містить лише посилання на пункт 4 частини першої статті 10 Закону України "Про імміграцію" та не окреслює при цьому обставин та доказів, мотивів та підстав, які мали вирішальне значення для його прийняття та не сформульоване з достатньою чіткістю.
Більш того, суд звертає увагу на те, що відповідачем жодним чином не оспорюється факт подання позивачем до відповідача усіх документів для отримання дозволу на імміграцію, які визначені Законом України "Про імміграцію" та Порядком № 1983.
Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини у справі "Боррехаб проти Нідерландів" від 21.06.1988 та у справі "Каплан та інші проти Норвегії" від 24.07.2014, роз'єднання сім'ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини другої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 07.02.2023 № 80114300018164 про відмову у наданні дозволу на імміграцію.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву щодо надання дозволу на імміграцію в України, суд зазначає таке.
Так, згідно з п. 10 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
За висновками Європейського Суду з прав людини, обираючи спосіб захисту порушеного права, належить зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005, заява № 38722/02).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
Положення Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, що були прийняті 11.03.1980 Комітетом Міністрів, передбачають, що під дискреційними повноваженнями треба розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Так, суди зобов'язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини як мінімальних стандартів демократичного суспільства. Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) треба розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, які викладені у цьому рішенні.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Положеннями статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
За подання цього адміністративного позову до суду позивач сплатив за реквізитами Київського окружного адміністративного суду судовий збір в розмірі 1 073,60 грн, який в силу положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, належить відшкодувати на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 07.02.2023 № 80114300018164/154 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у місті Києві та Київській області (адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Березняківська, буд. № 4-А, код ЄДРПОУ 42552598) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (місцe проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) від 17.02.2022 про надання дозволу на імміграцію в Україну.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір на суму 1 073,60 грн (одна тисяча сімдесят три гривні 60 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Березняківська, буд. № 4-А, код ЄДРПОУ 42552598).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повний текст рішення складений 12.09.2025.
Суддя Басай О.В.