Справа № 947/26637/25
Провадження № 4-с/947/40/25
15.09.2025 року м. Одеса
Київський районний суд м. Одесиу складі:
головуючого судді Скриль Ю.А.,
за участі секретаря Остапчук О.Є.,
за участі представника скаржника - адвоката Переходова М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Бабенко Віталія Миколайовича,
У провадженні Київського районного суду м. Одеси перебувала справа №2-355/09 за позовом ВАТ «Сведбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та звернення стягнення.
12.11.2009 за результатами розгляду даної справи судом було видано виконавчий лист №2-355/09про стягнення з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ПАТ «Сведбанк» грошових коштів у розмірі 3 857 229,11 грн.
16.07.2025 до суду звернулась ОСОБА_1 зі скаргою на бездіяльність начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Бабенко Віталія Миколайовича, в який просила:
- визнати неправомірною бездіяльність начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Бабенка Віталія Миколайовича, яка полягає у тривалому нескасуванні арештів, накладених на все майно ОСОБА_1 у знищених виконавчих провадженнях №22817595, №30950016, №34785515;
- зобов'язати начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Бабенка Віталія Миколайовича скасувати/зняти арешти на все майно боржника ОСОБА_1 , накладені постановою від 10.11.2010 року у ВП №22817595, постановою від 01.02.2012 року, у ВП №30950016, постановою від 19.10.2012 у ВП №34785515.
Ухвалою судді від 22.07.2025 скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
30.07.2025 від представника скаржника - адвоката Переходова М.В. надійшла заява про усунення недоліків: подано уточнену скаргу, у якій ПАТ «Омега Банк» визначено як стягувача, а ТОВ «Кредитні ініціативи» виключено з кола осіб уточненої скарги.
Прохальну частину скарги було уточнено шляхом доповнення вимогою про зобов'язати начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Бабенка Віталія Миколайовича скасувати/зняти арештна земельну ділянку за кадастровим номером 5110136900:39:007:0136 за адресою АДРЕСА_1 , накладений постановою В-12 АА №655422 від 30.06.2010 року, реєстраційний номер обтяження 10450894.
Ухвалою від 04.08.2025 скаргу ОСОБА_1 разом із уточненнями прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні на 9 вересня 2025 року.
В обґрунтування скарги ОСОБА_1 вказує наступне.
Виконавчий лист у даній справі пред'явлено до примусового виконання до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області (на теперішній час - Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - ВПВР УЗПВР в Одеській області), в результаті чого відкрито виконавче провадження №22817595.
10.11.2010 в рамках даного виконавчого провадження старшим державним виконавцем Щегловою Є.В. було накладено арешт на все нерухоме майно боржника в межах суми боргу.
15.08.2011 виконавчий лист повернуто стягувачу на підставі пункту 3 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент прийняття рішення), у зв'язку з тим, що стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення.
01.02.2012 вказаний виконавчий лист знову пред'явлено до примусового виконання до ВПВР УЗПВР в Одеській області, в результаті чого відкрито виконавче провадження №30950016.
01.02.2012 в рамках даного виконавчого провадження старшим державним виконавцем Щегловою Є.В. накладений арешт на все нерухоме майно боржника.
21.06.2012 виконавчий лист повернуто стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент прийняття рішення), у зв'язку з тим, що наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.
19.10.2012 вказаний виконавчий лист знову пред'явлено до примусового виконання до ВПВР УЗПВР в Одеській області, в результаті чого відкрито виконавче провадження №34785515.
19.10.2012 в рамках даного виконавчого провадження старшим державним виконавцем Щегловою Є.В. накладений арешт на все нерухоме майно боржника.
27.12.2012 виконавчий лист повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент прийняття рішення), у зв'язку з тим, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.
Після 27.12.2012 зазначений виконавчий лист до примусового виконання більше не пред'являвся.
Матеріали вище перелічених виконавчих проваджень передані до архіву та, в подальшому знищені за закінченням трирічного строку зберігання.
Окрім того, ВПВР УЗПВР в Одеській області було накладено арешт на земельну ділянку за кадастровим номером 5110136900:39:007:0136 за адресою АДРЕСА_1 , постановою В-12 АА №655422 від 30.06.2010 року, реєстраційний номер обтяження 10450894.
24.05.2013 ПАТ «Сведбанк» було перейменовано в ПАТ «Омега-Банк».
Постановою від 06.07.2015 № 437 Правління Національного банку України відкликало банківську ліцензію та прийняло рішення про ліквідацію неплатоспроможного ПАТ “Омега Банк».
Згідно з відкритими відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ПАТ «ОМЕГА БАНК» є ліквідованим з 18.11.2019.
Після 18.11.2019 інша особа-кредитор не зверталась до Київського районного суду м. Одеси із заявою про заміну сторони виконавчого провадження в порядку ст. 442 ЦПК України.
Таким чином, статус стягувача у розумінні положень ЦПК України та Закону України «Про виконавче провадження» все ще має ПАТ «ОМЕГА-БАНК», який є ліквідованим. Тобто, наразі відсутній стягувач за виконавчим документом.
Ураховуючи те, що виконавчий лист не перебував на виконанні вже понад 13 років, жодних виконавчих проваджень щодо заявниці не відкривалось та немає станом на сьогодні, а також те, що за 13 років жоден кредитор не звернувся з вимогою до ОСОБА_1 , не звернувся до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, не проявив жодного інтересу та ініціативи щодо стягнення заборгованості, скаржниця вважає, що продовження існування арештів на все її майно є невиправданим втручанням в її право власності, так як не забезпечує жодного виконання рішення, а тільки непропорційно обмежує її права.
Вказане стало підставою для звернення із заявою про скасування арештів до Начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Бабенко Віталія Миколайовича.
Однак, жодної відповіді на дану заяву не було надано, що стало підставою для подання скарги в порядку ст. 447 ЦПК України.
Також, скаржник зауважив, що підставою подання скарги є та обставина, що державний виконавець під час повернення виконавчого документа стягувачу не зняв арешти, а те, що такі арешти існують тривалий строк, без відкритих виконавчих проваджень, не забезпечуючи при цьому жодного виконання.
Також в обґрунтування скарги Товстопят І.Л. зазначила, що згідно з відомостями, які містяться в АСВП, наразі немає жодного відкритого виконавчого провадження щодо боржника ОСОБА_1 .
Як вбачається з відповіді на адвокатський запит, в останнє виконавчий лист перебував на примусовому виконанні в 2012 році, а після цього - жоден кредитор не пред'являв виконавчі листи до виконання.
Такий тривалий проміжок часу є цілком достатнім для нового кредитора для того, щоб звернутись до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, поновлення строку на пред'явлення виконавчого листа до виконання, видачу дублікату виконавчого листа, у разі втрати такого.
Однак, до цього часу жодних відповідних дій зроблено не було.
Строк на пред'явлення виконавчого листа до виконання є пропущеним з 28.12.2015 року, тобто ще 10 років тому.
Таким чином, виконавчий лист наразі не підлягає виконанню і є таким, який неможливо виконати через пропущення строків пред'явлення до виконання.
Враховуючи те, що жоден кредитор за понад 13 років не проявив інтересу щодо вчинення будь-яких дій для виконання судового рішення, пред'явлення виконавчого листа до виконання, існування по сей день арештів на все нерухоме майно заявниці не є виправданим, а накладені арешти наразі позбавлені своєї легітимної мети.
04.09.2025 до суду надійшов відзив Південного міжрегіонального управління Міністерстваюстиції (м. Одеса), в якому останнє заперечувало проти задоволення скарги.
В обґрунтування своїх заперечень ПМУМЮ (м. Одеса) зазначило, що підстави для зняття арешту, передбачені статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження», зокрема частиною 4 даною статті визначено перелік підстав для зняття арешту з майна боржника. Однак, ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» не містить обов'язку державного виконавця зняти арешт з майна боржника у випадку повернення виконавчого документа стягувачу.
08.09.2025 від представника скаржниці - адвоката Переходова М.В. надійшла відповідь на відзив, у якій останній зазначив, що підставою звернення зі скаргою стало не незняття арешту при поверненні виконавчого документа стягувачу, а продовження існування арешту тривалий час, бездіяльність у його незнятті та ігнорування заяви скаржниці про зняття відповідного арешту.
Також, зазначив, що скаржниця не посилається на ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» як на нормативно-правову підставу своєї скарги, так як просить суд застосувати ч. 5 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Відтак, посилання державного виконавця на позиції Верховного Суду щодо відсутність у державного виконавця обов'язку зняти арешт при поверненні виконавчого документа стягувачу є такими, що не підлягають застосуванню при розгляді даної справи, оскільки скаржниця посилається на обставини підстав для зняття арешту, визначені ч. 5 ст. 59 Закону України«Про виконавче провадження», в той час як виконавець посилається на обставинич. 4 ст. 59 Закону, щодо якої і зробила правовий висновок Велика Палата Верховного Суду, а тому обставини правовідносин у справі №2/1522/11652/11 не є подібними до обставинправовідносин у справі.
У судовому засіданні 09.09.2025 представник скаржниці - адвокат Переходов М.В. вимоги скарги, з урахуванням поданих уточнень, підтримав у повному обсязі.
Додатково надав пояснення, що під протиправною діяльністю державного виконавця скаржниця вбачає те, що за відсутності будь-яких виконавчих проваджень понад 13 років, за відсутності будь-якого законного інтересу зі сторони кредитора та державного виконавця, без легітимної мети виконання рішення у примусовому порядку, все ще продовжує існувати арешт на все її майно, що порушує її конституційні та конвенційні права як власника, а орган державної виконавчої служби ігнорує її вимоги про зняття таких нікому не потрібних арештів, через що арешти продовжують діяти та порушувати її права. Щодо порядку зняття оспорюваних арештів зазначив наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 5 постанови № 5 від 03.06.2016 року «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» вказав, що у разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК, а якщо такі дії вчинялися при виконанні вироку суду щодо цивільного позову у кримінальному провадженні, то відповідна скарга підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства відповідно до вимог ст. 181 Кодексу адміністративного судочинства України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено ст. 60 Закону про виконавче провадження. У постанові Верховного Суду від 28.10.2020 року у справі № 204/2494/20 (провадження № 61-12505 св 20) зазначено, що повернення державним виконавцем своєю постановою виконавчого документа стягувчу не змінює характеру правовідносин та вимоги боржника про скасування арешту майна боржника не можуть розглядатись у позовному провадженні, оскільки у такому випадку позивач одночасно має бути й відповідачем, так як її майно арештовано державним виконавцем і вона є боржником за виконавчим провадженням, що є неможливим відповідно до вимог ст. ст. 42, 48, 175, 447 ЦПК України. У постанові Верховного Суду від 24.05.2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 6І-4726сво19) зроблено висновок про те, що боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред'являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. З наведеного вбачається, що у даному випадку, іншого способу скасувати арешт майна боржника, ніж звернутись до суду із скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця, законом не передбачено. Відтак, дана скарга є єдиною процесуальною можливістю скаржниці захистити свої права, порушені внаслідок існування тривалий час арештів без будь-якої легітимної мети.
Державний виконавець у відзиві на скаргу просив розглядати справу без його участі.
Від стягувача жодних заяв, заперечень не надходило.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази у їх сукупності, вислухавши думку представника скаржниці, суд дійшов таких висновків.
Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністюдержавного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконаннясудового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Скарга розглядається у десятиденний строк усудовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчоїслужби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються. Неявка стягувача, боржника, державноговиконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомленіпро дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджають її розгляду
Згідно ч. 1, 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, умежах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовимиактами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовомувиконанню.
Згідно з п.п.1, 2 ч.1 ст.3 Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень,рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначенихзаконом або міжнародним договором України; ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справахпро адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом.
Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (ч. 1 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження»).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення напідставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
За змістом Положення «Про автоматизовану систему виконавчого провадження», затвердженого Наказом Міністерства юстиціїУкраїни №2432/5 від 05.08.2016 та зареєстрованого 12.08.2016 за №1126/29256, автоматизована система виконавчого провадження(далі-Система) - це комп'ютерна програма, що забезпечує збирання, зберігання, облік, пошук, узагальнення, надання відомостей провиконавче провадження, формування Єдиного реєстру боржників та захист від несанкціонованого доступу. Відповідно до розділу 4 вищевказаного положення виконавцем до Системи обов'язково вносяться відомості про проведення всіх виконавчих дій та прийняттяпроцесуальних рішень. До Системи в обов'язковому порядку вносяться також відомості про всі документи, отримані на запитдержавного виконавця, заяви сторін виконавчого провадження, відповіді на них та їх скановані копії. Відомості про проведеннявиконавчих дій вносяться до Системи одночасно з виготовленням документа, на підставі якого вчиняється виконавча дія, абоодночасно з виготовленням документа, яким оформлюється проведення виконавчої дії. У разі здійснення виконавчої дії за межами органу державної виконавчої служби (офісу приватного виконавця), відомості про таку дію вносяться до Системи не пізнішенаступного робочого дня після її проведення.
Відповідно до ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції від 02.06.2016 №1404-VIII) особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Виконавець зобов'язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника та/або з електронних грошей, які знаходяться на електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку, небанківських надавачів платіжних послуг документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому пунктами 10, 15 частини першої статті 34 цього Закону. У разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; підстави, передбачені пунктом 1-2 та підпунктом 2 пункту 10-4 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону; отримання виконавцем від Державного концерну "Укроборонпром", акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну "Укроборонпром", державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну "Укроборонпром" або на момент припинення Державного концерну "Укроборонпром" було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною першою статті 1 Закону України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності", звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності". У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 №18-рп/2012).
Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 №11-рп/2012).
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) як джерело права.
У рішенні Європейського суду від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" (заява №60750/00) зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося, на шкоду одній із сторін. Отже, для цілей ст.6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".
У рішенні у справі «Янголенко проти України», no. 14077/05 від 10.12.2009 Європейський суд з прав людини зазначив, що провадження у суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатись як цілісний процес.
Таким чином, виконання судового рішення повинно розглядатись як складова частина "судового розгляду " за змістом статті 6 Конвенції.
Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення Європейського суду у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15.10.2009).
Згідно зі ст. 1 Протоколу 1 Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини поняття "майна " охоплює цілу низку інтересів економічного характеру: рухоме і нерухоме майно, матеріальні і нематеріальні права, зокрема, акції, патенти, відшкодування шкоди згідно з рішеннями арбітражу, право на пенсію, право на орендну плату, економічні права, пов'язані з веденням підприємницької діяльності, правомірні очікування щодо певного стану речей у майбутньому (рішення Європейського Суду у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції", рішення Європейського Суду у справі "Беєлер проти Італії " від 05.01.2000).
У рішенні у справі «Савіцький проти України», no. 38773/05, від 26.07.2012 Європейський суд з прав людини зазначив, що право, захищене пунктом 1 статті 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін. Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок. Тому необґрунтована тривала затримка виконання обов'язкового рішення може суперечити Конвенції. Саме на державу покладається обов'язок забезпечення того, щоб остаточні рішення, постановлені проти її органів або організацій чи підприємств, якими вона володіє або які вона контролює, були виконані відповідно до вищезазначених вимог Конвенції. Держава відповідає за виконання остаточних рішень, якщо органи влади контролюють обставини, що блокують або перешкоджають їхньому повному та своєчасному виконанню.
Європейський суд з прав людини повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Глоба проти України, no. 15729/07, від 05.07.2012).
Як було встановенло, виконавець стверджує, що скаржник посилається у скарзі на те, що виконавець мусив зняти арешт при винесенні постанови про повернення виконавчого листа стягувачу, проте не виконав цього обов'язку, однак, зі змісту скарги не вбачається посилання ОСОБА_1 на ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» та заявником не зазначено про обов'язок державного виконавця щодо зняття арешту під час повернення виконавчого документа стягувачу.
Між тим, ОСОБА_1 посилається на існування арешту понад 10 років, відсутність упродовж вказаного строку будь-якого виконавчого провадження щодо скаржниці, сплив строку на пред'явлення виконавчого документа до виконання, відсутність претензій з боку стягувача та кредитора, неможливість повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання, існування обставин, які виключають можливість поновлення примусового виконання судового рішення, брак підстав для продовження арешту протягом тривалого часу, відсутність легітимної мети арешту, який вже не забезпечує реальне виконання рішення суду. Отже, збереження арешту, накладеного на майно боржника, за таких умов свідчить, що особа позбавляється можливості вільно розпоряджатися своїм майном (у тому числі майном, набутим після винесення державним виконавцем постанови про арешт майна) без існування для цього правової мети, оскільки сам факт існування арешту не призведе до реального поновлення прав кредитора. За таких обставин особа змушена нести надмірний індивідуальний тягар.
Отже, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку кредитора, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Крім цього, посилання державного виконавця на висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14.05.2025 року по справі №2/1522/11652/11 про те, що законодавством не передбачено обов'язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення стягувачу виконавчого документа - є недоречними, оскільки у даній справі, як вже було встановлено вище, скаржниця посилається на обставини підстав для зняття арешту, визначені ч. 5 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», в той час як виконавець посилається на обставини ч. 4 ст. 59 Закону, щодо якої і зробила правовий висновок Велика Палата Верховного Суду, а тому обставини правовідносин у справі №2/1522/11652/11 не є подібними до обставин правовідносин у даній справі.
Ураховуючи викладене, суд вбачає, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу та неможливості поновлення виконавчого провадження у зв'язку із закінченням строків пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, а як наслідок і неможливість подальшого виконання судового рішення в примусовому порядку, існування арешту, накладеного на майно боржника, втрачає свій сенс, оскільки будь-якого правового механізму реалізації досягнення мети, з якою було накладено арешт, - забезпечення реального виконання судового рішення немає.
Верховний Суд у постанові від 12.10.2022 року по справі №203/3435/21 зазначив, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
У постанові від 30.04.2025 року по справі №753/12589/23 Верховний Суд зазначив, що збереження упродовж понад 10 років після повернення виконавчого листа арешту, накладеного державним виконавцем з метою виконання судового рішення, за відсутності відкритих виконавчих проваджень та можливості продовження примусового виконання судового рішення щодо боржника, є невиправданим втручанням у його право на мирне володіння своїм майном.
Водночас, застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що підтверджує неодмінність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин право реалізаційної та правозастосовної діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У рішенні від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» («SporrongandLonnroth v. Sweden») ЄСПЛ зазначив, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, своєю чергою, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63, 64 рішення у справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування.
ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля [рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України» («East/WestAllianceLimited v. Ukraine)].
Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (FressozandRoire v. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Якщо такого мотивування немає, це є проявом свавілля держави.
У зазначеному рішенні ЄСПЛ наголосив на неприпустимості свавільного втручання держави у права людини без нагальної на те потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
ЄСПЛ вказав на неодмінність перевіряти обмеження прав людини, передбачені у національному законі, визначати наявність обставин для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.
Обмеження прав має передбачатися національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження. Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатися у законі, а зміст закону повинен бути доведений до відома громадян.
Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.
Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.
Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не метою, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним, безальтернативним та достатнім, а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
Отже лише за умови дотримання всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. З позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
Правовою метою накладення арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання судового рішення. Тобто, кредитор, на користь якого у боржника виникло зобов'язання за судовим рішенням, яке підлягає примусовому виконанню, має обґрунтовані очікування, що внаслідок накладення арешту на майно боржника та його подальшої реалізації остаточне рішення суду буде виконане. Тож накладення та існування арешту на майно боржника до закінчення примусового виконання судового рішення має важливе значення для забезпечення виконання остаточного судового рішення та реального поновлення прав фізичних та юридичних осіб.
Ураховуючи обставини даної справи, суд вважає, що в ситуації, коли бракує будь-якої можливості відновити виконавче провадження, відпадає і сама правова мета збереження арешту - забезпечення виконання судового рішення в примусовому порядку.
Збереження арешту, накладеного на майно боржника за таких умов свідчить, що особа позбавляється можливості вільно розпоряджатися своїм майном (у тому числі майном, набутим після винесення державним виконавцем постанови про арешт майна) без існування для цього правової мети, оскільки сам факт існування арешту не призведе до реального поновлення прав кредитора. За таких обставин особа змушена нести надмірний індивідуальний тягар.
Отже, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови, коли немає виконавчого провадження та майнових претензій з боку кредитора, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Подібного підходу притримується Верховний Суд у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19), від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц (провадження № 61-12997св21), Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21).
Врахувавши усталену практику ЄСПЛ, яка є обов'язковою для застосування національними судами, вважаємо, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, коли немає актуального виконавчого провадження та можливості продовження виконання судового рішення у примусовому порядку, призводить до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Таким чином ураховуючи обставини справи, а саме: відсутність відкритих виконавчих проваджень, відсутність претензій кредитора або будь-яких дій направлених на виконання рішення понад 13 років, вважаємо, що наявність протягом тривалого часу арешту, накладеного державним виконавцем на усе майно заявниці, без об'єктивної та передбачуваної можливості поновлення виконавчих проваджень за виконавчими листами, які повернуті, є невиправданим втручанням у її право на мирне володіння майном.
У зв'язку з цим, з метою ефективного захисту прав заявниці арешт, накладений на її майно, підлягає зняттю із застосуванням частини п'ятої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Водночас, суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність у національному законодавстві відповідної конкретної норми про обов'язок державного виконавця зняти арешт з майна боржника у випадках інших, ніж встановлені ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», не може бути підставою для відмови у задоволенні даної скарги, адже такий підхід буде проявом надмірного формалізму і правового пуризму, а також буде порушувати принцип верховенства права та нівелювати функцію судового захисту.
Надмірний формалізм - це, здебільшого, негативне оціночне поняття, яке означаєбезумовну вимогу дотримуватися процедур, визначених законодавством, у ситуації, заякої негативні наслідки поступаються принципу розумності (доцільності, раціональності)
Правовий пуризм - невідступне слідування вимогам процесуальних та/або процедурних норм; надмірно формально сурове (бюрократичне) застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, без врахування їх доцільності (розумності, добросовісності), обставин конкретної справи, а також необхідності забезпечення ефективної реалізації та/або захисту прав особи та суспільних (публічних) інтересів.
Таким чином, ігнорування порушених прав скаржниці внаслідок існування нескасованих арештів значний проміжок часу через відсутність конкретної правової норми, на підставі якої такі арешти підлягали б скасуванню органами державної виконавчої служби, було б надмірно формальним, бюрократичнм застосуванням закону.
З урахуванням завдань цивільного судочинства та принципу верховенства права, суд вважає, що дотримання духу закону повинно превалювати над дотриманням букви закону, якщо це призведе до ефективного захисту прав та інтересів особи.
Ураховуючи, що органом ДВС не було надано суду доказів, що спростовували б твердження скаржника, проаналізувавши усі обставини, на які посилається скаржник, зважаючи на широке коло повноважень та законодавчо визначені механізми, які мають бути застосовані державними виконавцями в процесі виконання судових рішень, суд доходить висновку щодо наявності правових підстав для задоволення скарги боржника, оскільки впродовж значного періоду часу рішення суду у даній справі, що набрало законної сили та є обов'язковим на всій території України, так і не було виконано в процесі здійснення виконавчою службою виконавчих дій. У кредитора відсутній інтерес до виконання судового рішення, будь-які претензії до скаржниці відсутні, а відтак, суд вважає обґрунтованими вимоги скаржника щодо визнання неправомірною бездіяльності начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Бабенко Віталія Миколайовича, яка полягає у тривалому не скасуванні арештів, накладених на майно ОСОБА_1 у знищених виконвчих провадженнях.
Керуючись ст.ст. 2, 10, 447- 451 Цивільного процесуального кодексу України, суд
Скаргу ОСОБА_1 (з уточненнями від 30.07.2025) на бездіяльність начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Бабенко Віталія Миколайовича по справі №947/26637/25 задовольнити.
Визнати неправомірною бездіяльність начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Бабенко Віталія Миколайовича, яка полягає у тривалому не скасуванні арештів, накладених на все майно ОСОБА_1 у знищених виконавчих провадженнях №22817595, №30950016, №34785515, а також постановою В-12 АА №655422 від 30.06.2010 року, реєстраційний номер обтяження 10450894.
Зобов'язати начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Бабенко Віталія Миколайовича зняти арешти на все майно боржника ОСОБА_1 , накладені постановою від 10.11.2010 року у ВП №22817595, постановою від 01.02.2012 року у ВП №30950016, постановою від 19.10.2012 року у ВП №34785515, а також на земельну ділянку за кадастровим номером 5110136900:39:007:0136 за адресою АДРЕСА_1 , накладений постановою В-12 АА №655422 від 30.06.2010 року, реєстраційний номер обтяження 10450894.
Ухвала суду може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її винесення.
Суддя Ю. А. Скриль