11 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/279/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Власова Ю.Л.,
за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,
представників учасників справи:
позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Зернотрейд» - Валько І.В., адвокат (ордер від 09.01.2025),
відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» - Колток О.М., адвокат (дов. від 06.01.2025),
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України»
на рішення господарського суду міста Києва від 12.03.2025 (суддя Босий В.П.),
додаткове рішення господарського суду міста Києва від 26.03.2025 (суддя Босий В.П.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 (головуючий суддя: Тищенко О.В., судді Сибіга О.М., Гончаров С.А.)
у справі № 910/279/25
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Зернотрейд» (далі - ТОВ «Зернотрейд»)
до товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» (далі - ТОВ «Оператор газотранспортної системи України»)
про стягнення 1 750 099,86 грн безпідставно утриманих коштів банківської гарантії.
1. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
ТОВ «Зернотрейд» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» про стягнення 1 750 099,86 грн безпідставно утриманих коштів банківської гарантії.
Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на те, що позивачем повністю виконано договір від 23.01.2024 № 4600008949 про закупівлю товарів (матеріально-технічних ресурсів) щодо поставки товару та сплачено на користь ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» штрафні санкції за прострочення поставки товару, проте відповідач безпідставно звернувся до гаранта (акціонерного товариства «РВС БАНК») та стягнув суму гарантійного платежу за банківською гарантією від 29.12.2023 № 4027-23Г, якою забезпечено виконання договору від 23.01.2024 № 4600008949.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням господарського суду міста Києва від 12.03.2025 у справі № 910/279/25 позов задоволено повністю, з посиланням, зокрема на те, що можливість неповернення замовником забезпечення виконання договору існує лише у разі невиконання учасником умов договору. Водночас невиконання має місце лише у випадку відсутності дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним виконанням є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Позивачем поставлено товар за договором у повному обсязі, що виключає право відповідача на задоволення вимог за банківською гарантією.
Додатковим рішенням від 26.03.2025 зі справи частково задоволено заяву позивача про розподіл судових витрат: стягнуто з відповідача на користь позивача 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. У решті - у задоволенні заяви відмовлено.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 зі справи рішення суду першої інстанції та додаткове рішення залишені без змін.
При цьому і місцевий господарський суд, і суд апеляційної інстанції у вирішенні спору врахували правову позицію Верховного Суду, яка викладена у постанові від 25.09.2024 зі справи № 910/12114/23 у правовідносинах, пов'язаних з банківською гарантією.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ТОВ «Оператор газотранспортної системи України», з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати судові рішення попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову по суті спору та у задоволенні заяви позивача про розподіл витрат на професійну правничу допомогу. Також скаржник просить Суд здійснити поворот виконання рішення по суті спору, додаткового рішення місцевого господарського суду, а також постанови суду апеляційної інстанції.
2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник, оскаржуючи судові рішення, які ухвалені по суті спору, посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права, а саме приписів статті 200 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 546, 560, 562, 564, 566, 568, 627, 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), викладеного у постанові від 17.05.2024 зі справи № 910/17772/20 у подібних правовідносинах.
Також скаржник посилається на пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про необхідність відступлення від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 25.09.2024 зі справи № 910/12114/23 у подібних правовідносинах, які (висновки) застосовані в оскаржуваних судових рішеннях судами попередніх інстанцій. В обґрунтування наведеної підстави скаржник посилається, зокрема на те, що висновки, викладені Верховним Судом у справі № 910/12114/23 не враховують правову природу банківської гарантії (неправильно застосовано приписи статті 200 ГК України, статей 546, 560, 562, 564, 566, 568, 627, 629 ЦК України, статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі»), а також умови договору.
Не погоджуючись з додатковим рішенням суду першої інстанції, яке залишено без змін постановою суду апеляційної інстанції, скаржник зазначає про те, що судами попередніх інстанцій у застосуванні приписів статей 2, 123, 126, 129 ГПК України не враховано правові позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах, які викладені, зокрема у постановах Верховного Суду від 03.10.2019 зі справи № 922/445/19, від 01.08.2019 зі справи № 915/237/18, від 24.10.2019 зі справи № 905/1795/18, від 07.11.2019 зі справи № 905/1795/18, від 17.09.2020 зі справи № 904/3583/19, від 11.02.2021 зі справи № 920/39/20, від 11.11.2021 зі справи № 873/137/21, від 08.04.2020 зі справи № 922/2685/19, від 12.05.2020 зі справи № 904/4507/18, від 17.01.2022 зі справи № 756/8241/20, від 23.12.2021 зі справи № 905/63/21, від 05.06.2024 зі справи № 923/662/21.
Доводи інших учасників справи
ТОВ «Зернотрейд» у відзиві на касаційну скаргу проти доводів касаційної скарги заперечило з підстав її необґрунтованості, просить Суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін.
У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Зернотрейд» також наведений попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач очікує понести у зв'язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, а саме витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 25 000,00 грн. Як зазначено позивачем, докази понесення витрат будуть надані до прийняття рішення судом касаційної інстанції, а у випадку об'єктивної неможливості їх надати у цей строк - протягом 5 днів після постановлення рішення суду.
Від ТОВ «Зернотрейд» 02.09.2025 надійшло клопотання про приєднання до матеріалів справи доказів понесення витрат на правничу допомогу, з метою доведення розміру витрат позивача під час перегляду справи в касаційному суді та розподілу їх за результатами розгляду скарги. Клопотання задоволено Судом у судовому засіданні 11.09.2025; подані докази приєднані до матеріалів справи.
Ухвалою Суду від 15.08.2025 зі справи задоволено заяву представника ТОВ «Зернотрейд» про участь у судових засіданнях по справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
За результатами проведення процедури закупівлі (відкриті торги) 23.01.2024 між ТОВ «Зернотрейд» (постачальник) та ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» (покупець) укладено договір № 4600008949 про закупівлю товарів (матеріально-технічних ресурсів) (далі - Договір про закупівлю товарів), відповідно до умов якого постачальник зобов'язався у визначений цим договором строк передати у власність покупця товар 34130000-7 «Мототранспортні вантажні засоби (Пікапи)», зазначені в специфікації, яка наведена у додатку 1 до цього договору, а покупець - прийняти і оплатити такі товари.
Згідно з пунктом 1.2. Договору про закупівлю товарів найменування (номенклатура, асортимент), кількість товарів, одиниця виміру, ціна за одиницю, строк поставки, місце поставки, інші умови зазначаються у специфікації.
Ціна цього договору визначається загальною вартістю товарів, зазначених у специфікації, та становить 29 168 330,84 грн, крім того ПДВ 5 833 666,17 грн. Ціна договору, в тому числі ПДВ, становить 35 001 997,01 грн. Ціна за одиницю товару наведена у специфікації (пункт 3.1 Договору про закупівлю товарів).
Сторонами також укладено ряд додаткових угод, відповідно до яких внесено зміни, зокрема в пункт 3.1 Договору про закупівлю товарів. Так, додатковою угодою від 11.10.2024 № 5 сторони дійшли згоди викласти пункт 3.1 Договору у такій редакції: «ціна цього договору визначається загальною вартістю товарів, зазначених у специфікації, та становить 33 310 661,24 грн, крім того ПДВ 6 662 132,25 грн. Ціна договору, в тому числі ПДВ, становить 39 972 793,49 грн».
Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє впродовж 270 календарних днів, а в частині розрахунків - до їх повного виконання (пункт 12.1 Договору про закупівлю товарів).
Відповідно до пункту 5.7 Договору про закупівлю товарів прийняття товарів покупцем підтверджується підписаною покупцем без зауважень видатковою накладною, яка підписується покупцем на підставі підписаного покупцем без зауважень та затвердженого акта приймання ТМЦ за кількістю та якістю.
Право власності на товар переходить від постачальника до покупця з дати прийняття товарів покупцем за підписаними покупцем без зауважень актом приймання ТМЦ за кількістю та якістю та видатковою накладною (пункт 5.8 Договору про закупівлю товарів).
Відповідно до пункту 7.13 Договору про закупівлю товарів сторонами узгоджено, що відповідно до умов пункту тендерної документації процедури закупівлі за предметом закупівлі «Мототранспортні вантажні засоби (Пікапи)» згідно з оголошенням про проведення процедури закупівлі № UA-2023-11-13-009631-а, оприлюдненим на веб-порталі Уповноваженого органу 13.11.2023, постачальник зобов'язується надати покупцю не пізніше дати укладення цього договору в забезпечення виконання Договору про закупівлю товарів безвідкличну безумовну банківську гарантію (далі - Гарантія) на суму 1 750 099,86 грн, що становить 5% ціни цього договору.
Термін дії гарантії - до 01 лютого 2025 включно (пункт 7.15 Договору про закупівлю товарів).
ТОВ «Зернотрейд» (принципал) та акціонерним товариством «РВС БАНК» (банк) 28.12.2023 укладено договір про надання гарантії № Д-4027-23Г (далі - Договір про надання гарантії), відповідно до умов якого за заявою принципала банк надає на користь бенефіціара Гарантію, за якою зобов'язується сплатити бенефіціару (ТОВ «Оператор газотранспортної системи України») на його письмову вимогу, що становить належне представлення, грошову суму, у разі настання гарантійного випадку, протягом строку дії або до дати закінчення дії Гарантії.
Акціонерним товариством «РВС БАНК» (гарант) 29.12.2023 видано банківську гарантію № 4027-23Г, згідно з якою гарант гарантував належне виконання принципалом (позивачем) зобов'язань з виконання Договору про закупівлю товарів та безумовно зобов'язався протягом п'яти банківських після отримання вимоги бенефіціара (відповідача) сплатити йому повну суму банківської гарантії у розмірі 1 750 099,86 грн. без необхідності для бенефіціара обґрунтовувати свою вимогу, без подання будь-яких інших документів, крім вимоги, або виконання інших умов, за умови, що в тексті вимоги буде зазначено, що сума, яка вимагається, повинна бути сплачена у зв'язку з невиконанням/неналежним виконанням принципалом зобов'язань за договором.
Позивачем частину товару поставлено із простроченням строку поставки на 7 та 15 календарних днів, у зв'язку з чим відповідачем нараховано позивачу штрафні санкції у загальному розмірі 187 144,98 грн, які сплачені позивачем.
Бенефіціар (відповідач) звернувся до акціонерного товариства «РВС БАНК» із вимогою (SWIFT-повідомлення від 08.10.2024) про сплату грошової суми за Гарантією, що видана на користь позивача, в розмірі 1 750 099,86 грн.
Акціонерне товариство «РВС БАНК» листом від 09.10.2024 № 3504/24-БТ повідомило позивача про необхідність здійснення гарантійного платежу, у зв'язку з чим просило перерахувати кошти на рахунок банку.
Позивач сплатив на користь акціонерного товариства «РВС БАНК» грошові кошти у розмірі 1 750 099,86 грн.
Акціонерне товариство «РВС БАНК» 15.10.2024 згідно з меморіальним ордером перерахувало на користь ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» 1 750 099,86 грн з призначенням платежу «Сплата за гарантією № 4027 від 29.12.2023 згідно з Вимогою».
Звертаючись з цим позовом до суду позивач стверджував, що товар за Договором про закупівлю товарів був переданий ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» в повному обсязі, проте відповідачем в порушення приписів статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі» безпідставно не повернуто грошові кошти, які були ним отримані в якості забезпечення виконання Договору про закупівлю товарів.
4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 1 750 099,86 грн безпідставно утриманих коштів банківської гарантії.
В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник, оскаржуючи судові рішення попередніх інстанцій, які ухвалені по суті спору, посилається, зокрема на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права, а саме приписів статті 200 ГК України, статей 546, 560, 562, 564, 566, 568, 627, 629 ЦК України, викладеного у постанові від 17.05.2024 зі справи № 910/17772/20 у подібних правовідносинах.
Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду.
З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Сама по собі різниця судових рішень не свідчить про безумовне підтвердження незастосування правового висновку.
Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Верховний Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: (1) чи є правовідносини подібними та (2) чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, які викладені у наведеній скаржником постанові Верховного Суду щодо застосування норм права, з огляду на таке.
У справі № 910/17772/20, на яку посилається скаржник, вирішувався спір за позовом бенефіціара до банка-гаранта про стягнення грошової суми відповідно до виданої банківської гарантії, яку банк-гарант відмовився сплачувати бенефіціару з підстав закінчення строку дії банківської гарантії.
Зі змісту постанови об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.05.2024 (далі - Об'єднана палата) у названій справі не вбачається, що договірні відносини між кредитором (бенефіціаром) та боржником (принципалом) виникли на підставі договору, на який поширюються вимоги статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі», відповідно у справі № 910/17772/20 не досліджувалося питання застосування вказаної норми Закону, а висновки щодо питання застосування статті 200 ГК України та статей 546, 560, 562, 564, 566, 568, 627, 629 ЦК України зроблені Об'єднаною палатою в контексті вирішення питання, чи має право гарант робити власні висновки щодо наявності чи відсутності обов'язку принципала, чи гарант зобов'язаний платити, якщо вимога бенефіціара та додані документи (якщо вони передбачені умовами гарантії) за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії, що не є спірним питанням у справі, яка розглядається, враховуючи предмет та підстави позову.
Разом з тим висновки судів попередніх інстанцій по суті спору у справі, судові рішення в якій переглядаються, не суперечать правовій позиції Об'єднаної палати, яка викладена у постанові від 17.05.2024 зі справи № 910/17772/20.
За таких обставин правовідносини у справі, судові рішення в якій переглядаються, і у справі № 910/17772/20 істотно відмінні насамперед за змістовим критерієм, що вказує на неподібність правовідносин у наведеній скаржником до порівняння постанові Верховного Суду з правовідносинами у справі № 910/279/25.
Ураховуючи викладене вище, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, тому наявні підстави для закриття касаційного провадження в частині наведеної підстави відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу.
Також скаржник посилається на пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про необхідність відступлення від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 25.09.2024 зі справи № 910/12114/23 у подібних правовідносинах, які (висновки) застосовані в оскаржуваних судових рішеннях судами попередніх інстанцій. В обґрунтування наведеної підстави скаржник посилається, зокрема на те, що висновки, викладені Верховним Судом у справі № 910/12114/23 не враховують правову природу банківської гарантії (неправильно застосовано положення статті 200 ГК України, статей 546, 560, 562, 564, 566, 568, 627, 629 ЦК України, статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі»), а також умови договору.
У касаційній скарзі скаржник цитує такі висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 25.09.2024 у справі № 910/12114/23, щодо застосування статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі»:
"5.52. До того ж до правовідносин у даній справі підлягає застосуванню не лише Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України, а і спеціальний закон - Закон України «Про публічні закупівлі», відповідно до частини другої статті 27 якого замовник повертає забезпечення виконання договору про закупівлю після виконання учасником-переможцем процедури закупівлі/спрощеної закупівлі договору про закупівлю, а також за рішенням суду щодо повернення забезпечення договору у випадку визнання результатів процедури закупівлі/спрощеної закупівлі недійсними або договору про закупівлю нікчемним; у випадках, передбачених статтею 43 цього Закону; згідно з умовами, зазначеними в договорі про закупівлю, але не пізніше ніж протягом п'яти банківських днів з дня настання зазначених обставин.
5.53.Тобто вказана норма Закону, яка безпосередньо регулює відносини суб'єктів господарювання у процедурі публічних закупівель, чітко передбачає момент повернення замовником забезпечення договору - після його виконання учасником-переможцем, у той час як можливість неповернення замовником забезпечення виконання договору існує лише у разі невиконання учасником умов договору.
5.54. При цьому, невиконання має місце лише у випадку відсутності дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним виконанням є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання».
Скаржник не погоджується з такими висновками Верховного Суду, оскільки вважає, що вони зроблені без урахування правового механізму банківської гарантії, правової позиції Верховного Суду, яка викладена у постанові від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20 стосовно правової природи банківської гарантії та її ролі у правовідносинах між принципалом, гарантом та бенефіціаром, а також з помилковим ототожненням поняття «забезпечення» та «сума».
Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Згідно з абзацом 3 пункту 5 частини другої статті 290 ГПК у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Верховний Суд звертає увагу, що підставою касаційного оскарження судових рішень є обґрунтована необхідність відступлення від висновку саме щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладеного у постанові Верховного Суду, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
З огляду на зміст наведених вимог процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити належне обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.
Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v.United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, тощо.
Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміна суспільного контексту.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Отже, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об'єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.
Проте скаржник у касаційній скарзі, у контексті положень пункту 2 частини другої статті 287 ГПК, не навів вагомих і достатніх аргументів, які би дійсно свідчили про обґрунтованість необхідності відступу від висновків Верховного Суду, викладених у пунктах 5.52-5.54 постанови від 25.09.2024 у справі № 910/12114/23 щодо застосування статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі», а саме не довів наявності причин для такого відступу (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту). Аргументи скаржника у відповідній частині фактично ґрунтуються на власному тлумаченні норм права, що регулюють спірні правовідносини та на незгоді з правовою позицією, викладеною у вказаних постановах; у свою чергу, вони не містять фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правової позиції, вміщеної такій постанові.
Крім того колегія суддів враховує, що скаржник обґрунтовує необхідність відступу від наведених висновків Верховного Суду, посилаючись на неврахування і неправильне тлумачення судами змісту умов укладеного між сторонами у справі № 910/279/25 договору. Проте такі доводи не можуть бути підставою для відступу від висновків Верховного Суду, сформованих в іншій справі, адже вони зводяться до незгоди з наданою судом оцінкою фактичних обставин справи № 910/279/25, при тому, що скаржник не визначав підставою касаційного оскарження пункт 4 частини другої статті 287 ГПК.
Водночас колегія суддів вважає, що сформований Верховним Судом узагальнений висновок про те, що підставою для утримання банківської гарантії є саме невиконання договору, а не певне порушення строків його виконання, відповідає змісту такого забезпечувального заходу виконання зобов'язань як гарантія, статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі», а також загальним засадам цивільного законодавства, таким як справедливість, добросовісність і розумність, та не вбачає підстав відступу від вказаної правової позиції за наведених скаржником підстав.
До близьких за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд і в постанові від 23.07.2025 зі справи 910/2024/24 про стягнення безпідставно набутих коштів, а також у постанові від 04.09.2025 зі справи № 917/1815/24.
Посилання скаржника на те, що наведені висновки Верховного Суду зроблені без урахування правової позиції, викладеної Об'єднаною палатою у постанові від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20, колегія суддів вважає також безпідставними, оскільки по-перше, у наведеній скаржником постанові не міститься протилежних висновків щодо правової природи банківської гарантії та її значення у правовідносинах між принципалом, гарантом та бенефіціаром, по-друге, під час вирішення спору у справі № 910/17772/20 перед Судом постало питання, чи вправі гарант робити власні висновки щодо наявності чи відсутності обов'язку принципала, чи гарант зобов'язаний платити, якщо вимога та додані документи (якщо вони передбачені умовами гарантії) за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії застосування норм права. При цьому спір у справі № 910/17772/20 виник між гарантом та бенефіціаром. Водночас касаційний перегляд у постанові Верховного Суду, про відступ від висновків в якій зазначає скаржник, здійснювався щодо інших учасників правовідносин (боржника і кредитора) та щодо інших питань, які входили у предмет доказування у спорі, а саме щодо наявності/відсутності виконання договору, забезпеченого гарантією, підстав для повернення гарантії тощо.
Тобто, порівнювані скаржником справи не є подібними за критеріями, визначеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
Суд зауважує, що з часу ухвалення наведеної скаржником постанови Верховного Суду у справі № 910/12114/23 суспільний контекст не змінився, а такі вади правозастосування, які би зумовлювали потребу відступити від сформульованого у цій постанові висновку, - відсутні. Суд не вбачає наявності глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці щодо врахування правових висновків, викладених Верховним Судом у зазначеній постанові.
З огляду на викладене вище колегія суддів вважає відсутніми підстави для відступу від наведених скаржником висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 25.09.2024 у справі № 910/12114/23.
Отже, підстава касаційного оскарження, обґрунтована скаржником з посиланням на пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.
Скаржник також не погоджується з додатковим рішенням суду першої інстанції, яке залишено в силі судом апеляційної інстанції, про часткове задоволення заяви позивача про розподіл судових витрат та стягнення з відповідача на користь позивача 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Так, за доводами скаржника, судами попередніх інстанцій у застосуванні приписів статей 2, 123, 126, 129 ГПК України не враховано правові позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах, які викладені, зокрема у постановах Верховного Суду від 03.10.2019 зі справи № 922/445/19, від 01.08.2019 зі справи № 915/237/18, від 24.10.2019 зі справи № 905/1795/18, від 07.11.2019 зі справи № 905/1795/18, від 17.09.2020 зі справи № 904/3583/19, від 11.02.2021 зі справи № 920/39/20, від 11.11.2021 зі справи № 873/137/21, від 08.04.2020 зі справи № 922/2685/19, від 12.05.2020 зі справи № 904/4507/18, від 17.01.2022 зі справи № 756/8241/20, від 23.12.2021 зі справи № 905/63/21, від 05.06.2024 зі справи № 923/662/21.
Суд зазначає, що конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість.
Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати (рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 у справі № 23-рп/2009).
Пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України визначає однією з основних засад (принципів) господарського судочинства - відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв'язку з вирішенням конкретної справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
За змістом статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Частиною першою статті 124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Відповідно до частин першої та другої статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 129 ГПК України).
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України).
Водночас за змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята та шоста статті 126 ГПК України).
У розумінні положень частин п'ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі № 927/237/20).
Загальне правило розподілу судових витрат, визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Зокрема, відповідно до частини п'ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, також визначені положеннями частин шостої, сьомої та дев'ятої статті 129 цього Кодексу.
Отже, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою - сьомою та дев'ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
Аналогічні висновки викладено, зокрема в постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.
За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
У статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
За змістом наведеної норми адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як «форма винагороди адвоката», але в розумінні положень Цивільного кодексу України становить ціну такого договору.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Аналогічні висновки викладено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21.
Не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (подібний висновок викладено, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18).
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 13.03.2025 позивачем сформовано в системі «Електронний суд» заяву про ухвалення додаткового рішення у справі, відповідно до якої позивач просив стягнути з відповідача на свою користь витрати з надання правничої допомоги у розмірі 30 000,00 грн.
При цьому, у позовній заяві позивачем зазначено попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, а саме витрат позивача на правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн, із розрахунку 2 500,00 грн за одну годину надання послуг. Як зазначено у позовній заяві позивачем, докази понесення витрат будуть надані в порядку, визначеному частиною восьмою статті 129 ГПК України.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу адвоката позивачем надано договір від 14.12.2021 № 343/21 про надання правничої допомоги з додатковими угодами та додатком, акт-рахунок прийому-передачі від 31.01.2025 № 12, акт-рахунок прийому-передачі від 28.02.2025 № 13, акт-рахунок прийому-передачі від 12.03.2025 № 14, платіжну інструкцію від 31.01.2025 № 115, платіжну інструкцію від 12.02.2025 № 249 та платіжну інструкцію від 13.03.2025 № 250.
Судами встановлено, що адвокатським бюро «Валько Ігор та партнери» (виконавець) та ТОВ «Зернотрейд» (замовник) укладено договір від 14.12.2021 № 343/21 про надання правничої допомоги, відповідно до умов якого замовник замовляє та доручає виконавцю надавати йому правову (правничу) допомогу шляхом представництва, захисту, здійснення інших видів правової (правничої) допомоги та дій, що мають юридичне значення, згідно законодавство про види адвокатської діяльності та/або отриманих від замовника окремих доручень (завдань), а виконавець зобов'язується виконувати отримані від замовника доручення від імені та за рахунок замовника в порядку та на умовах визначених договором.
Згідно з актом-рахунком прийому-передачі послуг від 31.01.2025 № 12 виконавець надав замовнику послуги із підготовки позовної заяви до Господарського суду міста Києва до ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» (справа № 910/279/25) вартістю 20 000,00 грн.
Також згідно з акт-рахунком прийому-передачі послуг від 28.02.2025 № 13 сторони дійшли згоди про те, що виконавцем надано замовнику поштові послуги з відправлення виконавчого листа в казначейство вартістю 70,00 грн, а також послуги представництва у Господарському суді міста Києва 12.02.2025 у справі № 910/279/25 вартістю 5 000,00 грн та ознайомлення з сервісними договорами, внесення правок, підготовки листа в банк вартістю 10 000,00 грн.
Відповідно до акт-рахунку прийому-передачі від 12.03.2025 № 14 виконавець надав, а замовник прийняв послуги представництва в Господарському суді міста Києва 12.03.2025 у справі № 910/279/25 вартістю 5 000,00 грн.
Згідно з платіжними інструкціями від 31.01.2025 № 115, від 12.02.2025 № 249 та від 13.03.2025 № 250 вказані в акт-рахунках прийому-передачі від 31.01.2025 №12, від 28.02.2025 №13 та від 12.03.2025 № 14 послуги повністю оплачені позивачем.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач надав заперечення на заяву позивача про ухвалення додаткового рішення, за змістом яких зазначав, що заявлений розмір витрат на правничу допомогу є явно неспівмірним із складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
Приймаючи до уваги наведене вище в сукупності та з огляду на спірні правовідносини, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду позивачем документів, їх значення для вирішення спору, з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) і розумності їхнього розміру, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, що заявлений до стягнення розмір витрат на правничу допомогу не є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову (пункт 2 частини п'ятої статті 129 ГПК України).
У зв'язку з наведеним, присуджені судом до стягнення з відповідача витрати позивача на правничу допомогу склали 20 000,00 грн.
Суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що присуджені до стягнення з відповідача витрати позивача на правничу допомогу відповідають складності даної справи та обсягу робіт (наданих послуг), виконаних адвокатами, які були необхідними для розгляду даної справи.
Ураховуючи зазначене, суд касаційної інстанції не вбачає порушення судами попередніх інстанцій застосування приписів статей 2, 123, 126, 129 ГПК України при прийнятті оскаржуваних судових рішень в частині розгляду заяви позивача про розподіл судових витрат.
За таких обставин, Суд дійшов висновку про необґрунтованість поданої касаційної скарги та про відсутність підстав для скасування судових рішень попередніх інстанцій.
З огляду на те, що підстави для скасування/зміни судових рішень попередніх інстанцій відсутні, немає підстав для задоволення заяви скаржника про здійснення повороту виконання рішення по суті спору, додаткового рішення місцевого господарського суду, а також постанови суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві позивача на касаційну скаргу у тій частині, в якій вони не суперечать викладеному у цій постанові.
Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» не знайшли свого підтвердження.
З огляду на викладене, визначених процесуальним законом підстав для скасування/зміни судових рішень попередній інстанцій не вбачається.
З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції Суд вважає, що касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити, а в частині підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, - касаційну скаргу слід залишити без задоволення.
Судові витрати
Судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги скаржником у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на відповідача, оскільки Суд касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, закриває, а в частині підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, касаційну скаргу залишає без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін.
Керуючись статтями 129, 296, 300, 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» на рішення господарського суду міста Києва від 12.03.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 у справі № 910/279/25, які ухвалені по суті спору, з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - закрити.
2. В іншій частині касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» залишити без задоволення.
3. Рішення господарського суду міста Києва від 12.03.2025, додаткове рішення господарського суду міста Києва від 26.03.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 у справі № 910/279/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя І. Булгакова
Суддя Ю. Власов