27 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/4134/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І. С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора - Дядюшевої К. Є.,
Управління комунального майна та
приватизації Департаменту економіки
та комунального майна Харківської міської ради - Замніус М. В.,
Харківської міської ради - Замніус М. В.,
Фізичної особи-підприємця
Атоженко Олени Андріївни - Рижкова І. П.,
ОСОБА_1 - Мизиненко І. О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 (у складі колегії суддів: Крестьянінов О. О. (головуючий), Здоровко Л. М., Пуль О. А.)
та рішення Господарського суду Харківської області від 28.10.2024 (суддя Лаврова Л. С.);
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 (у складі колегії суддів: Крестьянінов О. О. (головуючий), Здоровко Л. М., Пуль О. А.)
та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 18.11.2024 (суддя Лаврова Л. С.)
у справі № 922/4134/21
за позовом Керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова
до Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Харківської міської ради, Фізичної особи-підприємця Атоженко Олени Андріївни, Черниш Надії Валеріївни
про скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна,
У жовтні 2021 року Керівник Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління), Харківської міської ради, Фізичної особи-підприємця Атоженко Олени Андріївни (далі - ФОП Атоженко О. А.), ОСОБА_1 , в якому (з урахуванням заяви про зміну предмету позову) просив суд:
- визнати незаконним та скасувати пункт 36 додатку до рішення Харківської міської ради 9 сесії 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 26.10.2016 № 412/16;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 08.06.2017 № 5484-В-С, укладений між Управлінням та ФОП Атоженко О. А. (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В. і зареєстрований в реєстрі за № 1913;
- витребувати у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщення цокольного поверху № 1, 1а, 2-10, 10а, 11, загальною площею 166,7 кв. м, розташовані в житловому будинку за адресою: вул. Єсеніна, 10 літ. «А-5», м. Харків (об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 307700863101).
В обґрунтування позовних вимог прокурор послався на те, що під час прийняття Харківською міською радою оспорюваного рішення та в ході здійснення процедури відчуження спірного майна і укладання оспорюваного договору відповідачі порушили вимоги законодавства про приватизацію, що безпосередньо порушує права та інтереси територіальної громади м. Харкова.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 28.10.2024, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 з урахуванням мотивувальної частини цієї постанови, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 18.11.2024, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025, заяву ФОП Атоженко О. А. про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з Харківської обласної прокуратури на користь ФОП Атоженко О. А. витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 14 000,00 грн.
Не погоджуючись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у лютому 2025 року Заступник керівника Харківської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 та рішення Господарського суду Харківської області від 28.10.2024, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити; скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 18.11.2024, ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні заяви ФОП Атоженко О. А. про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.03.2025 відкрито касаційне провадження у справі № 922/4134/21 за касаційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025, рішення Господарського суду Харківської області від 28.10.2024, постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 18.11.2024 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 09.04.2025.
ФОП Атоженко О. А. у відзиві на касаційну скаргу зазначає про законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить закрити касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
Також, ФОП Атоженко О. А. у поданому відзиві на касаційну скаргу просить стягнути з Харківської обласної прокуратури судові витрати на професійну правничу допомогу у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.
ОСОБА_1. у відзиві на касаційну скаргу зазначає про її безпідставність та необґрунтованість, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Харківська міська рада у відзиві на касаційну скаргу посилається на законність та обґрунтованість постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 та рішення Господарського суду Харківської області від 28.10.2024 - без змін.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.04.2025 зупинено касаційне провадження у справі № 922/4134/21 до закінчення перегляду у касаційному порядку Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду судових рішень у справі № 922/3727/19.
02.07.2025 в Єдиному державному реєстрі судових рішень оприлюднено повний текст постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 29.05.2025.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.07.2025 поновлено провадження у справі № 922/4134/21 за касаційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 та рішення Господарського суду Харківської області від 28.10.2024; на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 18.11.2024; призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 27.08.2025.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Судом апеляційної інстанції установлено, що 21.12.2010 між Управлінням (орендодавець) та ФОП Атоженко О. А. (орендар) укладено договір оренди нежитлового приміщення № 4296 (з урахуванням змін внесених додатковими угодами № 1 від 24.05.2011, № 2 від 20.06.2012, № 3 від 21.11.2013, № 4 від 28.10.2016), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення цокольного поверху № 1,1а, 2-10, 10а,11 загальною площею 166,7 кв. м, які належать до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташовані за адресою: вул. Єсеніна, 10 літ. «А-5», м. Харків та знаходяться на обліку Управління (пункт 1.1).
Майно передається в оренду з метою побутового обслуговування населення (пункт 1.2).
Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 договору набуття орендарем права користування майном настає після підписання сторонами цього договору та акту приймання - передачі майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається територіальна громада м. Харкова, а орендар користується ним протягом строку дії договору оренди.
Вартість об'єкта оренди визначається на підставі висновку про вартість майна і складає 195 900,00 грн станом на 31.10.2013 (пункт 3.1 договору).
Відповідно до умов договору орендар зобов'язаний здійснювати поточний ремонт за письмовою згодою орендаря; за свій рахунок здійснювати капітальний ремонт за письмовою згодою орендодавця при наявності узгодженої проектно-кошторисної документації та дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством; здійснювати реконструкцію орендованого майна за письмовою згодою орендодавця за свій рахунок за окремими проектами, які розроблені спеціалізованими проектними організаціями і узгоджені з управлінням містобудування і архітектури Харківської міської ради до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством (пункт 4.8 договору).
Орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта оренди у власність. Поліпшення, зроблені без згоди орендодавця, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого майна, не породжують зобов'язання орендодавця відшкодовувати їх вартість (пункт 5.3 договору).
Строк дії договору з 21.11.2013 до 21.09.2019 (пункт 10.1 договору).
Рішенням Харківської міської ради від 23.12.2011 № 565/11 «Про програму приватизації об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки» затверджено Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, відповідно до пунктів 5.1, 5.4 якої продаж об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою для кожної групи об'єктів. Продаж об'єктів групи «А» здійснюється відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та цієї Програми шляхом викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом.
Згідно з пунктом 5.7 цієї Програми орендар має переважне право на викуп орендованого майна, якщо ним за згодою орендодавця здійснені за рахунок власних коштів поліпшення, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менше 25% залишкової вартості майна (будинки, споруди, приміщення).
05.10.2016 ФОП Атоженко О. А. листом (вх. № 17494 від 05.10.2016) звернулася до Управління, в якому просила розглянути можливість приватизації нежитлових приміщень загальною площею 166,7 кв. м за адресою: вул. Єсеніна, 10 літ. «А-5», м. Харків, що перебувають в орендному користуванні згідно з договором оренди від 21.12.2010 № 4296.
Рішенням Харківської міської ради від 26.10.2016 №412/16 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова шляхом викупу (згідно з додатком - переліком об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу), у тому числі, нежитлових приміщень цокольного поверху в житловому будинку за адресою: вул. Єсеніна, 10 літ. «А-5», м. Харків, загальною площею 166,7 кв. м (пункт 36 додатку до рішення).
07.11.2016 ФОП Атоженко О. А. звернулася до Управління з заявою про приватизацію.
На підставі звернення Управління до суб'єкта оціночної діяльності про проведення оцінки спірних нежитлових приміщень з метою визначення вартості об'єкта для приватизації шляхом викупу, суб'єктом оціночної діяльності Прокоп'євою І. Б. проведено оцінку майна - нежитлових приміщень загальною площею 166,7 кв. м.
Згідно з висновком про вартість оцінюваного майна, затвердженим Управлінням 22.12.2016, вартість нежитлових приміщень цокольного поверху № 1, 1а, 2-10, 10а, 11 в літ. «А-5», загальною площею 166,7 кв. м, які розташовані за адресою: вул. Єсеніна, 10, м. Харків , становить 384 077,00 грн без урахування ПДВ.
08.06.2017 між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління (продавець) та ФОП Атоженко О. А. (покупець), на підставі рішень Харківської міської ради від 23.12.2011 № 565/11 «Про Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012- 2016 роки» та від 26.10.2016 №412/16 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» укладено договір купівлі продажу нежитлових приміщень, орендованих ФОП Атоженко О. А. № 5484-В-С, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Саутенко Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1913, відповідно до умов якого продавець зобов'язався передати у власність, а покупець зобов'язався прийняти нежитлові приміщення цокольного поверху № 1, 1а, 2-10, 10а, 11 в житловому будинку літ. «А-5» загальною площею 166,7 кв. м, розташовані за адресою: вул. Єсеніна, 10, м. Харків, орендовані ФОП Атоженко О. А. згідно з договором оренди від 21.12.2010 № 4296. Ці нежитлові приміщення належать територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09.08.2005, виданого виконавчим комітетом Харківської міської ради на підставі розпорядження Харківського міського голови від 01.08.2005 за № 1764. Державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення за продавцем проведено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 4891969, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 307700863101 (розділ 1).
Оціночна вартість нежитлових приміщень, що відчужуються, визначена у відповідності до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 № 1891 (у редакції постанови від 25.11.2015 № 1033), зафіксована у висновку оцінювача про вартість об'єкта оцінки, затвердженому 22.12.2016 Управлінням і складає 384 077,00 грн. Згідно з Податковим кодексом України сума податку на додану вартість становить 20 відсотків від вартості нежитлових приміщень та складає 76 815,40 грн. Разом ціна продажу нежитлових приміщень, вказаних в розділі 1, становить 460 892,40 грн (розділ 2 договору купівлі-продажу).
20.06.2017 Управлінням та ФОП Атоженко О. А. складено та підписано акт прийому - передачі спірних приміщень № 5484-В-С.
26.09.2017 між ФОП Атоженко О. А. (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі - продажу, відповідно до умов якого покупець передає у власність покупця, а покупець приймає у власність нежитлові приміщення цокольного поверху № 1, 1а, 2-10, 10а, 11 в житловому будинку літ. «А-5», розташованому за адресою: вул. Єсеніна, 10, м. Харків , та сплачує за нього обговорену суму. Нежитлові приміщення цокольного поверху загальною площею 166,7 кв. м (пункт 1).
Ці нежитлові приміщення належать продавцю на праві приватної власності, на підставі договору № 5484-В-С купівлі - продажу нежитлових приміщень, орендованих ФОП Атоженко О. А., посвідченого 08.06.2017 Саутенко Н. В, приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу за реєстровим номером № 1913, акту приймання-передачі нежитлових приміщень від 20.06.2017 № 5484-В-С, право власності на нежитлові приміщення зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08.06.2017, державним реєстратором, приватним нотаріусом Саутенко Н. В., Харківській міський нотаріальний округ, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 307700863101 (пункт 2 договору).
Відповідно до пункту 3 договору цей продаж нежитлових приміщень цокольного поверху за домовленістю сторін вчинено на суму 1 417 000,00 грн, яку покупець сплатила повністю продавцю ще на момент підписання цього договору відповідно до чинного законодавства. Продавець та покупець підтверджують факт сплати грошей у повному обсязі та відсутність щодо покупця будь-яких претензій фінансового характеру щодо вказаної суми.
Згідно звіту про оцінку майна, виконаного 18.09.2017 ТОВ «Український центр оцінки «Експерт», вартість вищевказаних приміщень становить 1 193 432,00 грн (пункт 5 договору).
Згідно з пунктом 10 договору право власності на нежитлові приміщення цокольного поверху № 1, 1а, 2-10, 10а, 11 в житловому будинку літ. «А-5», розташованому за адресою: вул. Єсеніна, 10, м. Харків , виникає у покупця з моменту державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна 26.09.2017 за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на спірні нежитлові приміщення.
Предметом розгляду у справі № 922/4134/21, що розглядається, є позовні вимоги прокурора в інтересах держави про визнання незаконним та скасування пункту 36 додатку до рішення Харківської міської ради від 26.10.2016 № 412/16 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 08.06.2017 № 5484-В-С, витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади спірних нежитлових приміщень.
Відмовляючи у задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що пред'явлені прокурором позовні вимоги про визнання незаконним та скасування оспорюваного рішення Харківської міської ради, а також про визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, є неефективним способом захисту прав територіальної громади; позовна вимога про витребування спірного майна є належним (ефективним) способом захисту, разом з тим прокурором не обґрунтовано та не доведено недобросовісності поточного власника майна ( ОСОБА_1 ), що виключає можливість задоволення цієї позовної вимоги.
Дослідивши надані ФОП Атоженко О. А. докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, враховуючи характер спору, складність справи та результат її розгляду, критерії співмірності та обґрунтованості розміру заявлених до стягнення витрат на правничу допомогу в сумі 14 000,00 грн, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для покладання заявленої ФОП Атоженко О. А. суми таких витрат на прокуратуру.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з мотивів, наведених у постанові, суд апеляційної інстанції, встановивши, що у період перебування спірних нежитлових приміщень в оренді ФОП Атоженко О. А. не здійснювались будь-які поліпшення зазначеного майна, дійшов висновку про порушення вимог законодавства про приватизацію при прийнятті оспорюваного рішення та укладенні оспорюваного договору, а також про недобросовісність покупця (ФОП Атоженко О. А.) при приватизації орендованого майна шляхом викупу. Однак, з огляду на те, що спірні нежитлові приміщення були передані ФОП Атоженко О. А. за договором купівлі-продажу у власність ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виснував, що саме вимога прокурора про витребування спірного майна є належним способом захисту, при цьому оспорювання рішення Харківської міської ради, яке вичерпало свою дію шляхом виконання, та договору купівлі-продажу не є ефективним способом захисту права власника. Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд апеляційної інстанції також встановив добросовісність набувача ( ОСОБА_1 ) спірних нежитлових приміщень, та дійшов висновку, що позбавлення ОСОБА_1 права власності на таке майно призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки накладатиме на останню надмірний та індивідуальний тягар відповідальності за дії інших осіб.
При цьому суд апеляційної інстанції встановив наявність підстав для звернення прокурора із відповідним позовом самостійно та правильним визначенням Харківської міської ради відповідачем у справі.
Перевіряючи дотримання судом першої інстанції норм процесуального законодавства при вирішення питання про розподіл судових витрат, суд апеляційної інстанції погодився з його висновком про задоволення заяви ФОП Атоженко О. А. та стягнення з прокуратури витрат на професійну правничу допомогу у сумі 14000,00 грн.
У поданій касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, прокурор послався на неправильне застосування судами попередніх інстанцій при вирішення спору положень статей 203, 215, 216, 228, 345, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) України), статей 19, 57 Конституції України, статей 4, 6, 24, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та порушення норм процесуального права, зокрема, статей 11, 13, 14, 53, 76-79, 86, 236, 277 ГПК України, без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, у постановах Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 754/4108/18-ц, від 06.10.2020 у справі № 504/2797/16-а, від 22.10.2020 у справі № 752/11904/17, від 09.10.2024 у справі № 922/3838/21, від 15.04.2020 у справі № 373/1810/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16, від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15, від 15.03.2017 у справі № 916/2130/15, від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15, у постанові Вищого господарського суду України від 16.10.2014 у справі № 916/2545/13; на неправильне застосування судами попередніх інстанцій при вирішенні питання про розподіл судових витрат положень статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», статті 28 Правил адвокатської етики, затвердженої Звітно-виборним з'їздом адвокатів України 09.06.2017, статей 124, 129 ГПК України без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 906/513/18, від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, у додаткових постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19, у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у додатковій ухвалі об'єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі № 927/237/20, у постановах Верховного Суду від 15.01.2019 у справі № 908/799/17, від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 10.12.2019 у справі № 922/377/19, від 12.01.2021 у справі № 908/730/19, від 15.06.2021 у справі № 922/4293/19, від 13.02.2020 у справі № 911/2686/18, від 01.02.2023 у справі № 160/19098/21, від 07.12.2022 у справі № 873/96/22, від 11.11.2021 у справі № 873/137/21, від 18.08.2022 у справі № 61-5124ав22, від 08.09.2021 у справі № 206/6537/19, від 01.09.2021 у справі № 178/1522/18, від 11.02.2021 у справі № 920/39/20, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 24.10.2019 та від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 21.08.2019 у справі № 922/2821/18, від 22.03.2018 у справі № 910/9111/17, від 14.01.2019 у справі № 927/26/18, від 02.02.2024 у справі № 910/9714/22.
Відповідно до частин статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 4).
Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу прокурора, виходить із такого.
Звертаючись до суду з позовними вимогами про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, укладеного з орендарем (ФОП Атоженко О. А.), та витребування майна у останнього набувача (ОСОБА_1.), прокурор на їх обґрунтування послався на порушення вимог законодавства про приватизацію щодо способу приватизації об'єктів комунальної власності шляхом викупу орендарем нежитлових приміщень (без проведення орендарем поліпшень орендованого майна в розмірі не менш як 25% ринкової вартості майна, за якою воно було передано в оренду).
За приписами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законодавство про приватизацію містить спеціальні норми, які підлягають переважному застосуванню.
Частиною 2 статті 345 ЦК України встановлено, що приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом, що відображає правило про переважне застосування спеціальних норм.
Відповідно до частини 4 статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна», який був чинним на час прийняття радою оспорюваного рішення, відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (частина 2 статті 16-2 зазначеного Закону).
Згідно з частиною 1 статті 2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», який був чинним на час прийняття радою оспорюваного рішення, об'єктами малої приватизації є, зокрема, окреме індивідуально визначене майно, в тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано (група А).
Статтею 3 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» передбачено, що приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс). Шляхом продажу за конкурсом може здійснюватися приватизація окремих єдиних майнових комплексів групи А та окремих об'єктів групи Ж.
Частинами 1, 3 статті 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» передбачено, що викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України.
Відповідно до частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
Тобто викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положень статті 11, статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.
Такий висновок викладено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20.
У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що матеріали справи не містять доказів підтвердження обставин здійснення ФОП Атоженко О. А. будь-яких поліпшень орендованих нею спірних нежитлових приміщень за договором оренди від 21.12.2010 № 4296 за період перебування цього майна в оренді.
Ураховуючи зазначені вище положення законодавства та встановлені обставини щодо відсутності доказів здійснення ФОП Атоженко О. А. невід'ємних поліпшень орендованого нею майна, суд апеляційної дійшов обґрунтованого висновку про порушення відповідачами (Харківською міською радою, Управлянням та ФОП Атоженко О. А.) вимог Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» при проведенні приватизації спірного майна, що у свою чергу свідчить про прийняття Харківською міською радою оспорюваного рішення (у відповідній частині) та укладення між Управлінням та ФОП Атоженко О. А. оспорюваного договору з порушенням вимог законодавства про приватизацію.
При цьому, суд апеляційної інстанції правомірно зазначив, що покупець (ФОП Атоженко О. А.), який за відсутності в нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв'язку з нездійсненням ним поліпшень цього майна, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, звернувся до органів місцевого самоврядування із заявою про приватизацію орендованого майна шляхом викупу, є недобросовісним.
Такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають правовій позиції об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеній у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, яка неодноразово була відображена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 922/1009/20, від 24.03.2021 у справі № 922/3276/19, від 31.03.2021 у справі № 922/3272/18, від 13.04.2021 у справі № 922/3852/19, від 07.07.2021 у справі № 922/318/20, від 30.11.2021 у справі № 922/2761/19, від 13.04.2021 у справі № 922/2934/19, від 20.04.2021 у справі № 922/2811/19, а також у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 29.05.2025 у справі № 922/3727/19 у подібних правовідносинах щодо приватизації способом викупу комунального майна територіальної громади.
Разом з тим, як встановлено судом апеляційної інстанції, 26.09.2017 на підставі договору купівлі-продажу від 26.09.2017, укладеного між ФОП Атоженко О. А. та ОСОБА_1., за останньою було зареєстровано право власності на спірні нежитлові приміщення.
Як неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду, за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права чи інтересу відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна (віндикаційний позов). Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 та 388 ЦК України, є неефективними. Отже, власник з дотриманням вимог статей 387 та 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 07.11.2028 у справі № 488/5027/14-ц, від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц).
При цьому, позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340).
Обрання позивачем неналежного чи неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції, встановивши, що заявлені прокурором позовні вимоги спрямовані на повернення спірного майна територіальній громаді м. Харкова від особи, яка є його останнім власником ( ОСОБА_1 ), дійшов обґрунтованого висновку, що належним способом захисту є саме позовна вимога про витребування такого майна, а тому правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним і скасування пункту 36 додатку до рішення Харківської міської ради від 26.10.2016 № 412/16 та визнання недійсним договору купівлі-продажу від 08.06.2017 № 5484-В-С з мотивів неефективності обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади м. Харкова.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини 1 вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (постанови від 26.07.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18).
Якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17).
При цьому, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19.
У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції, перевіряючи обставини добросовісності/недобросовісності останнього набувача майна встановив, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 , як кінцевий набувач спірного майна, знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття майна попереднім власником всупереч закону; на момент набуття права власності ОСОБА_1 не була обізнана про будь-які претензії або правові обмеження щодо спірного майна, що свідчить про її добросовісність при набутті цього майна за відплатним договором купівлі-продажу; здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади м. Харкова.
При цьому, суд апеляційної інстанції врахував, що у поданій позовній заяві та у заяві про зміну предмету позову прокурор не навів обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки ОСОБА_1 як кінцевого набувача спірного майна та не надав відповідних доказів на підтвердження таких обставин.
Разом з тим, при вирішенні питання витребування майна у добросовісного набувача має надаватись юридична оцінка необхідності позбавлення такої особи права мирного володіння спірним майном, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.201, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд з прав людини констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.
Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар .
У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції встановив обставини добросовісності ОСОБА_1 при набутті спірного майна, а також правомірно зазначив, що проявивши розумну обачність остання не могла дізнатися про набуття ФОП Атоженко О. А. (попередній власник) права власності на це майно з порушенням вимог законодавства.
Крім того, встановивши, що після приватизації спірних нежитлових приміщень ФОП Атоженко О. А. здійснила невід'ємні поліпшення цього майна на загальну суму 858 405,00 грн та надалі за 1 417 000,00 грн за договором купівлі-продажу продала ці нежитлові приміщення ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що втручання у право володіння ОСОБА_1 покладатиме надмірний та індивідуальний тягар відповідальності за дії інших осіб на останню, яка добросовісно набуло права власності на спірне майно.
За таких обставин суд апеляційної інстанції зазначив, що задоволення позовної вимоги про витребування спірного майна не відповідатиме критеріям правомірного втручання у мирне володіння майном та становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про неможливість витребування у останнього власника (ОСОБА_1.) спірного майна у порядку статей 387, 388 ЦК України, що виключає можливість задоволення такої позовної вимоги.
Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Прокурор, обґрунтовуючи у поданій касаційній скарзі наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, послався на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 06.10.2020 у справі № 504/2797/16-а (щодо віднесення рішень органу місцевого самоврядування до нормативно-правових актів).
Так, у адміністративній справі № 504/2797/16-а, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, предметом розгляду були позовні вимоги приватного підприємства до сільської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору - товариства з обмеженою відповідальністю, про визнання протиправним та скасування рішення сільської ради, яким затверджено генеральні плани сіл, обґрунтовані порушенням сільською радою процедури прийняття таких актів.
Однак, у справі, що розглядається, питання щодо порушення міською радою процедури прийняття оспорюваного рішення не було предметом розгляду.
У справі № 925/1133/18 (за позовом про визнання незаконним і скасування рішення міської ради та визнання недійсними змін до договору оренди землі), Велика Палата Верховного Суду (постанова від 11.06.2024), скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції про залишення позову без розгляду та направляючи справу на новий розгляд до цього суду, зокрема, дійшла висновку, що якщо прокурор вважає, що порушення інтересів держави полягає в незаконній зміні категорії земель за цільовим призначенням, то вимога про визнання незаконним та скасування рішення міської ради (у частині зміни цільового призначення земельної ділянки) є належною та ефективною. Прокурор може звертатися з позовом про визнання незаконним і скасування такого рішення.
У справі № 927/1206/21 (за позовом про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішення про державну реєстрацію та припинення права власності, визнання недійсними договорів оренди землі), Велика Палата Верховного Суду (постанова від 12.03.2024), залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, зокрема дійшла висновку, що з огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології, та неможливість їх передання в комунальну чи приватну власність, а також з урахуванням того, що спірні земельні ділянки були передані територіальній громаді як землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, можна констатувати, що позов з вимогою про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру за встановлених судами конкретних обставин цієї справи усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та її власника.
Разом з тим, у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції, встановивши, що заявлені прокурором позовні вимоги спрямовані на повернення спірного майна (нежитлових приміщень) територіальній громаді м. Харкова від особи, яка є його останнім власником (ОСОБА_1.), ураховуючи зазначені вище позиції Великої Палати Верховного Суду дійшов висновку, що належним способом захисту є саме позовна вимога про витребування такого майна, а тому відмовив, зокрема, у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним і скасування рішення міської ради з мотивів неефективності обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади м. Харкова.
У справі № 754/4108/18-ц, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, предметом розгляду були позовні вимоги прокурора в інтересах держави в особі міської ради до фізичних осіб про визнання недійсним договору дарування, визнання спадщини відумерлою, витребування майна, обґрунтовані встановленим під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні фактом шахрайського заволодіння квартирою.
Водночас у справі, що розглядається, предметом розгляду є позовні вимоги про скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна, обґрунтовані порушенням відповідачами вимог законодавства про приватизацію при проведенні приватизації спірного майна.
Ураховуючи наведене, правовідносини у справах, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, та у справі, що розглядається, не є подібними, враховуючи відмінні фактичні обставини, зміст та правове регулювання спірних правовідносин.
Безпідставними є також посилання скаржника на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16 від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15, від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15, від 15.03.2017 у справі № 916/2130/15 щодо реалізації органом місцевого самоврядування права власності від імені територіальної громади виключно у спосіб, передбачений законом, оскільки у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції встановив здійснення міською радою розпорядження спірним майном не у спосіб та поза межами її повноважень, однак відмовив у задоволенні позовної вимоги про витребування спірного майна з мотивів невідповідності такого втручання у право мирного володіння відповідачки, що передбачено статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Також суд касаційної інстанції не бере до уваги посилання прокурора на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, постановах Верховного Суду від 22.10.2020 у справі № 752/11904/17, від 09.10.2024 у справі № 922/3838/21, від 15.04.2020 у справі № 373/1810/16-ц щодо належного способу захисту у разі якщо майно зареєстроване на праві власності за іншою особою - витребування такого майна з незаконного володіння такої особи; необхідності перевірки судами добросовісності/недобросовісності набувача майна, оскільки у справі № 922/4134/21, що розглядається, суд апеляційної інстанції ураховуючи встановлені у цій справі обставини, дійшов висновку, що саме позовна вимога про витребування майна є належним та ефективним способом захисту прав, та здійснивши перевірку обставин добросовісності/недобросовісності останнього набувача майна встановив його добросовісність.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції у справі, що розглядається, не суперечать, а відповідають висновкам, наведеним у зазначених вище постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі.
Також, Верховний Суд не бере до уваги посилання прокурора на неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції, наведеної у постанові Вищого господарського суду України від 16.10.2014 у справі № 916/2545/13, оскільки за змістом частини 4 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме у постановах Верховного Суду, тоді як постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики та не є обов'язковими для врахування при застосуванні судами норм права у розумінні цієї правової норми (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 916/806/19, від 10.06.2020 у справі № 914/2259/17).
Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанцій, суд касаційної інстанції зазначає наступне.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 ГПК України).
За змістом статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частиною 1 статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
У частині 2 статті 126 ГПК України установлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 ГПК України).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 статті 126 ГПК України).
Відповідно до частини 5 статті 126 ГПК України у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 126 ГПК України).
Розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 ГПК України).
За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
У статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Як установлено судом апеляційної інстанції, ФОП Атоженко О. А. у відзиві на позовну заяву надала попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 14 000,00 грн.
Звертаючись до суду першої інстанції з заявою про ухвалення додаткового рішення, ФОП Атоженко О. А. просила стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 14 000,00 грн, на підтвердження яких надала докази, а саме: ордер про надання правничої допомоги серія ВІ № 1062436; договір про надання правничої (правової) допомоги від 25.10.2021 № 25/2021; акт № 1 приймання-передачі наданих послуг до договору № 25/2021 від 25.10.2021 (додаток № 2 до договору); завдання до договору про надання правничої (правової) допомоги від 25.10.2021 № 25/2021; додаткову угоду № 1 до договору від 25.10.2021; детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом Рижковим І. П. за договором про надання правничої (правової) допомоги від 25.10.2021 № 25/2021 з представництва клієнта в Господарському суді Харківської області у справі № 922/4134/21; додаткову угоду № 2 від 24.10.2022 до договору про надання правничої (правової) допомоги від 25.10.2021 № 25/2021; акт № 1 від 30.10.2024 приймання - передачі наданих послуг до договору про надання правничої (правової) допомоги від 25.10.2021 № 25/2021.
Прокурором були подані заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення, у яких він посилався на те, що з тексту договору про надання юридичних послуг не вбачається вартість адвокатських послуг, що надаються, тому об'єктивно неможливим є встановлення дійсної домовленості сторін щодо вартості наданих послуг; відповідачем не підтверджено розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката та не надано доказів щодо обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дослідивши надані ФОП Атоженко О. А. докази на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу, врахував критерії реальності таких витрат, розумності їх розміру, результат розгляду цієї справи (відмова у задоволенні позовних вимог), встановив доведеність та співмірність таких витрат, та дійшов вірного висновку про наявність підстав для покладення на позивача судових витрати ФОП Атоженко О. А. на професійну правничу допомогу у заявленому до стягнення розмірі - 14 000,00 грн.
Доводи щодо ненадання ФОП Атоженко О. А. доказів на підтвердження і доведення понесення витрат на професійну правничу допомогу спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, про що було зазначено судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.
Ураховуючи зазначене, суд касаційної інстанції не вбачає порушення судами попередніх інстанцій положень статей 124, 129 ГПК України при прийнятті оскаржуваних судових рішень.
Безпідставними є посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 922/2821/18, від 22.03.2018 у справі № 910/9111/17, від 14.01.2019 у справі № 927/26/18, від 02.02.2024 у справі № 910/9714/22, відповідно до яких відшкодування судових витрат, у тому числі на професійну правничу допомогу, здійснюється за наявності відповідної заяви (клопотання) сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів, оскільки у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції встановив наявність попереднього (орієнтовного) розрахунку судових витрат на професійну правничу допомогу у поданому ФОП Атоженко О. А. відзиві на позовну заяву.
Посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, у постанові Верховного Суду від 07.12.2022 у справі № 873/96/22, щодо відшкодування «гонорару успіху», суд касаційної інстанції не приймає до уваги, оскільки у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій питання щодо відшкодовування «гонорару успіху» не вирішували.
Крім того, безпідставними є доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у додаткових постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19, у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, додатковій ухвалі об'єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі № 927/237/20, у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 від 24.10.2019 та від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 13.02.2020 у справі № 911/2686/18, від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17, від 01.02.2023 у справі № 160/19098/21, від 11.11.2021 у справі № 873/137/21, від 11.02.2021 у справі № 920/39/20 щодо необхідності суду враховувати критерії реальності, розумності, обґрунтованості та пропорційності при вирішенні питання про відшкодування понесених стороною витрат на професійну правничу допомогу, адже у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про задоволення заяви відповідачки про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу саме внаслідок оцінки заявленої останньою до відшкодування суми відповідно до зазначених критеріїв.
Доводи прокурора про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 906/513/18, суд касаційної інстанції не бере до уваги з огляду на те, що у розумінні положень статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони; суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Разом з тим, у справі № 922/4134/21, що розглядається, судами попередніх інстанцій не встановлено обставин звернення прокурора з клопотанням про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, заявленого ФОП Атоженко О. А. до стягнення.
Суд касаційної інстанції також не бере до уваги посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18.08.2022 у справі № 61-5124ав22, від 08.09.2021 у справі № 206/6537/19, 01.09.2021 у справі № 178/1522/18, відповідно до яких розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаними адвокатом роботами, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; обсягом виконаних адвокатом робіт; ціною позову та значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи, з огляду на те, що у справі № 922/4134/21, у якій подано касаційну скарги, суди попередніх інстанцій, встановивши доведеність та співмірність заявленого до стягнення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, дійшли висновку про наявність підстав для стягнення таких витрат з позивача (прокуратури).
Посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.01.2019 у справі № 908/799/17, від 15.06.2021 у справі № 922/4293/19, від 12.01.2021 у справі № 908/730/19, відповідно до яких прокурор не є позивачем у справ, а тому участі у розподілі судових витрат не бере, суд касаційної інстанції не враховує з огляду на їх неактуальність, внаслідок відступлення від зазначених висновків Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.10.2022 у справі № 923/199/21.
Крім того, у справі № 922/377/19, на неврахування висновків у якій посилається прокурор, Верховний Суд (постанова від 10.12.2019), скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на передчасність висновків судів попередніх інстанцій про стягнення з прокуратури судових витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з тим, що судами не з'ясовувалось питання щодо надання відповідачем належних доказів на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу.
Разом з тим, у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, вирішуючи питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, встановили надання відповідачкою доказів на підтвердження таких витрат, та ураховуючи їх доведеність та спімірність, дійшли висновку про наявність підстав для покладання їх на прокуратуру.
Зважаючи на викладене, наведена прокурором підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.
Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, розглянувши касаційну скаргу прокурора, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанов суду апеляційної інстанції та додаткового рішення суду першої інстанції - без змін.
Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.
2. Постанови Східного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 18.11.2024 у справі № 922/4134/21 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І. С. Берднік
Судді: В. А. Зуєв
І. С. Міщенко