Справа № 201/11254/25
Провадження № 2-о/201/334/2025
12 вересня 2025 року Соборний районний суд
міста Дніпра
у складі: головуючого судді - Федоріщева С.С.,
при секретарі - Максимовій О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Соборний відділ державної реєстрації актів цивільного стану управління державної реєстрації Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України,-
ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту смерті особи. У поданій заяві, з урахуванням уточнення, просив встановити факт смерті громадянки України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (дівоче прізвище ОСОБА_3 ), яка народилася у місті Дніпропетровську, та померла ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Мелітополі, Запорізької області.
В обґрунтування своєї заяви ОСОБА_1 зазначає що померла ОСОБА_2 є його донькою, на тимчасово окупованій території було видано документи про її смерть, однак, вказані документи не дозволяють заявнику отримати свідоцтво про смерть встановленого зразку в Україні. Встановлення факту смерті заявнику необхідно для отримання свідоцтва про смерть відповідно до вимог чинного законодавства України.
Згідно із ч. 2 ст. 317 ЦПК України справи про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, розглядаються невідкладно з моменту надходження відповідної заяви до суду.
Суд, розглянувши подані заявником матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, приходить до висновку про необхідність задоволення заяви ОСОБА_1 , виходячи з наступного.
Відповідно до абз.2 ч.1 ст.317 ЦПК України, заява про встановлення факту смерті особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства, може бути подана членами сім'ї померлого, їхніми представниками або іншими заінтересованими особами (якщо встановлення факту смерті особи впливає на їхні права, обов'язки чи законні інтереси) до будь-якого місцевого суду України, що здійснює правосуддя, незалежно від місця проживання (перебування) заявника.
Відповідно до ч.4 ст.317 ЦПК України, ухвалене судом рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства, підлягає негайному виконанню.
Судом встановлено, що відповідно до повторного свідоцтва про народження НОМЕР_1 , виданого 19 березня 1992 року відділом РАГС виконкому Ленінської райради народних депутатів міста Дніпропетровська, ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася ОСОБА_4 , та її батьками записані ОСОБА_1 і ОСОБА_5 .
22 липня 2003 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 уклала шлюб із ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією Свідоцтва про одруження НОМЕР_2 від 26 липня 2003 року, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Бабушкінського районного управління юстиції м. Дніпропетровська, при цьому вона отримала прізвище « ОСОБА_7 ».
03 листопада 2003 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Красногвардійським РВ УМВС України в Дніпропетровській області видано паспорт громадянина України НОМЕР_3 , що підтверджується відповідною копією цього документу, наданою заявником.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 померла у м. Мелітополь Запорізької області, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією Свідоцтва про смерть НОМЕР_4 від 10.06.2025 р., виданого «Управлением ЗАГС Запорожской области». При цьому, відповідно до довідки «Управління МВД России «Мелитопольское» №4832-9/м від 30.05.2025, проведеною судово-медичною експертизою померлої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , слідів насильницької смерті не виявлено.
Встановлення факту смерті для заявника має юридичне значення, оскільки зазначені Свідоцтво про смерть НОМЕР_4 від 10.06.2025 р., та Довідка №4832-9/м від 30.05.2025 р., видані незаконно створеними формуваннями на території, непідконтрольній державній владі України, а відтак є недійсними, оскільки видане органами, які не мають права їх видавати, так які знаходяться на території, непідконтрольній державній владі України.
Законом України від 21 квітня 2022 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України» було внесено зміни до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Зокрема, згідно із п.7 ст.1(1) Закону, тимчасово окупована російською федерацією територія України (тимчасово окупована територія) - це частини території України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація російської федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких формування російської федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації російської федерації.
Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією Мелітопольська міська територіальна громада перебуває у переліку територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових дій) або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні).
Таким чином, зазначене місце смерті доньки заявника є тимчасово окупованою територією України.
Відповідно до ст. З, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18 грудня 1996, параграф 45), ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10 травня 2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23 лютого 2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10 травня 2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23 лютого 2016, §142).
Таким чином, сформульовані в рішеннях Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки можливості збору доказів смерті особи на окупованій території істотно обмежені.
Порядок встановлення факту смерті та її причин, встановлений Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та Інструкцією щодо заповнення та видачі лікарського свідоцтва про смерть (форма № 1 Об/о), затвердженою наказом МОЗ України від 08 серпня 2006 року № 545.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону, державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: 1) документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою; 2) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою. Державна реєстрація смерті за заявою, поданою у строки, визначені частиною другою цієї статті, та до закінчення одного року з дня настання смерті, проводиться за останнім місцем проживання померлого, за місцем настання смерті чи виявлення трупа або за місцем поховання (ч. З ст. 17 Закону).
За заявами громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території України, державну реєстрацію актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання здійснюють відділи державної реєстрації актів цивільного стану за місцем звернення заявника.
Одночасно п. 11 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-УІІ від 20 жовтня 2014 року передбачає, що внутрішньо переміщена особа має право на проведення державної реєстрації актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання за місцем перебування. Підставою для проведення державної реєстрації смерті є лікарське свідоцтво про смерть (за формою № 106/0) або фельдшерська довідка про смерть (за формою № 106-1/о) та інше, що видаються закладами охорони здоров'я.
Наявні в матеріалах справи копії Свідоцтва про смерть НОМЕР_4 від 10.06.2025 р., та Довідки №4832-9/м від 30.05.2025 р., підтверджують той факт, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Мелітополь Запорізької області
Відповідно до п. 1 постанови № 5 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, якщо від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Відповідно до роз'яснень п. 13 постанови № 5 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», суд встановлює факт смерті особи за умови підтвердження доказами, що ця подія мала місце у певний час та за певних обставин. Згідно п. 18 постанови № 5 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не замінює собою документів, що видають зазначені органі, а є лише підставою для їх одержання. Згідно п. 9 листа ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2013 року № 24-753/0/4-13 Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування «Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору розглядається за правилами окремого провадження.».
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтями 15, 16, 18 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Суд може захистити цивільне право способом, що встановлений договором або законом.
Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.
Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
З огляду на викладене, суд вважає можливим заяву задовольнити та встановити юридичний факт про те, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (дівоче прізвище ОСОБА_3 ), яка народилася у місті Дніпропетровську, померла ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Мелітополь Запорізької області.
Таким чином обставини заяви про встановлення юридичного факту (факту смерті) знайшли своє об'єктивне підтвердження в ході судового засідання, доведені, а тому заява обґрунтована і підлягає задоволенню.
Згідно ч. 4 ст. 317 ЦПК України ухвалене судом рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, підлягає негайному виконанню.
На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 13, 81, 259, 263-265, 315, 316 ЦПК України, суд, -
Заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа - Соборний відділ державної реєстрації актів цивільного стану управління державної реєстрації Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України - задовольнити.
Встановити факт смерті громадянки України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (дівоче прізвище ОСОБА_3 ), яка народилася у місті Дніпропетровську, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Мелітополь Запорізької області.
Рішення підлягає негайному виконанню, оскарження рішення не зупиняє його виконання.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя С.С. Федоріщев