09 вересня 2025 рокуЛьвівСправа № 158/2062/25 пров. № А/857/30344/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :
головуючого судді : Кухтея Р.В.,
суддів : Носа С.П., Шевчук С.М.,
з участю секретаря судового засідання : Чупіль Д.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 16 липня 2025 року (ухвалене головуючою-суддею Корецькою В.В., час ухвалення рішення 15 год 15 хв у м. Ківерці, повний текст судового рішення складено 16 липня 2025 року) у справі за адміністративним позовом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області до громадянина Держави Ізраїль ОСОБА_1 про продовження строку затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України,
Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (далі - ЦМУ ДМС, відповідач) звернулося в суд із адміністративним позовом до громадянина Держави Ізраїль ОСОБА_1 , в якому просило продовжити строк затримання іноземця з метою забезпечення примусового видворення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 20.05.2025 співробітниками УМП ГУ НП у м. Києві був виявлений громадянин Держави Ізраїль ОСОБА_2 , який незаконно перебуває на території України та у встановлений строк до 09.07.2022, без поважних причин не виконав рішення про його примусове повернення з території України від 29.06.2022.
Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 16.07.2025 у задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ЦМУ ДМС подало апеляційну скаргу, в якій через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи просить його скасувати та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що у зв'язку з порушенням відповідачем вимог Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» №3773-VI від 22.09.2011 (далі-Закон №3773), було прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни та зобов'язано залишити територію України не пізніше 09.07.2022. При цьому, в той же день, у відповідача відібрано розписку про отримання зазначеного вище рішення, в якій він зобов'язався залишити територію України не пізніше 09.07.2022. За результатами оскарження вказаного рішення ДМС в судовому порядку, громадянину Держави Ізраїль ОСОБА_3 було відмовлено у задоволенні позовних вимог. Після закінчення дозволеного строку перебування іноземець територію України не залишив, свідомо порушуючи міграційне законодавство України. Крім того, у відповідача на момент затримання були відсутні документи, на підставі яких можна було б ідентифікувати його особу та які надавали б йому право перетину державного кордону для виїзду з України. 20.05.2025 ЦМУ ДМС відносно відповідача було прийнято рішення про примусове видворення з України та відібрано розписку про ознайомлення зі змістом і отримання цього рішення. В той же день відповідача було затримано для з'ясування причин та обставин правопорушення і умов, що йому сприяли, у порядку ч.2 ст.263 КУпАП строком на 72 години та поміщено до Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні (далі - ПТПІ). У зв'язку з цим, ЦМУ ДМС звернулося до суду із позовною заявою про затримання відповідача строком на 6 місяців. Рішенням суду позовні вимоги були задоволені частково та затримано відповідача строком на 2 місяці.
Відповідач не скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.
Сторони в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи. При цьому, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення судового засідання та вважає за можливе провести апеляційний розгляд за їх відсутності.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
З матеріалів справи встановлено, що 29.06.2022 уповноваженою особою ЦМУ ДМС було прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Держави Ізраїль ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у термін до 09.07.2022.
20.05.2025 співробітниками ЦМУ ДМС було затримано громадянина Держави Ізраїль ОСОБА_1 в адміністративному порядку у зв'язку з вчиненням адміністративного правопорушення для з'ясування причин та обставин правопорушення та умов, що їм сприяли, що підтверджується протоколом МКМ №000499 про адміністративне затримання.
Рішенням ЦМУ ДМС від 20.05.2025 вирішено примусово видворити відповідача з території України та поміщено його до ПТПІ.
Відповідно до рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 22.05.2025, громадянина Держави ОСОБА_4 затримано з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення строком на 2 місяці.
На виконання вимог ч.12 ст.289 КАС України, ЦМУ ДМС звернулося до адміністративного суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено наявність підстав для продовження строку затримання відповідача, особу якого ідентифіковано паспортом громадянина Держави Ізраїль, а неможливість виконати судове рішення про примусове видворення відповідача за межі України з незалежних від сторін причин протягом тривалого часу не може бути підставою для продовження строку затримання відповідача.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, їх основні права, свободи та обов'язки, порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну або виїздом з України, регулюються Законом №3773, відповідно до частини третьої статті третьої якого іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до ч.2 ст.14 Закону №3773, іноземці та особи без громадянства в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються та в разі, якщо порушення ними законодавства України не передбачає кримінальної відповідальності, повертаються до країни попереднього перебування у встановленому порядку.
Згідно ч.4 ст.30 Закону №3773, іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Статтею 289 КАС України визначено, що у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, яка вчинила порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальним органом чи підрозділом, органом охорони державного кордону або Служби безпеки України подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням цих органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовна заява про застосування судом до іноземця або особи без громадянства затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України.
Порядок дій посадових осіб Державної міграційної служби України, її територіальних органів і територіальних підрозділів, органів охорони державного кордону та органів Служби безпеки України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення іноземців та осіб без громадянства, їх ідентифікації і вжиття заходів з безпосереднього примусового повернення, поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, а також під час прийняття рішень про продовження строку затримання визначено Інструкцією про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України №353/271/150 від 23.04.2012 (далі - Інструкція), згідно з положеннями пункту 6 розділу ІІІ “Порядок дій посадових осіб органів ДМС, органів охорони державного кордону та органів СБУ під час ініціювання рішень щодо примусового видворення іноземців за межі України», строк затримання іноземців, які незаконно перебувають в Україні, не може перевищувати шести місяців.
Умовами, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи, вказана інструкція визначає : відсутність співпраці з боку іноземця під час процедури його ідентифікації; неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
Аналогічне правове регулювання закріплене у ч.11, 13 ст.289 КАС України, відповідно до якої, строк затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства цей строк може бути продовжений, але не більш як на вісімнадцять місяців. Умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є: 1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його (її) ідентифікації; 2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
Системний аналіз приведених вище норм дає підстави для висновку, що законодавцем передбачено можливість затримання іноземця або особи без громадянства та продовження строку такого затримання за наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення.
Про продовження строку затримання не пізніш як за п'ять днів до його закінчення орган (підрозділ), за клопотанням якого затримано іноземця або особу без громадянства, кожні шість місяців подає відповідний адміністративний позов. У такому позові зазначаються дії або заходи, що вживалися органом (підрозділом) для ідентифікації іноземця або особи без громадянства, забезпечення виконання рішення про примусове видворення (реадмісію) або для розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні (ч.12 ст.289 КАС України).
Верховний Суд у постанові від 28.01.2021 по справі №743/1046/20 дійшов висновку, що перелік умов, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи та які є підставою для продовження строку її затримання в ПТПІ, наведений у ч.13 ст.289 КАС України і цей перелік є вичерпним.
Колегія суддів враховує приведений висновок суду першої інстанції та вважає його застосовним до обставин цієї справи, оскільки так само стосується питання продовження строку затримання іноземця, який незаконно перебуває в Україні, за умов, розцінених позивачем такими, що унеможливлюють забезпечення примусового видворення відповідача.
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, затримання треба розуміти і як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний, і як адміністративно-процесуальний заходи, застосування яких обмежує право на свободу та особисту недоторканність людини (абз.5 п.6 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 26.06.2003 №12-рп/2003).
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
ЄСПЛ, судова практики якого підлягає застосуванню як джерело права, у справі “Ливада проти України» (рішення від 26.06.2014) зазначив, що проголошуючи право на свободу, пункт статті 5 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків із права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті положення цього пункту. Застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи.
У пункті 103 рішення ЄСПЛ від 17.04.2014 по справі “Анатолій Руденко проти України», яке стало остаточним 17.07.2014 (№50264/08), вказано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто та визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту “e» пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах “Вітольд Літва проти Польщі», заява №26629/95, пункт 78, ЄСПЛ 2000-III та “Станєв проти Болгарії» [ВП], заява №36760/06, пункт 143, ЄСПЛ 2012).
ЄСПЛ у справі “Амюр проти Франції» (рішення від 25.06.1996) та у справі “Дугуз проти Греції» (рішення від 06.03.2001) вказав, що у разі, якщо національне законодавство передбачає можливість позбавлення волі - особливо стосовно іноземного громадянина - шукача притулку - таке законодавство повинно бути максимально чітким і доступним для того, щоб уникнути ризику свавілля.
Відповідно до п.113 рішення ЄСПЛ у справі “Чахал проти Великої Британії», будь-яке позбавлення волі відповідно до §1 (f) ст.5 Конвенції буде виправданим доти, доки триває процедура депортації. Якщо така процедура не провадиться з належною ретельністю, затримання перестає бути допустимим відповідно до §1 (f) ст.5 Конвенції (рішення у справах “Куїн проти Франції», “Коломпар проти Бельгії»).
З огляду на вищевикладене, право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які чітко визначені в законі.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що неможливість забезпечити примусове видворення громадянина Держави Ізраїль ОСОБА_1 у двомісячний строк з дня його затримання апелянт пов'язував з відсутністю можливості ідентифікувати особу.
Однак, як вірно зазначив суд першої інстанції, зазначена позивачем обставина не є підставою для продовження строку затримання відповідача, особу якого ідентифіковано.
Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 26.09.2023 по справі №158/1645/23.
Колегія суддів зазначає, що громадянин Держави ОСОБА_4 є ідентифікованим, що підтверджується копією паспорта громадянина Держави Ізраїль № НОМЕР_1 та нотаріально засвідченим його перекладом на українську мову.
Слушним також є висновок суду першої інстанції щодо того, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що відповідач не йде на співпрацю та відмовляється заповнювати будь які документи.
При цьому, здійснення представником позивача запиту до Консульського відділу посольства Держави в Україні від 24.06.2025, через місяць після прийняття судом рішення про затримання відповідача (22.05.2025) не є безпосереднім свідченням (доказом) вчинення належним чином відповідних заходів для забезпечення примусового видворення відповідача.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо необгрунтованості даного позову.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі “Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі “Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв'язку з чим відсутні підстави для її задоволення.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.11 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст.12, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області залишити без задоволення, а рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 16 липня 2025 року по справі №158/2062/25 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді С. П. Нос
С. М. Шевчук
Повне судове рішення складено 11.09.25