11 вересня 2025 року Чернігів Справа № 620/7834/25
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі судді Дубіної М.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
07.07.2025 ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом (зареєстрований у суді 10.07.2025), у якому просить:
визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (далі - ГУ ПФУ в Донецькій області) від 16.05.2025 № 254150034584 про відмову їй в призначенні пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV);
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - ГУ ПФУ в Чернігівській області) зарахувати до її страхового стажу період роботи: з 02.01.1988 по 17.09.1992; з 18.09.1992 по 28.02.1994;
зобов'язати ГУ ПФУ в Чернігівській області повторно розглянути її заяву та прийняти рішення про призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону № 1058-IV.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказує на протиправність оспорюваного рішення ГУ ПФУ в Донецькій області, яким йому відмовлено у призначенні пенсії за віком, оскільки вона, досягнула 60 років та має необхідний страховий стаж, визначений статтею 26 Закону № 1058-IV, проте територіальним органом Пенсійного фонду України протиправно не зараховано до її страхового стажу відповідно до трудової книжки серії НОМЕР_1 від 05.08.1983 періоди її роботи з 02.01.1988 по 17.09.1992 через те, що наявна розбіжність між датою розпорядження на звільнення та датою наказу на звільнення, а також через те, що підприємство знаходиться на території російської федерації; з 18.09.1992 по 28.02.1994 оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, позаяк не всі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного трудового стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці, окрім того, в силу вимог статті 58 Конституції України денонсація Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 означає, що вказана Угода припинила породження зобов'язань для сторін у майбутньому, але не впливає на права, зобов'язання або юридичне становище учасників цієї Угоди, які виникли в ході її виконання, - вони зберігаються і після припинення вказаної Угоди.
Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Дубіної М.М. від 15.07.2025 позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито провадження у цій справі. Ухвалено здійснювати розгляд справи суддею одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами.
У відзиві на позовну заяву ГУ ПФУ в Донецькій області заперечуючи проти заявлених позовних вимог, посилається на те, що його рішення про відмову в призначенні позивачці пенсії за віком є таким, що відповідає вимогам діючого законодавства, оскільки неможливо зарахувати до страхового стажу позивача періоди його роботи на території російської федерації, починаючи з 01.01.1992 не зараховуються до страхового стажу з огляду на те, що з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян-держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення» передбачено вихід України з Угоди від 13.03.1992, а тому громадянам, які проживали/працювали на території російської федерації, до страхового стажу зараховуються періоди роботи (служби) на її території по 31.12.1991.
ГУ ПФУ в Чернігівській області не скористалось своїм правом не подання відзиву на позовну заяву, що в силу частини шостої статті 162 КАС України не є перешкодою для розгляду справи за наявними у ній матеріалами.
Суд, оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, встановив наступне.
08.05.2025 позивачка звернулась до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою щодо призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону № 1058-IV.
Вказана заява за екстериторіальним принципом була розглянута ГУ ПФУ в Донецькій області, за результатом розгляду якої було прийнято рішення від 16.05.2025 № 254150034584 про відмову позивачці в призначенні пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону № 1058-IV, яке мотивовано відсутністю необхідного 32-річного страхового стажу, зарахувавши позивачці до страхового стажу 22 роки 11 місяців 27 днів та стразовий стаж для визначення права на пенсію - 26 років 06 місяців 16 днів, незарахувавши періоди її роботи з 02.01.1988 по 17.09.1992 через те, що наявна розбіжність між датою розпорядження на звільнення та датою наказу на звільнення, а також через те, що підприємство знаходиться на території російської федерації; з 18.09.1992 по 28.02.1994 оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення.
Листом від 20.05.2025 № 2500-0305-8/33305 ГУ ПФУ в Чернігівській області повідомило позивачку про прийняте ГУ ПФУ в Донецькій області рішення від 16.05.2025 № 254150034584 про відмову позивачці в призначенні пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону № 1058-IV.
ОСОБА_1 , вважаючи рішення ГУ ПФУ Донецькій області про відмову в призначенні їй пенсії за віком, звернулась до суду з цим позовом.
Суд, визначаючись щодо заявлених вимог по суті, виходить з того, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи органом місцевого самоврядування, їх посадовою особою дій у межах компетенції, але не передбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Отже, конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел передбачено Законом №1058-IV в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
За змістом пункту 1 частини першої статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
У силу пункту 1 частини першої статті 9 Закону №1058-IV відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
За приписами статті 24 Закону №1058-IV страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За загальним правилом, визначеним у статті 26 Закону №1058-ІV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років.
Відтак, за загальним правилом, право на пенсію за віком виникає після досягнення 60 років і при стажі роботи з 01.01.2025 по 31.12.2025 - не менше 32 року.
Згідно з приписами статті 62 Закону України від 05.11.1991 № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон № 1788-ХІІ) основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Також, відповідно до статті 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.
Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затверджений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній» від 12.08.1993 №637 (далі - Порядок №637).
Відповідно до пунктів 1, 2 Порядку №637 основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.
Згідно з абзацом 1 пункту 3 Порядку №637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
З аналізу наведених законодавчих приписів, зокрема, статті 62 Закону №1788-XII та пункту 1 Порядку №637, слідує, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Ревізуючи оспорюване рішення ГУ ПФУ в Донецькій області на предмет його відповідності критеріям, визначеним у статті 2 КАС України, щодо незарахування відповідачем до страхового сажу позивачки відповідно до трудової книжки серії книжки серії НОМЕР_1 від 05.08.1983 періоди її роботи з 02.01.1988 по 17.09.1992 через те, що наявна розбіжність між датою розпорядження на звільнення та датою наказу на звільнення, а також через те, що підприємство знаходиться на території російської федерації; з 18.09.1992 по 28.02.1994 оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, суд зазначає таке.
Так, в трудовій книжці позивачки містяться наступні записи:
Запис № 3: Про прийняття на роботу з 02.01.1988 «Прийнята тренером з гімнастики до підліткового клубу «Поіск» при профкомі Східно-Сибірського управління механізаціі?» (розпорядження № від 02.01.1988). Цей запис, не містить виправлень чи неточностей, і повноцінно підтверджує факт початку трудових відносин.
Запис №4: про звільнення «17.09.1992 року Звільнено з ліквідації підліткового клубу ПКВСУМ «Поіск» ст. 33 п.1 КЗОТ РСФСР. Распор. От 17.04.1992 г.».
З цього приводу суд зазначає, що записом про звільнення з роботи для встановлення тривалості стажу, що враховується для обрахунку пенсії, встановлюється день завершення таких відносин, якии? зазначається в графі 2 трудової книжки «Дата звільнення».
Відповідно до п. 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, в редакції, що діяла на час внесення запису (наказ Державного комітету СРСР по праці і соціальних питаннях від 20.06.1974 року № 162, далі - Інструкція), запис про звільнення у трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил: «у графі 1 ставиться порядковий номер запису; у графі 2 - дата звільнення; у графі 3 - причина звільнення; у графі 4 зазначається, на підставі чого внесено запис, - наказ (розпорядження), його дата та номер». Днем звільнення вважається останній день роботи. Приклад з інструкції: Наприклад, трудовий договір із працівником припиняється у зв'язку із скороченням штатів. 10 жовтня 1986 р. є останнім днем його роботи. У трудовій книжці працівника має бути зроблено наступний запис: у графі 1 розділу «Відомості про роботу» ставиться порядковий номер запису, у графі 2 - дата звільнення (10.10.86), у графі З пишеться: «Звільнено за скороченням штатів п. 1 ст. 33 КзпПр РРФСР»,у графі 4 вказується дата та номер наказу (розпорядження) про звільнення.
У цьому випадку, з огляду на вимоги пункту 2.26 Інструкції, у графі 2 трудової книжки позивачки зазначено саме дату її звільнення - 17.09.1992.
Таким чином, з даних трудової книжки позивачки, які не містять виправлень та підчисток, можливо достовірно встановити як факт її роботи на посаді тренера (відповідно до запису №3), так 1 тривалість стажу, що визначається датою завершення відповідних трудових відносин (графа 2 запису № 4) - 17.09.1992.
Відповідно до пунктів 1, 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 (далі - Порядок № 637), основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі, коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.
Суд наголошує на тому, що не всі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці. Аналогічну позицію викладено в постанові Верховного Суду від 06.03.2018 у справі №754/14898/15-а.
До того ж, законодавцем покладено обов'язок ведення трудових книжок на адміністрацію підприємств, тому її неналежне ведення не може позбавити особу права на включення періодів роботи до його страхового стажу і на отримання пенсії з його врахуванням. Таким чином, недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника, а отже, й не може впливати на його особисті права. Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 06.02.2018 у справі № 677/277/17, згідно із якою відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому, власне, недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення. Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24.05.2018 у справі № 490/12392/16-а.
Тобто записи у трудовій книжці позивачки не містять недопустимих (таких, що внесені всупереч Інструкції) виправлень чи дописок, які б змінювали суть записів або перекручували б їх зміст, а натомість внесені у відповідності із встановленими правилами. Тому, відсутні підстави для їх неврахування при визначенні періоду страхового стажу позивачки.
Окрім того, відповідно до частини першої статті 101 Закону № 1058-IV) органи, що призначають пенсії, мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, а також у необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі. Отже, перевірка достовірності виданих документів покладається на пенсійний орган, а сумніви останнього щодо обґрунтованості їх видачі або відсутність можливості їх перевірити, самі по собі, не можуть бути підставою для відмови у призначенні пенсії. Аналогічна позиція викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 21.11.2018 у справі N 672/914/16-а та від 11.07.2019 у справі № 127/1849/17.
Крім того, оскільки підприємство знаходиться на території країни-агресора, позивачка об'єктивно не має жодної можливості отримати інші підтвердні документи щодо вказаного періоду роботи.
Таким чином, на переконання суду ГУ ПФУ в Донецькій області допустилось надмірного формалізму та протиправно не включив до страхового стажу позивачки період її роботи з 02.01.1988 по 17.09.1992.
Щодо незарахування ГУ ПФУ в Донецькій області до страхового стажу позивачки періодів її роботи на території російської федерації: з 02.01.1988 по 17.09.1992 та з 18.09.1992 по 28.02.1994 з мотивів того, що з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, суд зазначає таке.
Так, частиною першою статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається, зокрема, з міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За правилами частини другої статті 4 Закону № 1058-IV якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Отже, призначення і виплата пенсій в Україні здійснюється також на підставі міжнародних договорів (угод), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Відповідно до частини другої статті 10 Закону України від 05.07.2012 № 5067-VI «Про зайнятість населення» права громадян України, які працюють за кордоном, захищаються законодавством України та держави перебування, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 17 Закону України від 29.06.2004 № 1906-IV «Про міжнародні договори України» (далі - Закон № 1906-IV) укладені й належним чином ратифіковані міжнародні договори України є невід'ємною частиною національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, укладання якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.
Відтак, до питання призначення пенсії застосовуються правила, передбачені договорами (угодами) між Україною та іншими державами.
Статтею 1 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, чинної на момент спірного періоду роботи позивача (далі - Угода від 13.03.1992) передбачено, що пенсійне забезпечення громадян держав учасниць цієї Угоди та членів їх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якого вони проживають.
Метою Угоди є взаємне визнання і виконання державами-учасницями зобов'язань «відносно непрацездатних осіб, які набули право на пенсійне забезпечення на їхній території або на території інших республік за період їх входження в СРСР і реалізують це право на території держав-учасниць Угоди». Держави-учасниці цієї Угоди, визнавши відповідальність за пенсійне забезпечення своїх громадян, взяли на себе зобов'язання щодо захисту їхніх пенсійних прав.
Статтею 5 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року, яка підписана Україною 13.03.1992, передбачається, що ця Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав-учасниць Угоди.
Відповідно до статті 6 Угоди від 13.03.1992, призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди здійснюється за місцем проживання. Для встановлення права на пенсію, у тому числі пенсій на пільгових умовах та за вислугою років, громадянам держав учасниць Угоди, враховується трудовий стаж, набутий на території будь якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до вступу в силу цієї Угоди.
Необхідні для пенсійного забезпечення документи, що видані у належному порядку на території держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, що входили у склад СРСР до 1 грудня 1991 року, приймаються на території держав-учасниць Співдружності без легалізації (стаття 11 Угоди від 13.03.1992).
Таким чином, на громадян України, які працювали на територіях інших держав учасниць Співдружності Незалежних Держав, які приєднались до вказаної Угоди, розповсюджувалась дія нормативних актів приймаючої Держави в галузі пенсійного забезпечення, у тому числі тих, які визначали порядок зарахування трудового стажу.
Наведені положення вказаних міжнародних договорів передбачають, що стаж, набутий на території будь-якої з держав-учасниць Угоди, та заробіток (дохід) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу, враховуються при встановленні права на пенсію і її обчисленні. При цьому, обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність, а пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць проводиться по законодавству держави, на території якого вони проживають.
Відповідно до статті 13 Угоди від 13.03.1992 кожний учасник цієї Угоди може вийти з неї, направивши відповідне письмове повідомлення депозитарію. Дія Угоди стосовно цього учасника припиняється після закінчення шести місяців з дня отримання депозитарієм такого повідомлення. Пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають.
З огляду на наведене, цією Угодою від 13.03.1992 визначено стаж, який підлягає безумовному врахуванню при визначенні розміру пенсії.
Постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2022 № 1328 «Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійною забезпечення», постановлено про вихід з Угоди про гарантії прав громадян-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13.03.1992 у місті Москві.
Згідно з частиною першою статті 25 Закону № 1906-IV припинення дії міжнародного договору України звільняє Україну від будь-якого зобов'язання щодо виконання договору і не впливає на права, зобов'язання чи правове становище України, що виникли в результаті виконання договору до припинення його дії.
Листом Міністерства закордонних справ України від 29.12.2022 № 72/14-612-108210 повідомлено Міністерство юстиції України, що відповідно до пункту 11 Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.2001 № 376 (із змінами), після письмового повідомлення Виконавчого комітету Співдружності Незалежних Держав про рішення української сторони вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13.03.1992 в м. Москва, зазначений міжнародний договір України припинить свою дію для України 19.06.2023.
Міністерство юстиції України у повідомленні від 10.01.2023, яке опубліковано у Офіційному віснику України від 10.01.2023, підтвердило припинення Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 для України 19.06.2023.
Також суд враховує, що постановою Кабінету Міністрів України від 24.06.2023 № 639 «Про припинення дії Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн» дію Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про трудову діяльність та соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн, вчиненої 14.01.1993, припинено.
Відтак, суд відхиляє доводи відповідача, щодо незарахування до страхового стажу позивачки вказаних вище періодів, оскільки відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Денонсація Угоди від 13.03.1992 означає, що вказана Угода припинила породження зобов'язань для сторін у майбутньому, але не впливає на права, зобов'язання або юридичне становище учасників цієї Угоди, які виникли в результаті її виконання, - вони зберігаються і після припинення вказаної Угоди.
Крім цього, незарахування стажу роботи чи розмірів заробітної плати в період чинності міжнародної угоди, осіб які працювали за межами України, у зв'язку з денонсацією угоди щодо пенсійного забезпечення з державами, - є неприпустимим та порушує конституційні принципи. Працюючи за межами України, особа мала легітимні очікування щодо її пенсійного забезпечення.
За наявності чинних у період роботи позивача положень Угоди, що передбачали відповідне право, така особа не може нести негативні наслідки у вигляді відмови у зарахуванні спірних періодів роботи до страхового стажу.
Відповідно до Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Зазначені конституційні положення розвинуті в розділі II Конституції України. Тим самим право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
У пункті 54 Рішення у справі Пічкур проти України ЄСПЛ також зазначив про порушення статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
На підставі викладеного, суд доходить висновку, що в цьому випадку є порушення конституційних прав позивачки на пенсійне забезпечення.
З урахуванням наведеного оспорюване рішення ГУ ПФУ в Донецькій області про відмову в призначенні позивачці пенсії не відповідає критеріям, визначеним у статті 19 Конституції України та статті 2 КАС України, у зв'язку із чим підлягає визнанню судом протиправним та скасуванню.
Щодо зобов'язальної частини позовних вимог, суд враховує, що частиною другою статті 9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Ухвалюючи таке рішення, суд враховує практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі «ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ» (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків.
Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A №18).
Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні.
Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
Беручи до уваги викладене, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'язання територіального органу Пенсійного фонду України (ГУ ПФУ в Донецької області), оскільки саме цей орган відмовив позивачці у призначенні пенсії та у зарахуванні до страхового стажу певних періодів її роботи, повторно розглянути заяву позивачки про призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону № 1058-IV, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні, зарахувавши до стажу роботи позивачки відповідно до трудової книжки трудової книжки серії НОМЕР_1 від 05.08.1983 періоди її роботи з 02.01.1988 по 17.09.1992 та з 18.09.1992 по 28.02.1994.
У задоволенні позовних вимог до ГУ ПФУ в Чернігівській області відмовити, оскільки цей територіальний орган не порушував прав позивачки, а лише повідомив позивачку про прийняте ГУ ПФУ в Донецькій області рішення.
Згідно із частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд дійшов висновку, про часткову обґрунтованість позовних вимог та наявність підставі для їх часткового задоволення у визначений судом спосіб.
Відповідно до частин першої та третьої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Як видно з наявної у матеріалах справи квитанції від 04.07.2025 № 226735b6-2095-413е-ba57-18116d4df89a позивачкою під час звернення з цим позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 1211, 20 грн.
За наслідками розгляду справи судом задоволено всі заявлені позовні вимоги, хоча і частково, що носить кількісний показник.
Таким чином, суд вважає, що правильним буде визначення розміру компенсації позивачу судових витрат зі сплати судового збору виходячи з кількості, а не розміру задоволених / не задоволених позовних вимог, а саме, повернення позивачці за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних (ГУ ПФУ в Донецькій області) повноважень судові витрати у розмірі 1211, 20 грн.
Керуючись статтями 2, 72-74, 77, 139,241-246, 260- 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити частково у визначений судом спосіб.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 16.05.2025 № 254150034584 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні, зарахувавши до стажу роботи ОСОБА_1 відповідно до трудової книжки серії НОМЕР_1 від 05.08.1983 періоди її роботи з 02.01.1988 по 17.09.1992 та з 18.09.1992 по 28.02.1994.
У задоволенні позовних вимог до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області - відмовити.
Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі у розмірі 1211, 20 грн, сплаченого згідно із квитанцією від 04.07.2025 № 226735b6-2095-413е-ba57-18116d4df89a.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ; АДРЕСА_1 ).
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (місцезнаходження юридичної особи: площа Соборна, 3, місто Слов'янськ, Донецька область, 84122; адреса для листування: вул. Надії Алексєєнко, 106, м. Дніпро, 49088; унікальний ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 13486010).
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (місцезнаходження юридичної особи: вул. П'ятницька, 83-А, м. Чернігів, 14005; унікальний ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 21390940).
Суддя Марія ДУБІНА