12 вересня 2025 року справа № 580/4177/25
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого-судді Паламаря П.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся адвокат Красіловський В.С. в інтересах ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) в якій просить:
-визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо відмови командира військової частини НОМЕР_1 від 07.04.2025 року у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби від 19.04.2024 року солдата, водія 2 мотопіхотної роти, мотопіхотного батальйону військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 ;
-зобов'язати військову частину НОМЕР_1 звільнити з військової служби солдата, водія 2 мотопіхотної роти, мотопіхотного батальйону військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 на підставі “у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи» (підпункт “г» пункт 2 частини 4 статті 26 ЗУ “Про військовий обов'язок і військову службу» норма яка була чинна на момент подачі рапорту 19.04.2024 року).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходить військову службу за мобілізацією у військовій частині НОМЕР_1 . Подавши рапорт про звільнення з військової служби за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю догляду за особою, яка має I групу інвалідності, протиправно відмовлено у звільненні.
Представник відповідача надав відзив на позовну заяву, у якому заперечує проти задоволення позовних вимог, обґрунтовуючи тим, що станом на час прийняття рішення за рапортом, набули зміни до Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», які, зокрема, передбачали обов'язковою умовою звільнення за п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону, відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи. За таких обставин, військова частина вирішила рапорт відповідно до вимог законодавства, яке діяло на час ухвалення рішення.
В додаткових пояснення представник позивача наполягає на тому, що розгляд рапорту про звільнення має здійснюватися за законодавством чинним на час його подання.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, повно, всебічно, об'єктивно дослідивши надані у справі докази, надавши їм юридичну оцінку, суд дійшов такого висновку.
ОСОБА_1 , згідно військового квитка Серії НОМЕР_2 , проходить військову службу за мобілізацією з 26.02.2022 у військовій частині НОМЕР_1 .
Рішенням виконавчого комітету Звенигородської міської ради від 23.06.2023 позивача призначено піклувальником рідної бабусі - ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю І групи та потребує постійного догляду.
Актом обстеження умов проживання заявника (підопічного) №105/12-1-18 від 04.05.2023 встановлено, що за результатами бесіди і ставлення членів сім'ї до рішення прийняти в опіку (піклування) підопічного, всі члени родини погодилися, щоб ОСОБА_2 , інвалідом I групи, опікувався онук - ОСОБА_1 .
19.04.2024 позивач вчергове звернувся з рапортом про звільнення з військової служби, з підстав визначених п.п. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу". До поданого рапорту долучив ряд копій підтверджуючих документів.
У відповідь на вказаний рапорт позивачу листом б/н та б/д повідомлено про відсутність підстави для звільнення його з військової служби.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 04.10.2024 у справі №240/7895/24, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 розглянути по суті рапорт ОСОБА_1 від 19.04.2024 про звільнення його з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
На виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 04.10.2024 у справі №240/7895/24, 07.04.2025 здійснено розгляд рапорту, за результатами якого відмовлено у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби, оскільки відповідно до нової редакції Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», з урахуванням змін внесених Законом №3633-IX, для звільнення з підстав, передбачених пп. «г» ч. 4 ст. 26 Закону, необхідною умовою є відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи.
Вважаючи вказані дії протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв'язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд зазначає таке.
Статтею 65 Конституції України - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Згідно з пунктом 20 частини 1статті 106 Конституції України Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указами Президента України №133/2022 від 14.03.2022, № 259/2022 від 18.04.2022, №341/2022 від 17.05.2022, №573/2022 від 12.08.2022, № 757/2022 від 07.11.2022, №58/2023 від 06.02.2023, №254/2023 від 01.05.2023 строк дії режиму воєнного стану продовжувався. Указами Президента України воєнний стан продовжено, діє на теперішній час.
Відповідно до частин 1-3 статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.92 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби.
Частиною 1 статті 2 Закону № 2232-XII визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Відповідно до пп. "г" ч. 4 ст. 26 Закону №2232-ХІІ (у редакції на день подання рапорту) військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, під час дії воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи.
18.05.2024 набув чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» №3633-IX.
Відповідно до пп. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» у редакції станом 22.05.2024, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Відповідно до ч. 12 ст. 26 Закону у редакції станом 22.05.2024, військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах необхідність здійснювати постійний догляд за членом сім'ї другого ступеня споріднення, який є особою з інвалідністю I або II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого та другого ступенів споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого та другого ступенів споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
Таким чином, станом на час розгляду відповідачем рапорту позивача та прийняття рішення по його суті, законодавство чітко вимагало наявності такої умови для звільнення, як відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи.
Відповідно до додатків рапорту позивача вбачається, що ним таких документів додано не було та про наявність в його випадку таких обставин не зазначалося.
Відповідно до ст. 61 Закону України «Про правотворчу діяльність» нормативно-правовий акт або окремий його структурний елемент визнається таким, що втратив чинність, у разі, якщо суб'єктом правотворчої діяльності прийнято новий нормативно-правовий акт, що регулює ті самі суспільні відносини.
Враховуючи, що станом на 22.05.2024 умова про необхідність доведення відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи була обов'язкова, відповідач не міг вирішувати рапорт позивача без її врахування на підставі норм, які вже на той час втратили чинність.
Верховний суд у складі у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в постанові від 31.03.2021 у справі №803/1541/16 сформував правовий підхід у питанні вибору правового регулювання у випадку його зміни за час розгляду компетентним органом відповідної заяви. У разі безпосередньо (прямої) дії закону в часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.
Якщо під час розгляду заяви особи суб'єктом владних повноважень до прийняття остаточного рішення було змінено нормативно-правове регулювання, суб'єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними за формальними ознаками.
У теорії права допускається можливість застосування до триваючих відносин до їх завершення нормативно-правового регулювання, яке діяло на час їх виникнення, за окремим рішенням і розглядається з позицій встановлення спеціального регулювання перехідного періоду - "переживаючої" (ультраактивної) дії нормативно-правових актів. Водночас, таке застосування повинно бути чітко обумовлено при прийнятті відповідних нормативно-правових актів. Відсутність такого застереження не надає суб'єкту владних повноважень права на самовільне застосування нечинних правових норм.
Правова визначеність як елемент верховенства права не передбачає заборони на зміну нормативно-правового регулювання. На думку Конституційного Суду України, особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів (абз. 4 п. 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.05.2018 № 5-р/2018).
З огляду на наведене, Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав у цій справі вважає правильним підхід, застосований у постанові Верховного Суду від 09.09.2020 у справі № 826/10971/16, за яким рішення за результатами розгляду заяви про надання спеціального дозволу на користування надрами приймається за законодавством, що діє на час прийняття рішення про надання чи відмову у наданні дозволу (а не на час звернення з заявою).
Аналогічна правова позиція наведена Верховним судом в постановах від 25.01.2023 року у справі № 640/17787/20, від 11.06.2020 року у справі № 826/15114/17.
За ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України в рішенні від 05.05.2001 року № 3-рп/2001 зазначив, що Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Аналогічні висновки наведені в рішенні Конституційного Суду України від 02.07.2002 13-рп/2002.
В спірних правовідносинах відповідачем було додержано приписи ч. 1 ст. 58 Конституції України, а відтак суд дійшов висновку, що відповідачем не допущено протиправних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи встановлені обставини справи та положення чинного законодавства, суд дійшов висновку про безпідставність заявлених позовних вимог, а тому у задоволенні позову належить відмовити повністю.
Відповідно до вимог ст. 139 КАС України розподіл судових витрат не здійснювався.
Керуючись ст. ст. 2, 90, 139-143, 242-246, 250, 255 КАС України, суд,
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Копію рішення направити сторонам по справі.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня підписання рішення.
Суддя Петро ПАЛАМАР