з питань закриття провадження у справі
10 вересня 2025 рокусправа № 380/10958/25
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Чаплик І.Д., розглянувши у порядку письмового провадження клопотання відповідача про закриття провадження в адміністративній справі за позовом Офісу охорони культурної спадщини Львівської міської ради до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 про зобов'язання вчинити дії, -
Офіс охорони культурної спадщини Львівської міської ради (місцезнаходження: 79000, м. Львів, вул. Валова, 20; ЄДРПОУ: 26256659) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 (адреса проживання: АДРЕСА_2 ), в якому просить суд:
зобов'язати ОСОБА_1 відновити частину пам'ятки архітектури - балкон квартири АДРЕСА_3 , шляхом проведення його реставрації у встановленому законом порядку за рахунок ОСОБА_1 ;
зобов'язати власника квартири АДРЕСА_3 - ОСОБА_1 протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з Офісом охорони культурної спадщини Львівської міської ради (вул. Валова, буд. 20, м. Львів, 79026, код ЄДРПОУ 26256659) охоронний договір на частину об'єкта культурної спадщини - пам'ятку архітектури місцевого значення розташовану за адресою: АДРЕСА_4 у встановленому законом порядку.
Суд ухвалою від 04.06.2025 відкрив провадження в адміністративній справі за цим позовом та вирішив розглянути таку справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому просив закрити провадження у справі у зв'язку із тим, що позивач не наділений законом правом на звернення до суду щодо предмета спору. Спеціальний закон (стаття 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини») чітко встановлює спосіб захисту інтересів держави в суді уповноваженим на це органом охорони культурної спадщини у разі, якщо пам'ятці загрожує пошкодження, руйнування чи знищення внаслідок недобросовісних дій або бездіяльності власника пам'ятки, а саме - шляхом пред'явлення позову про викуп пам'ятки. Іншого правового регулювання закон не містить. Також, жодним актом законодавства не передбачено право позивача на звернення до суду з позовом про зобов'язання укласти охоронний договір на пам'ятку архітектури. Таким чином, позов подано не в передбачений законом спосіб та неналежним позивачем.
При розгляді клопотання відповідача суд виходить із такого.
Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Частиною четвертою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено право суб'єктів владних повноважень звернутися до адміністративного суду, однак виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.
З такими приписами процесуального та матеріального закону перекликаються норми пункту 5 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, за змістом яких юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом.
У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2018 року у справі № 824/2473/15-а зазначено, що з урахуванням специфіки адміністративного судочинства законодавець жорстко обмежив право суб'єктів владних повноважень звертатися до суду з адміністративним позовом, перерахувавши такі випадки, та зробив винятки про можливість звернення саме з адміністративним позовом у разі прямої вказівки на це у спеціальному законі.
У цій же постанові Верховного Суду зазначено, що широко тлумачити вказані винятки як можливість будь-якого суб'єкта владних повноважень звертатися до адміністративного суду з позовом до фізичної чи юридичної особи в разі, якщо спеціальним законом їм надано право на звернення до суду, не можна, оскільки це спотворює природу і завдання адміністративної юстиції.
Також підкреслено, що звернення до суду є способом реалізації компетенції відповідного суб'єкта владних повноважень, під час якого суд здійснює попередній судовий контроль, перевіряючи наявність законних підстав для втручання суб'єкта владних повноважень (позивача), а отже запобігаючи можливим порушенням прав, свобод та інтересів фізичних або прав та інтересів юридичних осіб. Звернення суб'єкта владних повноважень до суду не є способом захисту його прав чи інтересів, оскільки адміністративне судочинство має інше завдання, та не може призвести до виконання завдання адміністративного судочинства - захисту прав, свобод та інтересів фізичних або прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тому констатовано, що до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких можуть бути відповідачами фізичні та юридичні особи, в чітко визначених законами України випадках.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 09 жовтня 2012 року у справі № 21-177а12, від 22 вересня 2015 року у справі № П/811/3781/14 та постановах Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 826/7962/16, від 06 червня 2018 року у справі № П/811/289/16, від 13 червня 2018 року у справі № 815/332/17 та від 22 серпня 2018 року у справі № 818/1735/17.
Спеціальним законом, який безпосередньо регламентує правовідносини у сфері охорони культурної спадщини та визначає вичерпний перелік випадків, за яких уповноважений орган охорони культурної спадщини як суб'єкт владних повноважень має право на звернення до суду, конкретний спосіб реалізації такого права, є Закон України «Про охорону культурної спадщини».
Стаття 21 вказаного Закону передбачає право відповідного органу охорони культурної спадщини на пред'явлення позову до власника пам'ятки, якщо в результаті його дій або бездіяльності пам'ятці загрожує пошкодження або знищення, і якщо власник пам'ятки не вживає заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов. Такий позов може бути пред'явлено й без попередження у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки.
Отже спеціальний закон (стаття 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини») чітко встановлює спосіб захисту інтересів держави в суді уповноваженим на це органом охорони культурної спадщини у разі, якщо пам'ятці загрожує пошкодження, руйнування чи знищення внаслідок недобросовісних дій або бездіяльності власника пам'ятки, що має місце у спірних в цій справі правовідносинах, а саме - шляхом пред'явлення позову про викуп пам'ятки. Іншого правового регулювання закон не містить.
Проаналізувавши вищевикладені норми права, суд доходить висновку про те, що позивач не наділений правом на звернення до суду з позовом про зобов'язання власника пам'ятки містобудування та архітектури відновити таку пам'ятку. Прямої вказівки на це в законі не існує.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.02.2025 у справі №420/28679/23.
Водночас, суд звертає увагу відповідача, що вказані висновки стосуються лише вимоги про зобов'язання відновити частину пам'ятки архітектури. В іншій частині позовних вимог, зокрема, щодо зобов'язання укласти охоронний договір, суд зазначає, що у спорах, що виникають з подібних правовідносин, належним позивачем є орган охорони культурної спадщини міської ради або облдержадміністрації, а відповідачем - власник пам'ятки культурної спадщини, тому спір у іншій частині може розглядатися адміністративним судом.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 20 березня 2024 року у справі № 620/17968/21, від 24 січня 2025 року у справі № 560/5184/24 та від 14 серпня 2025 року у справі №380/9422/21.
При цьому звернення до суду є способом здійснення повноважень відповідного суб'єкта владних повноважень, під час якого суд здійснює попередній судовий контроль, перевіряючи наявність законних підстав для втручання суб'єкта владних повноважень (позивача), а отже запобігаючи можливим порушенням прав, свобод або законних інтересів фізичних або юридичних осіб. Звернення суб'єкта владних повноважень до суду не є способом захисту його прав чи інтересів, оскільки адміністративне судочинство має інше завдання.
Суб'єкт владних повноважень, який звертається до суду, повинен обґрунтувати підстави звернення та зазначити їх у позовній заяві. Відсутність цих відомостей свідчить про невідповідність позовної заяви вимогам закону.
У разі встановлення судом відповідних правових підстав, прямо визначених у Конституції або законах України, для звернення до суду суд може відкрити провадження в адміністративній справі за позовом суб'єкта владних повноважень і вирішувати її по суті.
Судовий розгляд у справі за позовом суб'єкта владних повноважень, який подано до суду за відсутності необхідних передумов, не може призвести до виконання завдання адміністративного судочинства - захисту прав фізичних та юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно, якщо суб'єкт владних повноважень звернувся до суду без передбачених законом підстав, і це з'ясовано судом на стадії відкриття провадження, то суд відмовляє у відкритті провадження, оскільки спір не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Якщо ці обставини були з'ясовані судом після відкриття провадження, суд закриває провадження у справі. Розгляд таких спорів перебуває поза межами не лише адміністративної юрисдикції адміністративних судів, він не належить до юрисдикції жодного іншого суду.
Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 818/1735/17, від 07 вересня 2018 року у справі № 824/2473/15-а, від 24 вересня 2018 року у справі № 813/562/15, від 06 червня 2019 року у справі № 814/2764/16, від 23 квітня 2020 року у справі № 820/6416/16, від 18 листопада 2022 року у справі № 813/2243/17, від 01 лютого 2022 року у справі № 480/4055/18 та від 30 травня 2023 року у справі № 813/4992/17.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 238 КАС України встановлено, що суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Згідно з частиною першою статті 239 КАС України, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої п.1 ч.1 ст.238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України»), суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися судом, встановленим законом у розумінні п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви № 17160/06 та № 35548/06, пункт 33).
У постанові від 10 червня 2021 року у справі № 380/1854/20 Верховний Суд зазначив, що вжите в законі формулювання «не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» треба розуміти і трактувати так, що не підлягають розгляду не тільки справи, спори в яких виникають поза сферою адміністративних публічно-правових відносин, але й ті, які можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, однак щодо них на рівні імперативного законодавчого положення встановлено вимогу, яка обмежує таке звернення і відтермінує судовий захист порушеного права до події, з настанням якої виникають відповідні підстави для цього.
Крім того, Верховний Суд в таких спорах вказував, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому зазначені вище вимоги не можуть бути вирішені в судах жодної юрисдикції.
Подібну за змістом правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року № 9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі № 9901/497/18 та від 16.10.2019 у справі № 1340/4052/18.
Ураховуючи наведені висновки Верховного Суду, обставини, щодо яких виникли спірні правовідносини, суд роз'яснює позивачу, що спір в частині вимоги про зобов'язання відновити пам'ятку архітектури у наявному суб'єктному складі не віднесений до юрисдикції жодного суду, оскільки не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства.
Частиною другою статті 238 КАС України передбачено, що про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.
Відповідно до частини другої статті 132 КАС України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Відповідно до частини другої статті 139 КАС України, при задоволенні позову суб'єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб'єкта владних повноважень, пов'язані із залученням свідків та проведенням експертиз.
Аналіз вказаної норми дозволяє зробити висновок про те, що витрати суб'єкта владних повноважень на сплату судового збору за будь-яких результатів розгляду справи (задоволення або відмова в задоволенні позову як повністю, так і частково) не підлягають розподілу за результатом розгляду справи.
Отже, якщо позивачем є суб'єкт владних повноважень, то незалежно від результатів розгляду справи понесені ним судові витрати, окрім судових витрат суб'єкта владних повноважень, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз (частина друга статті 139 КАС України), не підлягають розподілу.
До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові від 29 серпня 2022 року у справі № 826/16473/15.
Таки чином, положення статті 7 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI “Про судовий збір» щодо повернення сплаченої суми судового збору за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі в адміністративному судочинстві застосовуються лише за клопотанням сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень.
Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 08 травня 2024 року у справі №240/17530/23.
Таким чином, оскільки позивач не надав доказів понесення судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз суд не має підстав вирішувати питання про їх розподіл.
Керуючись ст. ст. 2, 4, 19, 238, 239, 241, 243, 248, 256, 293-295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
клопотання відповідача задовольнити частково.
Закрити провадження у справі №380/10958/25 за позовом Офісу охорони культурної спадщини Львівської міської ради до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 в частині вимоги про зобов'язання ОСОБА_1 відновити частину пам'ятки архітектури - балкон квартири АДРЕСА_3 , шляхом проведення його реставрації у встановленому законом порядку за рахунок ОСОБА_1 .
В іншій частині клопотання - відмовити.
Роз'яснити позивачу, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею. Ухвала може бути оскаржена до Восьмого апеляційного адміністративного суду із урахуванням п.п.15.5 п.15 Р.VII Перехідних положень КАС України шляхом подання апеляційної скарги у п'ятнадцятиденний строк з дати складання повного тексту ухвали.
СуддяЧаплик Ірина Дмитрівна